Економічна політика як об’єктивна потреба відображення інтересів суб’єктів економічної діяльності.

Нове суспільство диктує нові, більш високі вимоги до економічного зростання, його змісту і до якості самої економіч­ної політики. Це зумовлено багатьма обставинами і передусім тим, що його зародження пов'язано з багатьма змінами у змісті функцій держави, яка висуває свої вимоги до економічної полі­тики.

Економічні закони ринкової економіки можна визначити як об'єктивні, незалежні від бажань окремої людини та цілого сус­пільства важелі регулювання соціально-економічних процесів, їх характеру та спрямування з позиції динамічного розвитку в разі пізнання та ефективного використання вимог цих законів, або руйнування, деградації в разі нерозуміння, або небажання полі­тиками врахувати ці вимоги у своїй практичній діяльності.

Механізм дії економічних законів у ринковій економіці — це певна система об'єктивних економічних форм і процесів, які від­бивають найстійкіші та найсуттєвіші причинно-наслідкові зв'язки, що охоплюють поле діяльності даного закону, або вимо­ги з боку закону до форм організації господарської діяльності як окремими виробниками, так і суспільством загалом. Пізнання механізму дії економічного закону насамперед важливе з позиції усвідомлення того факту, що причинно-наслідкові зв'язки між діями суб'єктів господарської діяльності та очікуваними резуль­татами за даних конкретних умов складатимуться тільки так і не інакше, розвиток відбуватиметься лише у заданому напрямі.

Механізм же використання економічних законів передбачає підсвідомий або свідомий рух окремого суб'єкта економічної ді­яльності в напрямі та межах, визначених вимогами ринкових за­конів, пошук найефективніших форм і методів господарювання, які б відповідали цим умовам й інтересам суб'єктів ринку.

Розуміння вимог об'єктивних економічних законів дозволяє гармонізувати та реалізувати всі ланки системи: потреби й інте­реси суб'єкта економічної діяльності — система стимулів та антистимулів — бажані й очікувані результати економічної діяль­ності — реалізація вимог економічних законів — можливість динамічного просування по вихідній усього суспільства.

Домінування в економічній системі тієї чи іншої форми рин­кових відносин визначає поле, можливості та межі вільної дії прояву і реалізації економічних законів. Але парадоксальність ситуації полягає в тому, що саме завдяки реалізації причинно-наслідкових зв'язків цих законів у процесі поступального розвит­ку ринкової системи поле та можливості їх вільної дії значно скорочуються, породжуючи складну низку економічних і соціаль­них потрясінь. Розв'язати їх, надавши нового дихання економіч­ній системі, можна лише завдяки активному втручанню держави в соціально-економічні відносини на основі формування та про­ведення активної економічної політики. Таким чином, існує пев­ний водорозділ у функціонуванні ринкових відносин і системи в цілому, коли вона не здатна динамічно розвиватися в автоматич­ному режимі і потребує підключення ще одного регулятора — держави.

Державна економічна політика — як комплекс економічних цілей і заходів держави щодо управління народним господарством, спрямованих на вирішення довготермінових (стратегічних) та короткотер­мінових (тактичних) завдань відповідно до інтересів країни або окремих класів і соціальних груп.

Реалії світового економічного розвитку першої половини XX ст. прискорили процес формування найбільш завершеної тео­рії державного втручання в економічні відносини на макрорівні. Вагомий внесок у формування цієї теорії зробив Дж. Кейнс у своїх знаменитих працях «Кінець вільного підприємництва» (1926) та «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936).

У трансформаційній економіці держава є центральною, але не головною інституціонально-політичною ланкою. Її центризм пов'язаний з концентрацією на собі всіх основних суперечностей інституціональної системи трансформаційної економіки. Держава є, передусім, центром, де відбувається процес розв'язання цих соціально-економічних суперечностей.

Соціально-економічиа природа держави в трансформаційній економіці поєднує в собі три основні якості: перша пов'язана з управлінням державною економікою; друга — випливає з того, що держава є центральним інститутом, який формує правила по­ведінки суб'єктів економічних відносин у ринковій економіці; третя — формується із зародженням соціальної економіки, коли держава як інститут повинна координувати демократичне регу­лювання і програмування економічного життя в суспільстві.

