Утворення великого князівства Литовського, його політичний і адміністративний устрій

У 1139 р. польський король Болеслав III Кривоустий розділив свої володіння між синами на чотири князівства: Краківське, Сандомирське, Мазовецьке і Познанське. Краківське було віддано старшому синові з титулом короля і верховною владою над іншими князями. Поділ держави між синами поклав початок тривалому періодові роздробленості та міжусобних війн. Це мало негативні наслідки: Польща втратила майже всі надбання Болеслава Хороброго і постала перед загрозою підкорення. Країна настільки ослабла, що навіть не могла дати відсічі нападам своїх сусідів пруссів, які жили на узбережжі Балтійського моря. Для боротьби проти них мазовецький князь 1126 р. запросив Тевтонський орден. Підкоривши пруссів, орден швидко перетворився із союзника на загарбника. У 1157 р. імператор Фрідріх Барбаросса змусив польських князів визнати його зверхність і платити данину. У 1241 р. південні землі Польщі пережили страшну монголо-татарську навалу, яка протягом другої половини XIII ст. неодноразово повторювалась.

А втім, роздробленість не зупинила господарського розвитку польських земель. У XIII ст. завдяки німецьким і єврейським переселенцям бурхливо розвивалися нові міста. Зміцнення міст, яким надавалося право самоврядування, сприяло розвиткові торгівлі та ремесел. Основні зовнішньоторговельні шляхи пролягали через Краків — Торунь — Хелм — Ґданськ і Львів — Краків — Вроцлав.

Господарський розвиток сприяв оформленню основних станів польського суспільства. Панівний прошарок складали магнати — великі землевласники, які домоглися закріплення за собою спадкового землеволодіння, а також шляхта (рицарі) — служива знать. Привілейованим станом суспільства було і духівництво, яке володіло значними маєтками і користувалося рядом привілеїв.

У містах соціальне становище визначалося багатством і посадою в органах самоврядування. Особливість польських міст полягала в тому, що їхнє населення було переважно німецьким або єврейським.

У період роздробленості сталися значні зміни і в житті селянства. Залежна його частина переводилася на фіксований податок (чинш), натуральний або грошовий, що давало селянинові більшу господарську самостійність.

Господарське піднесення польських земель, постійна зовнішня загроза, етнічна і церковна єдність стали основою для об'єднання польських земель і зміцнення королівської влади.

Об'єднання польських земель. Зміцнення королівської влади. Період роздробленості в польській історії завершився за правління Владислава Локетека (1306-1333 pp.), який спромігся подолати опір князів, міської верхівки і зовнішніх ворогів та об'єднати під своєю владою майже всі польські землі, що не входили до складу сусідніх держав. Після відновлення єдиної Польської держави 1320 р. Владислава Локетека проголосили королем.

Таку ж політику проводив син Локетека Казимир III Великий (1333-1370 pp.).

Об'єднання Польщі викликало невдоволення сусідів — Чехії, Бранденбургу і Тевтонського ордену, що зміцнів після об'єднання в 1237 р. з орденом мечоносців. Не маючи достатньо сил для боротьби проти могутніх сусідів, мир із ними поляки купили ціною територіальних поступок. До Чехії відійшла Сілезія (1348 р.), до Бранденбургу — Західне Помор'я, а Східне — до Тевтонського ордену.

Казимир III, розуміючи, що без внутрішньої єдності неможлива єдність держави, провів низку реформ. Він переділив Польщу на адміністративні одиниці (воєводства, каштелянства), на чолі яких поставив своїх прибічників. Далі король створив загальнопольські органи: королівську канцелярію, центральну скарбницю, суд, військо. Було проведено грошову реформу: введено «краківський гріш» — повноцінну монету, що сприяло пожвавленню торгівлі. Також він спробував створити єдиний збірник законів для всієї країни, але цьому завадили суттєві відмінності в житті Великої та Малої Польщі. Зрештою, довелося створити два збірники законів (1346-1347 pp.) — Віслицький і Пьотркувський. Реформи дозволили зміцнити королівську владу, але посилення її не мало достатньої опори в суспільстві. Розраховувати в боротьбі проти магнатів на міста, як це було в інших європейських державах, польські королі не могли через їхній німецько-єврейський характер. Шляхта, яка ворогувала з магнатами, після здобуття привілеїв у 1374 р. і 1454 р., сама стала на шлях обмеження королівської влади.

