Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Право власності на нерухомість, включаючи землю

Право власності, як і будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомірностей − володіння, користування і розпорядження. Цими правомірностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не власнику, а іншій особі, правомірностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди).

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні − це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктивному розумінні складають його правомірності − право володіння, користування і розпорядження.

Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.

Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це дуже важливе положення закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умовах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості (ст. 321, 353 ЦК України).

Право власності − це закріплена за власником можливість у межах, що допускають законом, володіти, користуватися й розпоряджатися майном (засобами виробництва й предметами споживання) за своїм розсудом й у своєму інтересі.

Власність − це економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності − це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному аспекті право власності це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.

Володіння − це фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування − це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).

Розпорядження − це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дає підстави вважати її власником відповідного майна.

Суб'єктами права власності можуть бути:

• приватні особи (фізичні або юридичні);

• держава;

• органи виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Права всіх власників так само захищаються державою.

Глава 24 Цивільного кодексу України присвячена питанням набуття права власності. Визначені в Кодексі способи набуття права власності стосуються всіх форм права власності.

Підстави набуття права власності — це юридичні факти. В багатьох випадках ними є правочини (ч.і ст.328 ЦК).

Всі підстави набуття права власності мають бути не забороненими законом, тобто правомірними. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч.2 ст.328 ЦК).

Щоб можна було встановити право власності на річ, вона повинна існувати. Отже, річ насамперед має бути створена, І створення нової речі є підставою для виникнення права власності на цю річ. Виготовлення нової речі є первісною підставою для виникнення права власності на річ. Право власності на новостворену річ, яка виготовлена особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.331 ЦК).

Речі можуть бути як рухомими, так і нерухомими, і тут важливим є визначення моменту виникнення права власності. При цьому слід враховувати як особливості самого майна, так і особливості оформлення права власності, які теж суттєво впливають на визначення моменту виникнення права власності.

Значну частину нерухомого майна становлять будівлі, споруди, житлові будинки та інші будови; саме з ними пов'язані особливості виникнення права власності на вказане майно. Це майно створюється не одразу, потрібен певний час для його виготовлення, тому моментом, з яким Цивільний кодекс пов'язує виникнення права власності на новостворене нерухоме майно, яке складається з житлових будинків, будівель, споруд тощо, є завершеним будівництвом. Тільки при визнанні будівництва завершеним постає питання про виникнення на будівлі, житлові будинки, споруди права власності. До завершення будівництва все це майно визначається як матеріали для будівництва, і право власності поширюється відповідно не на будову в цілому, а на її складові частини.

Отже, визначення моменту завершення будівництва є вагомим елементом для визнання права власності, тому Цивільний кодекс передбачає певні можливості для встановлення, зокрема, такого моменту, як прийняття нерухомого майна до експлуатації. Згідно зі ст.331 ЦК, якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту прийняття до експлуатації.

Іншим вагомим елементом для визначення права власності на новостворене нерухоме майно є дотримання тих умов, які закон пов'язує з процесом оформлення права власності на це майно. Тут значне місце посідає реєстрація права власності. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (ч.2ст.331 ЦК). Треба врахувати, що від моменту завершення будівництва до моменту здійснення реєстрації може пройти деякий час. І тут слід взяти до уваги те, що якщо належне оформлення права власності на нерухомість перебуває в процесі оформлення, то до завершення цього процесу будівництво не вважається закінченим і право власності на житловий будинок, споруду, будівлю не виникає. Принциповим моментом є те, що лише момент реєстрації нерухомості призводить до виникнення права власності на нерухоме майно, якщо згідно з законом воно підлягає реєстрації. Важливими є висновки з цього положення, які стосуються тягаря утримання майна, ризику випадкового знищення або пошкодження майна, потреби у відшкодуванні шкоди. Всі ці обов'язки покладаються лише на визначеного власника.

За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною (ч.4 ст.331 ЦК). В цьому випадку підвищується роль суду при виявленні конкретних обставин справи і стає можливим захист прав осіб, якщо вони потребують правового захисту.

