Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Трипільська культура. бронзовий і залізний вік на території україни

Трипільська культура.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV—III тис. до н. є.). її назва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км2, що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам'яток).

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті бугодністровської неолітичної культури (В. Дани-ленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Ду-найського регіону (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; присе-лищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об'єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім'ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Будучи своєрідною сполучною ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості1.

У добу енеоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам'ятати: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців. Водночас нині не підлягає жодним сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та ін.) стали невід'ємною частиною сучасної української культури.

Бронзовий вік (II—/ тис. до н. є.)

Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначилася суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Свою назву вона отримала від штучного металу — бронзи (сплав міді з оловом, свинцем, миш'яком або сурмою). Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі та Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку II тис. до н. є. Поступово в XV—IX ст. до н. є. було налагоджено місцеве виробництво: в Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні — металообробки (всього археологами досліджено на території нашої республіки понад 10 бронзоливарних майстерень). Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плавлення, що значно спростило технологію обробки (його можна було виплавляти в примітивних печах або на звичайних вогнищах). Ці переваги сприяли поширенню та утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас. Однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй так і не вдалося.

У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний розвиток такі чинники:

—зміна кліматичних умов (збільшення вологості);

—підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї;

—активізація міграційних процесів.

Саме під впливом цих чинників поглиблюється спеціалізація в господарському житті: на мікрорівні це знаходить свій вияв у самостійному розвиткові металургійного виробництва, на макрорівні — завершується перший великий поділ праці — скотарство відокремлюється від земле­робства. Спеціалізація зумовила відособленість господарського та культурного розвитку певних спільнот людей (археологи нараховують до 30 окремих культур), сприяла підвищенню продуктивності праці, що стимулювало появу додаткового продукту, а згодом — посилення міжплемінних контактів (війни, торгівля). У цей час на території сучасної України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення та пануючими віруваннями — Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісостеп та Полісся (тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська археологічні культури).

На теренах степової України домінувало скотарство. У добу бронзи перевага надавалася приселищному типу скотарства. Населення степу знало й культуру землеробства. Брак земель, складність їх обробки, жорсткі кліматичні умови (майже щорічні посухи та суховії) змушували зосереджувати основну частину посівів у заплавах, що забезпечувало порівняно високу ефективність. Однак наприкінці II тис. до н. є. роль землеробства в цьому регіоні гранично звузилася, бо розширення площ орних земель суттєво зменшило кількість пасовиськ, що спричинило занепад скотарства. Крім того, оранка заплавних земель порушила біоба-ланс: почали міліти ріки, вигорати степи, чимало земель стало непридатними для господарського використання.

У лісостеповій зоні були найсприятливіші умови для землеробства. Найпоширенішою стала підсічно-вогняна модель обробітку землі, що полягала у вирубуванні та випалюванні прилеглої до поселень ділянки лісу. З часом у цьому регіоні з'явилося орне землеробство. Необхідність освоєння глинистих та суглинистих підзолів, які були дуже родючими, але надзвичайно важкими для обробітку, підштовхнула процес розвитку знарядь праці, зумовила появу саме в добу бронзи рала. У Чернігівській, Сумській та Запорізькій областях археологами знайдено залишки архаїчних дерев'яних плугів. Віднайдені на деяких поселеннях, що датуються бронзовим віком, кістки волів, а також наскельні малюнки Кам'яної могили підтверджують факт використання биків як тяглової сили. Основним знаряддям праці для обробки землі в цей час були мотики. Серед тогочасних знарядь праці своєю формою та ефективністю особливо виділялися волинські серпи, які на початку бронзової доби виготовляли з кременю та кварциту, а з середини II тис. до н. є. — з бронзи. Найпоширенішими культурами в лісостепових районах були ячмінь, просо, овес, боби.

На Поліссі сформувався інший тип господарювання. Тривалий час побутувала думка, що в цьому регіоні через несприятливі кліматичні умови, відсутність значного демографічного потенціалу, заболоченість (менше третини всієї площі Полісся — сухі, незаболочені ділянки) аж до перших століть нашої ери не знали землеробства. Останні розвідки археологів засвідчили, що південне Полісся є одним із найдавніших землеробських районів на території України. Згідно з гіпотезами Прип'ять для Полісся відігравала таку саму роль, як Ніл для Єгипту, тобто створювала сприятливі умови для примітивного землеробства: зерна пшениці, полби, ячменю, проса та льону кидали в необроблений вологий ґрунт, удобрений родючим наносом. У бронзову добу головною формою землеробства в цьому регіоні було підсічно-вогняне. Орне землеробство, очевидно, не розвивалося.