Першу якість держави, як бюрократичного центру управління державною економікою, більше можна віднести до минулого державного устрою. Він залишається актуальним і до сьогодні тією мірою, якою зберігається система «номенклатурного капіталізму».

Економічна політика нашої держави щодо контролю та регу­лювання соціально-економічних процесів сьогодні вирізняється створенням значних адміністративних бар'єрів для економічної діяльності суб'єктів господарювання, а також украй низькою ефективністю реального контролю з боку державних структур. Найважливішим напрямом подолання такого характеру держав­ного регулювання в Україні є розвиток демократичних функцій в управлінні, підпорядкованих широким верствам населення.

Формуванням економічної політики займаються певні суспільні суб’єкти, які залежно від ролі в цьому процесі поділяються на дві групи: перша — «носії економічної політики»; друга — «носії впливу на економічну політику». До першої групи відносяться ті суб’єкти, чиї повноваження визначені законом. Узагальнюючим суб’єктом цієї групи, як було вже зазначено, виступає держава в особі найвищих органів влади — уряду та парламенту (в Україні Верховної Ради). Тут багато залежить і від особистості першої особи виконавчої влади, її державницького мислення, компетентності, твердості та рішучості в діях.

Група «носіїв впливу» на економічну політику не приймає безпосередньої участі у її розробці, але може суттєво впливати на цей процес. Сюди відносяться партії та політичні рухи, профспілки, громадські організації, засоби масової інформації, тощо. Добиваючись задоволення своїх інтересів, вони «тиснуть» на органи законодавчої та виконавчої влади.

Виняткову роль відіграє народ, який вибирає різних рівнів депутатів та президентів своїх країн, оскільки виборці надають переваги тому, хто більше задовольнить їхні потреби.

В організаційному аспекті економічна політика виступає в органічній єдності двох складових — юридичних законів і економічних програм. Вони доповнюють одна одну своїми методами управління та регулювання тих чи інших елементів економіки, як єдиного соціально-економічного комплексу. На цій основі формується економічна політика як єдине ціле, що забезпечується підбором цілей та інструментів їх досягнення.

Кінцеві результати в економічній діяльності визначаються ефективністю функціонування органів державної влади, якістю законодавства, а також правозастосовувальною практикою і змі­стом десятків мільйонів окремих господарських операцій на мікрорівні. їх якісний зміст реалізується безпосередніми суб'єктами господарської діяльності. При цьому йдеться не про абстрактних юридичних осіб, як це прийнято, а про конкретних громадян — власників підприємств, фірм, менеджерів цих підприємств, рядо­вих працівників тощо.

Зміст економічної політики, як і її специфіка, визначаються слідуючими основними обставинами (умовами):

— рівнем пізнання суспільством економічних законів та закономірностей розвитку економічних явищ і процесів;

— завданнями і цілями, які ставить суспільство (держава) на тому чи іншому етапі свого розвитку;

— конкретними формами реалізації універсальних принципів функціонування економіки (ринкового саморегулювання і державного регулювання);

— етапом, на якому знаходиться країна при переході до тієї чи іншої моделі господарювання (ступінь завершеності технологічної, структурної перебудови тощо);

— специфічними для кожної країни умовами і формами становлення відповідної моделі господарювання (економічними, політичними, культурними, соціально-психологічними).

Звичайно виділяють три рівні державної економічної політики:

- макрорівень в глобальних масштабах країни, групи країн;

- метарівень, що відноситься до окремих сфер і напрямів;

- мікрорівень, що торкається розв'язання локальних проблем.

Крім того, виділяють також загальнодержавну, регіональну і місцеву політику. Зрозуміло, що грань між ними вельми умовна так, наприклад, загальнонаціональна державна економічна політика передбачає її доведення до нижніх ланок державної влади і можливість безпосередньо впливати на конкретних громадян держави.