Переробка або специфікація також належать до первісних способів набуття права власності на новостворену річ. Переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Тут має значення, рухома ця річ або нерухома. Якщо створення нерухомої речі і визначення виникнення права власності пов'язане з такими питаннями, як завершення створення будівлі або споруди, реєстрація нерухомості, то фактично право власності на рухому річ залежить від того, хто є власником матеріалів,з яких створюється річ, а також від вартості матеріалів. Право власності на рухому річ, створену шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу, якщо він цього бажає, але якщо вартість переробки і створення нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. Проте в цих випадках потрібно впевнитися, що особа, яка здійснила переробку, діяла добросовісно і здійснила переробку матеріалів для себе. Особа, яка діяла недобросовісно, неправомірно використала чужий матеріал для виготовлення нової речі, повинна повернути власнику матеріалу створену річ і відшкодувати збитки.

До первісних способів набуття права власності належить також привласнення загальнодоступних дарів природи. Підставою для виникнення права власності є закон, місцевий звичай або загальний дозвіл власника відповідної земельної ділянки на збір ягід, лікарських рослин, ловлю риби тощо. Суттєвою ознакою цього способу виникнення права власності є те, що набувач не пов'язаний з правом власності попереднього власника. Значення має природоохоронне і земельне законодавство.

На відміну від попереднього способу набуття права власності, при визнанні речі безхазяйною слід враховувати, що ця річ раніше мала власника. Згідно зі ст.335 ЦК безхазяйною є річ, яка немає власника або власник якої невідомий. Під поняття безхазяйної речі підпадають такі об'єкти, як покинуті власником речі (ст.336),знахідка (ст.337, 338), бездоглядні тварини (ст.340), скарб (ст.343ЦК). Проте право власності на ці речі з'являється у володільців в зв'язку з тими конкретними обставинами, які передбачені зазначеними статтями. Потрібно розрізняти безхазяйні речі нерухомі і рухомі. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщенні. На взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення в друкованих засобах масової Інформації.

Лише після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність (ст.335 ЦК).

Момент набуття права власності конкретно визначається в статтях, пов'язаних з тим, що річ за певних обставин стала безхазяйною або визначається як безхазяйна (ст.336, 338, 341, 343ЦК). Набувач речі, від якої власник відмовився, набуває правовласності на цю річ з моменту заволодіння нею; особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі або власник чи інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої права на річ; якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби І протягом двох місяців щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їх власника або він не заявить про свої права на них, право власності переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб бувприхований у майні, що належить на праві власності іншій особі,особа, яка виявила його, та власник майна, в якому скарб був прихований, набувають у рівних частинах право спільної часткової власності на нього.

Новим в Цивільному кодексі є введений до нього інститут набувальної давності. Набуття права власності тут пов'язане з давністю володіння. Суб'єктами цього права можуть бути як фізичні та юридичні особи, так і держава і територіальна громада. Для набуття права власності за давністю володіння необхідне дотримання таких умов:

1) фактично володіти річчю слід добросовісно, тобто заволодіння річчю має бути правомірним;

2) володіння має бути безтитульним. Це означає, що яким би довгостроковим не був договір, на підставі якого виникло володіння річчю, це володіння не може слугувати для виникнення набувальної давності;

3) добросовісне володіння має бути відкритим, а володілець має ставитися до речі як до своєї - підтримувати її в належному стані,користуватися нею;

4) володіння має бути безперервним, проте особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Це може бути як фізична, такі юридична особа;

5) відсутність правовстановлюваного документа (наприклад,на будинок) ще не означає недобросовісності володільця;

6) якщо титульний (законний) володілець пропустив строк позовної давності про витребування майна з чужого незаконного володіння, то строк спливу набувальної давності не може початися раніше закінчення строку спливу позовної давності, інакше фактичного володільця не можна визнати добросовісним;

7) потрібно дотримувати строк спливу набувальної давності. Для нерухомого майна строк набувальної давності становить 10 років, для рухомого майна - 5 років;

8) набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом;

9) потрібно враховувати момент державної реєстрації при визначенні моменту виникнення права власності за набувальною давністю. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державнійреєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації;

10) втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування;

11) документом, який посвідчує право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери є рішення суду.

