Стаття 1. Завдання цивільного судочинства

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання цивільного судочинства

1. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

1. Цивільне судочинство – це форма реалізації судової влади, форма здійснення правосуддя в цивільних (в широкому розумінні) справах.

Коментована стаття виділяє мету та завдання цивільного судочинства і тому є визначальною для розуміння усіх інших норм ЦПК.

2. Метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Захист прав, свобод та інтересів слід відрізняти від їх охорони. Саме в ній вбачалося основне завдання судочинства за ЦПК 1963 р. (ст.2). Охорона прав та інтересів має на меті запобігти їх порушенню. Охорона здійснюється шляхом встановлення відповідних норм права, правових стимулів, заборон тощо.

Захист прав здійснюється у разі їх порушення. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Цивільне судочинство захищає права та інтереси не лише позивача, але й відповідача, наприклад, у разі постановлення рішення про відмову у позові, а також третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору.

Стаття 2. Законодавство про цивільне судочинство

1. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право". ( Частина перша статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2709-IV від 23.06.2005 )

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Стаття 3. Право на звернення до суду за захистом

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

2. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Стаття 4. Способи захисту, які застосовуються судом

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

1. Захист порушених прав та інтересів можливий кількома способами. Відповідно до ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Такими способами захисту можуть бути застосування наслідків нікчемності правочину (ст.216 ЦК), переведення прав та обов‘язків покупця (ст. 362 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦПК) тощо. Відповідно до ст. 275 ЦК захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом (крім тих, які передбачені у ст. 16 ЦК) відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

Таким чином, суд не може захищати порушені права та інтереси у спосіб, якій не передбачений ні законом, ні договором. Це важливо, насамперед, для позивача, який повинен подбати про обрання саме такого способу захисту своїх прав, який грунтується на законі або договорі.

2. Слід зауважити, що коментована стаття передбачає захист порушених прав у спосіб, визначений законами України. До таких законів належить і ст. 16 ЦК, яка, в свою чергу, передбачає можливість визначення способів захисту порушених прав і в договорі. Таким чином, способи захисту порушених цивільних прав можуть визначатися не лише законами, але й договорами.

Стаття 5. Здійснення правосуддя на засадах поваги

До честі і гідності, рівності перед законом і судом

Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Коментована стаття передбачає окремі принципи цивільного процесу.

Принцип поваги честі і гідності учасників цивільного процесу полягає в тому, що суд зобов‘язаний дотримуватися етичних норм як в суді, так і поза судом. Зміст цих принципів можна розкрити через положення, які містяться у Кодексі професійної етики судді, затвердженому V з'їздом суддів України 24.10.2002р. Суддя повинен здійснювати судочинство в межах та в порядку, визначених процесуальним законом, і виявляти при цьому тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та інших осіб.

Суддя у визначеному законом порядку надає засобам масової інформації можливість одержувати відомості, виключаючи при цьому порушення прав і свобод громадян, приниження їх честі й гідності, а також авторитету суду та статусу судді.

Суддя при здійсненні правосуддя не повинен допускати проявів учасниками процесу чи іншими особами неповаги до людини за ознаками раси, статі, національності, релігії, політичних поглядів, соціально-економічного становища, фізичних вад тощо.

Суддя має утримуватися від поведінки, будь-яких дій або висловлювань, що можуть призвести до втрати віри в рівність професійних суддів, народних засідателів та присяжних при здійсненні правосуддя.

Принцип рівності перед законом означає однакове застосування судом закону до усіх учасників процесу та у відповідності до мети правової норми.

Принцип рівності перед судом означає неупереджене ставлення суду до усіх учасників процесу та забезпечення їм рівних процесуальних прав.

В окремих випадках, прямо передбачених законом, для окремих учасників процесу можуть встановлюватися додаткові гарантії реалізації їх права на звернення до суду, зумовлені наявністю певних об‘єктивних чи суб‘єктивних причин. Так, головуючий вправі дозволити не вставати при звертанні до суду, якщо учаснику процесу це важко за станом здоров‘я; окремі категорії позивачів звільнені від сплати державного мита або подання копій документів; за окремими позовами встановлено альтернативну підсудність. Ці гарантії доступності правосуддя не вважаються порушенням принципу рівності учасників перед законом і судом, оскільки встановлені безпосередньо законом (а не судом) і не стосуються розгляду конкретної справи.

Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України. Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого характеру.

Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.

9. Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи.

Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом.

Це передбачено також ст. 10 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 р., ратифікованої Законом України від 9 грудня 1997 р. (Ухвала судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23.01.2003р. // Вісник Верховного Суду України, № 2 (36), березень-квітень 2003 р.)

