Психологічний вплив на засуджених залежно від віку та статі

У сучасній науковій психолого-правовій літературі існує два основних підходи до дослідження особистості правопорушника. Перший з них пов'язаний з вивченням особистості конкретного правопорушника, злочинця, засудженого. Врахування тих або інших особливостей особистості конкретного засудженого має винятково важливе значення для досягнення цілей кримінального покарання та реалізації завдань кримінально-виконавчого законодавства. Правильне призначення виду та розміру покарання, визначення виду установи виконання покарань, організація та підтримка режиму відбування покарання, залучення засуджених у суспільно корисну працю, виховні заходи, навчання засуджених, застосування міри заохочення та стягнення, умовно-дострокового та іншого видів дострокового звільнення, здійснення різноманітних форм постпенітенціарної діяльності по закріпленню результатів виправлення — все це незмінно припускає глибоке знання особистості кожного засудженого.

Інший підхід до дослідження особистості засудженого пов’язаний із широким, узагальненим дослідженням особистості правопорушника взагалі.

Окремі криміналісти вважають неправомірним виділення загального поняття «особистість злочинця», вважаючи, що такий підхід може призвести до узаконення в людському суспільстві якоїсь злочинної особистості. Подібна позиція є неправильною. Виділення загального поняття особистості з неоднозначно визначеною позицією в окрему групу надасть можливість відокремити конкретні злочинні властивості і риси. Мова йде в цьому випадку про особистість, якій властиві окремі негативні риси; останні ж разом з іншими рисами, властивостями та зовнішніми факторами в результаті свідомого прийняття рішення призводять до вчинення злочину.

3 іншого боку, глибоке та всебічне дослідження особистості злочинця можливо лише на основі використання загального понятійного апарату, який виступає як методологічний засіб, спосіб такого роду дослідження. У противному випадку криміналісти та інші вчені, які займаються дослідженням особистості злочинця, були б позбавлені можливості використати сучасні досягнення суміжних наук про людину та її властивості.

Узагальнений підхід до дослідження особистості злочинця дозволяє вичленити основні її вузли, характерні умови її формування, те загальне й особливе, що поєднує і розділяє окремі категорії засуджених, відрізняє їх від інших громадян.

Особливо важливо аналізувати та узагальнювати специфічні властивості та ознаки злісних злочинців. У цьому плані кримінально-виконавчі установи можуть внести значний вклад у загальні зусилля по попередженню та профілактиці рецидиву. Загальне поняття «особистість засудженого» вводиться не для спрощення предмета дослідження, а з метою підвищення результативності, цілеспрямованості дослідницької роботи на основі виявлення закономірностей, вузлових моментів розвитку, сутності, вичленовування елементів структури цієї сутності, у тому числі й антисоціальних властивостей, ознак, з'ясування всього того, що включає в особистість засудженого особливе та типове.

У будь-якому дослідженні важливого методологічного значення набуває з'ясування змісту, який вкладається в те або інше поняття. Чинне законодавство оперує такими термінами та словосполученнями, як «засуджений», «особистість засудженого», «засуджений, який раніше відбував покарання», «засуджений до позбавлення во-лі», «засуджений до виправних робіт» і т. ін.

Наукове дослідження особистості засудженого може бути проведено лише на основі сучасних підходів до вивчення особистості.

Особистість — це індивід як суб’єкт соціальних відносин та ус-відомленої діяльності; обумовлене включення в суспільні відноси-ни системна якість індивіда, що формується в процесі спільної дія-льності та спілкуванні. Ідеалістична психологія розглядає особистість як особливу незмінну духовну сутність. В «горміческій психології» (В. Мак-Даугалл), у психоаналізі (3. Фрейд, А. Адлер) особистість розглядається як сукупність ірраціональних біс-свідо-мих потягів. Біхевіоризм фактично знімав проблему особистості, що, в свою чергу, не невілювало механістичну схему «стимул — реакція». Досить продуктивні в плані конкретних методичних рі-шень концепції К. Левіна, А. Маслоу, Г. Олпорта, К. Роджерса, які визначають певну обмеженість, яка проявляється у фізикалізмі, пе-ренесенні законів механіки на аналіз проявів особистості (К. Левін),

