Категории: ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Регулювання ринку праці, зайнятості, оплати праці та споживання населення.Одним з найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи, на підставі яких прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка споживання населенням матеріальних благ та послуг, склад і джерела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп. Планування та регулювання доходів має враховувати принцип нерівності формування й розподілу доходів у суспільстві. Коли диференціація доходів у суспільстві є завеликою, то виникає бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення суспільства. Бідність визначається показником прожиткового мінімуму, який постійно змінюється внаслідок зміни цін на ринку товарів та послуг. Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей мусить коригувати держава через податкову політику: високі доходи оподатковуються за високими ставками, а доходи, що не перевищують прожиткового мінімуму, можуть бути взагалі звільнені від оподаткування. Податкові надходження потім перерозподіляються в порядку компенсації людям, що несуть особливі фінансові витрати (скажімо, на утримання дітей, інших непрацездатних членів сім’ї). Такі заходи встановлюються в законодавчому порядку і систематично переглядаються відповідно до економічної та соціальної ситуації в країні. Крім того, держава має забезпечити надання цільової допомоги громадянам, що мають низькі доходи, не тільки з тим, щоб ці люди мали змогу утриматись на певному життєвому рівні, а й із тим, щоб вони могли робити хоч якісь невеличкі заощадження. Для цього державними структурами розробляються спеціальні програми зі збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі в будівництві житла та присадибних споруд. Реальні доходи обчислюють по окремим соціальним групам населення в розрахунку на одного зайнятого за сферами діяльності (виробництва) або на душу населення. В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узгодження інтересів підприємців і найманих працівників. Окрім співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці, на рівень заробітної плати впливають державна політика в галузі праці та соціального захисту населення, колективно-договірне регулювання, дискримінаційні процеси на ринку праці тощо. У трансформаційній економіці змінюється роль держави в регулюванні заробітної плати. Відбувається перехід до регулювання державою зовнішніх умов діяльності самостійних суб'єктів господарювання, розширення сфери договірного регулювання заробітної плати. Як свідчить досвід країн з розвинутою ринковою економікою щодо регулювання заробітної плати, держава насамперед встановлює зовнішні параметри діяльності самостійних учасників ринкових відносин, зафіксовані в нормативних актах та інших документах. При цьому враховуються потреби відтворення робочої сили, оскільки базовий рівень заробітної плати повинен забезпечувати певний прожитковий мінімум, а тому визначальними є аналіз та прогноз «споживчого кошика», урахування змін у мінімальному споживчому бюджеті, динаміці інфляції, яка відображує зміни цін товарів. Держава має право встановлювати нижню і верхню межі заробітної плати. Нижня межа — мінімальна заробітна плата, верхня — так звана «стеля» підвищення заробітної плати відповідно до політики доходів. Однак у багатьох країнах верхня межа («стеля») зараз не встановлюється. Визначивши організаційно-правові засади і основні параметри регулювання заробітної плати, держава надалі контролює їх виконання, а решта питань оплати праці вирішується у сфері договірного регулювання. Мінімальна заробітна плата встановлюється державою як соціальна гарантія забезпечення нормальних умов відтворення робочої сили найменш кваліфікованого працівника й утримання його сім'ї. Вона являє собою законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, менше за який не може одержати найманий працівник за фактично виконану ним повну місячну норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням економічного розвитку країни, продуктивності праці, середньої заробітної плати і вартісної величини мінімального споживчого бюджету. У країнах з ринковою економікою вона встановлюється з урахуванням прожиткового мінімуму. Мінімальний рівень заробітної плати не повинен бути нижчим за рівень допомоги з безробіття. Інакше виникнуть певні фінансові та адміністративні проблеми, оскільки потрібно буде доповнювати мінімальну заробітну плату допомогами по бідності і доводити доходи низькооплачуваних працівників до рівня доходів, передбачених системою соціального забезпечення. Мінімальна заробітна плата є, з одного боку, своєрідним економічним стимулом до набуття професії та кваліфікації, а з другого — частина працівників з мінімальною заробітною платою становлять потенційний резерв для виїзду на некваліфіковапі види робіт за кордон. В Україні мінімальна