Схвалений на засіданні циклової комісії економічних дисциплін

Та продовольства УКРАЇНИ

Відокремлений підрозділ

Політехнічнийколедж ЛНАУ

Конспект лекцій

Схвалений на засіданні циклової комісії економічних дисциплін

Протокол № _____ від «_____» _______________ 2012 р.

Голова циклової комісії ____________

Р.

ЗМІСТ:

Вступ.. 5

Тема 1: Суть фінансів, їх функції та роль.. 7

Тема 2: Фінансова політика держави.. 17

Тема 3: Фінансова СИСТЕМА України.. 37

Тема 4: Фінанси суб’єктів господарювання.. 47

Тема 5: податки.. 73

Тема 6: БЮДЖЕТ.. 85

Тема 7: державний кредит та державний борг.. 103

Тема 8: МІСЦЕВІ ФІНАНСИ.. 113

Тема 9: СПЕЦІАЛЬНІ ЦІЛЬОВІ ФОНДИ ДЕРЖАВИ.. 131

Тема 10: страховий ринок україни.. 141

Тема 11: Фінасовий ринок.. 155

Тема 12: міжнародні фінанси.. 173

ПЕРЕЛІК НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.. 193

Вступ

Теоретична дисципліна «Фінанси» – одна із нормативних навчальних дисциплін циклу професійної підготовки молодших спеціалістів спеціальності № 5.05030801 «Фінанси і кредит».

Міжгалузевий характер дисципліни «Фінанси», його зв'язок з іншими теоретичними і прикладними навчальними економічними дисциплінами

В умовах ринкових відносин фінанси використовуються державою як ефективний регулятор усіх сфер економічного життя суспільства. Практично всі економічні інструменти господарювання (ціноутворення, оплата праці, комерційні розрахунки, інвестиційна діяльність, кредитування, бухгалтерський облік тощо) пов’язані з фінансами. Тому дисципліна «Фінанси» має міжгалузевий характер. Він вивчається студентами після ознайомлення із загальнотеоретичними економічними дисциплінами, такими як «Політична економія», «Економіка підприємства», «Фінанси підприємства», «Бухгалтерський облік», «Статистика», що дає змогу закріпити вже набуті знання і поглибити професійну підготовку фахівців економічного профілю. Засвоєння теоретичних засад фінансових відносин створює ту основу, на якій базується вивчення прикладних фінансових дисциплін «Банківські операції», «Податкова система», «Гроші та кредит», «Бюджетна система», «Казначейська справа», «Страхові послуги», які розкривають конкретні питання організації фінансів у різних ланках фінансової системи.

Роль дисципліни у формуванні професійних навичок висококваліфікованих молодших спеціалістів з фінансів

Мета дисципліни – вивчення сукупності фінансових відносин, які виражають розподіл і перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту на макро- і мікрорівнях.

Знання цих питань необхідні майбутньому спеціалісту, щоб об’єктивно оцінювати економічні процеси, які відбуваються в суспільстві, розуміти сутність і тенденції розвитку фінансових відносин та їх особливості у сфері державних фінансів і фінансів господарських одиниць, уміти розробляти й вирішувати актуальні питання теорії і практики розбудови фінансової політики держави.

Вивчення теоретичних основ фінансових відносин дає змогу досить швидко опанувати зміни, які відбуваються у фінансовій практиці.

Завдання дисципліни – дати правильне розуміння закономірностей у сфері фінансових відносин держави, суб’єктів підприємницької діяльності та населення і розкрити шляхи використання цих закономірностей у практиці фінансової роботи; показати можливі напрями впливу фінансів на суспільний прогрес і роль фінансів в економічній перебудові суспільства на шляху розвитку ринкових відносин; визначити сукупність заходів, що забезпечують використання фінансів як одного з дійових важелів економічної політики держави.

Склад, структура і послідовність викладання курсу

Програма дисципліни передбачає послідовне вивчення теоретичних основ функціонування фінансів в умовах ринку, принципів і конкретних форм організації фінансових відносин у різних сферах життєдіяльності суспільства, теоретичне обґрунтування практики функціонування фінансового механізму у процесі формування та використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів суспільного призначення.

