Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ В СИСТЕМІ ЛЮДИНОЗНАВСТВА

СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ В СИСТЕМІ ЛЮДИНОЗНАВСТВА

1. Класифікація наук, місце психології у ній.

2. Становлення донаукової психології.

3. Основні напрямки зарубіжної психології.

4. Провідні сучасні психологи України.

Література

1. Вачков И.В., Гриншпун И.Б., Пряжников Н.С. Ведение в профессию «психолог»: Учебное пособие /Под ред. И.Б. Гриншпуна. – М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2004. – с. 40-49.

2. Дуткевич Т.В., Савицька О.В. Практична психологія: Вступ у спеціальність: навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. –С. 17-21.

3. Колодочка В. Полтавська земля як осередок психологічної думки //Імідж сучасного педагога. – 2005. – № 5. – С. 5-7.

4. Корнілов О. Т.І. Гавакова – учениця школи Г.С. Костюка //Імідж сучасного педагога. – 2005. – № 5. – С. 8.

5. Гриншпун И.Б. Введение в психологию. – М., 1994. – С. 22-84.

6. Гиппенрейтер Ю.Б. Введение в общую психологию. Курс лекций. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – С. 20-61, 95-129.

7. Ждан А.И. История психологии: Учебник. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 367 с.

8. Психология //www.krugosvet.ru/articles/62/1006270/1006270a1.htm#1006270-A-101

 

СТАНОВЛЕННЯ ДОНАУКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

На розвиток психології вплинув і голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677). Він – моніст, тобто стверджував про наявність єдиної субстанції, в його розумінні такою була природа всюдисуща і вічна. Ми пізнаємо природу через її атрибути, яких нескінченна множина, але нам доступні лише два – мислення і протяжність. Пізнання будь-якого з них є пізнання природи в цілому.

Отже, є єдина субстанція. Всі речі, процеси – стани субстанції, її модуси. Вони вступають у зв’язки, об’єднуються; людина – найскладніший модус, утворений модусом-душею і модусом-тілом. Душа розглядається як розум, модус мислення і складається з модусів-ідей. Людина, залишаючись цілісно, розділяється на два виміри. Душа – ідея людського тіла і невідокремлена від нього. Частина душі безсмертна, але індивідуальність гине разом з тілом. Душа ніби слугує тілу – вона прагне до образів того, що приємно тілу і заперечує образи неприйнятного.

Тезою „якщо людське тіло підпадало якось впливу одночасно з боку двох чи кількох тіл, то душа, уявляючи згодом одне з них, згадуватиме і про інше” Спіноза формулює правило, яке зараз називають законом асоціації, тобто специфічного зв’язку, встановлюваного між ідеями.

Але власне термін „асоціація” введений англійським філософом і педагогом Джоном Локком (1632-1704), якого називають „батьком загальної психології”. Цей термін походить від латинського associo – поєднувати; ним позначали такий зв’язок двох ідей, за допомогою якого актуалізація одного сприяє актуалізації іншого. Локк вважав асоціацію механізмом мислення, але не головним.

Він вважав, що існує два джерела всіх наших знань: перше джерело – об’єкти зовнішнього світу, друге – діяльність власного розуму. На об’єкти зовнішнього світу ми спрямовуємо сої зовнішні почуття і в результаті отримуємо враження (чи ідеї) про зовнішні речі. Діяльність нашого розуму, якою Локк вважав мислення, сумніви, віру, роздуми, пізнання, бажання пізнається за допомогою особливого внутрішнього почуття – рефлексії. Рефлексія, зо Локком, – „спостереження, якому розум піддає свою діяльність”. Вона передбачає особливе спрямування уваги на діяльність власної душі, а також достатню зрілість суб’єкта. У дітей рефлексії майже нема. Вони пізнають зовнішній світ. Вона може не розвинутися і у дорослого, якщо він не виявить схильності до роздумів над собою і не спрямує на свої внутрішні процеси соціальну увагу.

Ідеї Локка активно розвивалися в асоціанізмі ХУІІ-ХІХ століть; донаукова психологія зосереджується на вивченні розумової діяльності, пізнання, пояснюваного на основі принципу асоціації, виділення типів асоціації і їх взаємодій. Асоціаністів об’єднувало визнання кількох основних положень:

1) душа – свідомість;

2) душевне життя, свідомість складається з простих елементів, своєрідних „атомів”, які мають чуттєвий характер і об’єднуючись утворюють складніші елементи;

3) досліджувати свідомість можна за допомогою інтроспекції;

4) предметом вивчення є індивідуальна свідомість, індивідуальний внутрішній світ (взаємостосунки, людські спільноти психологія тоді ще не вивчала).