в індетермінізмі в «гуманістичній психології» й екзистенціалізмі. Помітні успіхи західної емпіричної психології в галузі психотерапії особистості, тренінгу спілкування і т. ін. У радянській психології проблема особистості вирішується з позицій марксизму. Людину як особистість характеризує систему обумовлених життям в суспільс-тві відносин, суб'єктом яких вона являється. У процесі відобра-ження об'єктивного світу активно діюча особистість виступає як ціле, у якому пізнання навколишнього здійснюється в єдності з пе-реживанням. Особистість розглядається в єдності (але не тотожно-сті) почуттєвої сутності її носія-індивіда та умов соціального сере-довища (Б. Г. Ананьєв, О. Н. Леонтьєв). Природні властивості та особливості індивіда виступають в особистості як соціально обу-мовлені її елементи. Так, наприклад, мозкова патологія обумовлена біологічно, але породжувані нею риси характеру стають особливос-тями особистості в силу соціальної детермінації. Особистість є пе-вною ланкою, через яку зовнішній вплив пов'язаний зі своїм ефек-том у психіці індивіда (С. Л. Рубінштейн). Виникнення особистості як системної якості обумовлене тим, що індивід у спільній діяльно-сті з іншими індивідами змінює навколишній світ за допомогою ці-єї зміни перетворює і себе, стаючи особистістю (О.Н. Леонтьєв). Особистість характеризується активністю, тобто прагненням суб’єкта виходити за власні межі, розширяти сферу своєї діяльнос-ті, діяти за межами вимог ситуацій та рольових приписів (мотива-ція досягнення, ризик і таке подібне ). Особистість характеризуєть-ся спрямованістю — стійкою домінуючою системою мотивів — інтересів, переконань, ідеалів, смаків і т. ін, у яких проявляють себе потреби людини; глибинними значеннєвими структурами («дина-мічними значеннєвими системами», по Л. С. Виготському), які обумовлюють її свідомість і поведінку, відносно стійкими до вер-бальних впливів і які перетворяться в спільній діяльності груп і ко-лективів (принцип діяльнісного опосередкування), ступенем усві-домленості свого відношення до дійсності: відносини (по В. Н. Мясіщеву), установки (по Д. М. Узнадзе, О. С. Прангішвілі), диспо-зиції (по В. Я. Ядову) і т. ін. Розвинена особистість володіє розви-неною самосвідомістю, що не виключає неусвідомлюваної психіч-ної регуляції деяких важливих сторін активності особистості. Суб'єктивно для індивіда особистість виступає як його Я (образ — Я, Я-концепція), система уявлень про себе, яка визначається інди-відом у процесах діяльності та спілкування, забезпечує єдність і то-тожність його особистості та визначає себе в самооцінках, у почут-ті самоповаги, рівні домагань тощо. Образ «Я» являє собою те, яким індивід бачить себе в сьогоденні, у майбутньому, яким він хо-тів би бути і т. ін. Співвіднесення образу Я з реальними обставинами життя індивіда дозволяє особистості змінити свою поведінку та здійснювати самовиховання. Апеляція до самооцінки та самопова-ги особистості є важливим чинником спрямованого впливу на осо-бистість у процесі виховання. Особистість як суб’єкт міжособисті-сних відносин виявляє себе в трьох репрезентаціях, які утворюють єдність: по-перше, особистість як відносно стійка сукупність ін-теріндивідуальних її якостей: симптомокомплекси психічних влас-тивостей, що утворять її індивідуальність, мотиви, спрямованість особистості (Л. I. Божович); структура характеру особистості, осо-бливості темпераменту, здібності (Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин, В. С. Мерлін та ін.); по-друге, особистість як входження індивіда в простір міжіндивідуальних зв'язків, де взаємини та взаємодії, які виникають у групі, можуть трактуватися як носії особистості їхніх учасників. Тим самим переборюється, наприклад, помилкова аль-тернатива в розумінні міжособистісних взаємовідносин або як фе-номенів групи, або як феноменів особистості — особистісне висту-пає як групове, групове — як особистісне (О. В. Петровський); по-третє, особистість як «ідеальна представленість» індивіда в життє-діяльності інших людей, у тому числі й за межами їхньої наявної взаємодії, як результат активно здійснюваних людиною смислових перетворень інтелектуальної та афективно-потребової сфер особис-тості інших людей (В. О. Петровський). Індивід у своєму розвитку відчуває соціально детерміновану «потребу бути особистістю», тобто реалізовувати себе в життєдіяльності інших людей, продов-жуючи своє існування в них, і виявляє «здатність бути особистіс-тю», реалізовану в соціально значущій діяльності. Наявність та особливості «здатності бути особистістю» можуть виявлятися за допомогою методу відображення суб'єктивності. Розвиток особис-тості здійснюється в умовах соціалізації індивіда і його виховання.