У степах Північного Причорномор'я та Надазов'я різновекторні історичні процеси (міграції, війни, культурнівпливи) були інтенсивнішими, що спричинило появу висо-корозвинутих культурних утворень. Лісостеп та Полісся розвивались повільніше через віддаленість від осередків світової цивілізації, екстенсивне господарювання.

Під впливом радикальних змін у господарюванні в добу бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:

1)помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;

2)завдяки зростанню продуктивності праці з'явився додатковий продукт, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

3)з великосімейної громади виокремилася мала сім'я найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);

4)у процесі інтеграції суспільства формувалися союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва та обміну, загостренням внутріплемінних відносин на основі прогресуючої майнової диференціації, потребою захисту власних територій та матеріальних цінностей;

5)ускладнювалася суспільна організація, створювалися особливі органи керівництва союзом племен, виокремився стан воїнів.

Отже, бронзовий вік в історії України був динамічним періодом. У суспільному житті відбулося декілька кардинальних зрушень. Завершився перший великий суспільний поділ праці — виокремлення скотарських племен з-поміж інших; почали формуватися етнічні спільноти людей; майнова та соціальна диференціація суспільства дедалі помітніше впливала на історичний процес.

Железный век Украины ( 1.000 лет до н.э.- 3 век до н.э. ).

В конце 2.000- начале 1.000 до н.э. на юге Украины появляются земледельческо-скотоводческие племена киммерийцев .Это первое племя на территории Украины, название которого сохранилось в письменных источниках ( греческих - Гомер "Одиссея" и ассирийских хрониках). Киммерийцы стали широко использовать железо. Благодаря этому улучшилось земледелие и ремесла.

В 8 веке до н.э. из Азии на юг Украины переселились кочевые племена скифов (иранского происхождения) ,которые вытеснили киммерийцев. Воинственные скифы вели успешную войну с персидским царем Дарием, который в 514 - 513 годах до н.э. пытался их завоевать. В середине 1 - го тыс. до н.э. скифские племена объединились и создали под руководством царя Арея государственное объединение - Скифию .Вначале, столица Скифии была на левом берегу Днепра. С конца 3.000 лет до н.э. столица была перенесена в Крым, в Неаполь - Скифский ,недалеко от Симферополя. Культура скифов известна своими курганными погребениями с многими красивыми золотыми украшениями.

На север от Скифии в 7 -3 веках до н.э. проживали скотоводческо - земледельческие племена скифов - пахарей. Некоторые историки считают их предками славян.

С 7 века до н.э. на северном берегу Черного моря начинают селиться греки. Они основали города Тира на Днестре, Ольвию на Буге, Херсонес возле Севастополя и Пантикапею на месте современной Керчи. Это были центры торговли и ремесел. В 5 веке до н.э. из объединенных греческих городов на Таманском и Керчинском полуостровах было создано Боспорское царство с центром в Пантикапее. Греческие города имели тесную связь с населением юга Украины - скифами, сарматами и оказали большое влияние на культуру, искусство и религию этих народов. Греческие города - государства с 1 века до н.э. попали под власть Римской империи. Большинство их было разрушено в начале 3 века н.э. германскими племенами готов .

Железный век на территории Украины ( 3 век до н.э. - 9 век н.э. ).

В 3 веке до н.э. в Южную Украину приходят из-за Волги и Урала иранские племена сарматов , которые подчинили себе скифов. В 3 веке н.э. из района Верхней Вислы приходят на Украину готы (германцы). Они подчинили себе сарматов и создали свое Готское государство. Готы приняли христианство, имели свою письменность.

 

В 375 году н.э. это государство было уничтожено кочевыми племенами гуннов ,которые пришли из Азии. С 4 века н.э. через степи южной Украины проходит множество народов с востока : гунны 4 век н.э. , болгары 5 век н.э. , авары 6 век н.э. , хазары 7 век н.э. , угры 9 век н.э. , печенеги 10-11 века н.э. , половцы 11-12 века н.э. , татары с 13 века н.э. Печенеги, половцы и татары частично здесь оседают.