В останній третині ХІХ століття в психології почались деякі значні зміни. У ХІХ столітті з’являються нові філософські концепції, актуалізуються досягнення природничих наук (особливо загальної біології і фізіології) та наук гуманітарних (мовознавства, антропології, етнографії, археології, соціології). Значні зміни відбуваються в суспільстві, зокрема розвиваються продуктивні сили, формуються нації, зростає чисельність населення, з’являються нові прошарки населення (пролетаріат), що призвело до посилення класової боротьби, загострення національних конфліктів, міждержавних війн. Такі умови сприяли „оновленню”, змінам у психології.

Засновником наукової психології вважають відомого німецького дослідника Вільгельма Вундта(1832-1920), який у 1879 році відкрив першу у світі експериментальну лабораторію у Лейпцизі. В цілому він дотримувався ідей асоціанізму, задачею психології вважав вивчення елементів свідомості (таких як відчуття і „прості відчування” – задоволення-незадоволення, спокій-неспокій) і вияв тих законів, за якими утворюються зв’язки між елементами. Тобто його цікавила структура свідомості і тому напрям називається „структуралізм”, а теорія – „теорія елементів свідомості”. Головним методом для вивчення структури свідомості він вважав інтроспекцію, експеримент (спеціальна організація умов, які дозволяють дослідити явище) – допоміжний. Засіб вивчення – метроном (прилад, який задає ритм при грі на музичних інструментах) – перший психологічний прилад.

В. Вундт пропонував вслухатися в серію монотонних щигликів метронома. Звуковий ряд у сприйманні людини мимовільно ритмізується. Так, можна почути його як серію парних щигликів з наголосом на кожен другий звук (тік-тАк, тік-тАк). Другий щиглик звучить настільки голосніше і ясніше, що можна приписати це об’єктивній властивості метронома. Але таке припущення легко заперечується, бо можна довільно змінити ритмічну організацію звуків, почати чути акцент на перший звук кожної пари (тАк-тік, тАк-тік) чи взагалі організовувати звуки у складніший такт з чотирьох щигликів. Отже, В. Вундт вважав, що свідомість за структурою є ритмічною, організація ритму може бути довільною і мимовільною. За допомогою метронома він вивчав також обсяг свідомості. Найпростішими елементами свідомості вважав окремі враження чи відчуття. У дослідах з метрономом це окремі звуки.

Важливою подією у становленні психології є створення психодіагностичних методів (тестів – термін, введений учнем Ф.Г. – Дж. Кеттелом) і вивчення на цій основі індивідуальних відмінностей англійським вченим Френсісом Гальтоном (1822-1911) і розробка його співробітниками начал статистичної обробки даних.

Кінець ХІХ століття. Австрійський психолог і філософ Франц Брентано (1838-1917) розглядав свідомість як те, що складається не зі змісту (образів, ідей), а з актів (суджень, уявлень, оцінок), відстоюючи ідею активної спрямованості свідомості.

Американський психолог і філософ Уільям Джеймс (1842-1920) створює теорію „потоку свідомості”. П.с. – рух свідомості, неперервна зміна його змістів і станів. Рух свідомості неможливо зупинити, жодний минулий стан свідомості не повторюється. Тотожнім може бути лише об’єкт уваги, а не враження про нього. Увага утримується на об’єкті лише тоді, коли у ньому відкриваються нові і нові сторони.

У. Джеймс вважав, що важливішим питанням є не те як влаштована душа, а те, яку цінність вона складає для людини, для чого вона (цей напрям отримав назву „функціоналізм”). Душа дозволяє людини пристосуватися до світу, по можливості комфортно себе в ньому почувати. Душевне життя Джеймс уявляв як неперервний потік відчуттів, потік досвіду, з яких свідомість відбирає те, що відповідає потребам і ніби оформлює внутрішній світ суб’єкта. Для Джеймса головне не те, яким є об’єктивний світ сам по собі, а те, як людина відчуває себе у ньому, що залежить від того, як людина бачить світ, тобто яким вона собі його вибудовує у внутрішньому плані. Головна задача душі – „пристосувати” людину до світу за рахунок того, що з відчуттів вибудовується світ, зручний для суб’єкта, хоча може і не відповідаючий об’єктивному.

Психологічною проблематикою цікавилися не лише філософи і психологи, але і представники природничих наук: Чарльз Дарвін, автор еволюційного вчення (його ідеї вплинули на багато психологічних шкіл і напрямків; російський фізіолог Іван Михайлович Сєченов (1829-1905), який показав рефлекторний характер психічних явищ.