Для українського народу правління Казимира ІІІ ознаменувалося загарбанням у 1349-1352 pp. Галичини, а в 1366 р. — частини Волині. Галицько-Волинська держава припинила існування.

33. Перехід до фільваркового господарства. «Устава на волоки»

«Устава на волоки» 1557 р.

Розвиток фільваркового господарства уже на середину XVI ст. привів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Внаслідок посилення експлуатації селян і загарбання їхніх земель зростала кількість зубожілих, недієздатних виробників; тим часом зміцнювалися зв'язки панського господарства з внутрішнім і зовнішнім ринками. Панівний клас шукав шляхів збільшення доходів від своїх маєтків насамперед за рахунок експлуатації селянства. Аграрна реформа 1557 р. великого князя литовського і короля польського Сигізмунда II Августа, відома під назвою «Устава на волоки», мала на меті вирішити це питання.

Реформу проводили у великокнязівських володіннях на території Литви, Західної Білорусії і, частково, на Україні — в Кременецькому повіті, Ратенському й Ковельському староствах на Волині (завершилася вона близько 1570 p.).

Спеціально призначені ревізори повинні були переміряти землі у всіх великокнязівських маєтках, — як великокнязівські, так і селянські, — і поділити їх на волоки — ділянки площею приблизно 20—25 га. В «Уставі» підкреслювалося, що мета реформи — заведення фільварків «при... замках і дворах наших», тобто великокнязівських.

Під фільварок відводили кращі землі, причому так, щоб була одна велика площа; під селянські волоки — гірші й на окраїні маєтку (в таких випадках селяни мусили переносити свої двори на призначене місце). Кожному селянському двору виділялося, як правило, три смуги, кожна площею в 10—11 моргів, — по одній в трьох різних полях, що дорівнювало в цілому волоці. Таким чином примусово впроваджувалась трипільна система землеробства. В тому разі, коли одна родина не могла обробити повну волоку й відбувати з неї всі повинності, дозволялося двом родинам брати в користування одну волоку й розподіляти повинності порівну.

Селянин міг прийняти виділену йому волоку або не прийняти. В останньому випадку, вже без землі, він міг перейти в іншу великокнязівську волость, у володіння іншого феодала чи до міста. Прийнявши ж волоку, він прикріплявся до неї як до наділу, а якщо тікав, то «тая земля зо всим домовством» передавалася іншій особі, збіглого ж адміністрація маєтку (війт і урядник) мусила шукати.

Орні землі й луки кожного селянського двору вимірювалися і записувалися в інвентар (реєстр). Розширяти свій наділ селянин не мав права.

Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку притягувалися селяни з семи волок, причому кожна селянська волока повинна була відробити два дні панщини на тиждень; інакше кажучи, для обробітку однієї волоки у фільварку передбачалося 14 панщинних днів на тиждень. А там, де не було панщини, селянин мусив сплатити 30 грошів на рік. Крім того, всі селяни сплачували річний чинш у середньому по 12 грошів з волоки, давали данину продуктами вартістю у 18 грошів. Нарешті, вони відбували додаткову панщину — толоки й ґвалти (позачергові спішні роботи, не пов'язані в перші часи після впровадження реформи з працею на полі), оцінені в 22 гроші. Таким чином, із 82 грошів, сплачуваних на рік з волоки, залежний селянин віддавав на феодала у формі панщини 52 гроші (63%), данини — 18 грошів (22%) і ще 12 грошів чиншу (15%).

Панщина, отже, ставилася на перше місце. Разом з тим «Устава на волоки» узаконювала старі повинності: мостову, підводну, сторожову (охорону великокнязівських дворів і замків).

Водночас було зроблено обміри всіх великокнязівських лісів і складено карти, введено спеціальну службу на чолі з лісничими. Селяни позбавлялися права користуватись лісами: їм дозволялося тільки збирати хмиз і гриби.

Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до наділів, тобто до великокнязівської власності, і повністю позбавила їх земель та права їх придбання. Селяни, отже, перетворювалися на кріпаків і мусили відбувати панщину, яка стала головним способом експлуатації, дедалі жорстокішої. Так, у першій половині XVII ст. на ґвалти й толоки стали притягувати всіх працездатних членів селянської родини, до того ж на невизначений час і для непередбачених правилами робіт, наприклад на жнива.

Господарська ініціатива селянина і право розпоряджатися своїм доходом були поступово зведені до мінімуму, бо він більшу частину робочого часу мусив витрачати на панщинні роботи у фільварку та виконання інших повинностей.

Реформа завдавала удару общинній організації селян: тепер не колектив (община), а селянська родина протистояла феодалові, якого представляла призначена ним адміністрація.

Аграрна реформа 1557 р. мала реакційний характер. Разом з тим значення її не обмежувалося великокнязівськими маєтками. Процес втягування усіх феодалів у товарно-грошові відносини спонукав їх реорганізувати своє господарство за волочною системою, яка давала їм більші можливості для розширення власної земельної площі й покріпачення селянина. Перехід феодалів до цієї системи тривав приблизно до середини XVII ст. «Устава на волоки», отже, мала загальнодержавне значення. Викликана розвитком фільваркового господарства, вона, в свою чергу, стала поштовхом для дальшого його зростання.

4. Фільваркове господарство

Сучасники при характеристиці економічного життя Речі Посполитої часто вказували на факт, який їм здавався головним і яким вони пояснювали різні явища також у сфері соціальних і політичних відносин: панство дедалі більше охоплював потяг до розкоші. Воно прагнуло придбати якнайбільше різноманітних і дорогих виробів міського вітчизняного й закордонного ремесла, перебудовувало свій приватний і громадський побут. Потреби його розширялися в міру того, як на ринку з'являлися нові товари. «Боже мій, яка розкіш проникла в цю державу! — писав відомий політичний діяч Петро Скарга (1536—1612). — Всі, від великого до малого, відкинули святу поміркованість... рідко який пан не в шовках, без шестерні коней, без лівреї [на слугах]». А щоб одержати гроші для задоволення своїх примх, пани зверталися до господарства. Розвитку його сприяли і зміни в суспільному становищі основної маси феодалів: шляхетство звільнялося від обов'язку відбувати військову службу (місце «рицарства» заступали наймані війська) й ставало «сільськими господарями». Приблизно через сто років після того, як почався цей процес, польський публіцист С. Старовольський (1588—1656) писав: «За старих часів вважалося обов'язком селянина обробляти землю, а купця — займатися міськими справами. Шляхтич же віддавався рицарській справі й безперервно воював. Тепер у нас нема вояків, ... зате є корчмарі, гандлярі і посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують волами, кіньми, вином, медом, ... рибою, ... всяким хлібом... Все, що їх піддані мають у себе для продажу, вони наказують нести на панський двір, скуповують по самих низьких цінах і відправляють до міста... Туди ж вони посилають і свої продукти». Звичайно, пани відправляли на ринок і натуральні данини, скуповували з цією ж метою у селян різні продукти, однак головна увага власників великих і середніх фільварків зверталася на виробництво товарної продукції в самому панському господарстві.

Кількість хліба, вироблюваного у фільварках районів з найбільш розвинутим землеробством, весь час зростала. У 1582 р. до панського двору (Воронецький фільварок у Володимирському повіті) селяни завезли з поля: жита — 200 кіп, пшениці — 60, вівса — 120, гречки — 80 та 15 кіп різної іншої яровини і один стіг гороху, тобто (приймаємо загалом копу за 5 пудів, а стіг — за 20 пудів) 2375 пудів хліба й 20 пудів гороху. У маєтку С. Жолкевського в с. Туринці Львівського староства, даному йому в державу, в 1570 р. налічувалося різного хліба (озимого жита, пшениці, ячменю, вівса) близько 1200 кіп, тобто близько 6 тис. пудів. Це — фільварки середнього розміру. А ось більш виразна картина. Врожай у Большівському фільварку Галицького староства становив у 1555 p.: жита — 700 кіп, пшениці — 600, ячменю — 400, вівса — 700, гречки — 200, проса — 40 кіп і гороху 1 скирда, загалом — 13,2 тис. пудів. Це, як бачимо, — великий фільварок. У Котельницькому володінні (треба думати, в кількох фільварках) Ружинського було знищено під час наїзду 10 тис. кіп збіжжя, тобто близько 50 тис. пудів. Трохи раніше, в 1608 р., у маєтку Вчорайше на Київщині під час наїзду пограбовано 11 тис. кіп різного збіжжя, тобто 55 тис. пудів. Спадкоємці магната Острозького в 1615 р. тільки в двох ключах, Констянтинівському й Степанському, мали 300 тис. пудів хліба.

Володільці таких фільварків з своїм двором і челяддю могли спожити лише порівняно невелику частину зібраного збіжжя, решта ж ішла на ринок у чистому або переробленому виді. З фільварків на ринки відправлялися великі валки з різним зерном. При цьому окремі пани виручали значні суми грошей. Так, у 1637 р. канівський староста Харленський за контрактом, укладеним на поставку до Гданська 150 лаштів (лашт дорівнює приблизно двом тоннам) жита, мав одержати 5 тис. злотих. Княгиня К. Радзівілл за відправлений у 1642 р. з своїх українських фільварків до Гданська і Торуня транспорт (81 лашт пшениці, 121 лашт гречки й 21 камінь воску) мала одержати 13 058 злотих. Відзначимо, що 26% цієї суми витрачалося на транспортування.

Приблизно така ж картина спостерігалася у тваринництві. Так, за неповними даними (1609), у маєтку в с. Вчорайшому, що належав Ружинському, було щонайменше 100 дійних корів, 60 яловок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, відгодованих при винницях і млинах. Молочарське товарне господарство розвивалося в багатьох фільварках Руського воєводства, на Волині, Поділлі, Київщині. Причому розводилося дедалі більше породистої худоби. Так, у маєтках Львівської єпископії в числі 222 корів було 33 породистих. Відгодівля свиней практикувалася у Топорищенському фільварку на Київщині (1584), де було 30 годованих і 70 негодованих кабанів.

Велику рогату худобу, передусім волів, гнали, як і раніше, на внутрішні й зовнішні ринки. У 1630 р. київський воєвода Я. Тишкевич відправив до Ярослава 200 волів, а у 1640 р. шляхтич Суходольський — 200 волів. Того ж року з маєтків пана Ойзринського на Київщині пригнали до Ярослава 120 волів, а з фастівських і бобоцьких маєтків київського біскупа Соколовського — 304 воли і 235 яловок до Польщі.

Великі прибутки давали кінські заводи, що зустрічалися в окремих фільварках. У табунному конярстві вже помічалися спроби поліпшувати породу коней. У деяких фільварках почали закладати й кінські заводи. У 60-х роках XVI ст., наприклад, у волинських селах Велігові й Кутах в стайнях постійно утримувалося 120 породистих коней. Їх продавали здебільшого для потреб війська.

Частина продукції фільваркового господарства перероблялася на місці. У Волинському воєводстві, наприклад, тільки за 13 років (1570—1583) кількість млинових кругів зросла з 578 до 844. У 1569 р. в шести староствах Руського воєводства — Саноцькому, Львівському, Перемишльському, Галицькому, Холмському й Белзькому — було понад 2 тис. млинів. У 1640 р. тільки одному Яремі Вишневецькому належало 476 млинових посадів: 40 — у Лубнах, 34 — у Лохвиці, 38 — у Пирятині і т. д. Млини, крупорушки, ґуральні, броварні, чинбарні набували дедалі більшого економічного значення.

Прибутковою була й така галузь фільваркового господарства, як бортництво і пасічництво. У 1609 p., наприклад, шляхтич Ружинський у с. Вчорайшому мав пасіку в 500 вуликів. Те ж саме спостерігалося і в монастирях. Від пасік Києво-Печерського монастиря, скажімо, у 1600 р. було одержано за мед 150 злотих, стільки ж у 1601 р., а у 1602 р. за 26 діжок меду і «пньовщини» — 100 злотих. Частина товарного меду йшла на ринок у натуральному виді, а частина — з фільваркових медоварень — як напій. Великі доходи магнати й багата шляхта одержували також від рудень, поташень, селітряних варниць тощо.