С 4 века н.э. появляются сведения о антах и склавинах, в которых многие историки видят славян. В это время был создан обширный племенной союз. Внутри племени все дела решались на общем собрании. Известны антские князья - Бож ( 380-е года н.э.), Мезамир ( 550-е года н.э.). Союз антов распался после поражения от аваров в начале 7 века н.э.

В 8 -9 веках н.э. на территории Украины проживали следующие славянские племена : поляне - на правом берегу Днепра возле Киева; северяне - по Десне, Сейме и Суле; древляне - между Тетеревом и Припятью; дулибы или бужане - вдоль Буга ( их называли еще - волыняне ); белые хорваты на Прикарпатье; уличи - над Бугом; тиверцы - над Днестром. Из этих племен и сформировался украинский народ.

Эти племена занимались земледелием, скотоводством, охотой, рыболовством. Они имели общий язык, верования. Главные города: у полян - Киев, у северян - Чернигов, у древлян - Искоростень, у дулибов - Волынь ( городок на Буге).

Власть в этих племенах переходила в руки племенных князей. В начале 8 века н.э. сиверяне и поляне были вынуждены платить дань Хазарскому каганату. В середине 9 века на землях этих племен появляются воинственные варяги , которые стремятся подчинить себе славян.

Кіммерійці

Кіммерійці хазяйнували на території Україні близько 400 років — з XI по VI століття до нашої ери. Чого «набралися» від них предки українців? І «набралися» взагалі чогось? Якщо так, то чи залишилося це щось у джентльменському наборі сучасного українця?

 

Для початку розберемося, хто такі кіммерійці і який у них був менталітет.

 

Кіммерійці — перший зі східноєвропейських народів, який завдяки Гомеру став нам відомий по імені. В «Одіссеї» поет поміщає їх десь на крайній півночі. Геродот уточнює: жили кіммерійці не тільки на півночі, а і у Понта Евксінського. А на думку сучасних істориків, вони займали всю територію нинішньої України — від Карпат до Донецької області. Прибутки ці племена з Ірану, на давньоіранської мові слово «кіммерійці» означає «рухливий загін кочового населення».

 

Основне проведення часу цього «рухомого загону» — розбій. Кіммерійці — яскраво виражений агресивний етнос. Вони не замислюючись йшли в бій з переважаючим за чисельністю противником, розбивали його й грабували поселення. У боротьбі з кіммерійцями зазнали поразки Фрігія, Лідія, Віфанія; їх набігам довгий час піддавалися грецькі міста Малої Азії. У 714 р. до н.е. кіммерійці знахабніли остаточно — вторглися в Урарту, найпотужніше, порівнянне з Римом в період його розквіту, держава Передньої Азії, що володіла Північною Месопотамією, Сирією, Закавказзям, нинішніми турецькими та іранськими територіями. Проти кіммерійців з усієї Азії були зібрані війська. Однак вони завдали всієї цієї об’єднаної мощі нищівної поразки.

 

За рахунок чого кіммерійці здобували перемоги? Насмілюся припустити, не в останню чергу за рахунок свого менталітету. У той час як військове мистецтво їх ближніх і далеких сусідів базувалося на вишколі, ієрархії та дисципліні, ментальність кіммерійців відрізнялася анархізмом, нахабством, «свавіллям». Кіммерійські воїни — холерики, психопати, вели себе настільки зухвало, безцеремонно і непередбачувано, що ставили в безвихідь навіть найзапекліших хамів. Вони перемагали за рахунок незвичайної для свого часу тактики, основу якої становила рухливість. У них не було піхоти — їх війська складалися винятково з кінних загонів лучників. Таке військо було надзвичайно маневренно. А стрілецьку зброю відрізнялося небувалою далекобійністю і пробивний силою — їх стріли тримали противника на відстані. Стрілянина велася на скаку, причому не через голову коней, а у зворотний бік. Це — фірмовий стиль кіммерійців: коні, що летять від небезпеки, не потребували поводах і могли управлятися лише ногами вершників — загін вихором мчав повз супротивника, а злива стріл косив ворога наповал.

