Запровадження християнства на Русі.

Власов, Кульчицький с.39-41

15.Розвиток міст, ремесла і торгівлі в Київської Русі.

Розвиток ремесел і промислів.

Київська доба ознаменувалася розквітом ремесла. Ремісники мешкали в містах, феодальних замках, боярських вотчинах, сільських поселеннях. Міське ремесло відрізнялося від сільського складністю, розгалуженістю, вироби — якістю. Існувало понад 60 видів ремесел.

Провідними галузями були металургія та обробка заліза. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, підков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування, різання,обпилювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі.

Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що "блищав,як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За наказом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні красується в кафедральному храмі Святого Юра уЛьвові дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 p. Збереглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування, переважно посуду. Міддю оковували щити.

Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (перегородчастої емалі). Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню.

Інтенсивно розвивалося гончарство. Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нанесенняорнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.

Високого рівня досягло склоробне виробництво, продукцію якого вивозили за кордон. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. Часто скло заварювали.

Найпоширенішими в Україні були ремесла, пов'язані з обробкою деревини. Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат. До найдавніших виробів дерев'яних справ майстрів відносять вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки. З дерева робили буквально все — від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів.

Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці — чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко використовували личаки, постоли. З полотна тасукна шили свити, жупани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, сорочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісничою діяльністю.

Високого розвитку набули будівельна справа і архітектура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори. Золоті ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Чернігові — Спаський і Борисо-Глібськийсобори. Славилися мостобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115 р.

Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала та вільних. Так, важко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опіки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого буливільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів.

У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, виробляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут ремісників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика хатина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці) переважали серед міських жител. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і птицю, займалися іншими видами сільськогосподарського виробництва.

За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечисленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачувалися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 p. на князівському з'їзді були присутні представники заможних ремісників.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесел, зникнення окремих ремісничих професій, але поступово протягом XIV—XV ст. вони відродилися. Найбільшими центрами ремісництва стали Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. У кінці XV ст. в українських містах було понад 150—200 ремісничих спеціальностей. На всій території України добували і плавили руду. Залізо варили 8—10 год у спеціальних печах-домницях. При них були кузні, в яких робили з сирого заліза метал, придатний для виготовлення різних предметів. З 16 кг сирого заліза отримували 8—11 кг якісного металу. Частину його ремісники віддавали державі або феодалам як податок.

Для ливарництва характерним було виникнення і розвиток замкової артилерії. Технологічно складнішим стало виробництво дзвонів, прикрас, предметів церковного вжитку. Ювеліри навчилися поєднувати різноманітні матеріали (золото, срібло, коштовне каміння,кістку, дерево, скло тощо).

Зросло значення будівельної справи. Це був період інтенсивного будівництва оборонних споруд, палаців, церков, монастирів з каменю і цегли. Великими замками були Київський на Замковій горі, Луцький верхній. Кременецький. Почали споруджувати кам'яні аркові мости.

Розвиток ремісничих цехів в Україні. В українських містах збільшувалася кількість ремісників, які становили значну частину населення і почали об'єднуватися в цехи. Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 p., коли була видана цехова грамота для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти державної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром ремісничих цехів 1425p. існували такі цехи: пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів), Кушнірів (кожушанників). Наприкінці XV ст. у Львові було 500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних в 14 цехах. Протягом XV ст. цехи поширилисяпо всій Україні. У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золотарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер.Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець певного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особливістю цехової організації в Україні було те, що вона об'єднувала не тільки за професійною ознакою, а й за національними чи релігійними ознаками.

Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це так звані партачі, що формувалися з селян-утікачів, сільських ремісників і цехових підмайстрів. Вони були зародком вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісниками і партачами точилася гостра боротьба. Часто на боці партачів виступали магнати, які використовували їх для своїх потреб, переховуючи у власних маєтках.