34. Політичне становище українських земель у складі Литви. Остаточна ліквідація Волинскього та Київського князівств.

У 40—60-х роках XV ст., використовуючи обстановку, що склалася в умовах польсько-литовської персональної унії, польські пани посилили свої претензії на підвладні Великому князівству Литовському Волинь і Поділля. Але литовський уряд, керований Яном Гаштольдом, не тільки відхиляв такі домагання, а й вимагав від Польщі повернення деяких захоплених нею українських земель.

На початку 50-х років XV ст. становище антипольської опозиції, очоленої Яном Гаштольдом, ослаблювалось протидією іншого магнатського угруповання, підтримуваного Казимиром і польськими феодалами. В цих умовах великокнязівський уряд узяв курс на повну ліквідацію залишків державної автономії українських земель.

Першою жертвою цієї політики стала Волинь. На початку 1452 р. волинські замки зайняли литовські війська, а незабаром Волинське князівство було остаточно ліквідоване і перетворене в провінцію Великого князівства Литовського, якою став управляти великокнязівський намісник.

Стривожені загрозою, що нависла над ними, українські феодали переходили на службу до київських князів Олександра Володимировича і його сина Семена Олександровича (1455—1470). Внаслідок цього влада останніх поширилася на північно-східну окраїну Волині (Звяголь і частину Мозирщини), а також на східне Поділля (Брацлавшину). Після утворення Кримського ханства кордони Київського князівства були перенесені далеко на південь. У 60-х роках XV ст. вони проходили на Правобережжі від р. Мурафи вниз по Дністру, туди, де «Днестр упал в море, и оттоль с устья Днестрова лиманом... мимо Очакова аж до устья Днепрова,... а от устья Днепрова до Тавани». На Лівобережжі Київське князівство межувало з «Перекопською землею» по річках Овеча Вода і Самара «аж до Донца и от Донца по Тихую Сосну».

У внутрішньополітичному житті й зовнішніх відносинах Великого князівства Литовського київські князі стали виразниками інтересів досить значного прошарку українських і білоруських феодалів, які, підтримуючи литовських магнатів у їх боротьбі проти Польщі, одночасно орієнтувалися на Московське велике князівство. Ці феодали відіграли важливу роль у короткочасному повороті політики литовського уряду щодо Північно-Східної Русі. За договором, укладеним 1449 р. між Литовським і Московським князівствами, литовський уряд відмовлявся від дальшого наступу на російські землі, визнавши стабільність кордонів обох держав.

Того ж року на вимогу деяких православних феодалів відновився церковно-політичний зв'язок українських і білоруських земель з Північно-Східною Руссю: активний діяч об'єднавчої політики Москви митрополит Іона став і митрополитом київським (литовським). Однак у 1459 р. київська митрополія знову, і на довгий час, була відокремлена від московської.

Занепокоєні роллю Київського князівства в поліїичному житті українських земель, литовські феодали не раз робили спроби ліквідувати його. У 1471 p., після смерті Семена Олександровича, король польський і великий князь литовський Казимир IV на вимогу литовських магнатів призначив воєводою у Київ литовського боярина-католика Мартина Гаштольда. Кияни відмовилися його прийняти і двічі не впустили в місто. Лише після того, як Гаштольд зібрав велике військо, йому вдалося силою захопити Київ. Так, слідом за Волинським, остаточно було ліквідовано й Київське князівство. Тільки на Чернігово-Сіверщині збереглися невеликі уділи українських і російських князів.

Після ліквідації великих удільних князівств найбільшими територіально-адміністративними одиницями на Україні стали воєводства. Кожна земля зберігала залишки колишньої феодальної автономії, закріпленої великокнязівськими привілеями або уставними грамотами. В адміністративному відношенні землі-восводства поділялися на повіти. До складу Волинської землі, наприклад, входили Луцький, Володимирський і Кременецький повіти, а також князівські волості: Острозьких, Збаразьких, Сангушків та ін., що не підлягали повітовій адміністрації. На чолі земель-воєводств та повітів стояли призначені великим князем воєводи і старости.