 

Ось чому громіздкі, добре екіпіровані війська ніяк не могли з ними впоратися. Цю тактику у кіммерійців перейняли скіфи, які і витіснили їх з «українських» земель — частина кіммерійських племен стала найманцями своїх колишніх ворогів, частина відкочувала в лісостепові райони, асимілювалася з осілим землеробським населенням і стала однією з ланок формування слов’ян.

Скіфи

Скіфи - група племен, споріднених з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї, які жили у 7-3 ст. до н. е. на території теперішньої України, згодом, до 3 ст. н. е., в Криму і називали себе «сколотами».

Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.

За скіфською генеалогічною легендою, переказаною Геродотом, скіфи були автохтонами, за міграційною (її передав також Геродот) — прибули з Азії. З сучасних дослідників одні вважають скіфів автохтонним народом — нащадками зрубної культури, інші — іммігрантами, які прийшли з Азії наприкін. 8 або на поч. 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.

Пізніше більшість їх вирушила на Передню і Малу Азію (на думку одних дослідників, переслідуючи кіммерійців, за здогадом інших — з погіршенням кліматичних умов — тривалого періоду посухи в Надчорномор'ї). Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, скіфи воювали то з кіммерійцями, то з ассирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли границь Єгипту. Засноване скіфами царство стало вирішальним чинником у взаєминах поміж малоазійськими народами.

Скіфи пробули за Кавказом, за свідченнями Геродота, 28 pоків, на думку сучасних дослідників — 90 pоків. Зазнавши у 595-594 pp. до н. е. поразки у війні з Мідією і втративши своїх царів, скіфи вернулися в північне Причорномор'я. Перебуваючи в країнах Малої Азії, скіфи перебрали багато елементів східної культури, зокрема у царині військової справи і мистецтва, і зазнали змін у своєму організаційному й побутовому ладі, особливо у наданні племінному вождеві прерогатив царя-деспота.

Повернувшися з Азії в степи Причорномор'я, скіфи прибрали назву «царських» (по-скіфському «саї»), почали поступово встановлювати свою владу над місцевими народами, як і тими скіфськими племенами, що залишилися в чорноморських степах по відході скіфів в Азію, і створили могутнє політичне об'єднання, відоме відтоді у грецьких джерелах як Скіфія. Першою столицею скіфської держави, було виникле в кінці 5 ст. до н. е. Кам'янське городище (площею до 12 кв. км), розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти нинішнього м. Нікополь.

Своєю воєнною силою й тактикою скіфи визначалися особливо в 514 або 513 pp. до н. е., відбивши під проводом своїх трьох царів наїзд царя Дарія І Гістаспа на Скіфію.

 

Найбільшої могутности скіфи досягли в кінці 5 ст. і з початку 4 ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю, вів переможні війни з тракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 ст. до н. е. скіфи мали під контролем грецькі міста в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности скіфи часто відбували походи в Південну та Середню Европу. Пам'ятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) близько 500 р. до н. е. спричинив чимале господарське зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.

Після появи у причорноморських степах сарматів і внаслідок безнастанних боїв з ними, військова та державна сила скіфів почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кінці 3 ст. до н. е., скіфи перенесли туди своє царство (столиця — Неаполь Скіфський), яке досягло свого розквіту у 2 ст. до н. е., коли скіфи здобули низку володінь Херсонесу і підкорили Ольвію. У 1-2 ст. до н. е. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після наїзду готів у другій половині 3 століття н. е. Скіфське царство в Криму перестало існувати. Самі скіфи розчинилися серед сарматських племен.

Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів (див. також Скіфія).

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися кочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті С., що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, шкурами й рабами.

Суспільний лад скіфів визначався глибоким суспільно-економічним розмежуванням. Соціальну верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

 

Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища (тотожна грец. Гістії), після неї — Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля») (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті — Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові — Тагімасад.

Скіфи шанували також Геракла, бога війни, що відповідав грец. Аресові, та іншим.

У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними були різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони.

Скіфських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скіфських богів збережені на пам'ятках скіфського мистецтва.