Дисципліна починається із загальної характеристики науки про фінанси, сутності та економічної природи фінансових відносин, їх місця і ролі в суспільних процесах. Цим питанням присвячені теми «Суть фінансів, їх функції та роль», «Фінансова політика держави», «Фінансова система України».

Основою функціонування фінансової системи є фінанси суб’єктів господарювання. У даній темі розглядаються теоретичні засади організації фінансових відносин на підприємствах державної і недержавної форм власності, сутність і специфіка фінансів некомерційних установ і організацій.

Механізм формування і використання централізованих фінансових ресурсів держави розкривається у темах: «Податки», «Бюджет», «Державний кредит та державний борг», «Місцеві фінанси», «Спеціальні цільові фонди».

Програма дисципліни передбачає також вивчення питань страхової ринку України, функціонування фінансового ринку та міжнародних фінансів.

Специфічні ознаки фінансів

Фінанси – це історична категорія, яка є продуктом еволюції суспільних відносин, а однією з передумов їх виникнення і розвитку є наявність інституту держави.

Фінанси – об'єктивно існуюча категорія, оскільки впливають на виробництво, розподіл, обмін та споживання і саме тому мають об'єктивний характер та належать до базисних категорій.

Фінанси – це розподільна категорія, оскільки саме за допомогою фінансів здійснюється розподіл та перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту відповідно до цільових призначень кожної її частини.. За допомогою фінансів відбувається виокремлення у складі виручки від реалізації коштів для відшкодування матеріальних витрат, фонду оплати праці, витрат на соціальне страхування, амортизаційних відрахувань та прибутку.

Подальший перерозподіл вартості між суб’єктами господарювання (вилучення частини прибутку на користь держави, сплата податків та обов’язкових зборів громадянами тощо) і конкретизація цільового її використання (направлення прибутку на фінансування капітальних вкладень, економічне стимулювання, виплату дивідендів та ін.) теж відбувається на основі фінансів. Через податки та обов'язкові збори у розпорядження держави вилучається частина доходів суб'єктів господарювання і населення.

Фінанси – це вартісна категорія, яка органічно пов'язана з рухом вартості в її грошовій формі у процесі розподілу й обміну. Характер руху грошової форми вартості на цих стадіях відтворювального процесу різний. У процесі розподілу односторонній (без зустрічного еквівалента) рух грошової форми вартості відбувається відособлено від руху товарів і характеризується її відчуженням (переходом від одних власників до інших) або цільовим відособленням кожної частини вартості (в межах одного власника). Під час обміну спостерігається двосторонній (зустрічний) рух вартостей. Вартість у грошовій формі обмінюється на товарну форму, тобто відбуваються акти купівлі-продажу. Вартість при цьому не відчужується, а лише змінює свою форму.

Фінанси – це грошова категорія, адже вони завжди мають грошову форму вираження. Реальний рух грошей є обов'язковою умовою виникнення та існування фінансів. У цьому зв’язку неправомірно відносити до фінансів натуральні відносини, які мали місце в епоху рабовласництва і феодалізму. Проте не всі грошові відносини можна вважати фінансовими, хоча всі фінансові відносини є грошовими. Грошові відносини за своїм змістом і складом значно ширші фінансових. Наприклад, грошовий обіг, реалізація товарів через торговельну мережу, кредит, ціноутворення опираються на використання грошей як загального еквівалента, проте не виражають фінансових відносин.

У повсякденному житті ми часто вживаємо слово «фінанси», маючи на увазі гроші. Але це не дає підстав для ототожнення категорій «фінанси» і «гроші». За своїм місцем у товарному виробництві й обігу гроші – це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом. Гроші – це поняття більш загальне. Можна мати гроші і водночас не мати жодного стосунку до фінансів, і навпаки, при відсутності грошей, лише володіючи майном, майновими правами, правами інтелектуальної власності, оцінивши їхню вартість, можна здійснювати інвестування, бути співзасновником фірми, тобто мати стосунок до фінансово-господарської діяльності фірми.

