Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Показники інтегрованості країни до світової системи господарства

К О Н С П Е К Т Л Е К Ц І Й

З курсу

 

«ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ»

для студентів професійного напряму 6.030504

денної та заочної форм навчання

Затверджено

Методичною радою ОНАХТ

протокол № 1 від 25.09.08 р.

 

 

Одеса ОНАХТ 2008

Конспект лекцій з курсу “Зовнішньоекономічна діяльність” / для студентів професійного напряму 6.030504 денної та заочної форм навчання / Укладач Н.Й. Басюркіна: ОНАХТ, 2008. – 32 с.

 

Укладач Н.Й. Басюркіна, канд. екон.наук, доцент

 

 

Відповідальний за випуск зав. кафедрою економіки промисловості П.В. Осіпов, д-р екон.наук, професор

 

Підписано до друку __________ 2008 р. Формат 60х84/16

Ум.-друк. арк. 2. Замовлення № _________ Тираж 50 екз.

Надруковано з готових оригінал-макетів.

ФОП Попова Н.М., м. Одеса, вул. Варненська 1/1

 

 

ТЕМА 1. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИЧИН ТА ПЕРЕДУМОВИ

РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

План

1. Особливості розвитку сучасної світової економіки

2. Суть та особливості зовнішньоекономічних зв’язків

3. Передумови розвитку зовнішньоекономічних зв’язків

4. Класифікація зовнішньоекономічних зв’язків

Серед процесів, які визначають особливості розвитку сучасного світу, провідним є процес інтернаціоналізації господарського життя. Його суть полягає в тому, що національні економічні системи можуть ефективно розвиватися лише за умови їх міжнародної взаємодії та переплетіння. Тому нині важко назвати країну, яка б не була суб'єктом міжнародних економічних відносин і не зазнавала впливу зовнішнього (міжнародного) середовища.

З точки зору функціональної орієнтації економіка країни складається з двох секторів: внутрішньої та зовнішньої економіки. Призначення внутрішньої економіки – задоволення потреб споживачів за рахунок внутрішнього виробництва, зовнішньої – вихід на міжнародні ринки товарів, послуг та факторів виробництва з метою підвищення загальноекономічного добробуту країни. Таким чином, основний критерій виділення цих двох секторів – наявність економічних зв'язків між господарськими одиницями, які репрезентують різні країни.

Виходячи з цього, можна дати визначення зовнішньоекономічних зв'язків як комплексної системи різнобічних форм міжнародного співробітництва держав та їх суб'єктів у різних галузях економіки.

В історичному аспекті зовнішньоекономічні зв'язки є продуктом цивілізації, оскільки виникають з появою держави і еволюціонують водночас з її розвитком. В економічному аспекті зовнішньоекономічні зв'язки – це операції, пов'язані з обігом товарів, послуг, грошових коштів і капіталу між різними економічними і валютними зонами.

Серед основних причин, які стимулюють розвиток зовнішньоекономічних зв'язків, слід виділити такі: нерівномірність економічного розвитку різних країн світу; відмінності в сировинних ресурсах; відмінності в людських ресурсах; нерівномірність розміщення фінансових ресурсів; характер політичних відносин; різний рівень науково-технічного розвитку; специфіка географічного положення, природних і кліматичних умов.

Нерівномірність економічного розвитку різних країн світу. Кожна держава проводить власну економічну політику, що базується на певному розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери обслуговування та інших галузей економічної системи, спеціалізуючись при цьому в тих сферах економіки, які дозволяють мати значні переваги.

Відмінності в сировинних ресурсах. Більшість країн світу, маючи обмежену ресурсну базу і вузький внутрішній ринок, не в змозі виробляти з достатньою ефективністю товари, які необхідні для внутрішніх потреб. Для таких країн зовнішньоекономічні зв'язки є способом отримання необхідних товарів. Країни з великим сировинним потенціалом базують свої економічні системи на основі експорту (реалізації експортного потенціалу).

