Тривав з 10 до 13 ст. Запровадження християнства на Русі відіграло велику політичну, культурну роль, що сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, уніфікації мовних діалектів. Єдиновживаною культурною (літературною) мовою стає церковнослов’янська. У знакових системах – кирилиця, глаголиця. Із прийняттям християнства виникла потреба ознайомити віруючих із книжними пам’ятками. Тому часто культуру КР називають книжною.
Література КР поділялась на оригінальну і перекладну (Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Четьї-Мінеї, Требники).
Жанри: агіографія (розповіді про життя святих), патерики (збірки коротких розповідей про ченців чи аскетів), патристика (розповіді про отців церкви), кормчі книги (пам’ятки церковного права чи церковні статути), гомілетика (урочисті промови на церковні свята).
В Києві у 11-12 ст. існували три культурні осередки, де не лише переписували, а й створювали перші взірці давньоруської літератури (оригінальна): літературний осередок при Софії в монастирі та соборі, Печерський монастир, Видубецький монастир.
Реймське євангеліє, Остромирове євангеліє (перший список тетраєвангелій), Ізборник Святослава – найдавніші взірці писемної школи.
Літописи – оригінальні пам’ятки давньоукраїнської літератури, в яких мова йде не лише про історичні події, а присутні і сказання, билини, перекази, легенди (понад 1500 літописів). Найдревніший – «Повість минулих літ».
«Києво-Печерський патерик» містить оповіді про заснування і облаштування монастиря Києво-Печерської лаври.
«Слово про закон і благодать» (Ілларіон) – перший панегіричний твір на честь Ольги, Володимира, Ярослава Мудрого.
«Повчання Володимира Мономаха» – морально-етичні настанови монарха щодо ідей служіння рідній землі.
«Слово про похід Ігоря» - яскравий взірець етнічної поезії, що прославляє мужність, патріотизм, відвагу.
«Життя і ходіння Данила» - Палестина, нотатки мандрівника.
Кирило Туровський, Даниїл Заточник – філософо-моралістичні трактати.
Освіта: Володимир – перші державні школи. Найбільша бібліотека заснована Ярославом при Софії Київській. Донька Всеволода Ярославовича заснувала першу в Європі школу для дівчат (при Андріївському монастирі). Ярослав Мудрий у Новгороді відкрив школу для підготовки освіченого духівництва.
14. Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі.
В Х—ХІ ст. активно проходить розбудова міст Київської Русі. Будівництво провадилось переважно з дерева, найбільш поширеного матеріалу. Поширення набули дерев’яні зрубні храми, перша кам’яна споруда – Десятинна церква. Яскравою сторінкою культурного розвитку Київської Русі виступає архітектурне будівництво. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва словянам слугували дерево й глина. До прийняття християнства кам’яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводились. Виняток становили хіба що кам’яні язичницькі святилища Прикарпаття, які зводилися аж до кінця XII ст.З X ст. в Київській Русі розпочинається новий етап у розвитку монументального кам’яного зодчества, яке стає складовою європейської архітектурної традиції. Маючи власне уявлення про красу, давньоукраїнські майстри, зокрема київські майстри, створювали нові типи споруд, що вражали рівнем розвитку будівельної техніки, витонченим смаком та живописністю композицій. Головним структурним елементом храму був його центральний купол Внутрішній простір культових споруд оздоблювали мармуровими колонами, капітелями, монументальними мозаїчними панно та фресками. Для полегшення будівлі та поліпшення її акустики робили голосники – порожнину в товщі стіни, в яку закладали глечики. Вікон у стінах давньоукраїнських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками.За Ярослава Мудрого відкривається наступна сторінка архітектури КР. З 1037 р. розпочинається будівництво в Києві "града великого". До його ансамблю входили Софіївський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі. Київ було укріплено дерево-земляними стінами, що досягли висоти 14 м. Найпоширенішим типом церков стала три-п’яти купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисо-Глібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василевська (1183) церкви у Києві, Успенська церква (1078) Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (1113) та багато інших.
