Тема 12. Формування радянської державності в Україні

Тема 12. Формування радянської державності в Україні

1. Встановлення радянської влади і більшовицької диктатури.

2. «Дипломатична» політика більшовиків на Україні після літа 1919 р.

3. Основні органи влади УСРР; судова і правова система.

4. Нова економічна політика в УСРР.

5. Репресивна політика сталінського режиму 1930-х рр.

6. Державність і право України в 30-35 рр. ХХ ст.

Дипломатична» політика більшовиків на Україні після літа 1919 р.

У цей момент на Україну рушив інший загарбник. У червні з Дону в наступ перейшла Біла армія на чолі з генералом Денікіним, яка до липня захопила велику частину Лівобережжя. Водночас пішла в наступ реорганізована армія Петлюри на Правобережжі. Нездатні чинити опір, більшовики за наказом Леніна ліквідували в середині серпня 1919 р. другий український радянський уряд, а більшість його членів повернулася до Москви.

Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики переглянули свою політику. Українці в партії виступили з гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфікою.

Позиція Леніна – надати радянській владі на Україні українського забарвлення. Тому утворення 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала патріотична риторика, як, наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Українська соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував основною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української соціалістичної радянської республіки». Кілька українських членів партії було призначено на високі посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до Української культури.

Щоб заспокоїти українське селянство, більшовики припинили колективізацію, що на Україні зустрічала значно більший опір, ніж у Росії. Проте, Продовжуючи відбирати зерно, більшовики тепер стверджували, що воно призначається для української радянської армії, а не для Росії. Більше уваги зверталося на тактичні заходи, які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. куркулів, більшовики узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі. Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів незаможних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забезпечило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики з усіма своїми силами повернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навіть після того як у листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української та Білої армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом. Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклим ворогом комунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшовиками.

Антибільшовицькі повстанці об’єднані в понад 100 загонів, налічували більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, батько Махно (Не́стор Махно́ керівник селянського повстанського руху 1918-1921 років, українського козацького походження та православного віросповідання; анархіст, політв'язень, державний, військовий та політичний діяч, видатний тактик ведення партизанської війни.) тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєними загонами командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник, зв’язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши проти них понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджувати, що не тільки завоювали Україну, а й підпорядкували її.

Судові органи

Судоустрій – постанова Народного Секретаріату України «Про введення народного суду» від 4 січня 1918 року. Народні суди повітів і міст були головною ланкою судової системи. За постановою створювалися дільниці, повітові і міські народні суди. Вироки і рішення народного суду були остаточними і не підлягали апеляційному і касаційному оскарженню.

Постанова від 4 січня 1918 року передбачала створення революційних трибуналів. 23 січня 1918 року приймається Положення про революційні трибунали, в якому були висвітлені питання їх організації та процесуальної форми діяльності.

У перший рік своєї діяльності радянська влада захоплювалася ідеєю перерозподілу компетенції між державними і громадськими органами на користь останніх. Не обійшло це і судову систему. Постановою Народного Секретаріату від 20 січня 1918 року з підсудності народного суду вилучалося цілий ряд справ.

19 лютого 1919 року РН К УСРР прийняв декрет про суд, яким скасовував усі суди, організовані попередніми режимами. Серед юридичних актів, які формували судову систему, слід назвати Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 року, декрет РН К УСРР «Про затвердження Верховного Касаційного суду» від 1б квітня 1919 року, інструкцію НКЮ УСРР «Про судоустрій» від 12 травня 1919 року.

У системі судів, що створювалися радянською владою, центральне місце належало революційним трибуналам, які запроваджувалися по одному на губернію. Чисельний склад трибуналу встановлював губвиконком, але вік не міг бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 року – у складі 3 членів трибуналу. Члени трибуналу обиралися виконкомом терміном на 6 місяців. Попереднє слідство здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання функцій звинувачення та захисту створювалися колегії обвинувачів і колегії правозаступників. До компетенції трибуналів відносилися справи про контрреволюційні злочини, державну зраду, шпигунство, злочини за посадою, спекуляцію тощо. У 1920 році ревтрибуналам були передані також справи про бандитизм, розбої, грабежі, розкрадання та деякі інші злочини.