 

ПСИХОАНАЛІЗ

Психоаналіз – дуже важливий для розвитку сучасної психології. Його найперше пов’язують з іменем австрійського психолога і психіатра Зиґмунда Фрейда (1856-1939). Виникнувши як метод лікування неврозів, психоаналіз перетворився у психологічну теорію, а з часом і у важливий напрямок філософії ХХ століття. В його основі лежить ідея про те, що поведінка людини керується не тільки і не стільки її свідомістю, скільки несвідомим, до якого належать ті бажання, потяги, переживання, у яких людина не може собі зізнатися і які через це або не допускаються до свідомості, або витісняються з неї, ніби зникають, забуваються, але в реальності залишаються в душевному житті і прагнуть до реалізації, примушуючи людину до тих чи інших вчинків, проявляючись у спотвореному вигляді (у сновидіннях, творчості, невротичних порушеннях, фантазіях, обмовках).

У людини, за Фрейдом, є два начала – прагнення до життя і прагнення до смерті, руйнування. Головним є перше, еротичне начало, яке він пов’язує із специфічною енергією лібідо. Вона керує людино, все життя людини з народження пронизано еротичністю. Спочатку дитина отримує задоволення від переживань, пов’язаних з ротовою порожниною, наприклад, від їжі, далі – від переживань, пов’язаних зі справлянням природних потреб – за Фрейдом, все це еротичні переживання, а ротова порожнина і органи виділення є основними ерогенними зонами. Але в житті людини настає важливий етап – біля 4 років – коли її еротичний інтерес виноситься ззовні і спрямовується на батьків, переважно на особу протилежної статі. Дитина дуже прив’язується до неї, прагне до спілкування, намагається ніби „володіти” ним, не поділяючи з будь-ким. В такій ситуації батько чи мати власної статі сприймається як суперник, що „забирає” коханого; як наслідок, дитина несвідомо бажає, щоб він чи вона пішов, тобто прагне його чи її смерті. Але тяжіння до батька чи матері протилежної статі і бажання смерті батька чи матері своєї статі заборонені; переживання, пов’язані з цим витісняються, вони несвідомі. Ситуація хлопчика описується як Едипів комплекс (ім’я античного героя Едипа, який не знаючи того, вбив власного батька і одружився з власною матір’ю, від якої його забрали в дитинстві); переживання дівчинки визначаються як комплекс Електри (Електра – дочка героя Троянської війни Агамемнона, який, повернувшись додому був вбитий власною дружиною та її коханцем; Електра мстить вбивцям за смерть батька). Дитина опиняється в ситуації внутрішнього конфлікту: вона залежить від батька чи матері власної статі і одночасно агресивна стосовно нього чи неї, при цьому боїться покарань за заборонені бажання чи вчинки.

Таку картину Фрейд описує наступним чином. На початку життя дитиною керує особлива психічна інстанція – „ВОНО” – її бажання і потяги; „Воно” керується принципом задоволення і не взаємодіє з реальністю. В якомусь смислі „Воно” можна порівняти з капризною дитиною, яка живе в середині людини і яка не цікавиться, чи може дорослий виконати її бажання. „Воно” повністю несвідоме. Але бажання повинні знайти собі реалістичні форми задоволення для цього з „Воно” виділяється структура, яку називають „Я”, задача якої – знайти такі шляхи, тобто, за словами Фрейда, „Я” є служницею „Воно”. „Я” орієнтоване на принцип реальності. Продовжуючи метафору, „Я” можна уподібнити порівняно зрілій людині, яка живе у нашій психіці, яка до певної межі знає світ і може в ньому орієнтуватися, допомагаючи „Воно” задовольняти свої бажання; але при цьому є частина бажань, які безпосередньо виконані не можуть бути, і „Я” – як має дорослий – накладаю заборони і відстрочки на ці бажання. Тобто стосунки між „Воно” і „Я” подвійні: з одного боку, „Я” допомагає „Воно”, з іншого – є інстанцією, яка частково придушує „Воно”, тобто людина стає внутрішньо конфліктною. Але конфліктність ще поглиблюється, коли в період формування моральних почуттів дитини, формується ще одна інстанція, яку називають „НАД-Я”,яка є системою моральних заборон і ідеалів, голосом совісті, що придушує потяги. „Над-Я” – це ніби внутрішній батько (власне, „Над-Я” і виникає в результаті частково неусвідомленого ототожнення себе з батьками). З цього часу головний внутрішній конфлікт дитини – а далі і дорослого – конфлікт між бажаннями і внутрішніми моральними заборонами, тобто між „Воно” і „Над-Я”. „Я” стає своєрідним полем битви між ними, його задача – допомогти реалізуватися бажанням, не ображаючи при цьому заборони. В травматичній ситуації внутрішнього конфлікту „Я” виробляє психологічні захисти, особливі форми несвідомої психічної активності, які б дозволили хоча б тимчасово полегшити конфлікт, зняти напруження, а у конкретних життєвих ситуаціях так спотворити смисл подій і переживань, щоб не завдати шкоди уявленням про самого себе як такого, хто відповідає певному ідеалу.