Сармати, таври

Власов, Кульчицький, с.18

В І тис. до н.е. на території Північного Причорномор'я відбувалися доволі бурхливі етнічні процеси. У пошуках нових пасовищ сюди зі Сходу приходили кочові народи і певний час займали ці терени. Як тільки одні починали тут обживатись, освоюватись, пускати свої корні, за ними приходили інші. І це спонукало до різного роду стосунків. Вони торгували між собою, конфліктували, влаштовували спільні походи та ін. Таким чином одні були асимільовані або просто витіснені іншими. Так в період І тис. до н.е. територію Північного Причорномор'я займали кіммерійці (ІХ-VII ст.ст. до н.е.), на зміну яким прийшли скіфи (VII-III ст.ст. до н.е.), що в свою чергу були витіснені сарматами (ІІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.). Узбережжя Чорного моря починаючи вже в VII ст. до н.е. було зайняте грецькими колоністами.

Та в тіні цих бурхливих подій в гірському районі Криму весь цей час (ХІ - ІІІ ст. до н.е.) існував інший, хоч і невеличкий, але не менш цікавий народ - таври. Звідси і походить назва Таврії - етнічного регіону, що займає територію не лише Криму, а й південної частини сучасної України.

Згадки про таврів зустрічаються вже у творах античних авторів. Перший згадав про них Геродот. В своїй «Історії» він так окреслив територію їхнього проживання: «Звідси йде гориста сторона, що лежить вздовж того ж [Чорного] моря. Вона впирається в Понт і населена плем'ям таврів аж до так званого Херсонесу Скалистого». Дещо є і в «Географія» Страбона: «а більшу частину [Великого Херсонесу] до перешийка і Каркінітської [Арабатської] затоки займало скіфське плем'я таврів». Римляни також писали про них (Тацит, Діодор Сицилійський, Пліній та ін.).

З розвитком археології пожвавилось і дослідження історії таврів. Адже все ж таки археологічний матеріал є основним джерелом при вивченні даного періоду. А таври лишили по собі доволі багато різноманітних пам'яток. Це і поселення, і захисні укріплення, і звичайно ж могильники.

Вже в 1833 р. Дюбуа де Монпере оглянув на вершині Аю-Дагу давнє укріплення і відніс його до таврів, а до їхніх могил він відніс кам'яні ящики, що так розповсюджені в гірському районі Криму, і назвав їх дольменами. Так почалась історія дослідження археологічних пам'яток цього народу.

В другій половині ХІХ і на початку ХХ ст. було проведено розкопки в Байдарській долині і на південному березі Криму (А.С. Уваров, Ф.П. Кеппен, Ю.Д. Філімонов та ін.), що ясно показали поховальне значення кам'яних ящиків.

Г.А. Бонч-Осмоловський дослідивши в 20-х роках пам'ятки горного Криму ототожнив їх з пам'ятками кизилкобінської культури. Що пізніше підтвердилося.

В 1946 р. була організована тавро-скіфська експедиція ІІМК АН СССР начальником якої був П.Н. Шульц. За результатами цієї експедиції в 1965 р. Олександр Михайлович Лєсков видав першу узагальнюючу роботу «Горный Крим в первом тысячелетии до нашей эры», де вперше був структурований накопичений до цього матеріал.

Впродовж тисячоліття таври були основними мешканцями гірського Криму і безумовно зіграли якщо не ведучу, то одну з ведучих ролей в історії півострова. Вони співіснували з кіммерійцями, скіфами, сарматами та античними колоністами, а це означає, що між таврами і цьома народами були певні стосунки. І саме тому існує необхідність дослідження цього народу.

1. ЕТНОГЕНЕЗ

Таври з'явилися на території Криму в період фінальної бронзи, а саме в ХІ ст. до н.е. Вперше цей етнонім зустрічається в творах античних авторів в середині І тис. до н.е. Існує кілька версій щодо його походження: 1) таври самі себе називали так або якимось созвучним терміном; 2) етнонім «таври» походить від назви гірського масиву в Малій Азії, продовженням якого греки вважали Кавказькі, і Кримські гори; 3) слово «тавр» походить від грецького слова tбхспй, що означає бик. Та якби там не було, але безсумнівним залишається те, ще ця назва має грецьке походження.

