Роль держави у забезпеченні ефективної трансформації продуктивних сил на принципах інформаційної економіки.

Суперечливість процесу становлення та розвитку відносин, пов'язаних із функціонуванням та реалізацією інтелектуальної та іншої власності, за умов подальшого усуспільнення виробництва та праці, вимагає існування певної сили, суб'єкта соціально-економічних відносин, який би забезпечував економічну й соціальну справедливість відтворювального процесу, довгострокову та конструктивну рівновагу у взаємодії різнонаправлених агентів у системі відносин, що формуються на основі інтелектуальної та іншої власності.

Такою силою, суб'єктом в економічному та соціальному середовищі може виступати лише держава як носій потреби у збереженні та зміцненні цілісності наявної метасистеми, забезпеченні якщо не єдності, то однонаправленості інтересів основних учасників господарської діяльності.

Визначальними економічними функціями сучасної держави у розвинених капіталістичних країнах вже давно є:

– забезпечення розвитку основних галузей національного господарства на основі новітніх технологій;

– створення та розвиток інтелектуальної інфраструктури, а також механізмів просування новітніх технологій на ринок в основні галузі національного господарства;

– соціальна орієнтація розвитку національної економічної та господарської системи, що сприяє реалізації принципів не лише ринкової, а й соціальної справедливості у суспільстві;

– сприяння адаптації та розвитку національної економіки у глобалізованому економічному, політичному, інформаційному та соціальному просторі.

Успішна реалізація цих функцій вимагає:

по-перше, концентрації об'єктів державної власності у таких стратегічних секторах економіки, як освіта, наука, прикладне науково-дослідне виробництво;

по-друге, забезпечення можливості активно впливати на процеси перерозподілу ВВП, національного доходу;

по-третє, наявності у держави чіткого уявлення про пріоритетні стратегічні цілі та механізми використання бюджетних коштів;

по-четверте – формування ефективної моделі взаємодії держави та бізнесу, приватного капіталу в напрямі спільного розв'язання поставлених часом перед національною економікою завдань.

Прикладом системного підходу держави до виконання названих функцій у справі використання інтелектуальної власності та інтелектуального капіталу для забезпечення інноваційної спрямованості економічного розвитку може бути політика урядів США.

Основні правові акти 80—90-х pp. XX ст. забезпечили у США швидке формування цілої низки організаційно-економічних форм взаємодії держави та корпоративного капіталу щодо проведення та комерціалізації науково-дослідних робіт. До наявних уже у структурі Управління з науково-технологічної політики адмініст­рації президента (УНТП) Національного наукового фонду США, Національного інституту стандартів і технологій та Національної ради з науки і технологій штатів, Президентської ради консуль­тантів з науки та технологій, а також наукових комітетів, Дослід­ницької служби та Бюджетного управління Конгресу США долу­чилися новостворені: мережа об'єднаних дослідницьких венчур­них кампаній (ДВК), система Угод про кооперативні дослідження та розробки (УКДР), «Програми передових технологій» — (ППТ) та Партнерства щодо сприяння промисловому виробництву (ПСПП), міжвідомча Інноваційна дослідницька програма малого бізнесу, Регіональні центри передавання технологій НАСА, Про­ект технологічного реінвестування тощо.

Паралельно (але у взаємодії із державними інституціями) проб­лемами науково-технічного розвитку США займаються неурядові організації, такі як Національна дослідницька рада, Американсь­ка асоціація розвитку науки, Корпорація РЕНД тощо.

Постійне поглиблення та розвиток гнучкості організаційної структури, що забезпечує інституціоналізацію науково-дослідних робіт, впровадження досягнень НТР у масове виробництво у США свідчать про розуміння владними структурами ролі цього сектору у забезпеченні конкурентоспроможності національного капіталу на світових ринках і про рівень ефективності реалізації нових функцій держави щодо зміцнення економічної системи в умовах викликів інформаційного суспільства та глобалізації.

Як наслідок — у США сконцентровано близько 70% прав усієї світової інтелектуальної власності (щорічно країна витрачає на НДР понад 125 млрд дол.), доходи ж від експорту наукоємної продукції сягають 740 млрд дол. на рік. Обсяг експорту техноло­гій із США перевищує, наприклад, російський (та не в меншому співвідношенні — український) більш ніж у 200 разів, із Німеч­чини — майже у 100 разів, із Італії — у 14 разів. Доля тієї ж Росії на світовому ринку високих технологій не перевищує 1 %.

Переважання в українській економіці низько – та середньотехнологічних виробництв є яскравим свідченням низької якості й ефективності, мотиваційної системи та уваги держави, неадекватного вимогам часу рівня реального урахування у науково-технічній, структурній, податковій, бюджетній, соціальній політиці ролі НТП, конкурентоспроможності національного капіталу на ринку високих технологій та високотехнологічних продуктів високої якості.