За Фрейдом, відгомони дитячих переживань можна зустрічати протягом всього життя людини, у значній кількості страждань і невротичних проявів дорослого можна вбачати нереалізовані сексуальні прагнення. Ідея несвідомої сексуальності, „пансексуальності”, яка лежить в основі людської поведінки, в тому числі тих її форм, які ми вважаємо вищими (творчість, релігія) – центральна ідея Фрейда, на якій він наголошував і приводу якої його дуже критикували, в тому числі власні учні. Пансексуалізм Фрейда – прагнення пояснювати основні переживання людини проблемами, пов’язаними з сексуальністю.

Для дослідження психіки Фрейд використовував не експериментальний метод, а психоаналіз, який передбачав роботу переважно на основі спеціально побудованої бесіди психоаналітика і пацієнта, тобто він не користувався експериментальним методом.

Найближчі учні Фрейда – А. Адлер, Г. Юнг. Вони є авторами оригінальних напрямків психологічної думки, які серйозно вплинули на сучасну психологію. Їх погляди співвідносяться з психоаналізом в окремих аспектах, зокрема – у визнанні несвідомого.

Австрійський психолог, який пізніше емігрував у США Альфред Адлер (1870-1937) є засновником такого напрямку як „Індивідуальна психологія”.

Центральною ідеєю Адлера є ідея про несвідоме прагнення людини до досконалості, яке визначається вихідним і неминучим переживанням почуття власної неповноцінності і необхідністю його компенсувати.

Переживання неповноцінності (крім можливого переживання реальних фізичних чи інтелектуальних дефектів – точніше ставлення до себе з боку оточуючих у зв’язку з цим дефектом) природне через те, що кожна дитина бачить оточуючих сильнішими, розумнішими, компетентнішими; ці переживання можуть поглиблюватися недемократичним відносинами дитини з батьками (головна задача яких, забезпечення дитині відчуття безпеки, особливо важлива в цьому роль матері), а також братами та сестрами (Адлер вважав, що важливим є порядок народження і пропонував різні моделі розвитку для єдиної дитини, старшої дитини, однієї з „середніх”, молодшої дитини). Досвід стосунків, отримуваний дитиною до 5-річного віку, є вирішальним для розвитку дитячого характеру.

Отже, вихідним є почуття неповноцінності. Є два шляхи для його компенсації – конструктивний і неконструктивний. Конструктивний, здоровий шлях означає самоствердження в діяльності заради інших і у співпраці з ними; деструктивний, нездоровий – через приниження і експлуатацію інших. Вибір шляху самоствердження залежить від розвитку соціального інтересу – почуття причетності людству, готовності до співпраці; воно вроджене, але саме по собі слабке і у несприятливих умовах пригнічується чи спотворюється – через пережиті у дитинстві відкидання, агресію з боку близьких, чи розбещення, коли не треба турбуватися про співпрацю.

На світову культуру дуже вплинули погляди швейцарського психолога, лікаря і філософа Карла Гюстава Юнга (1875-1961). Фрейд вважав його з найталановитішим зі своїх учнів і гадав, що той стане його наступником; але їх теоретичні розходження були дуже великі перш за все через те, що атеїсті матеріалізм Фрейд не приймав погляди Юнга, безпосередньо пов’язані з релігією і містичними вченнями.

Юнг – автор теорії, яку називають „Аналітична психологія” – вчення про колективне несвідоме, яке існує в душевному житті поряд з особистим несвідомим і свідомістю (і у взаємодії з ними). Якщо індивідуальне несвідоме формується в розвитку індивідуального досвіду людини і складається з того, що вона витісняє (Фрейд це відносив до сфери несвідомого), то у колективному несвідомому закарбований досвід людства, який передається по спадковості. Кожен з нас – його носій через приналежність до людського роду і культури. Саме цей пласт несвідомого є тим глибинним, заповітним, що визначає особливості поведінки, мислення, чуття. Якщо зміст особистого несвідомого складають комплекси (певні системи рис, образів, переживань, які вибудовуються навколо окремого „центрального” переживання і існують в нас несвідомо і автономно), то зміст колективного несвідомого складають архетипи – першооснови, своєрідні зразки поведінки, мислення, бачення світу, які існують на зразок інстинктів; вони проявляються у феноменах культури, перш за все, у міфології: Юнг звернув увагу, що в міфах різних народів, у тому числі які не спілкуються між собою є однакові образи – Матері-Землі, Дитини, Воїна, Бога, народження і смерті тощо. Вони, на думку Юнга, і є втіленням архетипів, люди в житті поводять себе в певних ситуаціях відповідно цим „зразкам”, які взаємодіють із змістами індивідуального несвідомого і свідомості.