Хронологічні рамки таврської історії окреслити можна так: їхнє формування почалось ще в ХІ ст. до н.е.; найбільшого розквіту вони зазнали в середині І тис. до н.е.; найпізніші археологічні пам'ятки датуються ІІІ ст. до н.е., а в письмових джерелах згадували про них аж до ІІ-ІІІ ст. н.е

Питання походження таврів, як і інших народів того часу, що мешкали на території Північного Причорномор'я, і досі є темою для суперечок. Сьогодні існує багато думок з цього приводу. Зокрема, такі - таври є: 1) нащадками кіммерійців, яких відтіснили в гори скіфи (Ф. Браун, М. Оберт та ін.); 2) разом з кіммерійцями фракійського походження, а кизил-кобинська культура це локальний варіант дністро-дунайської фракійської культури (В. Дьяков, М. Артамонов); 3) залишки індоаріїв, які осіли в Крима (О. Трубачов); 4) носіями кобанської культури, які переселилися до Криму із Північного Кавказу й зазнали незначного впливу зрубної культури (О. Лєсков); 5) вихідцями зі Східного Середземномор'я, оскільки там було розвинене піратство (Х. Кріс); 6) місцевими аборигенами, (С. Стржелецький).

Та щоб хоч якось розібратись в цьому розмаїті теорій, необхідно навести деякі факти. Наприклад, кам'яні ящики подібні кримським дольменам характерні кобанській культурі, що була розповсюджена на Кавказі. В той же час культура таврів генетично пов'язана з кримськими пам'ятками епохи бронзи. Тому теорія О.М. Лєскова про автохтоне походження не без впливу прийдешнього елементу є найбільш ймовірною.

2. ПОБУТ

Характеризуючи побут таврів, необхідно враховувати деякі географічні умови в яких вони жили. Адже довкілля не абияк впливає на розвиток суспільства, пожвавлюючи або затримуючи його. Чим нижче рівень розвитку виробничих сил суспільства, тим більшу роль відіграють географічні умови. Тому перед тим, як описувати побут таврів, треба спочатку розібратись в яких географічних умовах відбувалось його формування.

Гірський масив Криму утворений з трьох гряд, які простягаються вздовж всього південного та південно-східного узбережжя. Таври населяли найвищу та найпівденнішу гряду Кримських гір і долину, яка примикала до неї з заходу. Вона має дуже крутий склон. Вершина уявляє собою покату рівнину, то кам'янисту, то трав'янисту. Ріки, русло яких проходило серед гір, швидкі.

Таким чином можна зробити висновок, що головним фактором у формуванні побуту таврів є місцевість, яку вони населяли, а саме скелясті гори, з бідною рослинністю, що знаходилися неподалік від Чорного Моря.

2.1 Господарство

Поселення таврів займали площу від 0,5 до 5 га. Більшість з них розташовані в передгірських районах. Житла вони будували каркасні, стіни були обмазані глиною перемішаною з соломою (пізніше з'явилися кам'яні), по середині стояли стовпчики, які слугували опорою для крівлі. Відомі також землянки та напівземлянки. Вхід улаштовували з південної сторони. В центрі була розташована яма для вогнища, поряд знаходилась ще одна трохи менша, очевидно для приготування їжі. Біля житла таври в господарських ямах зберігали зерно. Ті що жили в горах облаштовували свої житла в печерах природного або штучного походження.

Основним заняттям таврів відгоне скотарство, тобто сезонна перекочівка з долин в гори і навпаки. Так це описує Скімн Хіосський: «Таври - народ багаточисельний, що полюбляє кочове життя в горах». Розводили вони рогату худобу велику та особливо дрібну (вівці, кози), та свиней. Конярство не набуло особливого розвитку, як і використання коней для верхової їзди. Враховуючи особливості ландшафту, не важко здогадатися, що значну роль в житті таврів відігравало також рибальство та мисливство. Це підтверджується знахідками мідних вудочок.

Землеробство було характерним лише для представників передгірського населення. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, квасолю, горох та ін. Особливо популярним було хліборобство, що стало одним з головних занять мешканців неподалік розташованого Херсонесу.

Достеменно відомо про існування у таврів бронзолетійного виробництва.

Знаряддя праці таври виготовляли з металу (мідь, олово, бронза, дуже рідко залізо), каменю, кісток. Цікавою знахідкою є мотига з Черкес-Керменського могильника, яка була зроблена з оленячого рогу.

Також знайдений археологічний інвентар, що свідчить про наявність в господарстві таких ремесел як гончарство, ткацтво, прядство.

