Модель домінуючої фірми за ціною

Цю модель називають інакше ціноутворенням за лідером. Згідно неї домінуюча за обсягом випуску фірма, яка має нижчі від інших середні витрати, встановлює ринкову ціну, що максимізує її прибуток. Решта фірм-аутсайдерів сприймають цю ціну як задану і вважаються ціноотримувачами. Для них головним стратегічним завданням залишається вибрати обсяг випуску продукції, який максимізує їх прибуток.

Розглянемо графічну ілюстрацію даної моделі на рис. 11.4.

Рис. 11.4. Модель цінового лідерства

На лівій частині рисунку зображено крива пропозиції фірм-аутсайдерів і крива ринкового попиту. Якби на ринку були присутні лише малі фірми, вони б поставили і продали споживачам Q₀ продукції за ціною Р₀. На правій частині рисунку показано криві попиту, граничної виручки, граничних витрат фірми-лідера. Перші дві криві починаються з рівня ціни Р₀, за якою фірма-лідер нічого не продасть. За рахунок переваг у витратах, вона зможе виробити і продати стільки, скільки потрібно для задоволення ринкового попиту з врахуванням пропозиції малих фірм. Тобто за кожною ціною, яка є нижчою Р₀, обсяг пропозиції домінуючої фірми дорівнює різниці між ринковим попитом і обсягом пропозиції фірм-аутсайдерів за такої ціни.

Фірма-лідер у стані рівноваги згідно умови MR = MC буде продавати обсяг Q_E за ціною Р_Е. Ціна Р_Е буде сприйнята малими фірмами як задана і вони запропонують на ринку обсяг Q_A . Всього на ринку буде продано Q_B одиниць продукції, причому з них частка лідера становитиме Q_B – Q_A.

Ціноутворення за сценарієм цінового лідерства часто застосовується олігополістами для координації своїх дій у сфері цін, не вдаючись до прямої таємної угоди. За мовчазної згоди інших учасників ринку, одній фірмі (найбільшій або найефективнішій) відводиться роль лідера. При зміні ним ціни решта фірм повторюють його кроки. При такій ціновій політиці:

- зміну ціни ініціюють нечасто;

- інколи про наступну зміну ціни попередньо повідомляють в засобах масової інформації (наприклад, банки про зміну процентних ставок);

- можливе встановлення низької ціни з метою запобігання входження в галузь нових конкурентів.

Необхідно зазначати, що роль цінового лідера можуть почергово виконувати різні фірми галузі, в тому числі і не обов’язково найбільші.

На жаль застосувати важелі антимонопольного законодавства в такому випадку важко, оскільки відсутні ознаки таємної змови між продавцями.

Логічним запитанням даної теми є наступне: чи будуть мати фірми - олігополісти в довгостроковому періоді прибуток. Відповідь можна легко сформулювати, пам’ятаючи одну із характерних рис олігополістичного ринку – наявність вхідних бар’єрів. Саме їх присутність забезпечує отримання у довгому періоді олігополістами позитивного економічного прибутку.

Картель

Оскільки олігополія є ринком з невеликою кількістю учасників, у них завжди існуватиме бажання сісти за стіл переговорів і укласти угоду (явну чи неявну) про спільну стратегію дій з метою збільшення власних прибутків. Однією із таких форм угоди є картель.

Картель – група фірм певної галузі, які змовилися щодо кооперативної діяльності з метою встановлення таких цін і обсягів випуску, за яких максимізується прибуток як цілої галузі, так і окремих її учасників.

При організації картелю її учасники:

v узгоджують спільну ціну і галузевий обсяг випуску;

v встановлюють квоти кожного учасника;

v розробляють механізми запровадження угоди і контролю її дотримання, корегування індивідуальних обсягів в разі необхідності.

Функціонування картельного об’єднання графічно показано на рис. 11.5.