Гроші мають своє призначення в економічному житті суспільства, що виражено в їхніх функціях. Функціонування фінансів базується на таких функціях грошей як засіб платежу, засіб нагромадження, світові гроші.

Фінанси – це ресурсоутворююча (фондоутворюча) категорія, тому що фінансові відносини завжди пов'язані з формуванням та використанням фінансових ресурсів, тобто грошових коштів, які утворюються в процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту. Частина фінансових ресурсів, яка має цільове призначення утворює різні грошові фонди. Фонди фінансових ресурсів створюються на підприємствах, у галузевих органах управління, а також на загальнодержавному рівні і використовуються за цільовим призначенням (фонд виплати дивідендів, фонд матеріального заохочення, резервний фонд, державний бюджет, місцеві бюджети, державні цільові фонди).

Специфічне суспільне призначення фінансів – забезпечити розподіл і перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту, вираженої в грошовій формі, між різними суб’єктами господарювання і напрямами цільового використання.

Складові фінансової політики

Щоб краще усвідомити зміст, завдання і вимоги до фінансової політики, виділяють як самостійні складові податкову, бюджетну, грошово-кредитну і міжнародну фінансову політику.

Податкова політика реалізує інтереси держави. Її головне призначення – вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби, перерозподіляючи ці кошти через бюджет.

Під бюджетною політикою розуміють визначення державою:

ü джерел формування доходів державного і місцевих бюджетів;

ü пріоритетних напрямів видатків бюджету;

ü допустимих меж розбалансованості бюджету;

ü джерел фінансування бюджетного дефіциту;

ü принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.

Оскільки податкова і бюджетна політика тісно пов’язані між собою, вживають поняття бюджетно-податкової політики. При цьому виділяють:

ü дискреційну фіскальну політику, коли парламент і уряд вносять зміни до податкової системи і видатків бюджету з метою впливу на ВВП, зайнятість, інфляцію. Ця політика може бути стимулюючою і стримуючою;

ü недискреційну, або політику «вмонтованих стабілізаторів», яка базується на теоретичному припущенні, що податкова система сама по собі має властивість автоматично впливати на економічний цикл, тобто має стабілізаційний ефект.

Під кредитно-грошовою політикою розуміють забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у народному господарстві і в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії і розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх дохідності.

У кредитно-грошовій політиці відносну самостійність набувають емісійна політика, цінова політика, валютна політика, кредитна політика – а в ній, у свою чергу, наприклад, процентна політика й інвестиційна політика.

Дедалі більшого значення набуває міжнародна фінансова політика. В її основу покладено управління валютно-фінансовими і кредитними відносинами у сфері міжнародних відносин. Особливо великого значення в сучасних умовах набуває фінансова політика таких міжнародних фінансових організацій, як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Лондонський клуб кредиторів, Паризький клуб кредиторів та ін.

Держава захищає свої інтереси через митну і валютну політику. Відповідно до заінтересованості держави в розширенні або скороченні свого експорту чи імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Головним завданням митної і валютної політики є забезпечення примноження золотовалютних резервів держави.

Завдання фінансової політики реалізуються через фінансовий механізм.

Структура фінансової системи

Діяльність фінансової системи з функціональними властивостями, названими у попередньому підрозділі, забезпечується фінансовими інститутами, що забезпечують адекватне економічним умовам використання фінансових інструментів, правильну організацію роботи фінансового ринку, і функціонують у визначеному правовому полі. У різних країнах структура фінансової системи відрізняється, по-різному розвинуті ті, чи інші її складові, оскільки це пов'язано із рівнем розвитку і особливостями національної економіки.

Фінансові інститути

Фінансові інститути можна умовно поділити на установи, організації, на які покладено роль фінансових посередників при виконанні певних функцій фінансової системи і ті, на які покладено роль регуляторів. Серед перших: страхові компанії (основна діяльність – управління ризиками, формування заощаджень, інвестування), комерційні банки (кредитування, здійснення розрахунків, формування заощаджень), недержавні пенсійні фонди (формування заощаджень, інвестування), фондові біржі (забезпечення подрібнення капіталу підприємств серед значної кількості власників, фінансове інформування, об'єднання фінансових ресурсів через торгівлю цінними паперами) тощо. Всі зазначені інститути покликані забезпечувати ліквідність фінансових активів, з якими вони працюють, а також функцію можливості накопичення багатства.

До фінансових інститутів-регуляторів можна віднести державні фінансові установи. В Україні це, по-перше, Міністерство фінансів України разом з підпорядкованими установами такими, як Державна податкова Адміністрація України, Державне казначейство України, Головне контрольно-ревізійне Управління України, Митна служба України, вони здійснюють бюджетно-податкове, митне регулювання та фінансовий бюджетний контроль. По-друге, Національний банк України, який здійснює монетарне, валютне регулювання, а також контроль за діяльністю банківської системи. По-третє, Рахункова палата як представник законодавчого органу – Верховної ради України. По-четверте, інші інститути-регулятори,такі, як Державний комітет з регулювання цінних паперів та фінансових ринків (ДКЦПФР), Держфінпослуг, НАКСУ, Державний пенсійний фонд тощо, які здійснюють регулювання окремих секторів фінансової системи. Фінансові інститути-регулятори забезпечують виконання функції фінансової системи із здійснення фінансового макрорегулювання національної економіки.

Фінансовий ринок

Фінансовий ринок є неодмінним атрибутом фінансової системи. Через взаємодію на фінансовому ринку фінансові інститути виконують ті функції, які на них покладені. Фінансовий ринок покликаний забезпечити просторову (місце, реальне чи віртуальне, яке створене телекомунікаційною мережею, де зустрічаються продавці, покупці), часову, функціональну взаємодію учасників ринку з приводу купівлі-продажу фінансових ресурсів (грошей, валюти, капіталу, цінних паперів, боргових зобов'язань тощо) і фінансових послуг.

Завдяки взаємодії попиту-пропозиції на певний фінансовий ресурс, а також додаткових впливів регулюючих фінансових інститутів, встановлюється рівноважна ринкова ціна. Фінансовий ринок в кожній країні має свою структуру, яку формують інші ринки-складники фінансового ринку. Серед найбільш важливих слід назвати ринок грошей (короткотермінові позики), ринок капіталів (довготермінові позики), ринок похідних фінансових інструментів (деривативів), ринок цінних паперів тощо. Фінансовий ринок кожної країни, зокрема України, так чи інакше взаємодіє із світовим фінансовим ринком, враховує тенденції його розвитку. Серед найважливіших сучасних тенденцій останнього слід назвати глобалізацію фінансових потоків, суттєве зростання обсягів купівлі-продажу фінансових ресурсів, зростання впливу спекулятивного капіталу, диверсифікація ринку цінних корпоративних паперів, збільшення обсягу цінних паперів держав, формування потужних регіональних фінансових ринків, зокрема фінансового ринку Європейського Союзу.

Фінансові інструменти

Фінансові інструменти є засобами розв'язання потреби фінансування конкретних господарських процесів. Вище приводився приклад одного із фінансових інструментів – лізингу. Він дуже часто використовується у випадках, коли суб'єктам господарювання потрібно придбати, наприклад, виробничу техніку без наявності на даний момент вільних коштів. Кошти появляться пізніше, коли ця техніка стане працювати і забезпечувати виробництво. Ситуація є типовою для сільськогосподарського виробництва, коли врожай і виручка за нього буде отримана восени, а діяльність повинна проводитися вже весною. В цьому разі виробник може вибрати декілька варіантів розв'язання проблеми фінансування купівлі техніки. Перший варіант – отримання кредиту в банку. Другий варіант – лізинг, тобто безпосереднє надання техніки її виробником з укладанням угоди про порядок поступового відшкодування її вартості. В багатьох випадках лізинг є вигіднішим варіантом.