Відмінності в людських ресурсах. Щорічно в результаті пошуку роботи в світі переміщується більше двадцяти п'яти мільйонів чоловік із країн, що мають надлишок трудових ресурсів: Індія, Китай, Бангладеш, Пакистан, Нігерія. В основному цей потік спрямований у регіони, які потребують додаткового припливу робочої сили: Західна Європа, США, Близький Схід. Тому даний процес має об'єктивний характер і сприяє розширенню зовнішньоекономічних зв'язків.

Нерівномірність розміщення фінансових ресурсів. Однією з закономірностей розвитку економічних міжнародних відносин є функціонування світового інвестиційного ринку. В 1990-х роках у світі сталося значне підвищення рівня прямих іноземних інвестицій, які сягнули близько 300 млрд дол. США щорічного інвестиційного потоку.

Характер політичних відносин. Розвиток зовнішньоекономічних зв'язків стимулює пошук оптимальних форм розв'язання суперечностей між країнами. При цьому вони дозволяють погасити політичну конфронтацію, яка зазвичай призводить до негативних наслідків (розрив економічних відносин, економічна і політична блокада, війна і т.ін.). У свою чергу, політична стабільність створює сприятливі умови для розвитку міжнародних економічних відносин.

Різний рівень науково-технічного розвитку. За допомогою зовнішньоекономічних зв'язків країни вирішують проблеми не тільки модернізації виробництва, а і диверсифікації товарної номенклатури (асортименту), отримання нових технологій, ноу-хау. Обмін між країнами студентами, науковими співробітниками, спеціалістами дозволяє підтримувати високий інтелектуальний і технологічний рівень у країні, стимулює розвиток наукоємних виробництв, допомагає реалізувати інтелектуальний потенціал країни на світовому ринку.

Специфіка географічного положення, природних і кліматичних умов. Реалізація економічного потенціалу країни на світовому ринку можлива не тільки завдяки різному рівню виробничих умов країн, а й особливостям природно-географічного положення. Країни реалізують свій потенціал у туристичному, рекреаційному напрямках, що дозволяє їм отримати значні валютні надходження (Швейцарія, Італія, Єгипет, Франція, Угорщина). Вигідне географічне положення країни дає можливість країні отримувати кошти від транзиту вантажів через її територію (Польща, країни Прибалтики).

Необхідність існування зовнішньоекономічних зв'язків обумовлюється різними виробничими умовами країн. Тому країни спеціалізуються на виробництві такої продукції, яка дешевша від зарубіжних аналогів, що приносить прибуток кожній країні, задовольняє потреби споживачів у продукції кращої якості.

Зовнішньоекономічні зв'язки можна класифікувати за двома ознаками:

1) за напрямком товарного потоку:

- експортні, коли товари вивозяться із країни;

- імпортні – при ввезенні товарів до країни;

- транзитні, тобто товаропотік іде через країну до інших держав;

2) за структурною ознакою:

- зовнішньоторговельні;

- фінансові;

- виробничі;

- інвестиційні.

Зовнішньоторговельні операції охоплюють товарні операції, надання послуг у сфері зовнішньоекономічної діяльності та операції з інтелектуальною власністю. Зовнішньоторговельні операції з товаром можуть здійснюватись у різних формах: купівля-продаж, тобто безпосередній перехід права власності на товар від продавця до покупця, опосередкована торгівля (консигнаційні, дилерські, агентські й под.), різні форми зустрічної торгівлі (бартер, компенсаційні угоди, зустрічні закупки тощо). Останнім часом зростає питома вага не продажу товарів, а надання різного виду послуг: інжинірингових, страхових, зв'язку, у сфері інформаційного обміну і транспортного обслуговування, роялті та ліцензійні послуги. Найбільш прогресуючим видом зовнішньоторговельних операцій є торгівля інтелектуальною власністю – франчайзинг, ноу-хау, консалтинг.

Серед фінансових операцій у сфері зовнішньоекономічних зв'язків домінують взаємовідносини з міжнародного кредитування, страхування, обслуговування міжнародних платежів, депозитні та інші банківські операції.

До виробничих операцій відносяться взаємовідносини з орендного використання промислового обладнання (лізинг), різного виду кооперація при випуску спільної продукції та спільне підприємництво.