До похідних способів набуття права власності належить факт виникнення права власності внаслідок волевиявлення попереднього власника. Похідними способами виникнення права власності є цивільні правочини, спадкування за законом і заповітом, тобто похідні способи набуття права власності пов'язані з актом розпорядження власника майном.

Найпоширенішими похідними способами набуття права власності є договори, зокрема договори купівлі-продажу, міни, договори, пов'язані з передачею речі у власність.

У похідних способах набуття права власності важливого значення набуває момент передання майна. Право власності виникає з моменту передання майна. Згідно ст.334 ЦК переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

Проте фактична передача речі може і не визначати моменту виникнення права власності на майно, якщо інше встановлено законом або договором. Важливе значення для виникнення моменту права власності на майно має також момент нотаріального посвідчення договору, рішення суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним та момент державної реєстрації договору, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації (ст.334 ЦК).

Члени житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого споживчого кооперативу, інші особи, які повністю внесли свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, інше приміщення, надане кооперативом, набувають право власності на зазначене майно з моменту внесення даних внесків.

Підставами припинення права власності є юридичні факти (певні обставини), з якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж самі юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця. Підстави припинення права власності визначаються положеннями глави 25 Цивільного кодексу (статті 346- 354).

Право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

Відмова від права власності не тягне припинення прав і обов’язків власника нерухомості до набуття права власності на неї іншою особою.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.Наприклад, до таких випадків належить придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст. 388), смерть власника (ст. 1216 ЦК).

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна розділити на 2 групи:

1) припинення права власності з волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається в результаті передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливе також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція).

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути 2 різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублений речі власником; сплив строку набувальної давності);

б) припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому має дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути позбавлений права власності інакше, як за рішенням суду".

Розглянемо більш докладно основні випадки відчуження нерухомості.

Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власникапроводиться на підставі рішення суду, якщо інший порядок звернення стягнення не передбачений законом або договором.

Відчуження майна, яке в силу закону не може належати даній особі, проводиться, якщо таке майно не відчужене власником протягом року. Нерухоме майно, право власності на яке не закріплено власником протягом одного року з моменту його виникнення, підлягає примусовому продажу за рішенням суду з передачею колишньому власнику вирученої суми або передачі у державну чи муніципальну власність з відшкодуванням колишньому власникові вартості майна, визначеної судом. При цьому віднімаються витрати на відчуження майна.

Відчуження нерухомого майна у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій воно знаходиться. Згідно ст. 350, 351 Цивільного кодексу, якщо на земельній ділянці, стосовно якої прийнято рішення про її викуп у зв'язку з суспільною необхідністю, розташовані жилий будинок, інші будівлі, споруди, насадження, то вирішення питання про майбутню долю цього майна залежить від того, чи є власник земельної ділянки, що вилучається, також і власником цього майна. Якщо власник земельної ділянки одночасно є власником і відповідного нерухомого майна, що на ній розташоване, згідно з ч. 6 цієї статті вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки. Якщо земельна ділянка та нерухоме майно на ній належать різним особам, зазначені вимоги розглядаються, в разі не досягнення домовленості між сторонами, окремо. Під нерухомим майном слід розуміти жилий будинок, інші будівлі, споруди, насадження, а також інше майно, яке є таким відповідно до критеріїв 181 Цивільного кодексу.

За відсутності домовленості про умови припинення права власності на нерухоме майно з його власником у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розташоване, спір може бути вирішений у судовому порядку. В цьому випадку право власності припиняється за рішенням суду шляхом викупу зазначеного майна з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі. Цей спір вирішується за позовною заявою, право на подачу якої належить органам, визначеним ст. 350 Цивільного кодексу. Метою цього позовного провадження є: встановлення правової підстави для задоволення вимоги про викуп зазначеного нерухомого майна; визначення розміру збитків, які підлягають попередньому та повному відшкодуванню власникові; вирішення питання про знесення розташованого на земельній ділянці нерухомого майна або про перенесення його на іншу земельну ділянку тощо.