З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшарування всередині цехової організації. Майстри експлуатували підмайстрів і учнів, утруднювали їм перехід у майстри і підмайстри. Важке становище цієї категорії ремісників призвело до утворення підмайстрами в XV ст. своєї фахової організації — господи, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової верхівки. В 1469 p. у Львові існувала господа підмайстрів ткацького цеху, в 1483 p. у Коростені — підмайстрів шевського цеху.

Національно-релігійний гніт щодо українських ремісників призвів до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрянській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця категорія ремісників була невеликою.

Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними рисами були надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інтересів покупців.

Місце промислів у господарстві. Важливе місце в господарстві займали промисли. Надзвичайно багата різноманітними природними ресурсами Україна стала одним з найважливіших постачальників сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Європи. Одним з найважливіших промислів було виробництво заліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього були болотні руди, які добували відкритим способом. Залізорудні промисли були поширені в Київському Поліссі, на Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині.

Зростало значення деревообробних промислів, де працювали як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс використовували в будівельній справі, для виготовлення транспортних засобів, меблів, знарядь праці. З деревини отримували також смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на поташ — компонент для виготовлення скла, мила, фарб.

Млинарство було монополією феодалів і джерелом значних прибутків. У XIV—XV ст. землі часто надавалися разом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелювання зерна їх використовували у різних виробництвах — валянні сукна, переробці олійних культур,для залізорудної справи, обробки дерева (тартаки).

Отже, XIV—XV ст. характеризувалися помітними зрушеннями в ремеслі, що виявлялося у формуванні цехів, зростанні числа ремісників та їхніх спеціальностей.

Виникнення міст. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісниківу поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст. У VI—IX ст. це були "гради" (городища) — невеликі укріплені поселення як центри землеробської округи. Частина з них перетворилася на міста — ремісничо-торгові осередки і адміністративно-політичні центри земель.

Стародавні міста утворювалися по-різному. Якщо в Західній Європі на розвиток міст мали значний вплив античні традиції, то в Київській Русі міста розвивалися під впливом внутрішніх факторів. За археологічними матеріалами визначаються такі шляхи їхнього становлення: торгово-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Іноді на торгово-ремісничі осередки перетворювались села. Багато міст заснували князі, зокрема Галич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир та ін. Виникали міста і з боярських садиб. Феодальні міста розвивалися з центрів міжплемінних союзів. Часто міста формувалися на місці оборонних засік, навколо яких групувалося населення, шукаючи захисту від степових кочівників.

XII—XIII ст. — період розквіту середньовічного міста, коли формувався зовнішній вигляд, планування, архітектура, оборонні споруди, високого рівня досягли міське ремесло і торгівля. Літопис "Повість временних літ" нараховує на Русі в IX—Х ст. 20 міст, таких як Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч, Вишгород. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст.— близько 60, а в XIII ст. їх нараховувалося майже 300.

Найбільше міст було в Київській землі — 80, серед них Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь. На Лівобережжі знаходилися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст в західноукраїнських землях. Лише в Галичині і Холмщині на початок XIV ст. їх було 22, близько 10 міст — на Волині. В XII ст. великим містом став Галич — центр Галицько-волинського князівства. Приблизно 13—15 % населення жило в містах.

Структура міста в Київській Русі мало чим відрізнялася від західноєвропейської. Місто або замок був одночасно резиденцією князя чи боярина і укріпленням на випадок нападу. Роль цієї частини міста особливо зросла під час феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові будинки та інші споруди розміщувалися навколо замку в передмістях. Економічним осередком і центром громадського життя міста був "торг" — ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були центрами ремісництва і торгівлі для сільської округи, що тяжіла до них.

Міста зберігали зв'язок із сільським господарством. Ремісники і купці розводили велику рогату худобу, коней, кіз, овець, свійську птицю. За містом були угіддя, що їм належали. Тут вирощували сільськогосподарські культури, заготовляли сіно, виділяли пасовища тощо. Житлові будинки ремісників майже не відрізнялися від селянських хат.