Досить поширеними на сучасному етапі розвитку зовнішньоекономічної діяльності є відносини у сфері міжнародних інвестицій. При цьому вони існують у самих різнобічних формах: пряме інвестування, тобто вкладення капіталу в підприємництво і нерухомість, портфельні інвестиції, вкладення капіталу в цінні папери.

 

Питання для самоперевірки

1. Чим відрізняється визначення зовнішньоекономічних зв’язків?

2. Які причини стимулюють розвиток зовнішньоекономічних зв’язків?

3. Як розділяють зовнішньоекономічні зв’язки за структурною ознакою?

Література:[1; с. 2 – 6; 4, с. 5 – 9; 7, с. 4 – 15]

ТЕМА 2. СУТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇНИ

План

1. Суть і функції зовнішньоекономічної політики країни

2. Інструменти зовнішньоекономічної політики

3. Основні складові зовнішньоекономічної політики держави

 

Процес ефективного функціонування будь-якої економічної системи залежить від багатьох чинників, але основними є такі: вибір оптимальної моделі господарювання; визначення головних рушійних сил, які стимулюють рух у певному напрямку; відпрацювання механізму реалізації даного вибору. Всі ці питання вирішуються при формуванні економічної політики держави.

Однією з основних складових економічної політики є зовнішньоекономічна політика. Зовнішньоекономічна політика – це сукупність цілеспрямованих державних заходів щодо реалізації економічного потенціалу країни на зовнішньому ринку та задоволення власних потреб за рахунок товарів і послуг іноземного виробника. Від загальної концепції побудови економічної системи залежить напрямок руху, етапи формування, механізм функціонування політики держави у сфері міжнародних економічних зв'язків. При цьому реалізуються економічні і політичні цілі, оскільки зовнішньоекономічна політика є частиною зовнішньої політики.

Еволюція розвитку міжнародних економічних відносин – це водночас і еволюція розвитку та вдосконалення системи державного регулювання даного виду взаємовідносин. Оскільки в сукупності міжнародних економічних відносин взаємопов'язані інтереси не тільки різних соціальних груп та верств населення, а й різних країн, держава неминуче стає одним із основних суб'єктів регулювання даного виду взаємовідносин.

Планова модель господарювання передбачала жорстку ієрархічну систему регулювання економікою, тому основним постулатом, на якому базувалась зовнішньоекономічна політика, була монополія держави на проведення будь-яких операцій у сфері міжнародних економічних відносин. Тобто тільки держава могла наділити певні органи правом дієздатності на зовнішньому ринку.

Ринкова модель господарювання передбачає зовсім іншу побудову системи господарювання. Для суб'єктів господарювання немає принципової різниці, на якому ринку працювати – внутрішньому чи зовнішньому, головне - реалізація економічних інтересів згідно з існуючим правовим полем.

При визначенні зовнішньоекономічної політики як економічної категорії слід акцентувати увагу на двох суттєвих моментах: наступальному і захисному. Ефективність функціонування зовнішньоекономічної політики залежить від реалізації обох функціональних завдань. Неможлива реалізація наступальної функції без чіткого відпрацювання захисної.

Наступальна функція спрямована передусім на отримання країною порівняльних та абсолютних переваг у результаті участі у світогосподарських відносинах, тобто на реалізацію економіч­ного потенціалу країни на світовому ринку.

З великого спектра проблем, які розв'язують країни, беручи участь у сфері міжнародних економічних відносин, основною є проблема збереження суверенітету. Йдеться не стільки про політичну незалежність, скільки про економічний суверенітет країни, який означає свободу держави у виборі форм і шляхів збереження та захисту своєї національної економіки від будь-якого втручання з боку іноземних держав, зокрема, їхньої економічної діяльності, у тому числі й у сфері міжнародного поділу праці.