Центральне місце в „Аналітичній психології” має індивідуалізація – процес пошуку людиною душевної гармонії, інтеграції, цілісності, осмисленості. Душевне життя – нескінченна мандрівка в середину себе, відкриття потаємних, несвідомих структур, які вимагають – особливо в кризові моменти життя – усвідомлення і включення в душевну цілісність. Душа – певна нефізичні реальність, наповнена енергією, яка переміщується у зв’язку з внутрішніми конфліктами. Душа наповнена протилежностями (свідоме і несвідоме, чоловіче і жіноче, екстравертоване і інтравертоване). Через певні причини, перш за все соціокультурного плану, людина бачить і розвиває в собі лише одну сторону єдиної суперечливої пари, тоді як інша залишається прихованою, неприйнятою; в процесі індивідуалізації людина має „відкрити себе” і прийняти. Наші приховані сторони вимагають прийняття, з’являючись до нас у сновидіннях, символічно звертаючись до нас; необхідно вміти побачити смисл заклику, його ігнорування призводить до дезінтеграції, неможливості саморозвитку і кризовим переживанням, захворюванням.

Отже, розвиток психоаналізу значно йде від класичних фрейдовських уявлень про цілу низку питань, перш за все це стосується положень про сексуальну детермінацію людської поведінки. Яскравим послідовником Фрейда, який відводив їй центральне місце є Вільгельм Райх (1897-1957). В основі його концепції є „оргонна енергія” (своєрідна вселенська енергія любові), яка вимагає в індивіда свого вираження; якщо ця енергія первинно чиста і світла, блокується заборонами і стримуванням, то, це призводить до її спотвореним проявам, зокрема, у формі агресій, що приховується під соціальними масками, які личать. Стримування енергії на різних рівнях проявляється і тілесно – у вигляді „м’язових панцирів”, скованості, затиснутості; так як Райх наголошував на єдності душі і тіла, то впливаючи на тіло (м’язовими вправами, робота з диханням, масаж) можна вивільнити енергію і полегшити душевні страждання. Головною причиною, яка перешкоджає природному прояву оргонної енергії, на думку Райха, є система норм і заборон, які існують в патріархальному суспільстві, і особливо проявляються в традиціях сімейного виховання. Райх ввів термін „сексуальна революція” – але це не сексуальна вседозволеність, а створення таких умов, за яких можлива природна реалізація оргонної енергії.

Інші представники неофрейдизму, не заперечуючи значення сексуальності, не надавали їй першорядного значення.

Карен Хорні (1885-1952) – автор теорії, яку називають „Культурно-філософська психопатологія”, вважала важливим у розвитку особистості так називаєму „базальну тривогу”, несвідоме переживання ворожості світу стосовно людини. З точки зору впливу культури вона визначається пропонованими нею суперечливими цінностями, що особливо характерне для культур, які інтенсивно розвиваються; це призводить до патологічних внутрішніх конфліктів і втілюється в тому, що людина не може вибрати щось певне. В результаті людина „біжить” від реальності в умовні, ілюзорні уявлення, якими і керується в житті.

Хорні говорить про три основні тенденції особистості: прагнення (спрямованість) до людей, прагнення (спрямованість) проти людей і прагнення (спрямованість) від людей. Ці тенденції властиві здоровій особистості – всі люди в різні моменти життя можуть прагнути до взаємодії, бувають агресивними чи прагнуть до самотності; але якщо у здорової особистості ці тенденції врівноважують одна одну, то невротична особистість поводить себе лише відповідно одній з них. В реальності це призводить до зростання тривоги, бо потреби, які відповідають іншим тенденціям не задовольняються; в результаті невротик потрапляє в ситуацію „невротичного кола”, бо намагаючись зменшити зростаючу тривожність, використовує той самий спосіб, який призвів до її зростання (чому ти п’єш – бо сумно, а чому сумно – бо п’ю).

