Концептуальні моделі переходу до ринкової системи господарювання.

Сьогодні перед Україною, що пересягнула через деся­тирічний період складних трансформаційних змін, постають нові завдання, розв'язання яких зумовлює перспективу її розвитку.

Аналізуючи зміст та напрями трансформаційного процесу в Україні, слід звернути увагу, що в контексті поглиблення суспіль­но-реформаційних процесів, адаптації до нового формату глобаль­них зрушень та модернізації загальних положень національного реформаційного порядку сьогодення перед Україною постало одразу кілька завдань, серед яких головними є:

— визначення пріоритетів подальшого розвитку з урахуван­ням активізованих і потенційних національних ресурсів та перс­пективних світових політичних і технопромислових тенденцій;

— забезпечення динаміки зростання, яка б відтворювала резо­нанс із загальносвітовою динамікою та темпом розвитку інших країн спільної з Україною цивілізаційної платформи;

— гармонізація впливів і взаємозв'язків між внутрішньою економічною і політичною підсистемами, з одного боку, та зов­нішніми чинниками — з другого, з метою пошуку «формули ін-ституційної рівноваги», яка гарантує невпинне зростання;

— запровадження адекватної державної політики, спрямованої на активізацію пріоритетних чинників постіндустріального про­гресу та створення саморегульованих циклів інноваційного роз­витку;

— пошук адекватної методології подальшого розвитку, яка відповідає актуальним завданням нового покоління національних реформ, кореспондується зі світовим досвідом та вдалою практи­кою «піонерів світового розвитку» і являє собою сучасний кате­горіально-інструментальний апарат для розуміння наявних та процесів, що набирають швидкість.

Трансформаційна економіка не повинна негайно налаштовуватись на досягнення кінцевих цілей. Спочат­ку треба прагнути досягнення певної макроекономічної стабільності, яку в підсумку мають характеризувати такі дії:

— стримування інфляції переважно на рівні до 10 %;

— підтримка високого рівня зайнятості;

— збереження високих темпів зростання — на рівні 5 % на рік;

— гарантування справедливого розподілу доходів і влас­ності;

— забезпечення населення основними видами соціальних по­слуг;

— створення необхідної інфраструктури;

— формування рівноважного платіжного балансу за відповід­ного балансу поточних платежів;

—досягнення збалансованості розширеного державного бю­джету;

— запровадження контролю над грошовим пропонуванням за його помірного зростання.

Найпоширенішими концептуальними варіантами трансфор­мації постсоціалістичної економіки, які спираються на ідеї інсти­туціоналізму, неокласики та посткейсіанства, вважаються два: шокотерапія та градулізм.

Міжнародний валютний фонд як ідеолог «шокової терапії», до якого Україна вступила у 1992 p., фінансує короткотермінові державні програми боротьби з високою інфляцією та загальною валютно-фінансовою нестабільністю. У своїй діяльності він ке­рується базовим принципом обумовленості, згідно з яким країни — члени МВФ можуть отримати кредити за умови, що вони зо­бов'язуються здійснювати відповідну економічну політику, спрямовану на скорочення бюджетного дефіциту, зниження тем­пів зростання грошової маси, підвищення відсоткових ставок за кредитами вище рівня інфляції. У своїй політиці ці міжнародні фінансові установи як наукову базу використовували лише один із напрямів західної економічної теорії — лібералізм у його монетариському виконанні. З боку впливових наукових і урядових кіл Заходу реформаторській владі України був нав'язаний саме варіант «шокової терапії» як напрям трансформаційної програ­ми за назвою «Вашингтонський консенсус».

Вашингтонський консенсус — комплекс соціально-економічних за­ходів у галузі економічної політики, розроблених Міжнаро­дним валютним фондом і Світовим банком на базі монетар­ної теорії, для розбудови ринкової економіки.