Захисна функція реалізується з метою формування народногосподарської структури у відповідності з національними інтересами і цілями зовнішньоекономічної політики. Основними причинами введення захисних заходів є:

- створення системи регулювання імпорту з метою захисту вітчизняного ринку від іноземної конкуренції;

- необхідність захисту певних галузей і підприємств у період становлення нових виробництв, структурної перебудови і подолання кризових явищ. Такий протекціоністський захист зазвичай носить вибірковий і тимчасовий характер і є результатом компромісу між зацікавленими вітчизняними виробниками і місцевими імпортерами та споживачами, відповідно до ступеня їх впливу на структури влади, які визначають зовнішньоекономічну політику;

- необхідність захисту за будь-яких обставин певних стратегічних галузей і підприємств, які забезпечують безперервність процесу відтворення (енергетика, транспорт, зв'язок і т.ін.) або обороноздатність країни. Через міжнародні домовленості такий державний контроль покриває також оборот продукції і технологій подвійного призначення;

- необхідність мати резерв торговельно-політичних поступок в обмін на аналогічні поступки країн-партнерів, важливих для вітчизняного експорту. Потреба в цьому є особливо важливою при вступі до СОТ, приєднанні до її правової системи, проведенні періодичних раундів переговорів про лібералізацію умов торгівлі. Тому імпортний режим більшості країн світу диктується розумним протекціонізмом. Цей резерв використовується і у внутрішній політиці з метою залучення ділових кіл, зацікавлених в протекціонізмі;

- сучасний протекціонізм – є інструментом проведення вибіркової структурної політики, ніж джерелом поповнення державного бюджету, хоча безперечно дані фіскальні заходи відіграють значну роль в країнах, які розвиваються;

- необхідність при розв'язанні проблеми екстерналізації, тобто перекладання на інші національні господарські системи своїх проблем і витрат. Це проявляється в тому, що економічно розвинуті країни екстерналізують свої витрати шляхом розширення зовнішньоекономічної сфери, імпорту дешевої сировини і палива, експорту готової продукції і капіталу, перенесення екологічно забруднених виробництв на територію інших, переважно нерозвинених країн.

Зовнішньоекономічна політика є каталізатором ринкових перетворень у країні, вона безперечно стимулює рух у даному напрямку, але основний фундамент створення ефективної економічної системи – це функціонування внутрішніх економічних відносин. За рахунок ефективного функціонування зовнішних відносин можливе вирішення цілого ряду локальних задач, але питання стратегії реалізуються на рівні внутрішніх економічних взаємовідносин.

Використання тих чи інших інструментів зовнішньоекономічної політики має передбачати аналіз механізму їх реалізації та наслідків їх дії як для світового співтовариства в цілому, так і для економіки конкретної країни зокрема. При цьому дана проблема має кілька аспектів:

1. Всі інструменти зовнішньоекономічної політики мають власні механізми дії.

2. Реалізація того чи іншого інструменту зовнішньоекономічної політики супроводжується певними здобутками і видатками. У кожному конкретному випадку інструмент впливу на експортні чи імпортні потоки приносить одним зовнішньоекономічним суб'єктам реальний виграш, тоді як економічне становище інших погіршується.

3. Економічні наслідки використання інструментів зовнішньоекономічної політики доцільно розглядати у двох основних вимірах:

- безпосередні зміни, які відбуваються на ринку того товару, що є об'єктом державного регулювання;

- опосередковані зміни (вторинні ефекти) ринку інших товарів. Такі зміни є результатом того, що оскільки кожний окремий ринок товарів є елементом національної економічної системи, який тісно взаємодіє з іншими її складовими, то очевидно, що ці складові (ринки інших товарів) також реагують на відповідні зміни на ринку окремого товару.

Тому, приймаючи рішення про використання тих чи інших інструментів зовнішньоекономічної політики, уряд країни повинен оцінювати їх сукупний вплив на характер економічної політики і можливі дії у відповідь за принципом «дія-протидія» з боку інших країн.

При застосуванні того чи іншого інструменту зовнішньоекономічної політики необхідно проаналізувати цілий ряд питань, відповідь на які дадуть можливість спрогнозувати наслідки його використання:

- який очікується економічний виграш для галузі/фірми і яку кількість робочих місць буде створено/збережено в результаті здійснення даного заходу;

- наскільки збільшаться доходи бюджету або які потрібні будуть бюджетні видатки на здійснення того чи іншого заходу;

- наскільки збільшаться внутрішні ціни і скоротиться споживання в результаті застосування даного заходу;

- який вплив матиме даний захід на структуру відповідного ринку і на конкуренцію на ньому;

- чи дозволить даний захід у перспективі забезпечити структурну перебудову галузі і вивести її на конкурентоспроможний рівень, чи він лише законсервує існуючу відсталість;

- який вплив матиме даний захід на суміжні галузі, особливо ті, які купують і продають свою продукцію в ті галузі, на захист яких він спрямований;

- як відреагують інші країни на застосування даного заходу і який його потенційний вплив на них;

- чи відповідає очікуваний захід багатостороннім і двостороннім угодам, в яких бере участь країна.