Загалом у міжнародній практиці фінансовим інструментом називається певний спосіб фінансування, який реалізується як контракт, в якому зазначені юридичні вимоги, захищені законом, з боку одного учасника і зобов'язання з боку іншого учасника. В результаті такого договору появляється певна стаття в активах першого і стаття в пасивах другого укладачів контракту. В розвинених ринкових економіках широко використовуються фінансові інструменти грошового ринку (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, комерційні векселі, зворотні вимоги про викуп цінних паперів і т.д.) та фінансові інструменти капіталу (акції, державні облігації, іпотечні цінні папери, промислові облігації і т.д.). В Україні фінансові інструменти, що зарекомендували себе у міжнародній практиці, використовуються все ширше. Мотивацією для цього є все більше урізноманітнення господарських процесів. Прикладом нових завдань, які вимагають нових рішень із фінансуванням, може бути виконання проектів, пов'язаних із проведенням в Україні футбольного чемпіонату Євро-2012.

Функції фінансів підприємств

ü Формування фінансових ресурсів підприємства у процесі його фінансово-господарської діяльності;

ü Розподіл, перерозподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення поточної фінансово-господарської діяльності, його соціально-економічного розвитку;

ü Контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у процесі розширеного відтворення.

Основний метод фінансової діяльності – комерційний розрахунок. При ньому фінансова діяльність будується за такою схемою:

Визначальну роль у формуванні фінансових ресурсів при цьому методі відіграють власні кошти, котрі покривають значну частину витрат, а також є забезпеченням отриманих кредитів. Бюджетні асигнування і надходження з цільових та централізованих фондів виконують допоміжну роль, а збалансування потреб у фінансових ресурсах здійснюється за допомогою кредиту. Метою діяльності є отримання прибутку.

Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом фінансової діяльності. Він спонукає підприємство до пошуку достатніх і дешевих фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення, мінімізації витрат і максимізації доходів та прибутку. Комерційний розрахунок притаманний ринковій економіці. Саме він, а не ринкові відносини самі по собі, сприяє високоефективному господарюванню.

Комерційний розрахунок ґрунтується на таких принципах:

ü повна господарська і юридична відокремленість;

ü самоокупність;

ü прибутковість;

ü самофінансування;

ü фінансова відповідальність.

Усі принципи між собою тісно взаємозв’язані й становлять єдине ціле. Недотримання хоча б одного з них відразу ж зводить нанівець ефективність комерційного розрахунку. Разом з тим визначальним принципом є господарська і юридична відокремленість.

Необхідність установлення повної господарської і юридичної відокремленості випливає з вимоги чіткої визначеності щодо прав власності на фінансові ресурси, повноважень у визначенні оптимальних напрямів їх розміщення та відповідальності за використання залучених ресурсів. Господарська відокремленість дає змогу самостійно приймати рішення з питань виробничої і фінансової діяльності. Юридична відокремленість проявляється в наданні прав юридичної особи, яка має відповідну адресу, рахунки в банках та самостійний баланс, з допомогою якого визначають фінансові результати. Установлення господарської і фінансової відособленості дає змогу встановити чітку залежність між зусиллями даного підприємства і його фінансовими результатами. Неприпустимо, щоб рішення з питань діяльності підприємства приймались одними особами, а відповідальність за результати цієї діяльності покладалися на підприємства.

Самоокупність є другим за значенням принципом у системі комерційного розрахунку. Вона означає покриття витрат на просте відтворення виробництва за рахунок отриманих доходів. Погашення залучених кредитів і сплата процентів здійснюється за рахунок отриманих доходів чи відповідного матеріального забезпечення позичок. Принцип самоокупності означає, що фінансова діяльність підприємства ґрунтується на такому вкладенні коштів, яке обов’язково має окупитись, тобто забезпечується стабільний кругообіг фінансових ресурсів.

У фінансовій практиці розрізняють повну і часткову самоокупність. Повна самоокупність означає повне покриття витрат за рахунок отриманих доходів. При частковій самоокупності отримані доходи покривають лише частину здійснених витрат. Часткова самоокупність може бути як непередбаченим наслідком зміни кон’юнктури ринку і зниження рівня цін на певну продукцію, так і запланованим явищем, коли свідомо підтримується невисокий рівень цін на окрему продукцію. Непередбачена часткова самоокупність веде до збитків, запланована – потребує встановлення відповідних джерел відшкодування втрат доходів. Як правило, запланована часткова самоокупність визначається державною ціновою політикою для певних товарів і послуг. Наприклад, у більшості країн світу на сільгосппродукцію ціни підтримуються на невисокому рівні, унаслідок чого держава надає субсидії з бюджету її виробникам.

Прибутковість, яка є логічним продовженням принципу самоокупності, означає, що отримані доходи мають не тільки покрити проведені витрати, а й сформувати прибуток. Прибуток відіграє надзвичайно важливу роль. По-перше, це мета підприємницької діяльності, чистий дохід власників підприємства. По-друге, це критерій ефективності діяльності підприємства. У прибутку, як кінцевому результативному показнику, відображаються всі позитивні й негативні чинники, що характеризують роботу підприємства. По-третє, прибуток є основним джерелом нарощування фінансових ресурсів і розширення виробництва. В умовах ринкової економіки виживають тільки ті підприємства, які постійно розвиваються. Можливості ж розвитку безпосередньо залежать від маси отриманого прибутку.

Прибуток відіграє важливу стимулюючу роль для підприємства, націлюючи його на максимізацію доходів і мінімізацію витрат. При цьому ринкові механізми сприяють установленню оптимального рівня рентабельності продукції (робіт, послуг). З одного боку, підприємство заінтересоване в максимальному розмірі прибутку, однак, з іншого, це спричинить зростання ціни, а відтак і зменшення обсягів продажу та суми отриманого прибутку. Ця противага двох компонентів і веде до визначення оптимального рівня рентабельності, який забезпечує достатність прибутку для розвитку виробництва та формування особистих доходів підприємців і дає змогу максимально знизити рівень цін. Саме ціновий чинник є основною складовою конкуренції.

Самофінансування передбачає покриття витрат на розвиток виробництва за рахунок отриманого прибутку та залучених кредитів, які, у свою чергу, також погашаються за рахунок прибутку. Це дуже важливий принцип комерційного розрахунку, оскільки підприємство має саме дбати про розвиток виробництва. Цей принцип установлює взаємозв’язок між розвитком підприємства і фінансовими результатами його діяльності. Він забезпечує раціональне використання зароблених і залучених фінансових ресурсів, адже мета самофінансування полягає не в тому, щоб просто самостійно витратити певну суму коштів, а в тому, щоб отримати певний ефект. Результатом такого вкладення коштів має бути приріст прибутку.

Фінансова відповідальність є підсумковим принципом комерційного розрахунку і забезпечує його дійовість. Сутність цього принципу полягає в тому, що підприємство несе повну відповідальність за фінансові результати своєї діяльності. Отримані збитки покриваються за рахунок власних коштів. Якщо розмір збитків настільки підриває фінансову базу підприємства, що воно не в змозі продовжувати діяльність, то тоді приймається рішення про банкрутство. У разі банкрутства встановлюється фінансова відповідальність підприємства перед його кредиторами. Ліквідаційна комісія відповідно до чинного законодавства встановлює черговість відшкодування боргів і збитків.

Термін «комерційний розрахунок» досить співзвучний з «господарським розрахунком». Госпрозрахунок як метод організації фінансової діяльності застосовувався в умовах планової адміністративної економіки. Установлені принципи госпрозрахунку практично ідентичні розглянутим принципам комерційного розрахунку. Однак якщо останній надійно забезпечує ефективне господарювання, то госпрозрахунок практично ніколи не давав реальних результатів. Пояснювалось це дуже просто.

Принципи комерційного розрахунку для підприємства є реальністю, тоді як принципи госпрозрахунку були лише декларативними. Так, підприємства в умовах планової економіки ніколи не мали повної господарської відособленості і самостійності. Державні органи, у підпорядкуванні яких вони перебували, більшою чи меншою мірою визначали діяльність підприємства. Постійно стояла проблема розширення господарської самостійності підприємств. Принцип самоокупності більш-менш дотримувався, однак досить часто збитки підприємств покривалися з бюджету. Аналогічно діяв принцип прибутковості. Отримані прибутки і рівень рентабельності визначались не стільки результатами діяльності підприємств, скільки рівнем установлених державою цін. Принцип фінансової відповідальності зовсім не діяв, навпаки, завжди підкреслювалось, що соціалістичне підприємство не може збанкрутувати.

Отже, госпрозрахунок був обмеженим варіантом комерційного розрахунку. Ця обмеженість призводила до невисокої його ефективності. Якщо комерційний розрахунок ставить підприємство в такі умови, що погано працювати воно просто не може, інакше не отримає достатнього прибутку або взагалі стане банкрутом, то госпрозрахунок не створював передумов для ефективного господарювання. Саме тому неодноразово проголошувався перехід до повного госпрозрахунку, хоча ніколи не визнавався його обмежений характер.

Поняття фінансів населення

Фінанси наседення – один із важливих елементів фінансової системи, оскільки формування і використання фінансових ресурсів населення безпосередньо пов'язане з розвитком інших складових фінансової системи (державних фінансів, фінансів підприємств і установ), розвитком банківської системи, страхування та ін.

Виникнення фінансів домогосподарств відбувається на другій стадії відтворювального процесу – стадії розподілу вартості валового внутрішнього продукту. Члени домогосподарства отримують первинні доходи у вигляді заробітної плати, доходів від здійснення підприємницької діяльності, від особистого підсобного господарства, від власності. Участь домогосподарств у вторинному розподілі (перерозподілі) валового внутрішнього продукту і національного доходу реалізується при сплаті членами домогосподарств податків та інших обов'язкових платежів, завдяки чому вони набувають права отримувати вторинні доходи у вигляді пенсій, стипендій, допомог, інших трансфертних платежів.

Фінанси домогосподарств – сукупність економічних відносин, що виникають при утворенні, розподілі та використанні грошових доходів, заощаджень і грошових фондів громадян та їх сімей з метою задоволення особистих потреб домогосподарств.

Фінанси домогосподарств функціонують у грошовій формі, тому що грошові доходи у вигляді заробітної плати, пенсій та допомог, а також натуральні доходи, оцінюються у національній грошовій одиниці. Оскільки розподіл та використання доходів домогосподарств здійснюються у грошовій формі з використанням фондів грошових коштів, то фінанси домогосподарств мають всі ознаки фінансових відносин.

Соціально-економічна сутність фінансів домогосподарств виявляється через розподільну, регулюючу, контрольну та інвестиційну функції. У більш загальному вигляді ці функції відповідають двом основним завданням: забезпеченню життєвих потреб сім'ї і розподілу.

Функція забезпечення життєвих потреб домогосподарства визначає реальні умови життя членів домогосподарства і залежно від типу економічної системи (адміністративно-командна, ринкова, змішана) володіє різними характеристиками.

Розподільна функція втілюється у тому, що національний дохід, який припадає на частку окремого домогосподарства, розподіляється між усіма його членами (як неповнолітніми, так і працюючими або непрацюючими), тим самим забезпечуючи безперервність процесу відтворення робочої сили як одного з факторів виробництва. При цьому суб'єктами є всі його члени, а об'єктом – наявний дохід домогосподарства – частина сукупного доходу, що залишається у розпорядженні після сплати податків та інших обов'язкових платежів. На практиці розподільна функція фінансів домогосподарств реалізується у відносинах між певним домогосподарством та іншими сферами або ланками фінансової системи (зокрема бюджетами, позабюджетними фондами, фінансами підприємств), утворюючи первинні і вторинні доходи; а також у межах одного домогосподарства у процесі розподілу сукупного доходу домогосподарства між його членами, формуючи таким чином відокремлені грошово-фінансові міні-фонди.