В останній чверті XV ст. прискорився процес державного об'єднання Польщі й Литви. Виданий у 1492 р. новий привілей Олександра Казимировича (1492—1506) обмежив на користь магнатської ради владу великого князя литовського, наблизивши його становище до статусу польського короля. Зафіксоване у привілеї зрівняння литовських феодалів з польськими було ще одним важливим кроком до зближення усієї соціально-політичної структури Литовського князівства з суспільно-політичним ладом магнатсько-шляхетської Польщі.

В цих умовах українські й білоруські землі перетворювалися в окраїни Польсько-Литовської держави, а їх православне населення — в об'єкт інтенсивної полонізації і покатоличення. Феодали цих земель, забезпечуючи власні вузькокласові інтереси, йшли на відмову від своєї народності й релігії, в той час як широкі народні маси посилювали боротьбу проти польсько-католицької феодальної експансії.

35. Кревська унія та Островська угода.

У 80-х роках XIV ст. внаслідок експансії Тевтонського ордену помітно погіршилося зовнішньополітичне становище Польщі, сусідки Литви. Вихід з такої ситуації і одночасно спосіб посилити свою державу польські феодали вбачали в унії з Литвою. Вони сподівалися при підтримці Литви зупинити експансію німецьких рицарів і відвоювати у них Балтійське Помор'я, а також повернути Галичину, відібрану у Польщі Угорщиною, і примножити в майбутньому свої володіння шляхом захоплення інших земель України та Білорусії. Великі надії на унію покладала римська курія і вище польське католицьке духівництво, які прагнули поширити католицтво у Великому князівстві Литовському і цим посилити свій вплив на сході Європи.

Даючи згоду на укладення польсько-литовської унії, литовські феодали прагнули з допомогою Польщі зберегти й зміцнити своє панування на Україні та в Білорусії. Крім того, вони розраховували й на військові сили та дипломатичну підтримку Польщі у боротьбі проти агресивного Тевтонського ордену. Між двома державами почалися переговори.

У спеціальній грамоті, виданій Ягайлом 14 серпня 1385 р. в м. Крево у присутності польських послів, литовський князь зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною у Литві, використовувати свій скарб на потреби Польщі, сприяти поверненню відторгнутих від неї земель і, найголовніше, назавжди приєднати (інкорпорувати) до Польського королівства підвладні йому українські, білоруські, російські та власне литовські землі. Таким чином, умови Кревської унії позбавляли Велике князівство Литовське самостійності.

На початку 1386 р. на польському сеймі в Любліні Ягайло був обраний королем Польщі. Незабаром у Кракові він прийняв католицтво і нове ім'я — Владислав II, а також одружився із спадкоємницею польського престолу Ядвігою. 4 березня 1386 р. Ягайло коронувався.

Польсько-литовська унія сприяла поліпшенню міжнародного становища обох держав, змінила на їх користь політичну обстановку в Східній Європі. Від унії особливо виграла Польща, яка, за словами Ф. Енгельса, «від часу свого об'єднання з Литвою йшла назустріч періодові свого блиску».

Вже у 1387 р. польські війська разом з литовськими витіснили з Галичини угорські залоги і приєднали її до Польщі. Зміцніло панування польських та литовських феодалів над населенням українських і білоруських земель — одна з цілей Кревської унії.

В історії Великого князівства Литовського Кревська унія була поворотним моментом: вона поклала початок соціально-політичному і культурному впливові магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Разом з тим унія викликала невдоволення, зокрема серед українського населення, для якого вона означала посилення феодального гніту з боку литовських феодалів і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на всю Україну.

Восени 1386 р. розпочалася реалізація Кревського договору. Ягайло приїхав у Литву, щоб охрестити її населення за католицьким обрядом. Намагаючись привернути литовську знать до католицизму, він дав їй 20 лютого 1387 р. привілей на «права і вольності» на зразок тих, якими користувалася польська шляхта. Згідно з цим привілеєм для литовських бояр-католиків розширялися права володіння спадковими маєтками, причому селяни цих маєтків звільнялися від більшості державних повинностей, крім будування і охорони укріплень. Литовські феодали здобули також право видавати заміж своїх дочок і родичок без дозволу державної влади.

Іншим привілеєм Ягайло примушував усіх литовців приймати католицтво, забороняв шлюби між новоохрещеними литовцями (обох статей) і православними, звільняв маєтки католицького духовенства від усіх державних повинностей та ін. Таким чином, католицизм набув значення державної релігії у Великому князівстві Литовському. Впровадження його було одним із засобів зміцнення влади польських і литовських феодалів в українських землях.