Уповноважений згідно ст. 350 та ст. 351 Цивільного кодексу орган має право вимагати від суду, що розглядає вимогу про викуп розташованого на ділянці майна, ухвалення рішення про знесення жилого будинку, інших будівель, споруд, насаджень або про їх перенесення на іншу ділянку та відбудову за бажанням власника. При цьому суд у ході дослідження обставин справи повинен з'ясувати можливість такого перенесення та відбудови.

Власник земельної ділянки, яка викуповується, має право вимагати надання йому іншої земельної ділянки, яка відповідає критеріям рівноцінності за якістю та розташована в межах цього населеного пункту. У такій ситуації вартість цієї земельної ділянки враховується згідно ст. 350 Цивільного кодексу при визначенні викупної ціни.

Розмір земельної ділянки, яку вимагає надати власник, не має, з одного боку, бути меншим за розмір ділянки, що вилучається, а з іншого, не має перевищувати максимальних розмірів земельної ділянки даної категорії, визначеної земельним законодавством.

Вирішуючи питання про викуп жилого будинку тайого знесення суд має з'ясувати, чи було вирішено відповідним органом питання про забезпечення власника та членів його сім'ї, наймача та членів його сім'ї помешканнями в розмірі та порядку, встановлених законом.

Викупна ціна за земельну ділянку у разі відчуження для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності складається із:

- вартості земельної ділянки (її частини), житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені,

- збитків, завданих власнику внаслідок викупу земельної ділянки, у тому числі збитків, що будуть завдані власнику у зв'язку з достроковим припиненням його зобов'язань перед третіми особами, зокрема упущена вигода.

У разі викупу земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб власнику (власникам) цього майна вартість таких об'єктів може бути відшкодована у грошовій формі або може бути надано у власність іншу рівноцінну земельну ділянку чи об'єкти нерухомого майна, вартість яких враховується при визначенні викупної ціни.

За згодою власника (власників) йому може бути передано у власність іншу земельну ділянку, інші об'єкти нерухомого майна більшої вартості (але не більше ніж на 10 відсотків від їх експертної оцінки), що передбачає виплату власником різниці у вартості такого майна, або меншої вартості, що передбачає виплату власнику різниці у вартості такого майна. В цьому випадку у викупну ціну включається вартість виготовлення документації із землеустрою, розроблення якої необхідне для отримання у власність такої земельної ділянки, а також витрати, пов'язані з державною реєстрацією прав на неї.

Вартість земельної ділянки, що відчужується або передається у власність замість відчуженої, визначається на підставі її експертної грошової оцінки, проведеної відповідно до закону.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

2) смерть власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємця;

3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

5) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

6) конфіскація за рішенням суду;

7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом;

8) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

9) неусунення допущених порушень земельного законодавства в термін, встановлений вказівками уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

1) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

2) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодексом;

3) припинення діяльності державного чи комунального підприємства, організації та установи;

4) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

5) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

6) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Важливими гарантіями прав землекористувачів є встановлений законом порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, саме: в разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення і видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк.

Якщо в зазначений термін порушення не були усунені, на особу накладається адміністративне стягнення і надається додатковий 30-денний термін для припинення правопорушення чи усунення його наслідків.

У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.

Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

Виділення частки в нерухомості.Відповідно до частини першої статті 367 Цивільного кодексу України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Статтею 364 Цивільного кодексу встановлено, що співвласник мас право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 Цивільного кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Договір про виділ у натурі, частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Що стосується виділу та поділу майна, що є у спільній сумісній власності,тозгідно зі статтею 370 Цивільного кодексу співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше, не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 Цивільного кодексу. Відповідно до статті 372 Цивільного кодексу майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності е рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. При цьому звертаємо увагу, що у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Разом з тим зазначаємо, що договори про виділ у натурі частки нерухомого майна, про поділ нерухомого майна, що є в спільній частковій чи спільній сумісній власності, є право встановлювальними документами, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна.

Право господарського відання або право оперативного управління майном.У деяких випадках здійснення права власності безпосередньо власником неможливе. Тоді у праві використовуються так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно, окремо, самі по собі і є засобом реалізації права власності. До них належать право господарського відання і право оперативного управління.