Внутрішніми грошовими потоками домогосподарства є потоки, які виникають між його учасниками з приводу формування і використання сімейних грошових фондів, що мають різне цільове призначення

Домогосподарства підтримують численні й різноманітні фінансові зв'язки з усіма секторами економіки, тому аналіз фінансового стану домогосподарств неможливо здійснювати ізольовано від фінансів інших секторів економіки, особливо від фінансів держави.

Населення вступає у фінансові відносини з:

ü органами державного управління з приводу різних платежів (ліцензія, державне мито, митні збори, реєстраційний збір тощо);

ü фіскальними службами з приводу сплати податків та обов'язкових відрахувань;

ü органами муніципального управління в разі приватизації житла, земельної ділянки, сплати штрафів, орендної плати тощо;

ü страховими компаніями за усіма видами страхування;

ü недержавними пенсійними фондами (з приводу пенсійного страхування);

ü фінансовими та фінансово-кредитними інститутами (інвестиційні фонди, державні пенсійні фонди, фінансові компанії, фонди зайнятості населення, служби соціального страхування та інші) під час отримання державних пенсій, соціальної допомоги, виплат з тимчасової непрацездатності, за операціями з цінними паперами;

ü підприємствами в разі виплати орендної плати за землю та інше майно, участі в спільній діяльності, розподілу прибутку, отримання заробітної плати, дивідендів за акціями та ін.;

ü іншими фізичними особами під час операцій з нерухомістю, даруваннями, спадком, оплати праці за умов підряду.

Найбільш поширеними є фінансові відносини з державними органами влади та управління, підприємствами. Порівняно з пострадянським періодом активізувалася діяльність громадян на страховому і фондовому ринках.

Отже, фінанси населення – це економічні відносини, які виникають у фізичних осіб з державою, місцевими органами влади та підприємствами, установами, організаціями, іншими фізичними особами з приводу формування, розподілу та використання грошових фондів громадян.

Участь населення в операціях на фінансовому ринку останнім часом також обмежена. Основними причинами є: падіння платоспроможності громадян, низькі відсотки на ринку капіталів, недовіра до фінансових посередників.

Населення перебуває в тісному зв'язку з бюджетною системою. Працююча частина громадян вносить до бюджетної системи податки, відрахування, обов'язкові платежі, а держава бере на себе певні соціальні гарантії.

Соціальні гарантії в умовах ринкової економіки набувають різних форм і видів. Окремі з них поширюються на всіх громадян, наприклад обов'язкова середня освіта, інші – на окремі категорії населення (житлові субсидії тощо). Соціальні гарантії можуть надаватись у грошовій формі (стипендія, мінімальна заробітна плата тощо) та у формі безоплатних послуг, наприклад, безкоштовна медична допомога. До соціальних гарантій належать також різні життєво необхідні пільги для окремих категорій населення та привілеї – соціальне забезпечення окремих громадян, що мають певні заслуги перед державою.

Основними витратами держави, спрямованими на соціальний захист населення України, вважаються:

ü витрати, пов'язані зі збільшенням зайнятості населення;

ü пенсії;

ü допомога сім'ям;

ü споживчі субсидії;

ü освіта;

ü охорона здоров'я.

Індикаторами рівня життя населення є реальні доходи, зайнятість, демографічна ситуація, соціальне страхування, пенсійне забезпечення і становище людей похилого віку. Аналіз цих показників свідчить, що за роки ринкових перетворень в Україні рівень життя населення знизився. Прорахунки державної концепції розвитку суспільства дали серйозні негативні результати: знецінення робочої сили, деградація праці, зростання бідності, утворення маргінальних груп населення.

Діяльність домогосподарства передбачає формування доходів, а також здійснення витрат і використання наявних ресурсів. Фінанси домогосподарств зводяться до проведення операцій з фінансовими активами і зобов'язаннями, як<