З урахуванням такої правової позиції, позовна заява та інші процесуальні документи можуть викладатися будь-якою мовою, якою особа забажає, адже не має принципової різниці – російська чи, наприклад, арабська – обидві іноземні. На нашу думку, таке тлумачення процесуального закону є розширеним, не сприяє розвитку української мови як державної. Думається, що позиція Верховного Суду України потребує корегування.

У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу.

5. У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.

Стаття 10. Змагальність сторін

Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

1. Змагальність – один із найбільш важливих конституційних принципів сучасного судочинства. Він розкриває “джерело енергії” процесу та створює умови для всебічного та повного дослідження обставин справи та потановлення судом обгрунтованого та законного рішення..

В силу принципу змагальності сторони та інші особи, які беруть участь у справі, з метою досягнення рішення на свою користь, зобов‘язані повідомити суду істотні для справи обставини, надати суду докази, які підтверджують або спростовують ці факти, а також вчиняти процесуальні дії, спрямовані на те, що б переконати суд у необхідності постановлення бажаного для них рішення.

В цивільному судочинстві змагальність виявляється в тому, що:

- дії суду залежать від вимог позивача та заперечень відповідача;

- суд вирішує справу в межах заявлених вимог та на підстав наданих йому доказів;

- особи, які беруть участь у справі, займають активне становище щодо інших учасників процесу та суду;

- сторони самостійно визначають які саме докази подавати суду, а які притримати;

- особи, які беруть участь у справі можуть брати участь у справі особисто або через представників;

- кожна особа зобов‘язана доказати факти, на які вона покликається;

- у разі невиконання процесуальних обов‘язків або нездійснення процесуальних прав для особи настають небажані для неї правові наслідки.

2. Учасниками “змагань” є, насамперед, сторони, але не лише вони. Змагальність характерна для процесуального статусу інших осіб, які беруть участь у справі: третіх осіб, судових представників, органів, які звертаються до суду на захист прав та інтересів інших осіб. Ці особи теж мають власні інтереси у справі, матеріальні або процесуальні, тому теж зацікавлені у доведені суду своєї позиції.

3. Основний зміст принципу змагальності навелено у п. 3 коменованої статті: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень. В цій нормі сформульоване правило, яке сформувалося ще в римському праві – “Хто стверджує, той і доводить”.

В окремих випадках, прямо передбачених законом, особа звільняється від обов‘язку доказування обставин, що мають значення для справи. Ці випадки передбачені ст. 61 ЦПК.

Гарантією реалізації в цивільному судочинстві принципу змагальності є широке коло процесуальних прав, якими наділені особи, які беруть участь у справі: знайомития з матеріалами справи, знімати копії, подават суду докази та брати участь в їх дослідженні, ставити питання іншим учасникам процесу, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснння суду тощо.

Від ефективності використання цих процесуальних прав залежить не лише хід судового процесу, але часто і його результат. Наприклад, нездійснення позивачем права на участь в судових засіданнях може призвести до небажаного для нього наслідку – залишення позовної заяви без розгляду.

4. Принцип змагальності послідовно відображається в багатьох інших нормах ЦПК, насамперед тих, що стосуються доказування та судового розгляду.

Гарантіями реалізації принципу змагальності є відповідальність за неподання доказів на вимогу суду особами, в яких ці докази знаходяться, встановлення процесуального порядку подання доказів, обов‘язок суду витребувати докази за клопотанням зацікавлених осіб, порядком повідомлення учасників процесу про час та місце розгляду справи.

5. Змагальність сторін не означає пасивної позиції суду, що розглядає справу. Саме суд остаточно визначає коло фактів, які слід встановити по справі (предмет доказування), визначає які обставини кожна з сторін повинна довести, пропонує сторонам подати докази, якщо їх недостатньо.

В п.4 коментованої статті зазначено, як саме суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи. Таке сприяння полягає у роз'ясненні особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків (це суд робить в підготовчій частині судового розгляду – ст. 167 ЦПК), попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (наприклад, правові наслідки відмови від позову – ч.2 ст.174 ЦПК) і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом (наприклад, витребування доказів – ст. 137 ЦПК).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання цивільного судочинства

1. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

1. Цивільне судочинство – це форма реалізації судової влади, форма здійснення правосуддя в цивільних (в широкому розумінні) справах.

Коментована стаття виділяє мету та завдання цивільного судочинства і тому є визначальною для розуміння усіх інших норм ЦПК.

2. Метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Захист прав, свобод та інтересів слід відрізняти від їх охорони. Саме в ній вбачалося основне завдання судочинства за ЦПК 1963 р. (ст.2). Охорона прав та інтересів має на меті запобігти їх порушенню. Охорона здійснюється шляхом встановлення відповідних норм права, правових стимулів, заборон тощо.

Захист прав здійснюється у разі їх порушення. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Цивільне судочинство захищає права та інтереси не лише позивача, але й відповідача, наприклад, у разі постановлення рішення про відмову у позові, а також третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору.