Визначення поняття «дитяча література».

Уперше теоретичне обґрунтування необхідності створення дитячої літератури дав чеський педагог-гуманіст Ян Коменський у «Великій дидактиці» (1633-1638). Першою дитячої книжкою є його «Світ у малюнках» (1658). Спочатку дитяча література ототожнювалася з навчальною (підручники). Писана дитяча література з’являється в середині ХVІІ століття в Західній Європі. У Росії – ХVІІІ-ХІХ ст. Вперше про дитячу літературу як мистецтво слова заявили революційні демократи, які наголошували на тому, що дитяча література повинна бути зорієнтована на розвиток естетичної свідомості дитини, на формування її свідомості. Зокрема, В. Г.Бєлінський вважав, що в ідеалі дитячий письменник повинен володіти такими якостями: талант, знання психології дитини, простота, ясна душа, жива уява, всебічність знань, любов до дітей.«Дитячим письменником треба народитися, а не зробитися», – відзначав В. Бєлінський. З цього приводу видатний педагог Василь Сухомлинський сказав: «Любов виховує майбутню дитину». Відстоюючи реалізм і народність, В. Бєлінський вважав дитяче читання важливим чинником виховання почуття патріотизму: «Дитячі книги пишуться для виховання, а виховання – велика справ. Ним вирішується доля людини». К. Ушинський зазначав, що головним завданням дитячої книги є прагнення викликати емоційне ставлення дитини до знань, прагнення пізнання світу, прищеплення навичок самостійного мислення. Помітний внесок у цій сфері зробив Л. Толстой («Нова абетка», «Російські книжки для читання»), письменник ставив питання про взаємозв’язок дитячої літератури з педагогікою, акцентував на необхідність зв’язків етичних з естетичними у творах для дітей. Українські митці дбали про видання дитячої періодики. Іван Франко виступає теоретиком і критиком дитячої літератури («Лектура для дітей», «Байка про байку»). Письменник переконував про важливість позитивного виховного впливу дитячої літератури на формування особистості дитини. Сучасний український літературознавець М. Слабошпицький стверджує: «Так, дитяча душа – наче чистий аркуш паперу, на якім можна записати будь-який зміст. Але зробити це можна тільки з тактом, умінням, а головне – з повагою до маленької людини».

Міжнародний день захисту дітей (англ.«International Children's Day») – святкується щорічно 1 червня. Свято засновано у листопаді 1949року у Франції (м. Парижі) рішенням конгресу Міжнародної демократичної федерації жінок. Вперше Міжнародний день захисту дітей відзначався у 1950 році. Крім цього дня дітям присвячені Всесвітній день дитини і День захисту дітей Африки (16 червня).

День захисту дітей – свято України, відзначається щорічно 1 червня. Встановлено в Україні «На підтримку ініціативи Міністерства України у справах сім’ї та молоді, Всеукраїнського комітету захисту дітей, Національного фонду соціального захисту матерів і дітей «Україна – дітям» та інших громадських організацій…» згідно з Указом Президента України «Про День захисту дітей» від 30 травня 1998 року.

У 1954 році Генеральна Асамблея ООН рекомендувала всім країнам ввести в практику святкування Всесвітнього дня дитини як дня світового братерства і взаєморозуміння дітей, присвяченого діяльності, спрямованої на забезпечення благополуччя дітей в усьому світі. ООН запропонувала урядам святкувати цей День в будь-який з днів, який кожен з них визнає доцільним. 20 листопада знаменує день, в який Асамблея прийняла у 1959 році Декларацію прав дитини, а у 1989 році – Конвенцію про права дитини.

У 1967 році з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги щороку – 2 квітня – в день народження великого казкаря Ганса Крістіана Андерсена – відзначається Міжнаро́дний день дитя́чої кни́ги, цим підкреслюється надзвичайно важлива роль дитячої книги у формуванні духовного та інтелектуального обличчя нових поколінь Землі. Зазвичай до цього дня в Україні приурочене проведення Тижня дитячого читання. Святкування Міжнародного дня дитячої книги є наглядним показником того, що книга, яка створена саме для дитини, має великий вплив на формування її характеру та становлення як людини. Свято дитячої книги збирає в бібліотеках України справжніх шанувальників літератури. Презентації окремих книжок та книжкових серій, зустрічі з авторами, майстер-класи з художнього ілюстрування дитячих видань, літературно-пізнавальні мандрівки, публічні виразно-художні читання – ці заходи спрямовані на популяризацію книги, прищеплення до неї любові і шани, зацікавленості і небайдужого ставлення.

Дослідниками української дитячої літератури є В. Бичко, Л. Горлач, Б. Чайковський, Л. Кіліченко, М. Слабошпицький, О. Папуша, Л. Овсійчук, Р. Мовчан та інші. Проблема дитячої літератури як засіб формування особистості дитини (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) є предметом дисертаційного дослідження І. В. Вавілової (2008). Значний внесок у розвій дитячої літератури зробив Богдан Гошовський, український письменник-емігрант, автор збірок оповідань для дітей «Китиця квіток», «Рожне поле»; автор підручника «Українська дитяча література. Спроба огляду і проблематика» (1966), літературознавчої праці «Слово пламенем взялося – мистецтво українського живого слова»; редактор журналів «Малі друзі» (1937–1948), «Молоді друзі» (1937–1938), «Дорога» (1937–1944); засновник видавництва «Нашим дітям» 1945-1948, Німеччина); голова Об’єднання працівників дитячої літератури (1946–1972); редактор журналу «Координатор» (1973–1983, Торонто), органу Світового Конгресу Вільних Українців (з 1983 р.).

Серед нових видань чільне місце займає навчальні посібники Н. І. Богданець-Білоскаленко «Українська дитяча література» (2009) та «Дитяча література: твори українських письменників ІІ половини ХХ – початку ХХІ століть» (2011), у якому незаангажованим є оглядовий вступний розділ «Розвиток літератури для дітей середини XX – початку XXI століть», де розміщено відомості про реальний стан дитячої літератури, починаючи з 30-х років, дискусії навколо жанру казки; часів «хрущовської відлиги», періоду «шістдесятництва» і до розвитку сучасного етапу. У 1911році у київському видавництві «Академія» побачила світ хрестоматія «Українська література для дітей», упорядником якого є О. О. Гарачковська. Адресована хрестоматія студентам вищих навчальних закладів як навчальний посібник. У галузі зарубіжної (світової) дитячої літератури плідно працює Л. Ф. Мірошніченко.

Оскільки дитяча література – галузь інтегративна, то важливими є досягнення у сферах вікової психології та педагогіці. Зокрема, доцільно зазначити, що сучасні досягнення у педагогічній психології висвітлено у навчальному посібнику Т. М. Лисянської «Педагогічна психологія» київського видавництва «Каравела» (2012). Посібник призначений для студентів вищих і середніх педагогічних навчальних закладів, для слухачів післядипломної освіти, вчителів, практичних психологів, соціальних працівників, вихователів та батьків. Аспекти виховної роботи є предметом навчального посібника для студентів ВНЗ Л. Г. Ярощук «Методика виховної роботи» київського видавництва «Слово» (2012). Інша навчальна література: В. М. Поліщук «Вікова і педагогічна психологія» (2010), Р. В. Павелків «Вікова психологія» (2011), М. В. Савчин та Л. М. Василенко «Вікова психологія» (2011), О. П. Сергєєнкова «Вікова психологія» (2012) та ін.

Незважаючи на певні позитивні зрушення у дослідженні феномену «дитяча література», до цього часу у наукових студіях існує полеміка стосовно визначення понять «дитяча література», «література для дітей», «дитяче читання». Вживаються параллельно терміни «дитяча література», «література для дітей», «література для дітей та юнацтва».

На думку дослідниці В. Руссової: «Останнє десятиліття на теренах перепрочитання української художньої спадщини окреслюється проблема вивчення і створення високих зразків дитячої літератури. І хоча в теоретичних дискурсах увага зосереджена на встановленні самого терміна «дитяча література», як наприклад, у працях М. Славової, О. Папуші, основним напрямом у студіях над дитячою літературою має стати історико-культурний аспект та аксіологічні засади її творення і сприймання».

Зміст поняття «дитяча література» має містити літературу для дітей віком до 18 років. Мовно-стильова специфіка творів для дітей залежатиме від вікової диференціації, а тому доцільно у практиці дошкільного і шкільного навчання використовувати терміни «література для дітей дошкільного віку», «література для дітей молодшого шкільного віку», «література для дітей середнього шкільного віку», «література для дітей старшого шкільного віку».

Одностайної думки щодо об’єктивних критеріїв виділення дитячої літератури із літератури взагалі до цього часу немає. Її існування (і теоретично, і практично), як правило, визнається de facto. Окремі літературознавці не виділяють цього поняття, наполягаючи на спільних естетичних властивостях. Існує думка (з якою ми не погоджуємося), що дитяча література – це різновид масової літератури з невисоким художнім рівнем.

Усе ж домінує протилежний погляд, згідно з яким дитяча література – окремий, специфічний тип літератури. Але, на жаль, сьогодні ще відсутня методологічна база й термінологічний інструментарій щодо побудови теорії дитячої літератури. У попередні десятиліття пошук методологічних опір вівся переважно в педагогіці й соціології, в психології і психоаналізі. С. Ніколаєва зокрема зазначає: «Принципова відмінність між дослідженнями з дитячої літератури й загальним літературно-критичним дискурсом полягає в тому, що коли «доросла» література вивчалась у її відношенні до філософії, історії ідей та естетики, дитячу літературу завжди відносили до виховання».

Дитяча література, найперше, – це доробок митців суто для дітей.

Отже, коло дитячого читання: твори українського фольклору та інших народів світу. Класична література (українська, світова). Сучасна література (українська, світова). Таким чином, «дитячої літератури» належать твори, що спеціально адресовані дитині. Коло дитячого читання – уся література, яку читають діти.

У «Малій філологічній енциклопедії» вміщено основні дефініції понять: Дитяча література – художні, науково-популярні та публіцистичні твори, написані для дітей дошкільного, молодшого та старшого шкільного віку. До дитячої літератури належать різні жанри фольклору (лічилки, дражнилки тощо), казки, короткі повісті, оповідання, пригодницька й фантастична література, твори морально-етичної проблематики та ін.

Дитяча мова – мова дітей молодшого віку, якій притаманна спрощена система фонем, обмежене використання фонологічних протиставлень і граматичних засобів, велика кількість аналогічних утворень у морфології, простота (примітивність) синтаксичної будови та вживання спеціальних дитячих слів, що виникають унаслідок деформації слів рідної мови.

Дитяче слово – слово, характерне для мови дітей раннього віку, утворене за допомогою деформації звичайних слів або звуконаслідування, алітерації, наприклад, папа – хліб, пипа – вода, жижа – вогонь, дюдя – холодно, моня – молоко).

Педагогічнийпідхід до дитячої літератури розглядає її в основному як допоміжний засіб у навчанні й вихованні дітей. С. Іванюк, наприклад, стверджує, що «саме педагогічною спрямованістю, дидактизмом цей різновид художньої літератури відрізняється від інших». Сьогодні «літературний дидактизм» відійшов у минуле в розвитку дитячої літератури, хоча дидактичний критерій ще й зараз претендує на роль одного з провідних. Звичайно, письменники при написанні творів спираються на свої уявлення про світ, життєвий досвід, широкі зв’язки з реальністю (це підкреслюють і критики, і теоретики), проте література не повинна брати на себе роль морального проповідника, оскільки це повністю суперечність сучасним підходам до художньої творчості.

Психологічнийпідхід до дитячої літератури вважає специфічними особливості реципієнта, обумовлені його віком, або природу авторського таланту. У зв’язку з цим І. Чернявська стверджує, що «Естетичні особливості дитячої літератури диктуються самою природою дитини». Іншої думки В. Бавіна. Дослідниця, зокрема, зазначає: «Коли ми відстоюємо право дитячої літератури на самостійне й рівноправне існування серед інших видів художньої літератури, ми ведемо мову не про призначення, а про природу художньої обдарованості її творців. Саме це відрізняє її від інших видів літератури й саме це робить її особливою, відмінною від інших книг в очах дитини».

Безумовно, письменницька майстерність, уміння знаходити спільну мову з дитячою аудиторією відіграють велику роль в успіхові дитячої книги, проте необхідне ще й глибоке, різноаспектне пізнання дитячого світу.

Функції дитячої літератури

Література для дітей має свою специфіку, але й підкоряється законам, що поширюються на словесність взагалі. Поліфункціональність закладена в самій природі слова, проте різні культурно-історичні епохи з багатьох функцій висувають на перше місце то одні, то інші. Особливість нашої епохи полягає в тому, що на літературу як одне з найдавніших мистецтв мають потужний вплив інформаційні системи – телебачення, комп’ютер.

Педагоги, керівники дитячого читання на перше місце ставлятьвиховну та освітнюфункції,що є першоосновою будь-якого навчання.

Актуалізація комунікативноїфункції привертає юного читача до книги, допомагає краще зрозуміти себе, навчає висловлювати свої думки та почуття.

Безперечно, виховання естетичного смаку, почуття прекрасного, розуміння істинного в художній словесності – завдання класичної дитячої літератури. Надзвичайно важливо це за умови насичення інформаційного простору псевдохудожньою літературою. Тому першорядного значення набуває естетичнафункція літератури як мистецтва слова.

Посилює кожну з вище зазначених функцій гедоністична. Виділення її як самостійної дозволяє і керівників читання фіксувати в художньому творі «складові», що дозволяють досягти евристичного ефекту. Без урахування цієї функції дитина з часом втратить інтерес до читання.

Риторичнафункція дитячої літератури полягає у тому, що дитина під час читання насолоджується твором і мимохіть стає співавтором письменника. Історія літератури має багато прикладів, як враження від читання, отримані в дитинстві, ставали поштовхом до власної творчості. Не випадково видатні педагоги знаходили взаємну залежність між процесом навчання грамоті та дитячою творчістю. На шляху від прочитаного твору до власної творчості лежить велика робота.

Погляди на дитячу літературу, отже, рухаються в напрямі філології та педагогіки, психології та соціології. Але уміння бачити цю дисципліну методологічно цікавою залишається сьогодні проблемою академічної науки в цілому. Якщо в США, Канаді, Германії, Франції робляться спроби її поступового подолання, то в Україні, на жаль, ця галузь залишається фактично нерозробленою. Так, описовий, поверховий характер мають літературознавчі дослідження творів для дітей (В. Костюченко «Українська радянська література для дітей. Літературно-критична хроніка», С. Іванюк «Адресат – майбутнє. Герой і концепція адресата української радянської прози для дітей (1917–1941)»). У 1992 та 1999 роках видані хрестоматії дитячої української літератури, укладені за історичним принципом. Але вони не зосереджуються на специфіці курсу, а дають можливість лише простежити етапи розвитку української літератури для дітей.

Проблема стилю дитячої літератури – предмет досліджень видатного педагога Антона Макаренка, який акцентує на двох визначеннях стилю «літератури для дітей»: Ця література має бути художньою. Ця література має якісь особливості, які роблять її саме літературою для дітей.

«Дитяча література» об’єднує ряд вікових критеріїв: література для дітей 8 років, для дітей 16 років. Відмінність «дитячої» літератури від «дорослої» не в тематиці, а в тому, як розповідається.

У дитячій книжці слово повинно бути яскравим, барвистим, мелодійним, а оформлення – потоком живої рухливої форми, що пластично розкриває авторський задум. Всім, хто працює з дітьми, хто виховує і навчає, необхідно добре знати дитячу літературу. Дитяча література засобами художніх образів розкриває перед юним читачем красу життя, а перед дорослим – красу Дитини.

Специфіка моделей «дитячий письменник» і «дитяча література».Геніальний письменник (і «дитячий» і «дорослий») XX століттяОлесь Гончар писав: «Дитинство – світанок людини, її вранішня зоря. Яка чиста відкритість душі, яка свіжість світосприймання, яка жага пізнати довколишнє життя, багатство знань і культури! В чисту, незайману ниву повинно лягати й таке ж чисте добірне зерно поезії, краси, любові до Батьківщини». Відомий літературознавець сьогодення Михайло Слабошпицький констатує, що «дуже багата на психологічні моменти фактографія дитинства. Як нелегко літературі творити не тільки художній літопис ранку людського життя, а й готувати юних до великого майбутнього, виховувати прекрасними прикладами, навчати розумного, доброго, справжнього». Література «вчить юних громадян найскладнішої науки в світі – науки Життя».

Як приклад, автор згадує Віктора Близнеця – «вихідця з дітей війни», одного з найкращих письменників української літератури для дітей, лауреата премії ім. Лесі Українки – «дорослу людину з добрим дитячим сміхом. У нього було щось трохи дитинне. Недарма ж, він любив і вмів писати про дітей, про дивовижну пору відкриттів, почасти найнесподіваніших обов’язкових для цього віку – суворих, суворих! – таємниць, суперництв, поєдинків і найхимерніших мріянь. Усе це ввібрали в себе його повісті «Звук павутинки» (1970), та «Женя і Синько» (1974). Для кого написано ці повісті: для дітей чи дорослих?… для дітей і для дорослих».

Критерії не справжнього дитячого письменника: бідний у самій своїй реалістичній правді; невиразний і нерозбірливий в образах; сірий і скупий у своїх явних або прихованих емоціях. Художній мінімум для визначення художньої цінності художнього твору: реалістична повнокровна правда, яскравість, вражальність образу і емоціонального піднесення.

Формула щодо сюжету і фабули: сюжет повинен прагнути до простоти; фабула – до складності. Сюжет – схема розвитку ідей і відношень. У дитячому віці досвід ідейного життя і досвід людських взаємин ще дуже незначний (майже без синтезу і узагальнення). Для юного читача необхідні прості, доступні розумінню і уяві схеми духовної боротьби. «Психологічного» розцвічування сюжету не повинно бути у дитячій книзі. Тематика внутрішніх конфліктів, вагань, спокуса виражати у вигляді простих і коротких моментів. Недоречні – складні, хитромудрі сюжетні ходи по лініях духовного розладу, духовного страждання або насолоди. Фабула (схема подій, зовнішніх сутичок, боротьби) може бути як завгодно складна і дійова. Дитина любить рух, її воля вимагає руху і зміни місць.

Отже, у гарній дитячій книзі має місце як найскладніша фабула, як найхимерніша сітка подій; таємничість, перервані рухи, таємничі зупинки, але за умови, що сюжет простий.

Складність фабули: сильні рухи, різноманітність осіб, місць, часів, обставин, напружень.

Простий сюжет, складна фабула можливі за умови економічного викладу характеру.Психоаналіз обов’язково ускладнить сюжет і спинить рух дії.

Стосовно художнього образу: описувати будь-яке становлення образу, його формування безнадійно у дитячій книзі. Характер «людини-героя» – ясний, прямий. Герої дитячої книги мають бути цільними людьми, між ними – цільна, напружена боротьба. Симпатії читача – на боці героя-учасникаборотьби. «Молодий читач з радістю сприймає, – констатує А. Макаренко, – гумор, насмішку, іронію, сарказм, якщо всі ці вираження стосуються дії, а не призначені тільки живописати красу особистості».

Завдання автора: організувати у книзі велику складну дію (якнайбільше дійових осіб, активних осіб; відрізняються одна від одної, обличчя різноманітні; проте відмінності не повинні існувати самі для себе, а – виразні, дійові).

Пейзаж, портрет, натюрморт– мають своє місце, особливе вираження. У простому сюжеті дитячої книги недоречні будь-які нюансування пейзажу і неможливий будь-який імпресіонізм. Опис краєвиду має бути, але ним має хтось милуватися.

Портрет– такі риси, які дозволяють уявити собі зовнішність людини, прямо викликають симпатію чи антипатію.

А. Макаренко зазначав: «Дитячий інтерес дуже різноманітний. Навіть наукові відкриття, найскладніші деталі техніки, найглибші проблеми моралі… Простий сюжет і складна дія у творі, яскраві і ясні герої, які приваблюють любов читача і прагнення йти за собою». Знаний український письменник для дорослих і для дітей Петро Панч риторично запитує: «Коли твори для дітей будуть цікавими?... Треба вміти в одній краплині відбити поставлене завдання, але не більше, як того припускає сюжет, місце, читач. І навпаки, треба вміти із великого вишукувати саме ту краплину, яка буде характерна для всієї маси, будуть тоді наші твори цікавими».

Висновки:

1. Для дитячих письменників особливо необхідна особлива гостра пам’ять дитинства, вона допомагає їм враховувати і втілювати у художніх творах ті особливості естетичного відношення до дійсності, які характерні для дитини.

2. Дитячі реципієнти – це вікові групи юних читачів: дошкільнята, молодший шкільний, середній шкільний, старший шкільний вік.

3. Вимога до дитячої літератури – розмаїття тематики дитячих творів, їх зв’язок з дійсністю.

4. Специфіка дитячої літератури – не тільки спеціальні «дитячі» теми, а особливості композиції і мови творів.

5. Сюжет простий, має чіткий стержень, без різних відступів, з різкою зміною подій і цікавістю, фабула ускладнена.

6. Розкриття характерів персонажів повинно здійснюватися предметно і явно, через вчинки, оскільки дітей захоплюють дії героїв.

7. Тематика творів для дітей суттєво не відрізняється від дорослої літератури, головне – манера викладу (як розказую?).

7. Вимоги до мови книг для дітей пов’язані з завданням збагачення словника дитячого читача, літературна мова – точна, образна, емоційна, лірична.

8. Дитячий письменник повинен вести діалог з юним читачем за схемою: жартома і всерйоз; не бути ментором і дидактом, а з гумором і любов’ю, по-дружньому навчати Дитину науці Життя і Гармонії.