Рис.11.5. Модель картелі

На лівій частині рисунку показано механізм визначення ціни і обсягу випуску картелі. Якби галузь була організована як конкурентна, на ринку встановилася б ціна Р₀ і обсяг Q₀, які відповідають точці конкурентної рівноваги Е₀, що знаходиться на перетині кривих ринкового попиту і ринкової пропозиції. Об’єднавшись у картель, усі її учасники виходять на ринок консолідовано у вигляді єдиного монопольного об’єднання і тому для визначення основних параметрів своєї поведінки використовують механізм монопольного ціноутворення. Тому стан рівноваги для картелі є еквівалентний стану рівноваги монополії. Йому відповідає точка Курно Е_карт з ціною Р_карт та обсягом Q_карт. Саме цих параметрів повинні дотримуватися усі учасники картелю. Вони беруть на себе зобов’язання продавати свою продукцію за ціною Р_карт та разом забезпечити загальний випуск Q_карт. Тобто загальний випуск картелі розподіляється на окремі частки (квоти). На правій частині рис.11.5 зображено модель поведінки одного із учасників картельної угоди. У випадку функціонування галузі як досконалої конкуренції, даний учасник зміг би продати q₀ продукції, отримавши при цьому нульовий економічний прибуток. Участь у картелі змушує його зменшити випуск до величини своєї квоти q_к. Правда при цьому він отримуватиме прибуток, що відповідає площі заштрихованого прямокутника.

У учасника картелі завжди є спокуса порушити угоду. Як бачимо з правої частини рис.11.5, збільшивши обсяг випуску до q₁, фірма могла б отримати значно більший прибуток. Проте, зростання обсягу випуску картелем (особливо, коли всі її учасники порушать домовленість) до Q₁, приведе до зниження ціни, навіть до рівня, меншого , ніж Р₀ і втрати прибутку усіма учасниками змови.

Існування стимулів до порушення кооперативних угод є однією із причин складності створення і недовготривалого існування картелів. Іншими причинами може бути велика кількість фірм в галузі (не усіх їх можливо залучити до угоди); відмінності у витратах фірм і попиті на їх продукцію (особливо, якщо продукт диференційований); загроза входження в галузь нових конкурентів; антитрестівське законодавство.

В деяких країнах діє жорстке законодавство щодо таємних змов (США), в інших воно більш ліберальніше. Проте нічого не забороняє країнам, або компаніям, які їм належать, створювати картелі. Прикладом успішного картелю є ОПЕК.

ОПЕК (Організація країн-експортерів нафти) – (The Organization of the Petroleum Exporting Countries) міжнародна угода країн – виробників нафти, яким на протязі багатьох років вдається утримувати ціни на нафту на рівні, значно вищому від конкурентного. До країн ОПЕК відносяться Саудівська Аравія, Іран, Венесуела, Кувейт, Ірак, ОАЕ, Лівія, Нігерія, Індонезія, Алжир, Катар, Еквадор (до 1992 р.), Габон (до 1994 р.)

Довідка: Країни ОРЕС володіють 2/3 світових запасів нафти, забезпечують 50 % світового експорту нафти. Бушель – 159 літрів, 42 американських галони, перша свердловина – в 1859 році в штаті Пенсільванія, Едвін Дрейк.

Існує багато прикладів менш успішних картелів (СІПЕК – міжнародна організація експортерів міді, картелі олова, кави, чаю, какао).

Модель ламаної кривої попиту

Дана модель вперше була запропонована П.Суїзі (Sweezy P.) в 1939 р.

Модель ламаної кривої попиту (Суїзі, Холл, Хітч, 1939) – модель олігополістичного ринку, при якій кожне підприємство зустрічається із кривою попиту, яка є ламаною на рівні ринкової ціни. При вищих цінах від ринкової попит є еластичним, при нижчих – нееластичним. Дана модель не пояснює суті олігополістичного ціноутворення, проте добре ілюструє жорсткість цін при олігополії.

За цією моделлю кожна фірма зустрічається з кривою попиту, яка зламана в точці рівноваги (рис.11.6).

Причина такої специфічної форми кривої попиту фірми-олігополіста полягає в різній реакції конкурентів в залежності від вектора її цінової політики. Якщо фірма вирішить підняти ціну, то найімовірніше конкуренти проігнорують таке рішення. Внаслідок цього олігополіст втратить значну частину своїх покупців. Тому попит на відрізку цін вище Р₀ є більш еластичним. Зниження ціни конкуренти зустрінуть аналогічними діями, щоб не втратити своїх споживачів. Ось чому попит на відрізку цін нижче Р₀ менш еластичний.