З 20 – 40 рр. XII ст. остаточно оформлюються місцеві архітектурні школи, з-поміж яких виділяються київська, переяславська, чернігівська, галицька. Характерною особливістю цього етапу стало поєднання візантійських елементів, частка яких відчутно зменшується, і романського стилю, що виявився в техніці споруд, особливостях архітектурних форм, декорі. Князівські резиденції починають витіснятися на околиці, а в центрі замість князівських дворів зводяться ратуші та церкви. Дещо змінюється призначення храмів, які відтепер мають не лише культове значення, а й слугують окрасою міста. Активно розбудовуються столиці удільних князівств, які копіювали Київ та Чернігів: Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ та ін..У 9-10 ст. розвивається фресковий живопис – техніка настінного малярства фарбою на вогкій штукатурці, який був основним видом внутрішнього оформлення храмів К. Р. (фрески Михайлівського Золотоверхого монастиря та Софійського собору у Києві). Згодом поширення набуває мозаїчний живопис – зображення чи візерунки, виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток (мозаїки Христа-Пантократора та настінні мозаїки Софійського собору у Києві, Нерушима стіна.). Однак мозаїки були дуже дорогими у виконанні, тому пріоритет у Київській Русі надавався фрескам. Софіївська Богоматір Оранта в Києві (1037) належить до числа найвищих досягнень монументального візантійського мистецтва, виконаного київськими майстрами. Важливим елементом художнього оформлення були орнаменти. У Софії Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної мініатюри. Серед пам’яток художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми й палаци, найбільшу увагу привертають плити, виготовленні в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають працювати власні іконописні майстерні. Найвідомішими з них вважаються Григорій та Алімпій, що жили на межі XI і XII ст. при Києво-Печерській лаврі – одного з найбільших центрів тогочасного іконопису.
15. Музична культура та театральне мистецтво.
Із запровадженням християнства на Русі пісенне та музичне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами, але згодом на Русі утвердився такий церковний спів, тісно пов'язаний з мотивами народних обрядових пісень. Давньою і унікальною формою української культури є дзвонова музика, адже дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче тощо. Музичним супроводом найчастіше слугувала гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях, користувалися популярністю струнні інструменти. Князі та представники заможних верств населення запрошували на бенкети професійних співаків та акторів. Також у К.Р. діяли скоморохи – мандрівні професійні гурти співців, акторів (лицедіїв), які зазвичай брали участь у святах, урочистостях, виступали на торговицях, розважали князів та їхнє оточення тощо.
Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.
Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу.
Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний — танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін. Найчастіше зустрічаються згадки про "співання слави" князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків. Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавцями таких творів: Боян (XI ст.), Митуса (XIII ст.).
Церковна музика прийшла до нас із Візантії. Починаючи з XI сті запроваджується та поширюється українська церковна музика, що з першого вогнища церковного співу — Києво-Печерської лаври — швидко поширилася на церкви й монастирі всієї Русі.
У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, подавалися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів. Тематично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З занепадом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина — військо) тощо.
16. Особливості та характеристика культури Галицько-Волинської Русі.
Галицько-Волинська Русь після спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною і культурною наступницею. Становлячи своєрідний місток між Заходом і Сходом Європи, Г.-В. Русь виробила особливий стиль життя, характерний толерантністю, відкритістю до інших культур і народів, адже через Галич, Володимир, Перемишль проходили численні торгові шляхи. З Г.-В. Русі вивозили сіль, хліб, віск, хутра, деякі ремісничі вироби. Князі заохочували і підтримували міжнародну торгівлю, дозволяючи оселятися у містах общинам вірменів, євреїв, німців, поляків та ін. У 1302-1303 pp. князь Юрій Львович заснував Галицьку митрополію.
Особлива роль у культурі Г.-В. Русі займає освіта та письменство, покровителем яких виступав волинський князь Володимир Василькович, «книжник великий і філософ». Визначними центрами освіти стають: Володимир, Галич, Львів, Перемишль, Холм та ін. Ще з 11 ст. існували церковно-парафіяльні школи на Волині (Луцьк, Холм, Овруч). З ураховуванням державних потреб у тогочасних школах окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови (грецьку і латинську), давали також певні відомості з географії, природознавства, історії. Про високий рівень освіти у Г.-В. Русі свідчать княжі грамоти Володимира Васильковича (1289) і Мстислава Даниловича (1289).