Проблемами вікового розвитку людини займався Ерік Еріксон (1892-1949). Він вважав, що головна роль у формуванні особистості належить людському „Я”, яке не просто слугує „Воно”, а відповідає за психічне здоров’я особистості, її „ідентичність” (за Еріксоном – це почуття само тотожності, власної істинності, повноцінності, причетності до світу та інших людей). Розвиток особистості Еріксон розглядав з точки зору посилення „Я” і руху до ідентичності. На цьому шляху особистість проходить 8 стадій розвитку (від народження до смерті). Кожна стадія – ц криза, яка ставить людину перед умовним вибором в сторону посилення чи послаблення „Я”. Самі стадії задані генетично, але позитивне чи негативне розв’язання кризи визначається особливостями взаємодії з соціумом.

Гаррі Стак Салліван (1892-1949) – автор теорії „міжособистісної психіатрії” вважав, що між особистісні стосунки завжди представлені в людині, і вже перше входження дитини у світ є входження її у ширшу сферу, ніж просто стосунки з матір’ю – вже у тому як мат бере дитину на руки, проявляються ті відносини, в які вступала мати протягом свого життя.

Еріх Фром (1900-1980), автор концепції „Гуманістичний психоаналіз”, вважає, що головна проблема – проблема відшуковування особистістю психологічної свободи, істинного життя в умовах суспільства, яке прагне цю свободу придушити, нівелювати людську особистістьу зв’язку з чим людина найчастіше „біжить від свободи” – адже буття означає можливість ризику, відмови від звичної стереотипної безпеки – і стає конформістом, руйнівником чи авторитаристом, вважаючи, що це і є свобода. Тим самим людина забирає в себе справжнє повноцінне життя, справжню свободу, яка є свободою для світу, підмінюючи істині цінності уявними, з яких головною є цінність володіння.

БІХЕВІОРИЗМ

З початку ХХ століття досить впливом напрямком у психології стає біхевіоризм (з англ. behavior – поведінка). Його програма проголошена у 1913 році американським дослідником Джоном Бродесом Уотсоном (1878-1958). Біхевіоризм являв собою науково-дослідницький напрям з яскраво вираженим природнонауковим нахилом, його засновники намагалися знайти форми об’єктивного підходу до психічного життя.

Такі поняття як „усвідомлення”, „переживання”, „страждання” не можуть вважатися науковими, бо вони є продуктом людського самоспостереження, тобто суб’єктивні, а наука не може оперувати уявленнями про те, що не може бути зафіксоване об’єктивними засобами. Предметом психологічного дослідження вони вважають те, що підлягає методам об’єктивного вивчення. Насамперед це поведінка – сукупність зовнішніх дій людини і тварини, ланцюг реакцій на зовнішні стимули („стимул-реакція”). Уотсон казав, що „Потік свідомості ми замінюємо потоком активності”. Задачі біхевіоризму (Уотсон): пояснити поведінку людини, передбачати поведінку людини, формувати поведінку людини. Він запропонував описову схему S-R, відповідно до якої вплив , тобто стимул породжує відповідну поведінку організму, тобто реакцію; характер реакції визначається лише стимулом. Тому, на думку Уотсона, важливо навчитися керувати поведінкою. Насправді, якщо реакція визначається стимулом, то досить підібрати потрібні стимули, щоб отримати потрібну поведінку. Отже, необхідно проводити експерименти, спрямовані на вияв закономірностей, за якими формуються стимул-реактивні зв’язки, організувати контроль ситуацій, реєстрацію поведінкових проявів у відповідь на вплив стимулу. Таке формування реакції на певні стимули є научінням, його закони поширюються як на людину, так і на тварину. Уотсон також започаткував дослідження навичок – автоматизованих дій, сформованих шляхом багаторазових повторень. Законами формування навичок (спробі помилок, закріплення випадкового успіху) пояснювалось утворення різноманітних психічних явищ.

Авторитетним біхевіористом також є Беррес Фредерік Скіннер (1904-1490) припускав, що поведінка може будуватися і за іншим принципом, тобто визначатися не стимулом, який передує реакції, а ймовірними наслідками поведінки. А керувати поведінкою можна винагороджуючи (позитивно підкріплюючи) певні способи поведінки і тим самим роблячи їх більш ймовірними. На цьому побудована запропонована Скінером ідея програмованого навчання, що передбачає „покрокове” оволодіння діяльністю з підкріпленням кожного правильно зробленого кроку.