Що ж до інкорпорації Великого князівства Литовського, то вона здійснювалася так: у 1386—1388 pp. найбільших удільних князів примушено дати присяжні грамоти на вірність «королю, королеві і короні польській», що, згідно з тогочасним феодальним правом, означало перехід князів у васальну залежність від польського короля.

З переходом литовських феодалів у католицьку віру і наданням їм більших прав і привілеїв порівняно з українськими землевласниками литовські феодали протиставлялися українським у релігійному і станово-правовому відношеннях як вища, привілейована група. Станові привілеї литовських феодалів розширювалися в процесі дальшого зближення обох союзних держав. Це здійснювалося з допомогою таких засобів, як визнання влади єдиного монарха для Польщі та Литви, проведення єдиної зовнішньої політики, часте поновлення актів польсько-литовської унії, запровадження елементів польського державного устрою, розміщення польських залог на території Великого князівства Литовського, політика окатоличення й полонізації феодальної верхівки.

Кревська унія викликала сильну протидію. Одразу ж після її укладення найбільші удільні князі разом із залежними від них феодалами російських, українських і білоруських земель відмовилися визнати владу Ягайла. Восени 1386 р. першим підняв зброю проти великокнязівської влади полоцький князь Андрій Ольгердович, який діяв у союзі з смоленським князем і Лівонським орденом. Після придушення цього виступу в білоруських і литовських містах були розміщені польські залоги. На вищі посади у Великому князівстві Литовському Ягайло став призначати польських феодалів.

Боротьба удільних князів українських земель проти Кревської унії, незважаючи на підтримку населення, не мала успіху. Удільні князі, що стали на чолі цього руху, діяли поодинці. Скориставшись з останнього, Ягайло при підтримці польських феодалів зробив спробу обмежити незалежність місцевих династій. У 1386 р. він значно ослабив сили волинського (володимирського і луцького) князя Федора Любартовича, поставивши у безпосередню залежність від себе одного з найбільших його васалів — князя Острозького. У 1388 р. Ягайло відібрав у волинського князя Луцьк і передав Вітовту. Проте обмеження влади інших удільних князів затяглося через нову феодальну війну у Литві, головним змістом якої стала боротьба литовських феодалів проти Кревської унії.

В 1388 р. цей рух очолив Вітовт Кейстутович, який вміло використав як незадоволення умовами унії серед різних верств населення Великого князівства Литовського, так і міжнародну ситуацію. Він знов уклав союз із Тевтонським орденом, від якого отримав збройну допомогу, і водночас заручився дипломатичною підтримкою Московського князівства. У 1391 р. відбувся шлюб його дочки Софії з московським великим князем Василієм (1389-1425).

Боротьба Вітовта і його прихильників з середовища литовської феодальної знаті проти Ягайла і польських панів закінчилася компромісом. 5 серпня 1392 р. в м. Острові між ворогуючими сторонами була укладена угода, згідно з якою Ягайло, усунувши від влади у Литві свого ставленика Скиргайла, призначив Вітовта довічним правителем Великого Литовського князівства (без титула великого князя). У свою чергу Вітовт визнав себе васалом польського короля. Велике князівство Литовське хоч і стало формально васалом Польщі, однак залишалося самостійною державою.

Островська угода припинила тривалу боротьбу між різними політичними угрупованнями всередині панівної верхівки литовських феодалів і сприяла об'єднанню їх навколо Вітовта. В часи правління Вітовта (1392—1430) спостерігається певне зміцнення Великого князівства Литовського. Спираючись на більшість дрібних князів, зрослу політичну активність середнього і дрібного литовського боярства й міщанства та підтримку магнатсько-шляхетської Польщі, Вітовт здійснив у 90-х роках XIV ст. в широких масштабах ряд заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни і зміцнення центрального управління.

36. Соціально-політичний стан українського населення у великому князівстві Литовському. Участь українського народу у Грюнвальдській битві.

Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. Вже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. Константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була ліквідована.