Центром переписування книг став Володимир, саме тут була здійснена нова редакція Кормчої книги – збірки церковних та світських правових норм, що поширювались в Україні та Білорусі. Книги переписувались також в Онуфріївському та Святоюрському монастирях у Львові. До чільниї пам’яток писемності Г.-В. землі 12-14 ст. належать: Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангеліє. Проте визначною пам'яткою «красного письменства» вважається Галицько-Волинський літопис, який описує події майже 90 років: від 1201 р. до 1292 р.: у ньому йдеться про славного князя Романа Мстиславича, про запеклу боротьбу за князівський престол, про правління князя Данила, його перемог, мудрих діянь, спрямованих на благо і процвітання рідної землі.
З середини 12 ст. почалася формуватися галицька архітектурна школа, характерна самостійним творчим напрямом (зокрема, білокам’яне різьблення, кольорові вітражі). Найвизначніші пам’ятки: Мстиславів або Успенський собор у Володимирі (1160), церква Іоанна Златоустого у Холмі, церква Св. Миколая у Львові (1292). До цього періоду належить також костьоли Іоанна Хрестителя та Марії Сніжної у Львові. У Г.-В. Русі розвивалось і будівництво оборонних споруд (напр., Кременецька фортеця, Луцький, Олеський замки). Яскравим зразком скульптури Г.-В. Русі є шиферний рельєф (Св. Дмитрія у Кам'янці-Подільському, а також рельєф у с. Крилос). Чільним взірцем скульптури є оформлення фасаду церкви Св.Пантелеймона в Галичі. Малярство та живопис розвивалися як станковий (мініатюра, іконопис) і монументальний (фрески). Одним із осередків іконописання був Спаський монастир (Львівщина). Високий рівень мистецтва мініатюри у Г.-В. Русі засвідчує оздоблення Добрилового Євангелія (1164), Галицького Євангелія (поч.13ст.).
У Г.-В. Русі переважна більшість населення займалася сільським господарством. Водночас важливою галуззю було й солеваріння. Ремесла у культурі Г.-В. князівства займали провідну роль. Зокрема, славилася обробка дерева та техніки прикрашання дерев'яних виробів: інкрустація; інтарсія – композиції з різноколірної деревини; різьблення. Поширеним було і ливарництво. Розвивалося гончарство: миски, макітри, глеки, полумиски, черпаки, світильники, рукомийники, скарбнички, іграшки. Зокрема, цікавим культурним здобутком є чорна (або задимлена, закурена кераміка), корені якої сягають II тис. до н.е.. Будівельна кераміка репрезентується керамічними плитками, вкритими емалевою поливою жовтого, синього, зеленого, коричневого кольорів, якими викладали стіни й долівки храмів, житлових будинків. З декоративно-ужиткових мистецтв поширеними були: ткацтво, килимарство, ліжникарство, мистецтво вишивки, писанкарство та ін.
17. Поширення гуманістичних ідей в духовній культурі України доби Відродження. Феномен Олельковицького Ренесансу.
У 30-х роках XV ст. в українських землях посилилось прагнення позбутися литовського панування, зміцніло тяжіння до відновлення державності. Центром духовного життя знову став Київ, що помалу відновлює значення "матері городів", а також Львів як важливий торговий і ремісничий центр, одне з чільних міст Галицької землі. У 1440 р. відновилося Київське князівство на чолі з Олельком Володимировичем. Усе це вимагало практичних знань, розвитку світської науки. Київ став центром раціоналістично-гуманістичного руху, тут працював потужний осередок перекладачів, які ознайомлювали українську суспільність із досягненнями європейської культури.
Саме діяльність цього осередку дає змогу стверджувати суттєві зміни в орієнтації української культури вже у другій половині XV ст. Другий південнослов'янський вплив, міцні зв'язки з Македонією, Сербією, Болгарією та іншими слов'янськими країнами спричинилися до переорієнтації культури: від візантійської містичної традиції до традиції західноєвропейської з її життєстверджуючим раціоналізмом. Завдяки проникненню арабської вченості в європейських університетах християнські ченці розвивали логіку Арістотеля, вдосконалювали мистецтво доведення істини та пошуку нового знання.