У 60-ті роки розвивається напрям необіхевіоризму – соціобіхевіоризм, що пов’язано з іменем канадського психолога Альберта Бандури (р.1925). вони припускали, що людина може оволодівати поведінкою не через власні спроби і помилки, а спостерігаючи за досвідом інших і тими підкріпленнями, які супроводжують ту чи іншу поведінку. Так, дитина спостерігає певну поведінку, а далі її відтворює у власній поведінці (агресія – агресивні дії). Тому він був проти ЗМІ, які пропагують насилля.

 

ГЕШТАЛЬТПСИХОЛОГІЯ

Гештальтпсихологія – з німецького – психологія форми. Німецькі дослідники – Макс Вертгеймер (1880-1943), Курт Коффка (1886-1941), Вольфганг Кьолер (1887-1967) висунули ідею про те, що цілісний образ виникає одразу як цілісний (а не створюється як синтез окремих елементів). Приблизним перекладу терміну „гештальт” є „цілісний образ”, „форма”, „структура”. Тобто сприймання не лише не полягає у сумі відчуттів, а відчуттів, по суті, немає взагалі. Гештальтсихологи – ідея цілісності. Психіка – цілісна внутрішня структура –– гештальт.

Важливими для гештальтпсихологів є проблема фігури і фона. Вони намагалися виявити закони, за якими фігура виділяється з фона – як структурована цілісність з менш диференційованого простору, який знаходиться ніби позаду фігури (це закон близькості елементів, симетричність, схожість, замкненість тощо). 6 ліній, згруповані по дві.

„Нечистий” гештальтпсихолог –германський (пізніше американський) психолог – Курт Левін (1890-1947) – автор „теорії поля”. Він вважав, що образ світу формується одразу як цілісність і це відбувається в даний момент як інсайт. Поле напружене, коли є порушення рівноваги між індивідом і середовищем. Це напруження потребує розрядки, що здійснюється як реалізація наміру. При цьому об’єкти, в яких людина не має більше потреби втрачають збудливу силу. (ми голодні, в полі зору – бутерброд, який ніби притягує нас, але задовольнивши голод ми втрачаємо до нього інтерес).

Німецько-американський психолог – Фріц (Фредерік) Перлс (1893-1970) – автор напрямку сучасної психотерапії – гештальттерапії.

ГУМАНІСТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

Її виникнення і формулювання основних принципів пов’язано з американським психологом Абрахамом Харольдом Маслоу (1908-1970), що відбувалось у 50-60 роки ХХ століття. В центрі гуманістичної психології – поняття становлення особистості, уявлення про необхідність максимальної творчої самореалізації, що означає істинне психічне здоров’я. Вони стверджують, що людина споконвічно добра чи нейтральна; агресія, насилля виникають у зв’язку з впливом оточення. Вони орієнтуються на індивідуальність як інтегративне ціле.

Абрахам Маслоу вважає найуніверсальнішою людською характеристикою креативність, тобто творчу спрямованість, яка вроджена всім, але дуже втрачається багатьма через впливи середовища, хоча дехто може зберегти наївний, „дитячий” погляд на світ. Він запропонував ієрархію людських потреб: від найнижчих, фізіологічних, до найвищої – потреби в самоактуалізації – якомога повного вияву своїх можливостей. Ця потреба задовольняється за умови задоволення найнижчих. Прагнення до самоактуалізації є джерелом і метою психічного розвитку особистості. Людина, яка досягла цього рівня є особливою, вона не обтяжена дрібними пороками, як заздрість, злоба, дурний смак, цинізм; вона не схильна до депресії і песимізму, егоїзму; має високу самооцінку.

Інший представник цього напрямку Карл Роджерс (1902-1987) вважав, що людина має вроджену тенденцію жити, зростати, розвиватися. Всі біологічні потреби підкоряються цій тенденції – вони мають бути задоволені з метою позитивного розвитку, і процес розвитку здійснюється не дивлячись на те, що на його шляху є багато перешкод – є багато прикладів, коли люди, живучи в жорстких умовах, не тільки виживають, але і продовжують прогресувати. Роджерс також вважає, що людина первинно добра і не потребує контролю суспільства; саме контроль примушує людину вчиняти погано. Він наголошує на необхідності безумовного позитивного ставлення до дітей; лише саме тоді індивід буде психологічно цілісною, повноцінною особистістю.

Близькою до гуманістичної психології є позиція Віктора Франкла(1905-1997), автора підходу логотерапія (логос – смисл), тобто терапія, орієнтована на знаходження смислу життя.

ТРАНСПЕРСОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Її лідером є Станіслав Гроф, який розробив метод холотропного дихання (холотропний – який призводить до цілісності). Його ще називають ребефінгом (відродження), що має і прямий зміст, бо у зміненому стані свідомості можна повторно пережити момент власного народження, і символічний зміст – духовне воскресіння. При цьому методі змінений стан свідомості досягається через основну роботу з диханням і „відключення” свідомості під впливом спеціальної музики. Представники вважають, що проживання народження, смерті, відродження, інших подій в зміненому стані свідомості призводить до вивільнення, виходу за межі себе, вступу в інші, цілісніші стосунки із світом.

ГЕНЕТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

Вивчає проблему розвитку інтелекту дитини. Його засновник – французький психолог Жан Піаже (1896-1980) вважає, що до цього призводить трансформація операцій – зовнішніх дій дитини з предметами. Завдяки інтеріоризації (інтеріо – внутрішній) процесу закономірного переходу зовнішніх дій у внутрішні – ці операції стають власне інтелектуальними структурами. Він виокремлює етапи розвитку дитячого інтелекту.

 

ТЕОРІЯ ДІЯЛЬНОСТІ

Найвпливовішим його учнем і послідовником можна назвати Олексія Миколайовича Леонтьєва (1903-1979), автора теорії діяльності. Він керується таким принципом: внутрішня психічна діяльність виникає в процесі інтеріоризації зовнішньої, практичної діяльності і має принципово таку ж будову. Тому вивчаючи практичну діяльність можна пізнати психічну діяльність; керуючи організацією практичної діяльності, ми керуємо організацією внутрішньої, психічної діяльності. (принцип єдності свідомості і діяльності)

Леонтьєв вважав, що психіка як особлива форма відображення формується в діяльності. Виокремив структуру діяльності як сукупності дій, що керуються мотивом. Дія – процес, спрямований на досягнення цілей. Дія складається з операцій.

В межах теорії діяльності працював і Даніїл Борисович Ельконін (1904-1984), який побудував одну з основних у вітчизняній психології періодизацій вікового розвитку, в основу якої поклав поняття „провідної діяльності”. Провідна діяльність – та, з якою на окремому етапі розвитку пов’язана поява важливих новоутворень і в межах якої розвиваються інші види діяльності.

В руслі теорії діяльності розроблена і теорія поетапного формування розумових дій Петра Яковича Гальперіна (1902-1988):первинна зовнішня практична дія проходить кілька етапів і перетворюється у внутрішню розумову.

В напрямку, започаткованим Виготським крім названих, працювали і інші дослідники.

Олександр Романович Лурія (1902-1977) – проблеми мозкової локалізації вищих психічних функцій; Олександр Володимирович Запорожець (1905-1981) – роль практичних дій у становленні пізнавальних процесів і роль емоцій у смисловій регуляції діяльності; Лідія Іллівна Божович (1908-1981) – проблеми розвитку особистості дитини; Петро Іванович Зінченко (1903-1969) – проблеми пам’яті.

В межі діяльністної парадигми вписується і теорія психічного розвитку в онтогенезі українського психолога Григорія Силовича Костюка (1899-1982). Він вважає, що психічний розвиток зумовлюється єдністю біологічних (спадкових, що визначають анатомо-фізіологічну будову організму)і соціальних (матеріальних і духовних цінностей, доступних дитині) умов. Від них залежать індивідуальні відмінності у психіці, але провідну роль в психічному розвитку має навчання і виховання – спеціально організоване засвоєння людиною надбань попередніх поколінь. Рушійними силами психічного розвитку є внутрішні суперечності (наприклад, нові потреби – досягнутий рівень їх задоволення), які виникають в житті людини. Воно розв’язуються за допомогою діяльності.

Ученицею Костюка була Тамара Іванівна Гавакова(1921-2003), яка стояла у джерел нашої кафедри.

ПІТЕРСЬКА ПСИХОЛОГІЧНА ШКОЛА

Володимир Миколайович Мясищев (1892-1973) – автор теорії відносин. Стосунки – система індивідуальних, вибіркових, свідомих зв’язків особистості з різними сторонами об’єктивної дійсності. Система стосунків – психологічне ядро особистості.

Борис Герасимович Ананьєв (1907-1972) висунув ідею створення особливої дисципліни – людинознавства, яка б включала б дані психології, антропології, медицини, фізіології і інших наук про людину. В розвитку людини він виокремлював різні рівні – індивід, особистість.

Грузинський психолог Дмитро Миколайович Узнадзе (1886-1950) – автор теорії установки. Він психологію розглядав як науку про цілісну особистість, мотиви і вчинки якої можуть бути неусвідомлювані. Установка – неусвідомлювана

Последнее изменение этой страницы: 2016-07-22

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...