У кінці XII ст., за даними М. Грушевського, найбільшим містом був Київ, де проживало близько 100 тис. чол. Особливо він зріс при правлінні Ярослава Мудрого. Було збудовано Софіївський собор, багато церков. Київ залишався більше адміністративним і торговим центром, ніж ремісничим. Тут було численне купецьке населення.

XIV—XV ст. були періодом урбанізації Європи. Досить швидко зростала чисельність міст в Україні. Відбудовувались старі міста, зруйновані ординською навалою, виникали нові. Київ зберіг за собою провідне місце в господарському житті. Зросло значення Львова, населення якого наприкінці XV ст. становило близько 10 тис. чол. У Руському і Белзькому воєводствах в XIV—XV ст. статус міст отримали 92 населених пункти. На Буковині в другій половині XV ст. існувало близько 50 міст, населення багатьох з них становило лише 500 чол.

Після звільнення з-під золотоординського іга в 60-х роках XIV ст. українські землі зазнавали значних нападів кримсько-татарських орд. Для оборони від них було збудовано цілу систему оборонних замків, багато з яких переросли на міста. Замки будували переважно з дерева. Лише Кам'янець-Подільський, Хотин, Меджибіж, Скала, Жванець, Смотрич на Поділлі та Луцьк на Волині мали кам'яні кріплення. До замку прилягали міські ринки, будинки феодалів, купців, ремісників. Територію міста обносили дерев'яним частоколом або кам'яним муром. З XVI ст. кам'яні будинки починають споруджувати великі феодали та найбагатші купці.

Міста належали державі (20%), церкві та магнатам (80%). Міщани постійно відчували тиск з боку власників. Це позначалося на їхньому соціальному і економічному житті. Вони перебували у феодальній залежності, як і селяни, відробляли ренту та різні повинності: гужову, військову, ремонтували замки, платили за шлюб.

Однією з особливостей розвитку українських міст було те, що духовні та світські феодали володіли великими земельними ділянками в королівських містах. Ці володіння називалися юридиками і не підпорядковувалися міській адміністрації та суду. Іноді юридики зобов'язані були виконувати повинності на користь феодала. З волі старости чи феодала на міщан накладалися різні податки за право торгівлі чи виробництва. Шляхта часто просто грабувала заможних купців. В Україні королівська влада виступила на захист інтересів феодалів, а не міст, як це було в Західній Європі. Однак для того щоб забезпечити мінімальні умови розвитку міст, литовські великі князі, польські королі, феодали надавали містам України можливість обмеженого самоврядування.

За зразок бралася хартія вольностей міста Магдебурга, тому це право дістало назву "магдебурзького. Протягом XIV —XV ст. магдебурзьке право отримали Санок (1339 р). Львів (1356 p.), Кам'янець-Подільський (1374 p.), Луцьк (1432 p.), Кременець(1438 p.), Житомир (1444 p.), Київ (1494 p.). При наданні магдебурзького права з міст стягувалась певна сума, визначена у привілеї. Населення звільнялось від натуральних повинностей і сплачувало грошові податки з торгівлі та промислів. Міське населення звільнялося від управління й суду великокнязівського або королівського намісника. Міське самоврядування — магістрат складався з "лави" на чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради з бургомістрами (адміністративний орган і суд у цивільнихсправах).

Магдебурзьке право на українських землях було обмеженим. За міщанами зберігався обов'язок відбування численних повинностей. Королівські намісники самовільно втручалися у справи міст. Війта призначав великий князь чи король. Лише міщанство м. Львова мало право самостійно обирати людину на цю посаду.

В XIV—XV ст. в Україні відбувся процес зростання чисельності іноземців. У Галичині, на Західній Волині та Західному Поділлі в XIV ст. польські колоністи в деяких містах становили більшість населення. Феодали запрошували німецьких, голландських та інших ремісників, їм надавались значні привілеї. Українські міщани їх не мали. Їм забороняли займатися торгівлею, певними видами ремесел, поселятися в престижних частинах міста, на них не поширювалося магдебурзьке право. Становище погіршувалося ще й тим, щовлада підтримувала католицьку церкву, яка була на боці іноземних колоністів.-

16. Суд і право в Київської Русі. Руська правда.