Для розгляду справ особливої важливості наприкінці травня 1919 року був створений Верховний революційний трибунал, який діяв як суд першої інстанції.

За Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 року були ліквідовані повітові і міські народні суди. На базі дільничних судів створювався єдиний народний суд. Кількість таких судів в кожному місті і повіті і район їх дії визначались в містах – міськими радами, а в повітах – повітовими виконкомами рад. Як касаційна інстанція в кожному повіті були створені Ради (з’їзди) народних суддів. До них входили всі народні судді повіту.

Відповідно до Положення РНК УСРР «Про народні суди» від 26 жовтня 1920 року створювалися губернські Ради народних суддів, які мали постійний склад: голову, його замісників і від двох до п’яти постійних членів. До Ради входили також всі народні судді губернії, які приймали участь в її засіданнях за чергою.

При розгляді кримінальних справ народний суд діяв у складі народного судді і двох або шести народних засідателів, які обиралися загальними зборами міської ради в містах і виконавчими комітетами рад – у повітах. Для заняття посади народного судді обов’язковим був стаж політичної роботи. Народний суд розглядав справи про посягання на життя, зґвалтування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підробку документів і знаків грошової оплати.

У Червоній армії для боротьби з контрреволюційними, військовими й іншими злочинами були створені революційні військові трибунали. Положення про особливі військові трибунали було прийняте 11 грудня 1918 року.

До позасудових репресивних органів слід віднести також Всеукраїнську надзвичайну комісію, яку було 12 грудня 1918 року.

30 травня 1919 року ВУЦВК затвердив «Положення про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії». За цим Положенням ВУНК по боротьбі з контрреволюцією, шпигунством і бандитизмом створювалась як відділ Наркомату внутрішніх справ. У 1920 році ВУНК була пере-підпорядкована РНК УСРР. У структурному відношенні ВУНК поділялася на відділи: юридичний відділ, що вів розслідування і готував справи до ревтрибуналу; відділ іноземного контролю для боротьби з контрреволюційною діяльністю представників іноземних держав; оперативний відділ, до компетенції якого входило попередження і розкриття контрреволюційних злочинів. Місцеві надзвичайні комісії створювалися місцевими радами на правах їх відділів. Члени надзвичайних комісій призначались і відкликались виконкомами місцевих рад. По вертикалі місцеві НК підпорядковувались ВУНК.

17 травня 1920 року ВУЦВК прийняв декрет про створення Центрального управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою. У його складі було створено політичний відділ для боротьби з анархо-бандитизмом і з українською націоналістичною контрреволюцією. Трохи пізніше було створено відділ для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транспорті.

Пряме керівництво діяльністю НК здійснювала більшовицька партія. Це призвело до грубих порушень законності, оскільки головною метою її діяльності була ліквідація ідеологічних противників.

На підставі виданого в кінці листопада 1918 року декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про організацію влади на місцях» при військово-революційних комітетах були створені відділи народної міліції, які проводили боротьбу з грабежами і хуліганством, підтримували революційний порядок і діяли на громадських засадах,

5 лютого 1919 року уряд прийняв декрет про організацію радянської міліції на штатній основі. Поступово складалися карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова та морська міліція.

Організація та діяльність загальної міліції регламентувалася Інструкцією про організацію робітничо-селянської міліції 1919 року.

Головними завданнями міліції була боротьба зі злочинністю, охорона громадського порядку тощо. Всю систему міліції очолювало Головне управління радянської міліції НКВС УСРР. На місцях створювалися місцеві управління міліції, які знаходилися в подвійному підпорядкуванні: НКВС і місцевим виконкомам рад.

На роботу в міліцію приймались особи, які досягли 21-річного віку і мали робітниче або селянське походження.

Постанова «Про організацію залізничної міліції» від 18 червня 1919 року – злочини на транспорті, охорона залізничних споруд, нагляд за очищенням залізничного полотна та порядком на станціях. Аналогічну компетенцію мали річкова та морська міліція. На промислову міліцію покладалася охорона заводів, фабрик та інших промислових об’єктів.