Державна політика сприяння інтелектуалізації праці, формуванню високотехнологічної структури виробництва в основних секторах і галузях народного господарства повинна забезпечити правове поле такої спрямованості розвитку. Зокрема для України це означає:

1) прийняття ключових законів, що визначають єдині правила гри у сфері високих технологій – Закону України про інтелектуальну власність і Закону про трансфер технологій, який би регулював експорт-імпорт технологій з позицій забезпечення конкурентоспроможності економіки, а також умови передавання розроблених за бюджетні кошти нових технологій приватному капіталу;

2) за допомогою податкової та бюджетної політики забезпечення державного стимулювання НДКР на макрорівні та на рівні окремих інноваційно спрямованих фірм і корпорацій, технопарків;

3) оскільки приватний капітал в Україні поки що не орієнтований на інноваційні чинники зростання та на посилення соціальної відповідальності бізнесу, роль головного координатора процесів забезпечення інноваційної спрямованості економіки, зростання рівня її соціалізації через розвиток людського, інтелектуального та соціального капіталу, повинна взяти на себе державна влада усіх рівнів.

5. Людський, соціальний та інтелектуальний капітал як інституціональні форми функціонування інфор­маційного суспільства.

Високий рівень знань, самооцінки та відповідальності професіоналів формує нові потреби не лише економічного, а й соціального, духовного спрямування, пов'язані із стрімким роз­витком нового виду власності — інтелектуальної і, відповідно, з потребою використовувати цю власність у своїх інтересах в усіх сферах економічної та позаекономічної діяльності: у праці, за­безпеченні її творчого характеру, в прийнятті рішень, в управлін­ні, в розподілі, у конкурентній боротьбі, у визначенні та зміні свого соціального статусу, у гарантуванні політичної, економіч­ної, екологічної, культурної та духовної безпеки. Все це власне і становить сутність соціалізації економічного життя.

Характеризуючи роль та функції праці (от­же людини, рівня її можливостей), вчені фактично із самого початку досліджень закономірностей економічного зростання ви­значали її непересічне місце у системі людських цінностей. В умовах ін­формаційного суспільства, коли складність праці надзвичайно зростає, до того ж у масових масштабах і в переважній кількості галузей народного господарства, таке бачення місця людини та її трудового внеску у загальний економічний та соціальний розви­ток суспільства знаходить своє визнання насамперед у появі ка­тегорій людський капітал, соціальний, інтелектуальний капітал, за допомогою яких визначається сутність якісно нового зв'язку між працею, добробутом, багатством, соціальним статусом у су­спільстві та власністю. Загально визнаним є той факт, що в основі такого зв'язку усе вагомішу роль відіграють інтелектуальний по­тенціал працівника, його здібності, рівень здатності ефективно використовувати інформацію та знання для створення високотех-нологічного продукту (продукту високої вартості).

Сьогодні, на думку багатьох учених, уперше в історії умовою приналежностілюдини до панів­ного класу стає не право володіти благом, а здатність його ви­користати. Соціальний статус людини усе більше визначається насамперед її освітнім рівнем, здатністю перетворювати інфор­мацію у знання, самостійно здійснювати продуктивну діяльність в умовах технологічно досконалого суспільства.

Поняття "людський капітал" в економічній літературі розглядається на трьох рівнях:

1) на особистісному рівні людським капіталом ми називаємо знання та навички, які людина здобула шляхом освіти, професійної підготовки, практичного досвіду (використовуючи при цьому природні здібності) і завдяки яким вона може надавати цінні виробничі послуги іншим людям. На цьому рівні людський капітал можна порівняти з іншими видами особистої власності (майно, гроші, цінні папери), яка приносить доходи, і ми називаємо його особистим, або приватним, людським капіталом;

2) на мікроекономічному рівні людський капітал являє собою сукупну кваліфікацію та професійні здібності всіх працівників підприємства, а також здобутки підприємства у справі ефективної організації праці та розвитку персоналу. На цьому рівні людський капітал асоціюється з виробничим та комерційним капіталом підприємства, бо прибуток отримується від ефективного використання всіх видів капіталу;

3) на макроекономічному рівні людський капітал включає накопичені вкладення в такі галузі діяльності, як освіта, професійна підготовка і перепідготовка, служба профорієнтації та працевлаштування, оздоровлення тощо, є суттєвою частиною національного багатства країни, і ми називаємо його національним людським капіталом. Цей рівень включає в себе всю суму людського капіталу всіх підприємств та всіх громадян держави (за виключенням повторного рахунку), так само, як і національне багатство включає в себе багатство всіх громадян і всіх юридичних осіб.

Підсумовуючи різні підходи до дослідження і визначення категорії "людський капітал", можно дати таке його визначення:

Людський капітал — це сформований або розвинений у результаті інвестицій і накопичений людьми (людиною) певний запас здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, який цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері суспільного виробництва, сприяє зростанню продуктивності праці й завдяки цьому впливає на зростання до ходів (заробітків) його власника.

Слід звернути увагу на кілька принципових моментів, що випливають з цього визначення:

по-перше, людський капітал — це не просто сукупність зазначених характеристик, а саме сформований або розвинений в результаті інвестицій і накопичений певний запас здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивацій;

по-друге, це такий запас здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивації, який доцільно використовується для одержання корисного результату і сприяє зростанню продуктивності праці;

по-третє, використання людського капіталу закономірно приводить до зростання заробітків (доходів) його власника;

по-четверте, таке зростання доходів стимулює подальші інвестиції в людський капітал, що приводить до подальшого зростання заробітків.