Среди судебных органов Киевской Руси необходимо выделить прежде всего суд общины, как наиболее древний судебный орган. Община судила в соответствии с обычным правом. Высшей мерой наказания при этом было изгнание из общины.

Но с укреплением государственности все большее количество дел подлежало княжеской юрисдикции. Изгнание из общины, как самое тяжкое наказание, было включено в Русскую Правду, но теперь имущество приговоренных переходило не к общине, а шло князю.

Князь судил либо сам, либо через посадников и тиунов.

Значительное количество дел проходило через церковный суд, который рассматривал все правонарушения духовенства, а также те дела простых людей, которые были отнесены к юрисдикции церковного суда:

все преступления против морали, нарушения церковных законов, прелюбодеяние, колдовство, семейные ссоры и прочее.

Судебный процесс носил состязательный характер. Он начинался с заклича — публичного обращения потерпевшего «на торгу» к населению о пропаже и ее приметах. Предполагалось, что заявление потерпевшего не позднее чем через три дня станет известно всем жителям общины или города.

Если лицо, у которого была найдена чужая вещь, объявляло себя добросовестным приобретателем, начинался «свод». Приобретатель указывал на того, у кого он приобрел вещь, тот в свою очередь мог указать на третьего и т.д. В границах общины или города истец вел дело до конца, до выявления преступника. Если же «свод» переходил на территорию другой общины или города, то истец вел его только до третьего лица и взыскивал с него стоимость украденной вещи, предоставляя ему право вести «свод» до конца. Тот, на ком «свод» останавливался, когда ответчик не мог объяснить, откуда у него чужая вещь, возмещал убытки и оплачивал уголовный штраф.

Поиски преступника могли проводиться и по оставленным им следам («гонение следа»). Если след приводил к общине, она или выдавала преступника, или платила штраф — дикую виру. Поиски преступника прекращались, если след терялся на большой дороге или приводил к границам государства.

Основными судебными доказательствами в Киевской Руси были: собственное признание, показания свидетелей «послухов и видоков», суды Божий, присяга, жребий, внешние приметы.

Ни Русская Правда, ни иные памятники права не указывают на собственное признание как судебное доказательство, но логика подсказывает, что это доказательство стояло на первом месте. Не случайно на последующих этапах развития государственности оно будет признано «царицей доказательств».

Послухами Русская Правда называла свидетелей доброй или лихой славы подозреваемого, а видоками — действительных свидетелей правонарушения.

К божьим судам относились поле (поединок с оружием в руках), а также ордалии — испытания железом или водой.

При испытании железом обвиненному давали в руки раскаленное железо, которое он должен был пронести несколько шагов. Затем рука завязывалась, и если через определенное время следов ожога не оставалось, то обвиненного оправдывали, а если рана не заживала — обвиняли. Пространная редакция Русской Правды предусматривала испытание раскаленным железом обвиняемых в убийстве и в краже значительных ценностей (стоимостью более половины гривны золота). При ценности украденного от двух гривен до половины гривны золота присуждалось испытание водой (ст. 22).

При испытании водой человека бросали связанным в воду, и если он не тонул, то его обвиняли, так как считали, что вода не принимает его как виновного. Если же он начинал тонуть, то его вытягивали и объявляли оправданным. При мелких кражах достаточно было присяги, которая в украинских землях использовалась очень давно, наверное, еще до Киевской Руси. Ее называли ротой. Для христиан она заключалась в словесной клятве и сопровождалась целованием креста.

Русская Правда вспоминает о жребии как виде судебного доказательства. К нему прибегали тогда, когда стороны в силу определенных обстоятельств отказывались от присяги.