Поступовий відхід від візантійської традиції з її орієнтацією на потойбічне спасіння спричинив інтерес до природничо-наукових і логічних трактатів європейського й арабо-єврейського походження. Знаменною для цього періоду в розвитку української культури була пильна увага до своєї історії, що можна назвати відродженням традицій культури Київської Русі. В часи Олельковиць-кого ренесансу відбудовувалися зруйновані татарами київські святині, насамперед Софійський собор, заново переписався Києво-Печерський патерик (1460 p., 1462 p.), з'являються перші українські рукописні книги "Листвиця" (1455 р.), "Златоструй" (1474 p.). Нове відчуття світу, розуміння ролі людини у світі, бажання передати власні знання і досвід майбутнім поколінням привели до виникнення українського книгодрукування. Стараннями українських міщан Кракова було відлито кириличний шрифт і в друкарні німця Швайпольта Фіоля створено перші друковані українські книги (1491 р.): "Осьмигласник", "Часослов", "Тріодь пісна", "Тріодь цвітна". Поряд із природничонауковими трактатами українське суспільство отримало переклади старозаповітних книг ("Руф", "Естер", книги пророків та ін.), а також світську літературу (європейські повісті, лицарські романи), апокрифічні Євангелія тощо.
Отже, Олельковицький ренесанс можна вважати періодом формування гуманістичного світогляду в українській культурі, коли в центрі уваги постало земне життя людини і її діяльність.
18. Ранній гуманізм в Україні та його найяскравіші представники.
В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV —XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених — вихідців із українських земель — Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксоляна та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.
Юрій Дрогобич першим із українців почав робити розтин людського тіла, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру одержав титул довічного громадянина Болоньї. Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині.
Павло Русин – перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі. Збірка його віршів опублікована у Відні 1509 р. Був прихильником концепції природного права, особистої свободи індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися власним розумом, справедливості, толерантності.
Лукаш з Нового Міста - опублікував перший у Європі підручник з епістолографії, написав також філософський трактат, який залишився неопублікованим. У лекціях з філософії Лукаш пропагував вчення Арістотеля, однак засуджував сліпе поклоніння авторитетам, пробуджував навички самостійного мислення слухачів. Належав до людей діяльних, творчих і освічених, яких вважав рушіями суспільного прогресу.
Станіслав Оріховський-Роксолан — оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст. Оріховський - найвизначніша постать у східнослов’янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали «русинським Цицероном», «сучасним Демосфеном». Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.До плеяди гуманістів належать також поет і політичний діяча Йосип Верещинський, який був київським католицьким єпископом. Він створив проект лицарської школи на Задніпров’ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві.
Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (Симон Симонід). Відомий філолог, мав титул "королівського поета". Вчений цінував пізнавальні можливості людського розуму, виступав за розвиток світського знання, акцентував на важливості виховання у громадян доброчесності й інших моральних цінностей. Оспівував красу рідної землі, звеличував фізичну працю простих людей, виступав за рівноправність усіх верств у державі — міщан, ремісників, купців. Селян вважав фундаментом держави.
В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV–XVI ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже в XVI ст. з’явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту – богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління.
19. Розвиток освіти та наукових знань в Україні доби Відродження: наукові осередки та культурно-просвітницька діяльність братських шкіл.Найвагомішим виявився внесок у справу відродження української культурної самобутності Острозького культурно-освітнього осередку. заснованого 1576 р. князем Костянтином ОстрозькимДо осередку, крім ученого гуртка, належала колегія — перша спроба створення школи вищого типу в східних слов'ян, а також друкарня, де працював Іван Федоров. Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі осередку перекладали Священні тексти і публікували власні твори слов'янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд, започаткували полемічну літературу. Острозька біблія (1581 р).Острозький осередок виховав Івана Вишенського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Йова Княгиницького, Мелетія Смотрицького та ін. Культурно-освітній осередок при Києво-Печерській Лаврі, хоч і був організований на зразок Острозького, все ж дуже суттєво відрізнявся від нього. Якщо в Острозі передусім дбали про збереження візантійської святоотцівської традиції, розвиваючи православ'я на власній культурній основі, то на поклик Є.Плетенецького до Києва з'їхалися насамперед ті, хто відчув потребу оновлення. Ці діячі намагалися оновити православ'я на власній основі, привносячи в догматику та практику церкви раціональні елементи .