Розвиток людського капіталу, потреба в економічній реалізації та ефективному захисті нових можливостей робочої сили, зростання залежності підприємців і суспільних результатів їх господарської діяльності від якості праці та активності найманого працівника ви­кликали до життя таку інституціональну форму функціонування та усуспільнення праці, як соціачьний капітал.

Загальною умовою виникнення соціального капіталу можна вважати зміни, які протягом останніх десятиліть відбуваються у структурі продуктивних сил і характері праці під впливом НТР. Як вже зазначалося, ці зміни породжують нову якість робочої си­ли, трансформують характер відносин між основними суб'єктами господарювання. Тепер не тільки найманий працівник залежить від роботодавця, підприємця, а й роботодавець є залежним від найманого працівника через високий рівень кваліфікації остан­нього, творчого характеру його праці, відсутності миттєво доступ ної альтернативи вибору щодо заміни працівників адекватною за якісно працею.

Отже, соціальний капітал можна визначити як систему ціле­спрямованих соціальних зв'язків, що виникають на рівні суспіль­ства та на рівні окремого підприємства, фірми і забезпечують таку соціальну організацію відносин між суб'єктами господар­ської діяльності, основу якої складають взаємодія, довіра, надій­ність і прозорість у відносинах.

Така система зв'язків, будучи позаекономічною, і навіть, до певної міри, позаматеріальною, забезпечує водночас зростання рівня мотивації праці та якість системи стимулів, тобто є продук­тивною, її реальними організаційними формами можуть бути різ­ні види соціального партнерства.

Надійність цих зв'язків забезпечується як безпосередньо на ос­нові прямих домовленостей між представниками найманих праців­ників та підприємцями або менеджерами, так і за допомогою зако­нодавчої діяльності держави, яка може закріплювати у законах характер зв'язків, що опосередкуються поняттям соціальний капітал і вже склалися у суспільстві, або встановлювати певні принципи, норми таких зв'язків, виходячи зі свого розуміння їх суті та форм. За будь-яких умов законодавство повинно націлювати на форму­вання таких форм та норм співпраці, які б гарантували стабільність виробничої діяльності, співпрацю у розв'язанні проблем і супереч­ностей, що виникають у процесі такої діяльності, посилення довіри до співпраці з боку усіх зацікавлених сторін.

Соціальний капітал є надбанням не тільки окремих колективів, фірм, організацій. За вертикальною ознакою він має підстави для існування на рівні окремих регіонів і навіть країн. Головною умо­вою такої його властивості є створення розвиненого громадянського та інформаційного суспільства, форм соціального партнерства, за яких може виникати високий ступінь довіри між народом і владою.

Забезпечити існування соціального капіталу на такому рівні надзвичайно важко, ще важче перетворити його на постійно Як одна зі складних суспільних форм віддзеркалення характеру праці, рівня її усуспільнення і впливу на трансформацію суті та змі­сту соціально-економічних відносин наявної системи, соціальний капітал у процесі розвитку суспільного виробництва може зростати та нагромаджуватися насамперед через розвиток співпраці суб'єктів господарювання. Однак на відміну від людського капіталу, по­в'язаного передусім зі змістом праці, технологічними змінами, що відбуваються у суспільному виробництві, ця форма існування капі­талу завжди перебуває у зоні підвищеного ризику, оскільки прямо залежить від глибини та сталості змін у системі відносин влас­ності, рівня трансформованості цілей розвитку та мотиваційної складової економічної політики, суб'єктивних концептуальних по­глядів представників законодавчої та виконавчої влади, рівня куль­тури та характеру інтересів чиновників різного рангу.

Специфічною особливістю функціонування соціального капі­талу є його тісна залежність від рівня сформованості у національ­ній економічній системі капіталу інтелектуального. Адже риси та ознаки, притаманні соціальному капіталу, можуть бути належним чином реалізовані за умови значної інтелектуалізації праці, що створює майже адекватну залежність різних видів праці (у тому числі управлінської, підприємницької, найманої) у визначенні принципів та форм їх взаємодії у процесі організації виробництва товарів і послуг.

Інтелектуальний капітал – це сукупність нематеріальних активів підприємства, за допомогою яких воно може посилювати свої конкурентні переваги.

Основні форми іетелектуального капіталу представлено на рис. 2.1

Якщо ж інтелектуальна (складна та надскладна) праця не є масо­вим і необхідним для забезпечення конкуренції в усіх сферах суспіль­ної економічної діяльності явищем, можливості розвитку соціаль­ного капіталу значно обмежені, оскільки з боку власників інших форм капіталу — фінансового, фізичного тощо, втрачаються потре­ба та інтерес до соціального партнерства, прозорості у відносинах із найманими працівниками, знижується рівень соціальної відповідаль­ності бізнесу, та й з боку державних чиновників, особливо у пост-соціалістичних перехідних суспільствах, спостерігається відверте ігнорування думки та позиції зайнятих у виробництві.

Рис. 2.1 Основні форми інтелектуального капіталу.