Согласно Русской Правде значение самостоятельных доказательств имели внешние приметы. К ним относились: побои, синюшные и кровавые пятна на лице и на теле и некоторые другие.

Форма, в которой выносилось судебное решение, была устной. Судебное решение исполняли различные княжеские агенты и вирники, мечники и др.

Правовая система Киевской Руси. Преступление и наказание по Русской Правде. Гражданское право

1. Основными источниками права в Украине-Руси были: обычное право, договоры Руси с Византией, текущее княжеское законодательство, каноническое (церковное) законодательство. Русская Правда.

Древнейшим источником было обычное право. Со временем нормы обычного права были санкционированы государством и стали правовыми нормами. Но нормы обычного права не погибли, например, они продолжали оставаться главным источником права для общинного суда.

Важными памятками права были договоры Руси с Византией: 907, 911, 945 и 971 годов. В договорах Олега упоминается договор Оскольда 865 года, который не сохранился. Не дошел до нас и текст договора Олега 907 года. В договорах Руси с Византией мы находим нормы публичного, международного и частного права. В договорах оба государства выступают как равноправные партнеры. Важным является сноска в договорах на русский закон. Необходимо подчеркнуть, что русское право содержит первые три договора, которые заключили Олег и Игорь. В договоре 971 года мы находим только византийское право.

Русский закон описывается как хорошо созданное, самобытное законодательство, которое строго наказывает за преступление против личности, собственности. Система права Киевской Руси отвечала развитому обществу. Это свидетельствует о том, что здесь законодательство существовало задолго до Русской Правды.

Из анализа текстов договоров вытекает, что в них выражено смешанное русско-византийское право. Здесь мы находим нормы уголовного, гражданского и международного права.

Среди норм уголовного права выделяются статьи, которые трактуют убийство (ст. 4 договора 911 года и ст. 13 договора 945 года). По ст. 4, если рус убьет византийца или византиец убьет руса, виновный умрет на месте, где осуществлено убийство. В договоре 945 года аналогичная статья приводится несколько в измененном виде. В ней говорится, что убийца может быть задержан и лишен жизнь близкими родственниками убитого.

Статьи 6 и 7 договора 911 года говорят об имущественных преступлениях. Если рус украдет что-нибудь у византийца, или византиец у руса, и пойманный потерпевшим в момент воровства будет оказывать сопротивление, то его убийство не повлечет за собой наказание убийцы, более того, потерпевшему возвращается украденное.

В договорах есть ряд статей, которые относятся к гражданскому праву. Так, в договоре 911 года есть статья о наследовании руссов, которые находились на службе у византийского императора.

В договоре 911 года помещена статья, которая регламентирует выдачу преступника. В ней говорится: если преступник совершит побег из Руси в Византию, и русская власть предъявит жалобу византийскому правительству, то последнее должно силой возвратить преступника на Русь.

Профессор М. Чубатый делает интересный вывод:

в украинском законе проявляется более высокая, чем в европейских средневековых законах культура берегового права. В Западной Европе имущество разбитого корабля принадлежало владельцу берега, куда выбросили его волны, по украинскому закону оно переходило под надзор государства, пока объявится его законный владелец.

Текущее княжеское законодательство имело место в договорах князей с народом и княжих грамотах. Сами договора не сохранились, но с летописей видно, что они существовали. Очень мало сохранилось и юридических грамот князей. Самая старшая из них — грамота Мстислава I от ИЗО года.

Отдельное место среди памятников княжеского законодательства занимают церковные уставы, которые содержали нормы канонического (церковного) права. Их сохранилось шесть. Важнейшие среди них: церковный устав Владимира и церковный устав Ярослава. Они имели огромное значение прежде всего для церковного судопроизводства. Каноническое право регулировало отношения: между церковью и государством, внутри церкви, между церковью и паствой. Церковной юрисдикции подлежали также брачно-семейные отношения и все нарушения моральных норм.