Ідеологія даної програми базується на основі так званих подвій­них стандартів — для внутрішнього користування та для експорту в інші країни. Адже економічно розвинуті країни нав'язують іншим країнам принципи вільного ринку і вільної конкуренції, а реально свою національну економіку будують на сполученні олігополістичної практики і широкого втручання держави у формування економі­ки та управління нею. «Подвійність стандартів» МВФ і США поля­гає у тому, що рекомендації Вашингтонського консенсусу від самого початку були розраховані на «зовнішнє» споживання слабо­розвинутими і постсоціалістичними країнами, різноманітними засо­бами нав'язувались їм. При цьому мовчазно або й відверто визнава­лась їх непридатність для розвинутої ринкової економіки.

Стандарти «Вашингтонського консенсусу» прописували украй спрощені завдання економічної політики і зведення її до трьох постулатів: лібералізації, приватизації і стабілізації через жорстке формальне планування грошової маси. Така політика спрямована на максимальне обмеження ролі держави як активного суб'єкта економічного впливу і обмеження його функцій контролем за динамікою грошової маси.

Ідеологія даної трансформаційної програми розроблена в од­ній із праць Дж. Вільямса і базувалась на десяти принципах.

1. Бюджетна дисципліна (скорочення бюджетного дефіциту), ніякого фінансування бюджетних зобов'язань за допомогою дру­карського верстата.

2. Зміна пріоритетів держвитрат (відмова від практики субси­діювання збиткових держаних підприємств на користь збільшен­ня асигнувань на боротьбу з бідністю за допомогою програм фі­нансування освіти та охорони здоров'я).

3. Податкова реформа, метою якої є створення системи з ши­рокою податковою базою, але низькими ставками, і як наслідок — посилення стимулів і поліпшення горизонтальної справедли­вості без зниження досягнутої прогресивності.

4. Фінансова лібералізація, пріоритетом якої є ринково орієн­товані відсоткові ставки. Але досвід і практика свідчать, що рин­ково обґрунтовані ставки можуть бути наскільки високі, настіль­ки це не погрожує платоспроможності виробничих підприємств і уряду.

5. Конкурентоспроможний валютний курс, який забезпечує країнам на достатньому рівні конкурентоспроможність для ініці­ювання швидкого зростання нетрадиційних раніше експортних товарів. При цьому експертам гарантується конкурентоспромож­ність у майбутньому.

6. Лібералізація зовнішньої торгівлі через створення митних тарифів і послаблення нетарифних обмежень.

7. Лібералізація прямих іноземних інвестицій. Штучні бар'єри необхідно усунути. Іноземним і вітчизняним підприємствам, фір­мам повинні бути забезпечені рівні умови.

8. Приватизація державних підприємств за умови виключення зловживань з боку корумпованої влади.

9. Дерегулювання з боку держави суб'єктів підприємницької діяльності. Уряд повинен ліквідувати обмеження, що перешко­джають появі нових фірм або стримують конкуренцію. В іншому разі уряд повинен надати докази, що обмеження введені з метою забезпечення нагляду за фінансовими організаціями

10. Право власності. Законодавство повинно забезпечити на­дійні права власності, включаючи державний сектор.

Наведені принципи повинні були, за прогнозами авторів цієї теорії, забезпечувати макроекономічну рівновагу. Вважається, що без їх дотримання неможливе в подальшому функціонування ринкової економіки. Стабілізація вимірюється рівнем інфляції і досягається за допомогою такого інструменту, як фінансові об­меження. Лібералізація вимірюється ступенем відкритості еко­номіки і досягається шляхом пом'якшення внутрішньо- і зовніш­ньоторгового режиму. Ефекти лібералізації цін і зовнішньої тор­гівлі взаємно посилюються шляхом підвищення впливу міжнарод­ної конкуренції.

На початковому етапі дані принципи розроблялися для вста­новлення контролю за формуванням економічної політики сла­борозвинутих країн з приводу запобігання розбазарюванню на­даних їм закордонних кредитів. Тому в даній програмі існує певний примітивізм, питання макроекономічної політики зведені до лібералізації і формального планування зростання грошової маси на основі простих регресивних залежностей. З погляду інте­ресів МВФ, змістом такої політики була реалізована на її основі технологія контролю за діями урядів відповідних країн. Цим по­яснюється і вибір простих для контролю методик планування. Подібна політика мала на меті забезпечення не економічного зростання, а позицій міжнародного фінансового і торгового капіталу, зацікавленого у забезпеченні контролю над ринками країн, що стали на шлях трансформації.