Основні складові зовнішньоекономічної політики держави:зовнішньоторговельна політика; валютна політика; політика у сфері залучення іноземних інвестицій; митно-тарифна політика.

Зовнішньоторговельна політика – це державна політика, яка впливає на зовнішню торгівлю через податки, субсидії, прямі обмеження експортних та імпортних операцій. Об'єктом регулювання зовнішньоторговельної політики є товаропотоки між країнами. Залежно від спрямованості товаропотоків розрізняють експортну та імпортну політику держави.

Експортна політика держави спрямована на реалізацію на зовнішніх ринках товарів, стосовно яких країна має порівняльні переваги, стимулювання конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, підвищення серійності (масштабності) вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення її вивозу на зовнішні ринки, тобто експортна політика спрямована на реалізацію економічного потенціалу країни на зовнішніх ринках.

При цьому під експортним потенціалом розуміють певний обсяг товарів та послуг, які національна економіка в змозі виробити і реалізувати за межами своїх кордонів без збитків для себе і з максимальним прибутком. Вибираючи експортоорієнтовану модель економічного розвитку, країна використовує зовнішні світові ринки як додатковий фактор економічного зростання.

Імпортна політика, як правило, спрямована на регулювання імпорту з метою захисту вітчизняного ринку від іноземної конкуренції та задоволення власних потреб за рахунок товарів іноземного виробництва.

Основними напрямами імпортної політики є: обґрунтована політика імпортозаміщення та відповідні протекційні заходи стосовно товарів іноземного виробництва. При цьому основними інструментами регулювання імпорту є досить жорстка митно-тарифна система та застосування нетарифних бар'єрів.

Валютна політика – це сукупність дій держави з метою підтримання економічної стабільності і створення основних засад розвитку міжнародних економічних відносин за рахунок впливу на валютний курс і на валютні відносини. Основними складовими валютної політики є дисконтна і девізна політика.

Під дисконтною політикою держави розуміють систему економічних та організаційних заходів, які використовуються при застосуванні дисконтної ставки (відсотка) при регулюванні інвестицій та збалансуванні платіжних зобов'язань. Дана політика орієнтована передусім на коригування валютного курсу з метою регулювання грошового потоку, динаміки і рівня цін, обсягу грошової маси та міграцію короткотермінових активів.

Основою механізму девізної політики є застосування валютної інтервенції та валютних обмежень на покупку та продаж валюти з метою збереження стабільності валютного курсу. Валютна інтервенція – це цільова операція центральних банків країн з купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти певними рамками його підвищення або зниження. Валютні обмеження є системою економічних, правових, організаційних засобів, які регламентують операції з валютою і золотом.

Політика у сфері стимулювання іноземних інвестицій – це комплекс заходів держави для залучення і використання іноземних інвестицій і території країни та регулювання вивозу інвестиції за кордон. Зазначена політика передбачає реалізацію таких цілей:

- створення конкурентного середовища;

- привнесення в країну передової технології і досвіду ринкового господарювання;

- додатковий інвестиційний капітал;

- розширення масштабів вітчизняного накопичення за рахунок зовнішніх джерел фінансування;

- збільшення національного виробництва за рахунок іноземних вкладень;

- збільшення зайнятості населення і скорочення рівня безробіття;

- сприяння структурній перебудові економіки;

- створення передумов для поєднання вітчизняного та іноземного капіталів.

Під митно-тарифною політикою розуміється комплексна система заходів, спрямованих на забезпечення економічного суверенітету країни, охорони державних кордонів, реалізації зовнішньоекономічної стратегії через сферу митних відносин. Основними цілями цієї політики є:

- забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного контролю і регулювання товарообміну на митній території України;

- участь у реалізації торговельно-політичних завдань щодо захисту внутрішнього ринку;

- стимулювання розвитку національної економіки;

- сприяння проведенню структурної перебудови та інших за­вдань економічної політики України.