Важнейшее значение среди правовых памятников Киевской Руси занимала Русская Правда. Она дошла до нас более чем в трьохстах списках: в составе летописей, в различных юридических сборниках. Эти списки получали название либо по месту их нахождения (Синодальный — в библиотеке Синода, Академический — в библиотеке Академии наук), или по фамилии лиц, которые находили их (Карамзинский, Татищевский и др.).

Все эти списки принято подразделять на три редакции. Первая редакция связывается с именем Ярослава, датируется периодом между 1016 и 1054 годами и

имеет 17 статей. Вторая редакция была результатом совместной деятельности братьев Ярославичей — Изя-слава, Святослава и Всеволода, датируется периодом до 1068 года и имеет 26 статей. Третья редакция — не моложе 1113 года, принадлежит авторству Владимира Мономаха и включает 121 статью.

Некоторые ученые объединяют две первые редакции в одну — Краткую редакцию. Третья — получила название Пространной редакции. Существует еще четвертая, которая является сокращением второй и третьей редакций. Как правило, ее называют Сокращенной из Пространной редакцией.

В Пространной редакции в отличие от Краткой мы выделяем устав о закупах и устав о холопах. Следовательно, Пространная редакция отличается от Краткой прежде всего уровнем развития норм гражданского права, а также нормами, которые регламентируют правовое положение полузависимого и зависимого населения.

2. Многие понятия, которые регулировали отношения людей при родоплеменном строе, были перенесены в цивилизованное общество. Это прежде всего относится к понятию «преступление», которое по Русской Правде трактовалось как обида, причиняющая опреде­ленный материальный или моральный ущерб.

Объектами преступления были личность и имущество. Объективная сторона преступления распадалась на две стадии: покушение на преступление (обнажить меч) и оконченное преступление. Русская Правда имела представление о превышении пределов необходимой обороны (если вора убьют после его задержания). К смягчающим обстоятельствам закон относил состояние опьянения, к отягчающим — корыстный умысел.

Субъектами преступления могли быть только свободные люди. Они отвечали за правонарушения: оплачивали уголовные штрафы, могли быть изгнаны из общины, проданы в рабство.

С самого начала уголовное право формируется как право-привилегия. Жизнь, честь и имущество бояр и дружинников защищались значительно более строгими наказаниями, чем жизнь, честь и имущество простого свободного человека. Холопы же вообще не защищались законом.

Русская Правда ставила вопрос и о субъективной стороне преступления, которая включала умысел или неосторожность. Так, если убийство было осуществлено в результате ссоры или «в пиру», то виновный оплачивал уголовный штраф вместе с общиной (ст. 6). Если же преступник был профессиональным грабителем («стал на разбой») и убил кого-либо, то община не только не помогала ему в уплате штрафа, но и должна была выдать его вместе с женой и детьми «на поток и разграбление» (ст. 7). Убийство женщины наказывалось теми же наказаниями, что и убийство мужчины.

Русская Правда знала следующие виды преступлений:

• преступления против личности, к которым относились убийство, телесные повреждения, побои, оскорбление словом;

• имущественные преступления, которыми считались разбой, татьба (кража), незаконное пользование чужим имуществом, порча межевых знаков.

Виды наказаний. Система наказаний по Русской Правде достаточно проста. В Киевской Руси существовали следующие виды наказаний: поток и разграбление и штрафы.

Возмещение нанесенного вреда также осуществлялось при помощи штрафов, которые назывались: го-ловничество, урок, возврат похищенных вещей.

Поток и разграбление было высшей мерой наказания по Русской Правде. Его суть заключалась в изгнании преступника и его семьи из общины и конфискации его имущества в пользу общины (позднее в

пользу князя). Со временем, под потоком и разграблением стали понимать физическую расправу и конфискацию имущества. Это наказание назначалось только в трех случаях: за убийство в разбое (ст. 7), конокрадство (ст. 35), поджог (ст. 83).