Україна не є винятком, для неї було розроблено свою модифі­кацію доктрини Вашингтонського консенсусу. Під тиском інозем­них кредиторів, реформаторською владою нашої держави була визнана керівна роль МВФ у формуванні економічної політики України, основні параметри якої розроблялись експертами МВФ. Не дивно, що політика «шокової терапії», заснована на ідеології лібералізму, виявилась у повній суперечності з продекларованими обіцянками.

Помилки такої економічної політики не мають рівних у прак­тиці економічного планування і прогнозування. Так, перед лібе­ралізацією цін прогнозувалося, що стабілізація буде досягнутою за підвищення загального рівня цін тільки у кілька разів. Відтоді зростання цін становило кілька десятків, а то й сотні разів, а ста­білізації економіки так і не було досягнуто.

Домінуючою, центральною складовою «Вашингтонського консенсусу» с завдання формування інституту приватної влас­ності через роздержавлення і швидку приватизацію державної власності, що забезпечило б активну економічну діяльність суб'єктів господарювання у перехідний період. Цьому повинна була сприяти масова приватизація, коли кожен громадянин України формально мав право стати повноправним власником значної частини державної власності шляхом видачі йому імен­ного приватизаційного сертифіката, номінальна вартість якого за підрахунками учених-економістів мала становити не менше 10 тис. доларів. Унаслідок інфляційних процесів у першій половині 1990-х років, штучного заниження вартості майна, сотні тисяч підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації, дії інших економічних та правових причин призвели до катастрофіч­ного знецінення майнових сертифікатів громадян. Таким чином, переважна більшість працездатного населення перетворилися на осіб, позбавлених засобів виробництва та засобів існування, а отже, на продавців власної робочої сили в умовах масового без­робіття. Лишившись без підтримки з боку суспільства і майже потрапивши у зону соціального ризику, ця частина населення примусово стала на шлях самовиживання. її доходи були нижче прожиткового мінімуму і, відповідно, цей прошарок громадян не міг стати основою стабільності в державі.

З другого боку, в цей негативний перехідний період трансфор­мацій суспільства чітко виділяється група людей, так званих «ефективних власників». До неї увійшли представники тіньового капіталу, вищі чиновники державного апарату, номенклатурний директорський корпус, які здійснили масове розкрадання держав­ної власності. На сьогоднішній день, за підрахунками Фонду держ­майна, біля 20 тис. підприємств приватизовані з порушенням віт­чизняного законодавства. Незаконно одержані кошти від процесу «чорної приватизації» опинились не на рахунках у державному бюджеті, а у сейфах західних іноземних банків і, відповідно, пра­цюють на економіку їх держав.

За теперішніх умов розвиток відносин власності у розвинутих країнах світу спрямовано на поступове подолання процесу від­чуження найманих працівників від власності. В Україні та деяких інших країнах СНД він набув протилежного характеру. Відповід­но, якщо перед масовою приватизацією підприємств прогнозува­лося швидке зростання ефективності виробництва, то внаслідок антидемократичного характеру приватизаційних процесів в Україні, а також хибної економічної політики влади цього не від­булося, а отже, виникнення ефективного власника, здатного на основі здійснення раціональної системи менеджменту, іннова­ційної діяльності приймати раціональні рішення і ефективно гос­подарювати, було неможливим. За всіма показниками ефективно­сті виробництва відбувся величезний спад.

Таким чином, основний акцент на те, що лише жорстка моне­тарна політика може забезпечити швидке подолання інфляції та одночасне поглиблення ринкових реформ не спрацював і дав протилежний негативний результат у вигляді довготривалого спаду економіки. Сформувалися нецивілізовані ринкові відноси­ни, де первісне нагромадження капіталу здійснювалося через ма­сову тінізацію економіки, масштабну конкуренцію, казнокрадст­во та кримінально-економічну злочинність. У результаті роз­витку «дикого» ринку, з одного боку, відбулося масштабне збід­нення громадян країни, а з другого, народження маленького прошарку вітчизняної буржуазії з надвисокими прибутками, на­громадженим капіталом від тіньової приватизації. Через відсут­ність системної кадрової політики з боку держави виник вакуум управлінських кадрів у народному господарстві, неконтрольова-ний рівень безробіття досяг катастрофічного рівня, що об'єк­тивно спричинило масову міграцію за кордон молодих перспек­тивних висококваліфікованих кадрів. Відповідно замість необ­хідних прогресивних структурних зрушень і реструктуризації вітчизняних підприємств відбулося поглиблення структурної дефо­рмації економіки. У структурі експорту із України домінували сировина та продукція переробних галузей.