За допомогою митно-тарифних регуляторів держава коригує товаропотік і географічну структуру експорту та імпорту з урахуванням довготермінових цілей розвитку країни, забезпечення макроекономічної стабільності, підтримання платіжного балансу, стабільного курсу національної валюти, але основними завданнями митно-тарифної політики є: створення оптимальних умов для конкуренції між національними та іноземними виробниками; забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного контролю і регулювання товарообміну на митній території; участь у реалізації торговельно-політичних завдань щодо захисту ринку країни; стимулювання розвитку економіки; сприяння здійсненню структурної перебудови та інших завдань економічної політики; забезпечення належного рівня надходжень до державного бюджету країни.

 

 

Питання для самоперевірки

1. На що спрямована наступальна функція зовнішньоекономічної політики?

2. З якою метою реалізується захисна функція?

3. Які питання доцільно проаналізувати для застосування того чи іншого інструменту зовнішньоекономічної політики?

4. Перерахуйте основні складові зовнішньоекономічної політики держави.

5. Охарактеризуйте політику у сфері залучення іноземних інвестицій.

Література:[1; с. 2 –6; 2, с. 116 – 121, 4, с. 10 – 16; 6, с. 327 – 402]

ТЕМА 3. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТЕОРІЙ УПРАВЛІННЯ

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

План

1. Моделювання зовнішньоекономічної політики країни

2. Класичні теорії зовнішньоекономічної політики

3. Неокласичні теорії зовнішньоекономічної політики

4. Альтернативні теорії зовнішньоекономічної політики

 

В економічній теорії виділяють два полюси моделювання зовнішньоекономічної політики: ліберальна система (вільна торгівля) і автаркія (національна самодостатність). При лібералізації зовнішньої політики економічні відносини з іншими країнами характеризуються відсутністю державних перешкод у даній сфері діяльності. Система автаркії, навпаки, спрямована на позбавлення країни всіх форм залежності від світової торгівлі та міжнародного виробництва, тобто орієнтація на політику економічного відособлення.

Держави комбінують різні форми проведення зовнішньоекономічної політики, але закономірністю для них є політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Централізовано-планові системи господарювання ґрунтуються на монополії держави на зовнішньоекономічні відносини, а ринкові системи передбачають політику протекціонізму: обкладення імпорту високим митним тарифом (тарифна політика); кількісні обмеження імпорту (політика квот); субсидії власним експортерам; складна митна процедура (митна політика); жорсткі технічні і санітарні стандарти щодо імпорту (нетарифні регулятори); валютні обмеження імпорту товарів (валютна політика).

Причини застосування протекціоністських заходів: необхідність забезпечення обороноздатності країни; збільшення внутрішньої зайнятості; диверсифікація заради стабільності; захист молодих галузей; захист від демпінгу; дешева іноземна робоча сила.

Основними видами протекціонізму є:

- селективний протекціонізм – захисні інструменти спрямовуються проти окремих країн або окремих товарів;

- галузевий протекціонізмдопускає захист від іноземної конкуренції не всього національного виробництва, а його окремих галузей;

- колективний протекціонізм як політика інтеграційних угруповань, торговельних об'єднань держав стосовно третіх країн;

- прихований протекціонізм використовує методи внутріекономічної політики – одночасне скорочення мита і розширення кількості нетарифних обмежень;

- монопольний протекціонізм – одноосібне здійснення державних зовнішньоторговельних відносин з використанням обмежень, спрямованих на захист державних інтересів (домінує в країнах із централізованим управлінням).

Вибір конкретної форми протекціоністської політики передбачає зобов'язання щодо вільної або змушеної підтримки структурної політики, яку здійснює країна без орієнтації на світові структурні зрушення. У кінцевому підсумку, позачасова політика протекціонізму посилює деформацію економічної структури країни, яка проявляється у зростанні її невідповідності вимогам НТП, міжнародного поділу праці і обумовлює низькі якісні показники зовнішнього сектору економіки та економічного розвитку країни загалом.

Економічні теорії, які з'ясовували зовнішньоекономічну політику країни, можна диференціювати на класичні, неокласичні та альтернативні.

Класичні теорії. Перші спроби створення теоретичної концепції у сфері економічного розвитку держави та її зовнішньоекономічної політики мали місце в період ліквідації феодальної роздрібненості в Європі, при створенні централізованих держав і формуванні національних ринків.

Торговельна політика Середньовіччя (1500 - 1800 рр.) будувалася на доктрині меркантилізму, згідно з якою збагачення нації ототожнювалося з грошовим капіталом і полягало в накопиченні золота та срібла. Меркантилісти вважали, що багатство у світі є величиною обмеженою. Зовнішньоекономічна політика повинна бути орієнтована на накопичення дорогоцінних металів шляхом проведення політики обмеження імпорту та стимулювання експорту.

З розвитком виробничих сил політика меркантилізму трансформується в політику протекціонізму, головне завдання якої – не накопичення грошей для держави, а захист національної економіки через створення системи перешкод для імпорту товарів іноземного виробництва. Наслідком використання машин у виробництві стало значне скорочення витрат і збільшення обсягів виробництва товарів. Тому пошук нових ринків збуту привів до необхідності реалізації національних інтересів через зовнішню торгівлю. Проте на шляху розвитку зовнішньоекономічних зв'язків стали створені політикою протекціонізму перешкоди. В свою чергу, динамічний розвиток продуктивних сил на практиці потребував теоретичного обґрунтування більш ліберального ставлення держави до зовнішньоекономічних відносин. Це проявилось у виникненні класичних теорій (абсолютних та порівняльних переваг).

Теорії абсолютних і порівняльних переваг – це перші спроби побудови економічних моделей, в основі яких лежить теза про необхідність міжнародної торгівлі, яка потенційно є вигідною для всіх учасників. она дає можливість кожній країні зробити виробництво і споживання самостійними процесами, розширивши тим самим сферу поведінки виробників і споживачів.

Спеціалізуючись на виробництві певного продукту, і вступаючи в обмін з іншими державами, країна отримує позитивний ефект від міжнародної торгівлі, який реалізується у формі збільшення виробництва (виробничий ефект) і збільшення споживання (споживчий ефект).

Відповідно до теорії А. Сміта, міжнародна торгівля вигідна лише у випадку такого товарообміну між країнами, коли країни торгують товарами, які в кожній з них виробляються з меншими витратами, ніж у країні-торговельному партнері. Абсолютні переваги дають можливість країні спеціалізуватись на виробництві і експорті товару на міжнародні ринки, а їх відсутність перетворює її на країну-імпортера. Принципово важливий висновок теорії абсолютних переваг: від міжнародної торгівлі виграє кожна нація. Отже, фактично вперше було обгрунтовано доцільність не лише експорту, а й імпорту.

Подальший розвиток класична економічна теорія дістала у працях Д. Рікардо. Він довів, що здобутки від зовнішньої торгівлі для окремо взятої країни не обмежуються лише абсолютними перевагами. Порівняльні переваги мають місце завжди, коли для виробництва двох товарів необхідні різні витрати. Якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з більш низькими витратами в порівнянні з іншими країнами, то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній із країн абсолютно більш ефективним ніж в іншій.

Припущення даної теорії: кожна країна має фіксовану кількість і структуру ресурсів, всі ресурси одного виду повністю ідентичні; фактори виробництва можуть вільно переміщуватись з однієї галузі в іншу в межах країни; фактори виробництва не можуть переміщатись з країни в країну; модель базується на трудовій теорії вартості; кожна країна може застосовувати різні технології виробництва, але технологічний рівень кожної країни залишається незмінним; виробництво характеризується постійними видатками; економіка кожної країни характеризується повною зайнятістю; ринок кожної країни має досконалу конкурентну структуру; виробничо-комерційна діяльність на внутрішньому і зовнішньому ринках не обмежена різними бар'єрами (квотами, ліцензіями, тарифами тощо); транспортні видатки дорівнюють нулю; в світовому господарстві – дві країни, які обмінюються двома товарами.