Улітку 1919 року в зв’язку з ускладненням воєнного становища Радянської республіки було вжито заходів до мілітаризації міліції. 30 липня Рала оборони України видала постанову «Про мілітаризацію міліції», згідно з якою 1/3 рядового та 1/5 командного складу міліції по черзі мали перебувати на фронті.

Остаточно система міліцейських органів склалася всередині 1920 року.

У період громадянської війни з метою «ізоляції ворожих елементів» створювалися табори примусових робіт.

Протягом 1932 р. в Україні було створено перші сім областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. На кінець існування УРСР було 25 областей і дві адміністративні одиниці республіканського підпорядкування – міста Київ і Севастополь.

Вищим органом радянської влади в будь-якому адміністративно-територіальному утворенні за Конституціями 1919 і 1929 рр. були Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, з’їзди Рад – губернські, повітові, волосні, окружні, районні. В період між з’їздами Рад уся повнота влади на місцях належала виконавчим комітетам, і сформованих з’їздом. Виконкоми утворювали відділи, які контролювали всі галузі місцевого господарського і культурного життя, звітували перед з’їздом Рад та виконкомом вищого рівня.

Конституція УРСР 1937 р. – встановлювався сесійний порядок діяльності місцевих рад депутатів трудящих. На сесіях обиралися виконкоми, затверджувався склад постійних профільних комісій, утворювались органи управління господарським і культурно-політичним будівництвом на своїй території – відділи та управління. Такі органи підпорядковувались самій Раді, що їх утворила, та галузевій структурі Раднаркому УРСР.

Місцеві органи радянської влади всіх рівнів діяли під постійним контролем територіальних структур правлячої партії, які повністю відповідали адміністративно-територіальному поділу і мали аналогічний орган у тій чи іншій адміністративній одиниці.

4. Неп: заходи, результати.

На Х з’їзді РКП (б) у березні 1921 р. було проголошено перехід до нової економічної політики, яку було запроваджено на зміну політиці «воєнного комунізму». 16 червня 1921 р. В.І.Ленін допустив можливість торгівлі не тільки в місцевому господарському обороті, а й у масштабах усієї країни. Керівники держави вважали, що все це посилить особисту зацікавленість у результатах праці. Появу непу зумовила необхідність налагодити еквівалентний обмін продукцією між містом і селом, створити сприятливі умови для відбудови господарства. Спочатку неп розглядався більшовицькими лідерами як тактичний хід, тимчасовий відступ, лише згодом – як один з можливих шляхів до соціалізму.

Нова економічна політика (неп) – економічна політика більшовиків у 1921 -1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

Основні заходи:

1) сільське гос­подарство: скасування продрозкладки, введення продподатку, дозвіл оренди землі, дозвіл використовувати найману працю, розвиток різних форм кооперації, скасування кругової поруки.

2) промисловість: продаж у приватну власність дрібних та частини середніх підприємств, дозвіл оренди та найманої праці, об’єднання великих підприємств у трести та переведення їх на госпрозрахунок, скасування загальної трудової повинності, перехід від зрівняльної до відрядної зарплатні, дозвіл на створення концесій.

3) фінанси та торгівля: поновлення вільної торгівлі, введення державних податків, платні за транспорт,комунальні послуги, випуск конвертованого червонця, поступове вилучення старих грошових знаків.

Результати НЕПу: зростання господарчої ініціативи, зацікавленості у результатах праці, що привело до підвищення продуктивності праці; швидкі темпи відбудови народного господарства країни: до 1926 р. економіка вийшла на довоєнний рівень 1913 р.; зростання життєвого рівня населення; незмінність авторитарного характеру політичної системи, що породжувало сумніви відносно тривалості НЕПу.

Ліквідація судової системи та інших правоохоронних органів була складовою частиною більшовицької програми повної руйнації залишків структур державного апарату царського режиму, Тимчасового уряду, Центральної ради, Гетьманату та Директорії.

Тема 12. Формування радянської державності в Україні

1. Встановлення радянської влади і більшовицької диктатури.

2. «Дипломатична» політика більшовиків на Україні після літа 1919 р.

3. Основні органи влади УСРР; судова і правова система.

4. Нова економічна політика в УСРР.

5. Репресивна політика сталінського режиму 1930-х рр.

6. Державність і право України в 30-35 рр. ХХ ст.