Следующим по тяжести видом наказания была вира — штраф, который назначался только за убийство. Вира являлась денежным взысканием, которое шло в пользу князя. Наиболее распространенный размер виры — 40 гривен. Это был очень тяжелый штраф. За эту сумму можно было купить 20 коров или 200 баранов. Рядовой общинник, который привлекался к уплате виры, попадал в тяжелое положение. Выходом для таких людей был институт дикой виры — штраф, который платила община сама или вместе с правонарушителем (ст.4).

За нанесение увечий, тяжких телесных повреждений назначалось '«полувирье» — 20 гривен (ст. 27).

Все остальные преступления наказывались «продажей». Под продажей понимался штраф в размере от 1 до 12 гривен. Продажа поступала в княжескую казну, а потерпевший получал «урок» — денежное возмещение за причиненный ему ущерб.

Родственники убитого получали денежную компенсацию, которая называлась «головничество». Большинство исследователей приходят к выводу, что головничество взималось в том же размере, что и вира.

Нужно подчеркнуть, что в Русской Правде отсутствовала смертная казнь. Однако это не значило, что на практике ее не было. Во-первых, в Киевской Руси довольно долго существовала кровная месть. Очень интересна статья, которая позволяла убивать вора в том случае, когда он был захвачен ночью на месте преступления или в случае сопротивления с его стороны. Если же вор убит связанным или за пределами двора, где он осуществит воровство, — убийца подлежал наказанию.

При Владимире Святославиче для разбойников была установлена смертная казнь, но ненадолго, поскольку это отрицательно сказалось на доходах князя.

3. Многие статьи Русской Правды были посвящены охране частной собственности на землю. За перепахивание межи предусматривался штраф в 12 гривен (ст. 34). Нормы Русской Правды не только защищают частную собственность (движимую и недвижимую), но и регламентируют порядок ее передачи по наследству, по обязательствам и договорам.

Достаточно развитым было в Киевской Руси обязательственное право. Обязательственные отношения могли возникать из причинения вреда или из договоров.

В первом случае предусматривалось полное возмещение стоимости. Так, если кто-нибудь сломал копье или щит, то обязан был возместить их стоимость (ст. 18).

Для обязательств из договоров характерным было то, что невыполнение обязательства давало потерпевшему право не на имущество лица, а на лицо, которое его не выполнило. Это являлось пережитком родовых отношений, при которых имущество принадлежало не конкретному лицу, а всему коллективу (общине), и поэтому взыскание могло обращаться только на само лицо.

Но Русская Правда знает уже и имущественные взыскания. Так, добросовестный банкрот получал отсрочку для погашения своих обязательств, а не продавался в холопство, как то было ранее.

Договор имел название «ряд» и заключался, как правило, устно, но в присутствии свидетелей или мытника.

В Русской Правде упоминаются договоры купли-продажи, займа, кредитования, личного найма, хранения, поклажи, поручения.

Договор купли-продажи движимого имущества заключался в форме устного соглашения о передаче

вещи лицу, которое платит за нее. Если кто-нибудь продавал чужую вещь, которая ему не принадлежала, то соглашение считалось никчемным: вещь переходила к ее владельцу, а покупатель предъявлял продавцу иск о возмещении вреда.

Договор займа охватывал кредитные операции как деньгами, так и натурой. Взятое возвращалось с надбавкой в виде «присопа» (присыпки) при займе хлеба и «наставы» (добавки) при займе меди. Проценты при займе денег (серебра) назывались «резами».

Заем, как и другие гражданские соглашения, заключался публично, в присутствии свидетелей, исключение допускалось только для некрупных займов до трех гривен. Если долг превышал эту сумму, а свидетелей не было, суд не рассматривал такой иск (ст. 52).

Проценты по краткосрочным займам взыскивались ежемесячно, размер их не ограничивался.

Договор поклажи заключался в виде неофициального соглашения (без свидетелей), и споры, которые возникали в связи с этим, решались простой присягой. Она основывалась на обоюдном доверии сторон (ст. 49).

Высокий уровень торговли в Киевской Руси заставил законодателя включить в Русскую Правду целый у