Висновки Д. Рікардо: кожна країна спеціалізується на виробництві, в якому має найбільшу перевагу; якщо капітал нерухомий, то на міжнародному ринку є можливість обміняти визначену кількість одиниць національної праці на відмінну від неї кількість одиниць іноземної праці; вільна торгівля необхідна, тому що вона оптимізує використання праці.

Економісти кінця XVIII – початку XIX ст. визначили основні характеристики міжнародного обміну і описали головні напрямки його впливу на економіку окремої країни. Однак їх погляди були обмежені трудовою теорією вартості і припущенням про незмінність видатків виробництва.

Неокласичні теорії. З моменту появи концепцій Д. Рікардо теорія міжнародної торгівлі отримала свій подальший розвиток завдяки поглибленню уявлень економістів про попит і виробництво.

Дж. Ст. Мілль розкрив, при якій ціні здійснюється обмін:

- ціна обміну формується на основі закону попиту і пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країни дозволяє оплатити сукупність її імпорту. Цей закон міжнародної вартості дозволяє Міллю ієрархіризувати інтерес, який може представляти міжнародна торгівля для різних країн;

- країни, які отримують найбільшу вигоду від зовнішньої торгівлі, – це ті країни, товари яких користуються найбільшим попитом за кордоном і які мають найменший попит на іноземні товари;

- природна тяга до міжнародної виробничої спеціалізації приводить до встановлення рівноваги в перевагах, які отримують від спеціалізації країни.

Нові дослідження міжнародного обміну виходили з більш складних вихідних положень, ніж трудова теорія вартості. Розвиток економічної теорії наприкінці XIX та в XX ст. супроводжувався появою нових інструментів аналізу, які давали можливість значно підвищити ефективність дослідження проблем міжнародної торгівлі, користуючись при цьому меншою кількістю вихідних обмежень. Використання неокласичної теорії, її подальший розвиток і уточнення отриманих висновків складає основу сучасної теорії міжнародної торгівлі.

Основною теорією, на якій базується неокласична школа є теорія розміщення факторів виробництва, фундаторами якої стали представники шведської школи Е. Хекшер та Б. Олін. Основні положення даної теорії:

- міжнародний обмін виникає з відносного достатку або відносного дефіциту факторів виробництва (капітал, праця, земля) різних країн.

- кожна країна має тенденцію до спеціалізації на виробництві, для якого співвідношення власних факторів виробництва є найбільш сприятливим.

- міжнародний обмін є «обміном надмірних факторів на рідкісні фактори».

Країна експортує ті товари, для виробництва яких має відносно надлишкові фактори виробництва, а імпортує ті, для виробництва яких відчуває їх нестачу.

Дана теорія була доповнена дослідженнями П. Самуельсона, який зробив висновок, що у випадку однорідності факторів виробництва, ідентичності техніки, досконалої конкуренції і повної мобільності товарів міжнародний обмін вирівнює ціну факторів виробництва між країнами.

Розвиток альтернативних теорій привів до значного розширення предмета дослідження. Американський економіст В. Леонтьєв зробив висновок, що економічне зростання залежить не тільки від кількості задіяних факторів виробництва, а й від їх якості, ефективності їх комбінування, НТП, попиту, характеристик ринку та інших елементів залежно від країни і кон'юнктури.

Більшість сучасних концепцій побудови зовнішньоекономічної політики країни грунтуються на економічних школах кейнсіанства та монетаризму.

Кейнсіанство виникло наприкінці 20 – 30-х років XX ст. Основна теза: ринок як система господарювання має ряд недоліків які приводять до економічних криз. У зв'язку з тим, що сукупний попит формується під впливом багатьох факторів, Кейнс відстоював жорсткий контроль держави над економічним життям, в тому числі в сфері зовнішньої економіки. Для регулювання даної сфери необхідно створення системи наднаціональних органів управління.

Монетаризм як економічна школа виник у 50 – 60-х роках у вигляді теоретичної розробки, а практична реалізація його відбу­валась у 80-х роках XX ст. Представник даної школи М. Фрідман акцентував увагу на тому, що сукупний попит формується під детермінацією пропоз<

Последнее изменение этой страницы: 2016-07-22

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...