Щодо особистості злочинця — сукупність психологічних влас-тивостей, характерних для осіб, які вчинили злочин. Вивчення осо-бистості злочинця включає у собі дослідження психологічних ме-ханізмів противоправної поведінки, мотивацій різноманітних видів особистісних злочинів, ролі та співвідношення індивідуально-психологічних і соціально-культурних факторів у формуванні осо-бистості злочинця та протиправної поведінки, впливу на нього стійких і ситуативних психічних станів. Сучасна юридична психо-логія заперечує наявність у правопорушників психологічних особ-ливостей, з неминучістю визначення вчинення злочинів. Механізм злочинної поведінки розглядається як процес взаємодії несприят-ливої для суб'єкта соціальної ситуації та комплексу його психоло-гічних властивостей. В загальній моделі особистості злочинця (О. Р. Ратінов) провідна роль приділяється дефектам правосвідомості,

ціннісно-нормативних орієнтацій, специфіці структури мотивацій-них конструктів, а також деяким конкретним психологічним якос-тям (агресивність, імпульсивність, емоційна збудливість, низький рівень інтелектуального розвитку, наркотизація, алкоголізація і т. ін.). На цій основі за психологічними критеріями виявлені подіб-ність і розходження між групами насильницьких, корисливо-насильницьких і корисливих злочинців. Результати вивчення осо-бистості злочинця використовуються для розробки заходів психо-логічної корекції особистості правопорушників.

При дослідженні особистості злочинця необхідно виявляти як ті риси та властивості, які перебувають у безпосередньому зв'язку зі злочином, так і ті, які не знайшли вираження у вчиненому злочин-ному діянні.

Більшість криміналістів не без підстав вважають, що методика вивчення особистості правопорушника повинна бути поетапною, наскрізною й відповідати вимозі цілісності. Діяльність всіх право-охоронних органів взаємозалежна й взаємообумовлена. Стосовно сфери вивчення особистості ця діяльність повинна представляти собою єдиний і безперервний процес. Спробу комплексного ви-вчення особистості злочинця до злочину, у момент його здійснен-ня, на попередньому, судовому слідстві й при виконанні покарання зробили О. О. Герцензон і ряд інших вчених. Так, В. В. Хоролець виокремлює такі загальні напрямки програми вивчення особистості правопорушника:

— загальні біографічні й інші дані про особистість злочинця;

— характеристика особистості під час вчинення злочину й у на-ступний період до виконання покарання;

— характеристика засудженого до позбавлення волі в період відбування покарання.

Подібні зусилля цілком заслуговують на увагу; реалізація такої програми дозволила б ефективно вирішувати питання на всіх стаді-ях реалізації кримінальної відповідальності. За створення свого ро-ду досьє на особистість злочинця активно виступають Н. Ф. Кузнє-цова та інші вчені.

Подальша розробка різних аспектів проблеми особистості пра-вопорушника й, зокрема, методики її вивчення, на наш погляд, мо-же бути забезпечена лише на основі подальшої розробки її методо-логічних проблем. До того ж при визначенні методики вивчення особистості правопорушника окремі автори допускають відступи від вимог методологічного наукового пізнання. Так, у згадуваній програмі комплексного вивчення особистості правопорушника В. В. Хоролець не виділяє в розділ або підрозділ відомості, які відно-сяться до характеристики його індивідуальних особливостей. Тим

самим ігнорується одне з вимог діалектики — розглядати предмет у розвитку.