Рис.11.6. Модель ламаної кривої попиту

Водночас крива граничної виручки буде мати незвичний вигляд – вона складатиметься із двох відрізків і матиме розрив по вертикалі на рівні рівноважного обсягу випуску. Ця особливість кривої граничної виручки пояснює негнучкість (жорсткість) цін, яка є характерною для олігополістичних ринків. Навіть, коли витрати чи попит змінюються , фірми-олігополісти неохоче змінюють свою ціну, оскільки її зниження може спровокувати цінову війну, а її підвищення при ігноруванні його зі сторони конкурентів – суттєву втрату частки ринку і прибутків.

На рис.11.6 межі інтервалу змін граничних витрат, при якому ціна залишатиметься незмінною ілюструються кривими МС₁ і МС₂.

Ця модель досить ілюстративна стосовно жорсткості цін при олігополії, проте неінформативна щодо суті олігополістичного ціноутворення.

Теорія ігор

Економічні суб’єкти взаємодіють на олігополістичному ринку стратегічними способами, багато із яких описуються вищезгаданими моделями. Проте останнім часом усе більшого значення при дослідженні олігополістичних ринків набуває теорія ігор, яка займається загальним аналізом стратегічної взаємодії їх учасників.

Теорія ігор – наука, яка досліджує математичними методами поведінку учасників в умовах невизначеності. Предметом цієї теорії є ігрові ситуації з наперед встановленими правилами.

Основні поняття теорії ігор:

1) Гра – сукупність відомих усім гравцям правил, які визначають, що може робити гравець і які наслідки можуть наступити в результаті кожної його дії.

2) Хід – момент гри, коли гравці повинні зробити вибір одного з можливих варіантів дій.

3) Партія гри – певна визначена сукупність ходів і виборів.

4) Стратегія – набір правил, що формуються до гри і визначають вибір варіанту гравцем в залежності від можливих дій суперників.

5) Гравець (учасник гри) – особа (група осіб, фірма, країна), що приймає (приймають) рішення;

6) Функція платежів (платіжна функція) – цільова функція гравця, яка встановлює зв’язок між варіантами дій та виграшем гравця, який вимірюється певною корисністю для нього (наприклад, прибутком для фірми).

7) Матриця виграшів – таблиця, яка показує виграш (програш) кожного із учасників при будь-якій з можливих пар їхніх стратегій.

Ігри класифікуються за багатьма ознаками:

ü За числом гравців (з двома, трьома і більшою кількістю учасників).

ü За кількістю стратегій (статична, динамічні скінченні та нескінченні ігри).

ü За властивостями платіжної функції:

- гра з нульовою сумою– гра, в якій виграш одного учасника дорівнює програшу іншого.

- гра з ненульовою сумою– гра, в якій кожен із учасників може виграти від рішення одного із них.

ü За характером попередньої домовленості між учасниками:

- кооперативна гра– гра, в якій гравці змовляються між собою.

- некооперативна гра– гра, в якій кожний гравець грає за себе проти всіх.

Класичним прикладом некооперативної гри з ненульовою сумою є так звана “дилема ув’язнених”.

Цією моделлю аналізується ситуація, коли впіймали двох співучасників злочину i помістили в дві piзнi камери, що унеможливило ix спілкування. У слідчих немає можливості довести, що вони скоїли злочин. Кожен iз ув'язнених може зізнатися в злочині i отримати від правоохоронних органів індульгенцію про звільнення, в той час як його напарник отримає максимальний строк ув'язнення - 6 місяців. Якщо ж признаються обидва - вони отримають по 3 місяці ув'язнення. Проте icнyє ще один варіант поведінки учасників гри — обом підозрюваним не признаватися. При реалізації такої стратегії їx протримають в тюрмі максимум 1 мicяць для вияснення певних формальностей i відпустять. Уci можливі стратегії даної гри зручно iлюструє матриця (табл. 11.1).

