Підстави звільнення від доказування

Підстави звільнення від доказування наведені в ст. 35 ГПК України, де зазначаються факти, які хоча й мають значення для правильного вирішення спору, проте не потребують підтвердження доказами.

Незважаючи на те, що такі факти покладені в основу вимог пози­вача чи заперечень відповідача, сторони звільняються від їх доказу­вання. Факти, про які йдеться в ст. 35 ГПК України, є загальновідо­мими, преюдиціально встановленими. їх наявність означає не тільки звільнення заінтересованих осіб від доказування (доведення), але й заборону їх оспорювати чи спростовувати в даному процесі.

Так, не потребують доказування обставини, визнані господар­ським судом загальновідомими (стихійні лиха, надзвичайні по­дії, явища суспільного життя тощо).

Визнання факту загальновідомим залежить від суду, який, посилаючись на нього в рішенні, повинен зазначити про визнан­ня такого факту загальновідомим.

Факти, що встановлені рішенням господарського суду (іншо­го органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду од­нієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони. Рішення суду з цивільної справи, що набрало чинності, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Таке ж значення для господарського суду має вирок суду з кримінальної справи, що набрав чинності, але тільки з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені. Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими (призюмовані), не дово­дяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спрос­товане в загальному порядку.

Належність доказів і допустимість засобів доказування

Сторони в господарському процесі вільні в наданні господарсько­му суду своїх доказів і доведенні їх переконливості. Проте, вирі­шуючи питання щодо доказів, господарські суди виходять з того, що важливе практичне значення для правильного та об'єктив­ного вирішення господарського спору мають положення госпо­дарського процесуального законодавства щодо належності дока­зів і допустимості засобів доказування.

У ч. 1 ст. 34 ГПК України зазначається, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Цю вимогу закону щодо належності доказів позивач має врахову­вати вже при складанні позовної заяви, а відповідач - при надси­ланні відзиву на позовну заяву. Практичне значення принципу належності доказів полягає в тому, що витребування та аналіз доказів, які не відносяться до справи, уповільнює процес і призво­дить до зайвих витрат коштів. З іншого боку, відсутність необ­хідних для розгляду справи доказів призводить до неможливості встановити істину і до винесення незаконного та необґрунтованого рішення. Тому важливе значення надається стадії підготов­ки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду, на якій суддя в необхідних випадках викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали можуть бути подані додатково; витребує від сторін та інших підприємств та організацій документи, відомості, висновки, необхідні для вирі­шення спору, або знайомиться з такими матеріалами безпосеред­ньо в місці їх знаходження; вирішує питання про призначення судової експертизи; проводить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження тощо.

Обставини, що мають значення для справи, можуть бути під­тверджені будь-якими доказами, передбаченими в ГПК України. Проте для певного кола суб'єктів матеріальних правовідносин у встановлених законодавством випадках такі обставини мають бути підтверджені лише за допомогою певних засобів доказуван­ня. Тому в ст. 34 ГПК України зазначається, що обставини спра­ви, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені пе­вними засобами доказування, не можуть підтверджуватися інши­ми засобами доказування.

Так, відповідно до ст. 129 Статуту залізниць України об­ставини, що можуть бути підставою для матеріальної відпові­дальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць. Інші випадки наведені в ст. 130 Статуту залізниць України, згідно з якою, зокрема, підставою для покладення на залізницю відповідальності за втрату вантажу за позовом одер­жувача є вантажна квитанція з позначкою станції призначен­ня про неприбуття вантажу і документів, що підтверджують кількість і вартість відправленого вантажу (якщо одержувач не має можливості пред'явити вантажну квитанцію, він подає довідку станції відправлення про прийняття вантажу до пере­везення з позначкою станції призначення про неприбуття ван­тажу). Пред'являючи до залізниці позов у разі недостачі, псу­вання або пошкодження вантажу, одержувач повинен пред'яви­ти накладну, комерційний акт і документ, що засвідчує кіль­кість і вартість відправленого вантажу. Якщо в складанні ко­мерційного акта відмовлено, замість нього подається документ, що підтверджує скаргу про цю відмову.

Оцінка доказів

Рішення з господарського спору має прийматися в цілковитій відповідності з нормами матеріального й процесуального пра­ва та фактичними обставинами справи, з достовірністю встано­вленими господарським судом. Тому, розглядаючи справу, суд з'ясовує, зокрема, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються. Рішення господарського суду може ґрунту­ватися лише на тих доказах, які були предметом дослідження та оцінки судом.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім пере­конанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивно­му розгляді в господарському процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. При цьому ніякі докази не ма­ють для господарського суду заздалегідь установленої сили.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що ви­значення достовірності й сили доказів здійснюється самим су­дом, що закон не містить указівок відносно того, який із доказів має більшу силу, який меншу, який доказ є більш достовірним, а який менше. Закон надає можливість суду самому оцінити ко­жен доказ, і критерієм при цьому є внутрішнє переконання судді (суддів). Подібний підхід до оцінки доказів забезпечує пошук іс­тини. Неможливо в законі заздалегідь правильно визначити до­стовірність і силу того чи іншого доказу, оскільки це залежить від кожного конкретного випадку.

У господарському процесі трапляються випадки, коли одна сторона визнає фактичні дані й обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Проте, як зазначається в ч. З ст. 43 ГПК України, таке визнання фактичних даних і обставин для господарського суду не є обов'язковим, хоча, у разі згоди суду, інша сторона звільняється від обов'язку доводити визнані обставини.