2.2 Культура

Головною ознакою культури таврів є кам'яні ящики, в яких вони ховали померлих. На початку ХХ ст. було відкрито пам'ятки, що дістало назву кизил-кобинська культура. Серед них виявлено й могильники. Поховання здійснено в кам'яних ящиках різних конструкцій. Датується культура ХІ-ІІІ ст. до н.е.

Тому з виділенням кизил-кобинської культури постає питання чи можна її ототожнювати з кам'яними ящиками Гірського Криму чи все ж таки це дві різні археологічні культури, за якими стоять два різні народи.

Деякі вчені (В.М. Дьяков, Х.І. Кріс, А.О. Щепинський) ставлять під сумнів етнічну спорідненість цих двох культур, обґрунтовуючи це тим, що по-перше, регіон (передгір'я Криму) кизил-кобінських памяток не збігаються з територією поширення пам'яток таврів; по-друге, простежуються певні розбіжності в поховальному обряді - зокрема, у таврських ящиках немає лощеної кераміки, зате багато зброї та прикрас. Швидше за все ці відмінності пояснюється різним соціальним становищем представників цих культур.

А.О. Щепинський ідентифікував кизил-кобинську культуру із кіммерійцями, котрі осіли у передгірському Криму під натиском скіфів і культура яких зазнали змін у наслідок часткової асиміляції їх таврами. Даний аргумент можна спростувати тим, що кіммерійці на території Північного Причорномор'я з'являються лише у ІХ ст. до н.е.

Прибічниками ідеї етнічної спорідненості цих культур є Г.А. Бонч-Осмаловський, П.М. Шульц, О.М. Лєсков та ін. В підтвердження своєї теорії вони приводять такі аргументи: пам'ятки кизил-кобінців хронологічно збігаються з пам'ятками, що належать таврам; більшість знахідок кизил-кобинців ідентичні гірським знахідкам; в писемних джерелах немає свідчень про інший народ (окрім таврів), який би мешкав тут.

Таким чином напрошується висновок, що все ж таки прослідковується тенденція спорідненості цих двох культур і об'єднання їх в одну - кизил-кобинську.

Що стосується мистецтва таврів то, у порівнянні з іншим народами, які жили навколо, воно не набуло особливого розвитку. Кераміка була прикрашена примітивним геометричним орнаментом. Примітивними були і прикраси. Керамічні статуетки, що виконували сакральну функцію, були дуже прості і мають зооморфний або антропоморфний вигляд. Хоч, і є приклади наявності античних виробів, особливого впливу грецького мистецтва не простежується. Зате з утворенням Малої Скіфії таврському мистецтву стає характерним скіфський звіриний стиль.

2.3 Вірування

Покланялися таври богині Діві, яка була для них великою богинею води, землі та всього живого. За повідомленнями Амміана Марцеллина вона називалась Орсилохою, тобто богинею-матір'ю. «богиня, якій вони [таври] приносять жертву, з їх власних слів це - донька Агамемнона Іфігенія». Так пиши про неї Геродот. Пізніше греки ототожнювали її з Артемідою (богиня звірів).

Крім цього Геродот та інші античні автори повідомляють про людські жертвоприношення своїй богині, відмічаючи не абияку жорстокість таврів. В жертву вони приносили полонених ворогів, та тих, хто потерпів під час аварії кораблів. Також він говорить про храм, де відбувалося вбивства жертв. Знаходився він на утесі, звідки зкидували нещасних. Але археологічних підтверджень про існування такого не має. Зате археологам відомі святилища в печерах. Там було знайдено велику кількість кісток тварин, залишки керамічного посуду ритуального призначення. На ньому зображались схематично сонце, гроза та дощ. Що говорить про культ плодючості.

Крім цього про культ плодючості свідчить і те, що поховальні ритуали таври влаштовували в зернових та господарських ямах, та наявність жіночих статуеток, а як відомо з етнології жіночий початок символізував матір-землю.

Отже, головним божеством таврів була богиня Діва, яка уособлювали в собі матір всього живого. Для них характерний культ плодючості. Супроводжувальний поховальний інвентар (зброя, знаряддя праці, прикраси) свідчать про аниніміс<

Последнее изменение этой страницы: 2016-07-22

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...