По смерті Казимира III Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша). У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша) Угорського, яке він передав своєму племіннику —сілезькому князю Владиславу Опольському. "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині у 1372-1378, 1385-1387 pp., прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління і навіть карбував власну монету з гербом і титулувався "самодержцем Русі". Для реалізації своїх планів він спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців: поляків, німців, угорців. Активно насаджував католицизм. Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у 1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт.

У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Після смерті Спитка його вдова продала Поділля королю. За допомогу у війні проти тевтонського ордена, Ягайло в 1411 р. повернув Поділля Вітовтові. Відразу після смерті Вітовта в листопаді 1430 р. поляки зайняли Кам'янець та інші подільські замки.

Переломним у запровадженні на українських землях польського адміністративно-територіального устрою став 1434 р. В цей рік було скасоване автономне становище Галичини, яка до цього лише вважалася власністю королівського трону і утворено Руське воєводство з центром у Львові. Західне

Поділля було перетворено на Подільське воєводство з центром у Кам'янці (Східне Поділля залишилося під контролем Литви). У 1462 р. воєводством стала також Бельзька земля, що перебувала до цього у залежності від Мазовії. За королівським привілеєм виданим у липні 1434 р. у Руському та Подільському воєводствах скасовувалося українське і запроваджувалося польське судочинство, а місцеву шляхту було зрівняно в правах з польською.

Також завершився процес закріпачення селянства (1505 р.) Незадоволення селян знайшло вияв у ряді виступів, найбільшим із яких було повстання 1490—1492 pp. під проводом Мухи і Борулі.

Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.

1349-1366 pp. - захоплення Польщею Східної Галичини та Західної Волині.

1372-1387 pp. — угорське панування в Галичині.

1387 р. — відновлення польського панування в Галичині.

1430 р. - завоювання поляками Західного поділля.

1434 р. — створення Руського і Подільського воєводств.

1490-1492 pp. - антипольське повстання під проводом Мухи і Борулі.

1505 р. — закріпачення селян.

37. Зростання феодального землеволодіння у 15 – першій половині 17 ст. Городельський привілей

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. на українських землях спостерігався дальший розвиток міст і внутрішнього ринку. В цей час ряд країн Західної Європи вступав у період капіталізму. На внутрішньому й зовнішньому ринках зростав попит на хліб та іншу сільськогосподарську продукцію. Це підштовхувало феодалів до розширення фільварків.

На Україні виник ряд нових величезних маєтків. За «Описом землі Волинської 1528 року», наприклад, у цьому воєводстві нараховувалося понад 430 шляхетських і магнатських родин, яким належали майже всі земельні багатства Волині. А на 1629 р. у Волинському воєводстві 37 магнатів володіли 79584 димами, тобто 3/4 всіх селянських господарств.

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захоплення маєтків, шлюбів, залюднення і освоєння окраїнних територій, пожалувань великих князів литовських і королів польських.

Великокнязівські й королівські грамоти стверджували права магнатів як на старі, так і на нові володіння, придбані різними способами. Так, за найбільшими на Україні магнатами князями Острозькими ще у 1507 р. було закріплено м. Чуднів, у 1508 — Турів, у 1517 — Дорогобуж і Красилів, у 1519 р. — Звягль.

Острозьким у другій половині XVI ст. належала третина (32,67%) усієї Волині, зокрема 34% Луцького і 38% Кременецького повітів. Крім того, вони мали маєтки у Литві, Малій Польщі, Білорусії, Галичині, на Київщині, Поділлі. Багатства К. К. Острозького (1526—1608) значно збільшилися, зокрема, після шлюбу його з Софією Тарновською, донькою краківського каштеляна, яка успадкувала батьківські володіння, у тому числі м. Тарнув з околицями. В кінці XVI ст. Острозьким належало 80 міст і містечок, 2760 сіл, два мільйони моргів (морг — бл. 0,7 га) землі й понад 15 тис. чиншовиків. Папський нунцій у Польщі Г. Спаноккі мав підставу писати у 80-х роках XVI ст., що князь К. К. Острозький «вважається найбагатшим і найзаможнішим господарем у цілім королівстві» і став би одним з можливих претендентів на польський престол, якби не був «схизматиком».

Найбільші воєводства Речі Посполитої кінця XVI — першої полови