Правильною похідною позицією при дослідженні проблеми особистості є позиція яка пояснює найбільш загальні закони об'єктивного світу та діалектики його існування й одночасно роз-криває закони руху людського мислення до істини, визначає особ-ливості сучасного наукового пізнання, його тенденції, форми та ме-тоди збагачення новими результатами. Це універсальний, загаль-ний, типовий спосіб отримання нового знання, він акумулює зако-ни й категорії діалектики, які, будучи законами об’єктивної дійсно-сті, виступають в якості законів мислення. У цьому випадку вони виступають як найбільш загальні орієнтири пізнання основних за-кономірностей формування й розвитку особистості правопорушни-ка. Адекватність наших знань про особистість правопорушника може бути досягнута лише за умови правильного застосування за-конів діалектичного зв'язку. Зразок плідного застосування законів і категорій діалектики при дослідженні різних питань, пов'язаних із проблемою особистості, ми бачимо в сучасних працях з психології, соціології, філософії та інших наук. Особистість людини, у тому числі й засудженого, може бути правильно зрозуміла лише на ос-нові всебічного охоплення всіх її зв'язків, усього того, що її оточує й що з нею взаємодіє. Конкретний підхід у діалектичному розумін-ні є щось інше, ніж облік всіх конкретно-історичних умов, під впливом яких і відбувається формування особистості. Якщо ж ми ставимо за мету змінити особистість, її погляди, настановлення і т. ін, то треба насамперед змінити у відповідному напрямі умови її життя. Такий підхід до вивчення особистості має важливе значення для дослідження проблем, пов'язаних із всебічним і гармонічним розвитком людини, подоланням шкідливих для суспільства явищ шляхом їх виправлення та нейтралізації.

Формування особистості засудженого, його ціннісних орієнтацій проходить під суперечливим впливом різних факторів: з одного бо-ку, важлива роль у цьому процесі належить соціальним інститутам (суспільству, професійним й іншим групам, засобам масової комуні-кації і т. ін.), з іншого боку, на особистість впливають спадкові зада-тки, анатомо-фізіологічні, психічні й інші властивості, якості люди-ни. Лише з позицій діалектичного підходу стає можливим з'ясування наслідків суперечливого та різнофакторного за своєю природою ме-ханізму формування особистості, взаємодії соціального й біологічно-го в людині. Та й саме протиріччя в людському мисленні, без якого не можна уявити ні процес становлення особистості, ні процес її змі-ни, зокрема ресоціалізації, може бути розкрито лише на основі зага-льного закону діалектики — єдності й боротьби протилежностей.

Стадія виконання покарань, особливо поєднаних з виправно-трудовим впливом, повинна базуватися на більш широкому враху-ванні та вивченні властивостей і проявів особистості засудженого. Виправлення й перевиховання засудженого — це особливий про-цес, що припускає руйнування негативних антигромадських влас-тивостей та проявів і формування в нього корисних для суспільства якостей. Він, природно, може базуватися й здійснюватися лише на основі уявлення про особистість засудженого як цілісного явища, вивчення всіх її основних властивостей і проявів. Говорячи про со-ціально значущі обставини, що характеризують особистість злочи-нця, можна виділити, по-перше, ті з них, які знайшли своє вира-ження в поведінці особистості правопорушника, що передує вчиненню злочину, і, по-друге, безпосередньо пов'язані зі вчинен-ням злочину. Якщо розвинути цю думку стосовно особистості за-судженого, то варто визнати, що крім обставин, які характеризують особистість злочинця, у її зміст входять і ті властивості, ознаки, які сформувалися в процесі відбування покарання. Тим самим вивчен-ня особистості засудженого ширше й відображає не тільки ті об-ставини, які характеризують поведінку та відношення особи до злочину й у зв'язку з його вчиненням, а й ті з них, які виникають при виконанні покарання та здійсненні кримінально-виконавчого впливу.

Усвідомити сутність особистості засудженого можливо лише у зв'язку із принципом розвитку, тобто на основі врахування конкре-тних умов її життєдіяльності. Метод розвитку стосовно предмета, який нас цікавить, змушує розглядати особистість засудженого як у плані співвідношення з конкретно-історичним оточенням, так і з позицій її формування, розвитку й виправлення. У першому випад-ку необхідно бачити розходження між злочинцями в різні соціаль-но-економічні формації й навіть на різних етапах розвитку того ж самого суспільства.

Коли ми говоримо про особистість засудженого, необхідно вра-ховувати конкретні умови її формування, історичну обстановку з усіма її особливостями. Особистість засудженого не можна зрозу-міти й без врахування кримінального законодавства, тому що в різ-ні історичні періоди воно розглядає неоднакове коло діянь і має змінні властивості.

Біографія особистості — це свого роду її історія. Було б мето-дологічно неправильно обмежувати дослідження особистості засу-дженого тим або іншим періодом його життя. Щоб цілеспрямовано й найвищою мірою результативно здійснювати процес ресоціаліза-ції засудженого, треба знати всі основні етапи, фактори, умови фо-рмування його особистості. Принцип історизму вимагає з'ясування,

як досліджуване явище виникло. Це зобов'язує при вивченні осо-бистості засудженого досліджувати вплив родини на її формуван-ня. Родина має вирішальний й, як правило, позитивний вплив на формування ціннісних орієнтацій, поглядів, інтересів і переконань особистості. Але рідко ціннісні орієнтації батьків не збігаються або суперечать вимогам моральних, правових норм. Формування осо-бистості в таких родинах, природно, проходить під суперечливим впливом. У певній частини засуджених, як показують дослідження, батько або мати раніше засуджувалися за злочини, є алкоголіками або страждають психопатією й іншими психічними захворювання-ми. Недооцінювати цей фактор у роботі з попередження злочинів і виправленню правопорушників не можна.

Будь-який період життя людини характерний своїми особливос-тями й своїми труднощами. Особливо відповідальним є вік 12—15 років, коли формуються основні контури особистості, її світогляд, ціннісні орієнтації, життєві цілі, інтереси і т. ін. Орієнтації та цін-ності, які сформувалися в ці роки, як правило, більш стійкі, ніж, скажімо, ті, які сформувалася пізніше. У першому випадку в непо-внолітнього ще не сформувалася орієнтація, яка відповідає ціннос-тям суспільства, і вакуум заповнюється орієнтаціями, які супере-чать суспільним інтересам. У другому ж випадку антигромадські орієнтації особистості правопорушника, як правило, протистоять соціально корисним цінностям та нормам, які можуть бути викори-стані вихователем як основа для переорієнтації особистості засу-дженого на схвалювані суспільством цінності.

Основними віхами особистості засудженого є чинені їм злочин-ні й інші антигромадські діяння. Важливо визначити, у якому сту-пені злочин погоджується з усією лінією життя, поведінкою засу-дженого. Той або інший ступінь цієї «погодженості» може обумовити відповідний вибір засобів і методів його виправлення, у тому числі вона повинна враховуватися при визначенні виду та мі-ри покарання. Нерідко й сам злочин значно впливає на суб'єкта. Вчиняючи злочин, взаємодіючи з навколишнім середовищем, зло-чинець не тільки змінює останнє, але разом з тим змінює свої влас-ні відносини й самого себе. Винний може або «отямитися», або ж, навпаки, увірувати в «правильність» свого способу життя. У проце-сі відбування покарання в засудженого може виробитися установка на виправлення, можуть бути сформовані соціально схвалювані ціннісні орієнтації, він може виправитися. На основі принципу роз-витку з більшою вірогідністю можливо з'ясувати поведінку засу-дженого в майбутньому.

Якщо говорити про соціально-психологічні особливості особис-тості засудженого в цілому, то для неї характерна конфліктність

відносин з іншими людьми, колективом або суспільством у цілому, вимогами норм і права й інших норм суспільного регулювання. За-мість позитивного сприйняття основних форм життєдіяльності в засуджених ми бачимо «відчуження». Ступінь такого «відчуження» у засуджених, як правило, носить стійкий характер, що проявляєть-ся найчастіше в руйнуванні суспільно корисних зв'язків, ігнору-ванні й порушенні правових, моральних та інших норм суспільного життя. Виходячи з викладеного, можна виділити три основні типи злочинців: тип «соціалізованого» злочинця, «антисоціального» правопорушника та «асоціального» злочинця. Якщо перша катего-рія злочинців, як правило, не має потреби в ізоляції від суспільства, то дві останніх становлять основний контингент засуджених. Та-ким чином, за ступенем «відчуженості» засуджені можуть бути розділені, по-перше, на особи з «антисоціальною» спрямованістю, які ніби повністю замінили свій зв'язок із суспільними цінностями на систему злочинних, аморальних позицій й установок, свідомо декларують цю заміну й намагаються затвердити свою позицію відповідним актом протиправної поведінки. Це зазвичай злісні по-рушники режиму, засуджені, які завзято не бажають стати на шлях виправлення, і ті, хто після звільнення знову вчиняють злочинні ді-яння. Другу, також значну за чисельністю, групу становлять засу-джені, які не ототожнюють себе із цінностями й мораллю суспільс-тва в цілому. До цього типу варто відносити засуджених, які страж-дають дефектами волі, алкоголіків, наркоманів і т. ін.

Характер «відчуження», ступінь залучення засудженого в суспі-льно-корисну діяльність проявляються в його статусах, які розумі-ються ним як позиція, місце, сукупність прав та обов'язків. Стату-сів особистості, у тому числі й засудженого, багато. Але харак-терним для особистості засудженого є те, що більшість статусів, які він займав раніше, до позбавлення волі, замінюються новими, спе-цифічними. Наприклад, губляться такі позиції, як членство в суспі-льній і масовій самодіяльній організаціях, колишньому трудовому колективі або інших малих групах; посадовою особою втрачається займана посада, місце й характер роботи. Позбавлення волі пов'язане з виникненням для засудженого цілого ряду специфіч-них, не відомих йому раніше статусів: член колективу засуджених колонії, загону, бригади, самодіяльної організації і т. ін. Засудже-ний у межах строку судимості займає своєрідний статус, який ви-пливає з факту вчинення злочину. 3 позиції соціальної психології, це найбільш істотна характеристика особистості засудженого; ви-бір і досягнення інших статусів, якість їх виконання багато в чому залежать від того, який зв'язок між цим статусом та очікуванням, інтересами, прагненням засудженого. Для особистості засудженого

з антисоціальною спрямованістю більше типова відсутність якого-небудь конфлікту між його статусом злочинця та життєвими намі-рами. Інша оцінка повинна даватися особистості «випадкового» злочинця; у цьому випадку продовження конфліктних відносин на рівні вчинення злочинів, правопорушень засуджені не пов'язують зі свідомо поставленими антигромадськими цілями й устремління-ми. У той же час вичерпна характеристика особистості засудженого не може бути дана без врахування тих соціальних зв'язків і відно-син, які він мав до вчинення злочину й засудження (соціальне, професійне положення, судимість і т. ін.). Як правило, після звіль-нення від відбування покарання особа домагається тих статусів, які вона мала до вчинення злочину.

Статуси особистості засудженого знаходять своє втілення в сис-темі ролей. Якщо статус залежить як від особистих зусиль, так і від умов зовнішнього середовища, даних об'єктивно, то ролі залежать від самої особистості. У сучасній науковій літературі ряд авторів до-пускають змішання понять «статус» та «роль». Роль — це функціо-нування статусу. Вона визначає характер і спрямованість реалізації статусу, тому що тут уже особистість засудженого актуалізує своє відношення до рольових приписів, норм, цінностей. Коли ми гово-римо про статус засудженого як члена колективу засуджених, то яс-но, що він може розглядатися по-різному. Це виражається й у різно-му характері й ступені суспільної небезпеки злочину, відношенні до суспільно корисної праці, у відсутності в окремій частині засудже-них почуття боргу перед суспільством, патріотизму тощо. Те ж саме можна сказати про статус засудженого як батька, сина і т. ін.

Особливості особистості засудженого визначаються головним чином сукупністю соціальних ролей. Під впливом умов відбування покарання взаємини засудженого формуються у відповідні власти-вості і якості його особистості. Чим різноманітніша й більш значу-ща діяльність засудженого, тим успішніше протікає процес ресоці-алізації.

На реалізацію статусу, відношення засудженого до норм і вимог вирішальний вплив мають ціннісні орієнтації, які формуються на основі потреб, інтересів, цілей, ідеалів. Це той компонент структу-ри особистості, який являє собою деяку певну вісь свідомості, на-вколо якої концентруються помисли та почуття людини й з погляду якої вирішується безліч життєвих питань. Вчинки, мотиви поведін-ки засудженого багато в чому залежать від його ціннісних орієнта-цій. У них відбивається весь життєвий досвід, накопичений в про-цесі індивідуального розвитку, і ті соціальні умови, які його оточують. Особистість правопорушника відображає ті ціннісні орі-єнтації, які характеризують його негативне відношення до норм соціального, правового та етичного контролю. Значній частині засу-джених властива антисуспільна орієнтація. Причиною виникнення її в засуджених є те, що особистість формується не тільки під впли-вом загальнозначущих факторів, які діють у суспільстві, а й безпо-середнього оточення (мікросередовища), що має нескінченне роз-маїття емпіричних обставин, градацій і часто не відповідає загальному середовищу. Мікросередовище з негативними цінніс-ними орієнтаціями нейтралізує позитивний вплив загального сере-довища й сприяє формуванню в окремих осіб суперечливої орієн-тації, роздвоєнню особистості.