Таблиця 11.1

Матриця "дилеми ув'язнених"

Яку ж стратегію обере кожен iз учасників гри. Для першого ув'язненого у випадку, коли його співучасник вирішить зізнатися, краще також сказати правду про злочин. Так само кращим кроком для нього буде зізнання, якщо раптом його напарник не зізнається. Таким чином, не залежно від того як поступить другий актор цієї гри, першому актору вигідніше зізнатися. Такий же висновок напрошується для стратегії поведінки другого в'язня.

Отже, єдину рівновагу за Нешем в цій гpi забезпечить стратегія, коли
обидва учасники зізнаються в злочині. Проте, виникає запитання - чи є така стратегія ефективною за Парето.

Рівновага є неефективною за Паретодля ситуації, якщо є можливість покращити стан одного учасника i при цьому не погіршити стан iншого.

В цій гpi є можливість покращити стан обох учасників. Для цього їм потрібно створити умови для спілкування i укладання усної домовленості про координацію спільних дій. Якщо обидва згідно такої домовленості будуть заперечувати свою вину, вони отримають значно кращі умови, ніж за стратегії "зізнатися - зізнатися". Таким чином, стратегія "не зізнатися - не зізнатися" є ефективною за Парето.

Для розв'язання подібних дилем можна скористатися так званою максимінною стратегією. Вона полягає спочатку у виборі для кожної своєї стратегії найпесимістичнішого результату в залежності від дій свого візаві, a потім iз цієї пари найкращого.

Стратегія поведінки ув’язнених називається домінантною. Домінантна стратегія полягає в тому, що у гравця є один оптимальний вибір, незалежно від того, що робить другий гравець.

Проте бувають iгри i без домінантних стратегій, iгри із декількома рівновагами за Нешем, без рівноваги Неша.

Чиста стратегія характеризується тим, що кожен гравець вибирає стратегію раз i назавжди.

Змішані стратегії використовуються тоді, коли гравці можуть протягом певного періоду часу дотримуватися різних стратегій.

Дилема ув'язнених може застосовуватися для дослідження широкого кола економічних i політичних проблем. Наприклад, проблему порушення картельної угоди: перевищити квоту випуску чи притримуватися її; проблему формування цінової політики: підвищувати ціну чи знижувати; проблему обрання маркетингової стратегії: рекламувати - не рекламувати. Прикладом політичних проблем, які могли б бути проаналізовані за допомогою. інструментів теорії iгop є контроль над гонкою озброєння: розгортати нові ракети чи нi; рішення про підписання партією коаліційної угоди: підписувати чи нi.

"Дилема ув'язнених" є статичною грою, тобто вона відбувається лише раз. Проте у реальному житті учасники економічних iгop (наприклад, фірми) грають у так звані повторювальні ігри, тобто вони знову i знову повинні приймати певні економічні piшення.

Розглянемо проблему ціноутворення в дyoпoлії, зокрема ситуац1ю, коли кожен iз учасників в перший день місяця одночасно оголошує ціну на свою продукцію. В такому paзi кожен раз фірма робить вибір між двома стратегіями " не змінювати ціну" та "знизити ціну". В таблиці 11.2 наведена платіжна матриця такої гри.

Таблиця 11.2

Матриця проблеми ціноутворення (цифри – прибуток для фірми)

Як бачимо, у випадку одноразової гри оптимальною стратегією для обох учасників є "не змінювати ціну". Проте для ситуації повторювальних iгop можливі інші рішення гравців. Оскільки учасники є раціональними економічними суб'єктами, кожен iз них буде шукати шляхи покращення свого добробуту. Наприклад, фірма 2 в певний момент, вважаючи, що її конкурент буде, як i раніше, не змінювати ціну, прийме рішення про зниження ціни. В такому періоді yci покупці переключаться на споживання продукції фірми 2 i вона отримає значно більший прибуток, ніж за умов рівноваги Неша. Якою ж буде реакція фірми 1 в наступному періоді. Цілком логічно припустити, що вона знизить ціну до ще нижчого рівня, щоб таким чином наказати свого суперника. Якщо обидва учасники є думаючими, вони прийдуть до висновку, що кращою стратегією є співробітництво (явне чи неявне). Стратегія при нескінчених повторювальних iгpax влучно названа як "око за око, поцілунок за поцілунок, але починаємо з поцілунку".