Здійснив реформу церкви Петро Могила, який став архімандритом Лаври 1627 p., a отже, й очолив культурний осередок. Центром осередку була друкарня, основним її завданням вважалася публікація джерел: літератури богословської — творів святих отців, служебників, требників, підручників для школи, книг для читання, а також історичних, полемічних і художніх творів. Це була найбільша та найпотужніша у тогочасній Україні друкарня. Первістком друкарні вважається "Часослов" (1616 p.), призначений для шкільного навчання. Перекладений з грецької мови "Анфологіон" (1619 р.) — збірник святкових служб на весь рік, засвідчив, що Русь має свої свята, звичаї, традиції, не менш важливі, ніж в інших краях. Особливо розквітнув осередок Лаври в часи урядування Петра Могили .Створив першу в східнослов'янському світі Київську колегію — школу вищого зразка, подібну до західноєвропейських університетів (1632 p.). Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. —після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Берестейської унії 1596 р. Братські громади взяли на себе відповідальність за стан Православної церкви, а також традиції української культури. Православна церква втратила роль оберега традицій культури. Ініціатива перейшла до світських організацій заможних міщан і селян — ремісників, купців, дрібних власників, занепокоєних майбутнім своєї культури. Так, окремі організації зливаються у потужний братський рух, який у багатьох відношеннях знаменує розвиток української культури у другій половині XVI —першій третині XVII ст. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Зберігся опис бібліотеки Львівського братства, де були книги з поетики, риторики, логіки, граматики, історії, зокрема кращі зразки творів античних авторів — Платона, Арістотеля, Цицерона. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — «Апостол» і «Часослов», збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у Львові..Із середовища братського руху вийшли Иов Борецький, Памва Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Петро Могила, Ісайя Копинський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон.
20. Архітектура й образотворче мистецтво доби Відродження
Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства.Архітектурні пам'ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки; церковне будівництво.Особливістю пам'яток архітектури й образотворчого мистецтва є те, що в них формувався український стиль. Він характерний для архітектурних споруд Західної України, де ренесансний стиль поєднувався з українським народним стилем, який був перенесений з дерев'яного у кам'яне будівництво. Церковне будівництво України вирізнялося архітектурними забудовами — "зрубними храмами" — трибанні та п'ятибанні церкви :церква Св.Духа (с.Потеличі Львівської області, 1555 р.) та церква Св.Миколая (м.Чернівці, 1607 p.).У цей період в Україні існували дві архітектурно-будівельні школи: галицька та волинська. Для галицької архітектурної школи характерним типом забудов була кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами, що піднімалися над спорудами. З-поміж мурованих кам'яних споруд галицької архітектурної школи вирізняються замки у Білавані, Чернієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-Дніпровському, Олеську. В архітектурних спорудах оборонного типу волинської школи використовували великоформатну цеглу. Цегляні башти цієї школи мають вигляд могутніх циліндрів, яким належала важлива роль у системі укріплень(Острозький замок).У першій половині XVII ст. замість стінових замків почали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. У храмовому будівництві з'явилися нові тенденції — споруди урочистого стилю. Наприклад, у м.Холмі були збудовані вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми та Дем'яна. Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого мистецтва, що характеризувалося монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачали нерухомість і часто набували рис простих людей.Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона "Богоматері Печерської-Свенської". її прототипом стало зображення "Богоматері Кіпрської на троні. До полотен київської малярської школи необхідно віднести ікони "Микола з житієм", "Ігоревська Богоматір" і "Максимівська Богоматір", виконані з великою мистецькою майстерністю. Однією із найвизначніших пам'яток живопису початку XIV ст. є ікона "Володимирської Богоматері", величний силует якої справляє глибоке враження. Водночас із фресковим живописом на украшських землях дедалі більшого поширення набувають ікони, намальовані на дошках. Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців, наприклад, ікона "Юрій Змієборець" (кінець XIV ст.), яка зберігається у церкві с.Станиля на Львівщині. Митців цього періоду особливо хвилювала таємниця життя та смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням є ікона "Оплакування Христа", що зберігається у храмі (с.Трушевичі).Морально-етична проблематика відображена в іконах, написаних на сюжети "Страшного Суду". Такі картини набули у цей час важливого соціального й антифеодального спрямування. Народна фантазія найвиразніше виявилася у зображенні раю та пекла.Значного розвитку досягло українське малярство на західноукраїнських землях у XV— XVI ст. З мистецькою творчістю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу Федора Сеньковича, Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Творчість львівських художників характерна високою професійною культурою, їхньою обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва. Важливе місце серед пам'яток монументального живопису посідають іконостаси, створені видатними художниками-живописцями, з-поміж яких вирізняється Богородчанський іконостас (церква с.Богородчани). Творцем його був талановитий маляр Іов Кондзелевич. Іконостас. зберігається у Львівському національному музеї.