Сучасна психологічна наука виділяє два типи антисуспільної орієнтації: корисливий і насильницький. Типізація в цьому випадку проведена на основі її змісту, тобто тих цінностей, які відіграють вирішальну роль у виборі цілей і засобів протиправної поведінки. Наведені типи антигромадської орієнтації не вичерпують усього рі-зноманіття її спрямованості, численних переходів, градацій і відті-нків. В інтересах індивідуалізації виконання покарання й здійснен-ня виправного впливу варто проводити більш розгорнуту типізацію засуджених на основі змісту антигромадської орієнтації. Треба вра-ховувати й засуджених, для яких характерна порівняно не конкре-тизована антигромадська орієнтація тощо.

Різна інтенсивність прояву антигромадської орієнтації повинна обумовлювати індивідуальний підхід до відповідної категорії засу-джених. Особливі труднощі виникають при виправленні злочинців, антигромадська орієнтація яких набуває певну стійкість і ціліс-ність. Внаслідок цього вона набуває властивості антигромадської установки.

Ціннісні орієнтації перетворюються в установку тоді, коли вони набувають цілісності, стійкості і певної завершеності. Механізм формування: одна орієнтація займає у свідомості особистості па-нуюче положення, ніби витісняючи або підкорюючи інші, супереч-ливі за змістом орієнтації. Якщо перед нами антигромадська орієн-тація, то вона протидіє або може зовсім витиснути ті або інші ціннісні орієнтації правопорушника.

Розуміння антигромадської установки в системі інших цінніс-них орієнтацій засудженого має важливе значення для визначення ролі та значення інших структурних і підструктурних елементів особистості (статусів, ролей, психічних процесів, станів, властивос-тей і т. ін.). Формування й, відповідно, нейтралізація антигромадсь-кої установки залежать від багатьох компонентів: індивідуального буття, свідомості, спілкування, соціальних функцій особистості за-судженого, якості виховання, характеру його потреб, інтересів і домагань, а також і від більш загальних факторів: загальні умови

буття в колонії, рівень суспільної свідомості тощо. Нейтралізацію подібної установки не можна досягти, якщо засуджений не буде свідомо прагнути до виправлення.

Однією із принципових й у той же час складних проблем усього вчення про особистість є питання про її структуру, правильно ви-рішити яке можливо лише на основі системно-структурного підхо-ду, тобто розуміння особистості як певної системи елементів, 3 од-ного боку, і як певного елемента більш загальних систем (суспільство, колектив і т. ін.) — 3 іншого.

Під системою зазвичай розуміється впорядкована безліч елеме-нтів, об’єднаних певною структурою й утворюючою цілісною єдні-стю, здатна зберігати й змінювати свій стан.

Елементи — це речі, процеси, відносини, властивості, явища, які утворюють в сукупності дані річ, процес, відношення й власти-вість. Структура ж визначається як спосіб, закон певного зв'язку елементів.

Основне достоїнство системи методу полягає в тому, що він на-дає можливість підходити до особистості людини взагалі й засу-дженого зокрема не тільки як до складного, але й цілісного явища. Цілісність особистості засудженого виступає в якості її генералізу-ючої функції стосовно інших систем (режим, колектив, засуджені колонії, родина). 3 іншого боку, лише на основі підходу до особис-тості засудженого як до цілісного явища можна визначити роль і значення, а також механізм взаємодії різних елементів, що станов-лять її структуру або підструктурні утворення. Незалежно від того, чи йде мова при цьому про взаємодію соціальних, психологічних або біологічних її властивостей, соціально корисних або негатив-них тощо. Будь-яка властивість, яка входить до складу структури особистості або її елементів, може бути правильно зрозумілою ли-ше на основі її цілісності. Тому не можна в особистості засуджено-го вбачати тільки негативні властивості; тією чи іншою мірою в ній представлені й позитивні якості. Те ж саме у відношенні біологіч-них та соціально обумовлених властивостей особистості.

Системно-структурний підхід до аналізу якісної сторони явища веде до розуміння того, що соціальна значущість особистості зале-жить не тільки, а за певних умов і не стільки, від природи, характе-ру елементів системи особистості, а й від способу зв'язку її власти-востей, якостей між собою (особливо властивостей позитивних і негативних) і зі структурою в цілому. Чим складніша система (а особистість є однією з найбільш складних систем), тим більшого значення набувають окремі її елементи. Одна або кілька негатив-них властивостей особистості можуть мати всілякі зв'язки з інши-ми. Наприклад, жадібність може бути представлена в особистості

того, хто є прихильником надмірної економії, і в особистості роз-крадача, грабіжника, злодія, шахрая тощо. Хоча усім їм властивий цілий ряд загальних негативних, нейтральних і соціально корисних властивостей, характер зв’язку жадібності з іншими властивостями особистості й вчинених дій надає їй та або інша якість. Завдяки цьому окремі властивості особистості засудженого мають відносну самостійність.