У Цивільному кодексі ці види прав не врегульовані, натомість вони містяться у Господарському кодексі.

За Господарським кодексом (ст. 136) право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених Господарським кодексом та іншими законами.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Поява цієї правової категорії була зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права державного підприємства щодо виділеного йому майна. Право господарського відання було передбачено лише щодо державної власності. Однак на практиці виникла проблема визначення правового режиму майна, наданого, зокрема, засновниками в управління господарського товариства.

Оскільки майно не передавалося у власність такого підприємства, а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності, то природно виникло припущення, що воно має належати приватному підприємству, господарському товариству тощо на праві господарського відання.

При порівнянні права господарського відання з правом власності звертає на себе увагу ідентичність їх змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правоможності володіння, користування і розпорядження майном. Виникає питання: чим вони відрізняються?

Передусім, відмінність полягає у характері прав.

Право власності є основним, самостійним правом, в той час як право господарського відання вторинне і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати і без права господарського відання, то останнє неможливе без права власності.

Вторинним характером права господарського ведення зумовлені і такі його обмеження як право власника контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок, отримувати частку прибутку від використання цього майна, ухвалювати рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, в господарське ведення якої було надане майно, тощо.

Серед характерних ознак права оперативного управління є: наявність правочинів, отриманих від власника, і визначенні ним меж використання майна. З урахуванням цих обставин можна запропонувати таке визначення поняття, що розглядається:

Право оперативного управління - це засноване на праві власності іншої особи і наданому нею повноваженні право володіння, а також обмежені права користування і розпорядження майном в цілях і межах, встановлених власником.

Як і право господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності і більш обмежене порівняно з ним. Воно також вужче, ніж право господарського відання.

Якщо право господарського відання містить усі 3 правомочності - володіння, користування і розпорядження, то право оперативного управління, зазвичай охоплює одночасно лише 2 - володіння і користування або володіння і розпорядження.

У будь-якому випадку особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права розпоряджатися цим майном на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.

Відповідальність за своїми боргами особа, в чиєму оперативному управлінні знаходиться майно, несе лише в межах цього майна. В решті випадків відповідальність субсидіарно несе власник такого майна.

Право оперативного управління у радянському цивільному праві було закріплене раніше, ніж право господарського відання і тривалий час було єдиним засобом здійснення права державної власності.

Однак з прийняттям Закону "Про власність", що нині втратив чинність, і появою права господарського відання майно на праві оперативного управління, як правило, закріплювалося за установами (хоча в деяких випадках на таких засадах майно може належати також підприємствам та організаціям).

Таким чином, фактично стався поділ права господарського відання та права оперативного управління також і за суб'єктним складом.

ЦК, як уже зазначалось, не передбачає ані права господарського відання, ані права оперативного управління. Це можна пояснити тим, що їх планувалося замінити такими категоріями, як "право власності юридичних осіб" (ст. 322) і "володіння" (глава 30 проекту ЦК 1996 р).

Розробники проекту ЦК прагнули уникнути використання понять "право оперативного управління" і "право господарського відання" шляхом визнання права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіальною громадою, за створеними ними юридичними особами1. Але в остаточному варіанті, згідно зі ст. 329 ЦК юридична особа публічного права набуває право власності лише на те майно, що передане їй у власність. З іншого боку, ЦК діє разом із ГК, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання і право оперативного управління (ст. 136, 137). А майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і підлягає закріпленню за ним на праві господарського відання чи оперативного управління (ст. 73 ГК).

Таким чином, питання про долю права господарського відання та права оперативного управління залишається невирішеним. Поки що вони продовжують існувати як категорії речового права України.

Право власності на землю. Земельний кодекс України (ст. 78) розкриває зміст права власності на землю як сукупність повноважень володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою на території України.

Основним повноваженням власника є володіння землею, яке створює необхідні юридичні передумови для здійснення двох інших повноважень - користування та розпорядження.

Право користування землею - це закріплена законом можливість гос

Последнее изменение этой страницы: 2016-07-22

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...