21. «Золотий вік» Львівського архітектурного Ренесансу.
Церковне та світське будівництво зазнало сильних впливів ренесансного стилю, який поширився в Україну із Венеції та італійської частини Швейцарії.
У Львові найбільший розквіт Ренесансу припадає на 70 —90-ті роки XVI ст. До найстаріших забудівель "золотого віку" львівського архітектурного Ренесансу належать будинки на площі Ринок — "Чорна кам'яниця" (1588—1589 pp.), архітектури П.Барбон, П.Римлянин, П.Красовський; будинок Флорентійського різьбяра Банді-неллі, який 1627 р. заснував у м.Львові першу пошту.
Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди. Це, наприклад, тридільна і трикупольна церква Св.Успення Богородиці (1591 — 1630 pp.), архітектори П.Римлянин, В.Капинос, А.Прихильний. Успенська церква — архітектурний ансамбль, що складається із трьох частин: вежа Корнякта, каплиця Трьох Святих (перлина народної архітектури XVI ст.) і власне самої церкви. Каплицю побудував архітектор П.Красовський із кам'яних квадратних плит у 1578—1591 pp. Вона має чудовий портал зі звіринним і рослинним орнаментом.
Поряд із каплицею Трьох Святителів височіє краса і гордість українського Ренесансу, його найцінніша пам'ятка — Вежа Корнякта. Будували її п'ять років (1573—1578 pp.) видатні італійські архітектори Петро з Барбона та його учень Павло Домініці Римлянин. Найвищий поверх вежі з бароковою банею був споруджу ний у 1695 р. Висота вежі досягає 66 м і має чітку композиційну цілісність, нагадуючи вежу Мадонни деля Орто у Венеції. Фундатором вежі був член львівського Успенського братства К.Корнякт. До вежі прилягає тридільна і трикупольна Успенська церква, спорудження якої тривало впродовж 40 років. На урочисте її посвячення з Києва до Львова 1631 р. приїхав митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікаве переплетення українського народного стилю з ренесансним становлять архітектурні пам'ятки кінця XVI — початку XVII ст. — Каплиця Кампіанів і Каплиця Боїмів. Впродовж першої третини XVII ст. був споруджений єзуїтський костьол св.Апостолів Петра і Павла. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава та Канева.
22. Музична культура і театральне мистецтво українського Відродження.
У XIV—першій половині XVII ст. вагомих здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалися у тісному зв'язку зі змінами, що відбувалися в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і театральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи об'єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні на честь бойових подвигів князів і дружинників.
Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. Поряд з календарними піснями розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, виявилися риси, притаманні українській музиці.
Розвиток різних видів інструментальної музики тісно пов'язаний із мистецтвом скоморохів, де тісно перепліталися гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. В народному побуті широкої популярності набули танцювальні жанри інструментальної музики. Тут виконувалися широко відомі танці — гопак і гопачок.
В українській музичній культурі чільне місце у той час посідали історичні пісні та думи. їх виконавцями були кобзарі, котрі мандрували по містах і селах України, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на боротьбу за волю України.
У становленні української музики важлива роль належала музичній освіті, яку поширювали братські школи. Саме у цей час виник так званий партесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів за голосами (відповідними партіями), що наприкінці XVI ст. досяг значного професійного рівня.
Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих, що діяли у Львові, Кам'янець-Подільську, а також на Волині.
Наприкінці XVI ст. істотно розширилася сфера театрального мистецтва. Витоки українського театру беруть початок від народних ігор Київської Русі, де часто використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере початок ляльковий театр.. Подальший розвиток театру пов'язаний із виступами скоморохів — народних співаків, музикантів, танцюристів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників та ін.
В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виник шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI —на початку першої половини XVII ст. почав використовуватися в боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром.
У першому десятилітті XVII ст. в Україні започаткувалася українська побутова драма. До цього жанру належить унікальне видання віршованої "Трагедії руської" невідомого автора. Зміст твору дуже близький до зразків української народно-поетичної творчості.
|