Під впливом антигромадської установки значною мірою змі-нюються, наприклад, коло й спрямованість інтересів особистості. Для більшості засуджених, особливо рецидивістів, характерна від-сутність суспільних інтересів або досить неясне уявлення про деякі з них. У той же час для них типові особистісні інтереси. Якщо пе-ред вчиненням першого злочину людина, як правило, знаходиться перед вибором між бажаним і належним, то надалі під впливом ан-тисуспільної установки конфлікт суспільних та індивідуальних ін-тересів може бути вирішений на користь останніх. У таких випад-ках особистісні інтереси стають чільним мотивом злочинної поведінки. На основі системно-структурного підходу при дослі-дженні складних явищ можна уникнути зайвої описовості й зайвого емпіризму. Особистість, як багатопланове й винятково складне явище, характеризується незліченною кількістю властивостей, рис і проявів, і всі вони не можуть бути пізнані й поставлені на своє міс-це без застосування даного методу дослідження.

Припустимо, що система (особистість засудженого) складається з 100 елементів кожен елемент може мати 50 станів. У такому ви-падку в рамках особистості засудженого, узятої як загальна систе-ма, можуть існувати 10050 підсистем. Розібратися у всьому цьому різноманітті можна тоді, коли ми процес вивчення особистості по-будуємо на основі дослідження всіх рівнів даної системи. Як уже відзначалося, найбільш інваріантними й загальними елементами особистості засудженого є біологічно й соціально обумовлені влас-тивості. Останні, у свою чергу, включають менш загальні елементи (підструктури тощо). На основі виявлення відповідних елементів системи, аналізу їхніх взаємозв’язків можна з’ясувати розвиток і закономірності поведінки всієї системи як цілісного утворення.

Більшість філософів, соціологів, психологів визнають роль спа-дкових й інших біологічно обумовлених факторів у формуванні особистості й характеру прояву її в суспільстві. Особисті якості людини залежать як від генотипу, так і від умов соціального й фі-зичного середовища, у якому відбувається її розвиток. Вирішальне значення належить вихованню.

Структуру особистості засудженого, як різновиду людської осо-бистості, можна зрозуміти лише на основі з’ясування співвідношення таких понять, як сутність, основа, структура людської осо-бистості.

Основа особистості полягає в її соціальності. Це прихована час-тина сутності особистості, у яку входять не тільки соціальні влас-тивості, ознаки, що є визначальними, головними, а й неголовні, другорядні. Однак останні так само необхідні, як і перші. Але оскі-льки поняття структури в цьому випадку має на увазі структуру сутності особистості, то соціальне й біологічне є необхідними еле-ментами сутності особистості (у тому числі й правопорушника) .

Соціальність особистості засудженого проявляється в його дія-льності, будь вона соціально корисною або шкідливою для інтере-сів суспільства. Але діяти може тільки людина, яка володіє власти-вістю особистості. Соціальні якості повинні перетворюватися в матеріальну силу людини як істоти. Будучи опосередковано соціа-льним, біологічне, зокрема спадкове, по всіляких каналах впливає на свідомість особистості, її потреби, установки, інтереси.

Тим самим біологічне ніби вплітається в систему особистості, a не залишається чимсь зовнішнім.

3 метою ефективного пошуку шляхів і засобів виправлення та перевиховання засуджених варто глибше досліджувати роль і зна-чення біологічно обумовленої складової особистості засудженого в процесі подолання негативних і формування соціально корисних її якостей. Врахування і вміле використання цих властивостей особи-стості засудженого повинні виступати в якості однієї з умов ресоці-алізації правопорушників. Звичайно, біологічні властивості не мо-жуть виступати в якості причини злочину, негативної або позитивної поведінки в місцях позбавлення волі, так сказати, в «чистому виді». Але в той же час не можна не помітити, що вони можуть займати й більше значуще місце. Біологічна патологія лю-дини іноді стає непереборною перешкодою для її соціалізації. По-мітний вплив природних да