В економічній літературі окремі автори, аналізуючи перехід­ний характер трансформаційних процесів у постсоціалістичних країнах, досить часто розглядають Польщу як позитивний при­клад запровадження концепції «шокової терапії». Але Польща мала сприятливіші вихідні умови реформ, передусім у сільському господарстві, де близько 80 % орних земель перебували у приват­ній власності. Крім того, економічне зростання в основному було забезпечене одержанням значних іноземних інвестицій (понад 6 млрд дол. США), а також списанням зовнішнього боргу (323 млрддол. США).

Противники монетаристського підходу до трансформаційних змін стверджують, що одним із основних недоліків є недооцінка особливостей перехідного періоду в конкретних країнах, а також тенденцій світового розвитку. Насамперед це стосується України і Росії, які мають певну, властиву тільки їм, специфіку — розміри те­риторії, кількість населення, геополітичне розташування, розвинуту науково-технічну базу, значну частку галузей військово-промис­лового комплексу та ін. Вразлива сама по собі ця модель не може ефективно використовуватися в умовах сучасних вітчизняних реалій.

Ідеологи другої, так званої градуалістської (від англ. grachil — поступовий) концепції трансформації постсоціалістичної еконо­міки трактують іншу стратегію трансформаційних процесів у пе­рехідний період розбудови ринкової економіки, яка припускає поетапне повільне проведения реформ. Внутрішня лібералізація спочатку проводиться експериментально в окремих секторах чи галузях економіки і тільки після одержання позитивного резуль­тату поширюється на економіку в цілому.

Градуапізм — сформована концепція, стратегія дій щодо поетапного, поступового реформування адміністративно-командної еко­номіки в ринкову.

У процесі реалізації даного методу реформ спочатку зніма­ються обмеження у сільському господарстві, інших галузях, які перебувають у стадії кризи. Потім поширюються на інші сфери економіки у міру того, як з'являються необхідні елементи інституціональної структури. При цьому усвідомлюється тривалість даного процесу та можливість забезпечення необхідного обсягу внутрішніх інвестицій у національну економіку, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску матеріаль­них благ. Низький рівень рентабельності вважається доміную­чим, порівняно з падінням обсягів виробництва.

Стратегія цієї моделі базується на підвищенні ефективності і збільшенні доходів на початковому етапі реформ для майбутньої стартової стимуляції складніших трансформаційних перетворень.

Градуалістська версія трансформації фокусує увагу на її «процесності» і вже цим протистоїть доктрині «шокової терапії» з її орієнтацією на кінцевий пункт «переходу». Трансформація сприймається насамперед як зміни у структурі сукупного пропо­нування та попиту. Підкреслюється ресурсо- і особливо капітало­місткий характер процесу, його тривалість. Відповідно градуаліст­ська стратегія відводить провідну роль стабілізації виробництва: тільки за стійкого випуску продукції можна забезпечити безупинне надходження ресурсів, необхідних для підтримання рівня і форму­вання структури споживання й інвестицій, створення передумов со­ціальної адаптації населення в умовах трансформації.

Акцентуючи увагу на різних, але в кожному разі істотних сто­ронах процесу трансформації, обидва підходи взаємно доповню­ють один одного. Ситуація змінюється, як тільки справа доходить до рекомендацій: у питаннях економічної політики обидва підхо­ди зіштовхуються. Дана суперечність — ще одне свідчення того, що надійного шляху від економіки радянського типу до економі­ки ринкової поки не знайдено.

Серед підходів до економічної трансформації, альтернативних обом основним версіям, найавторитетнішими вбачаються «гетеродоксальні» змішані стратегії й інституціоналістська опозиція стандартним концепціям.