заробітна плата встановлюється для того, щоб зафіксувати нижню межу оплати праці. Таким чином вона гарантує захист від невиправдано низьких ставок заробітної плати. На жаль, як і в більшості постсоціалістичних країн, мінімальна заробітна плата значно нижча за прожитковий мінімум, унаслідок чого вона не відіграє належної економічної та соціальної ролі. Для прогнозування рівня життя населення та державного регулювання його використовують показники соціальних гарантій населенню, такі як: прожитковий мінімум, мінімальний споживчий бюджет, мінімальний нормативний споживчий кошик, межа малозабезпеченості, мінімальна заробітна плата (пенсія, стипендія, грошова допомога) та ін. Основним інструментом регулювання доходів населення є використання мінімального споживчого бюджету. Мінімальний споживчий бюджет (МСБ) визначає такий обсяг доходів, який уможливлює придбання набору споживчих товарів і послуг для задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. Одиниця виміру — кількість гривень на рік (місяць) на одну людину. Вихідною інформацією для розрахунків МСБ є: дані демографічного прогнозу, склад мінімального нормативного споживчого кошику, норми споживання населенням товарів (послуг), дані про рівень і динаміку споживчих цін на товари (послуги). При визначенні натурально-речової структури МСБ використовують дані про склад мінімальних нормативних споживчих кошиків. Мінімальний нормативний споживчий кошик (МНСК) включає збалансований набір товарів (послуг) за такими основними статтями витрат людини: продукти харчування (хліб і хлібопродукти, м’ясо та м’ясопродукти, молоко та молокопродукти, масло, яйця, риба та рибопродукти, картопля, овочі та бахчеві, фрукти, ягоди, олія, цукор і т. д.); непродовольчі товари (одяг, білизна, взуття, ліки, предмети сангігієни, меблі, предмети культурно-побутового та господарського призначення і т. п.); послуги (житлово-комунальні, культурно-просвітницькі, побутові, транспорту, зв’язку, перебування дітей у дошкільних закладах і т. п.). Для оцінки МСБ слід використовувати середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням всіх видів торгівлі. Для цього відповідними статистичними органами проводяться систематичні спостереження за рівнем цін (тарифів). Для прогнозування МСБ використовуються дані про рівень цін у базовому році та прогнозна величина індексу цін (тарифів). До системи державного регулювання рівня життя входять: індексація грошових доходів населення, компенсація за подорожчання товарів, субсидування. Головна мета індексації — збереження життєвого рівня населення або, як мінімум, захист його найменш забезпечених верств. Індексації підлягають грошові доходи громадян, що не мають одноразового характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці, відшкодування в разі втрати працездатності. Компенсація передбачає відшкодування подорожчання окремих видів товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг) і передбачає виплату різниці у цінах громадянам або їх окремим групам. Субсидування — це вид грошової допомоги населенню для оплати споживання окремих видів товарів або послуг (житлові субсидії). Інформаційною основою державного регулювання зайнятості населення є зведений баланс трудових ресурсів і баланс ринку праці. Зведений баланс трудових ресурсів складається з чотирьох розділів: І. Чисельність населення; ІІ. Чисельність трудових ресурсів; ІІІ. Розподіл трудових ресурсів за підприємствами (установами, організаціями) різних форм власності та господарювання; IV. Розподіл трудових ресурсів за сферами й галузями національної економіки. Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основним з яких є Закон України «Про зайнятість населення» (1991 р.). Закон гарантує всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення; безоплатну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів, здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільства; грошову компенсацію, пов’язану із направленням на роботу до інших регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи; безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання роботи за фахом випускникам державних професійних навчальних закладів; визначення осіб, які зараховуються до категорії безробітних, а також осіб, яким надається спеціальний захист. Основні функції з регулювання ринку праці в Україні здійснює Міністерство праці і соціальної політики України. Це міністерство відповідає за реформування трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідальність за формування державної програми зайнятості. Для реалізації програми зайнятості створено Державну службу зайнятості. Її обов’язком є: аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції робочої сили; облік громадян із питань працевлаштування; надання інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення професійної орієнтації і консультації населення, у тому числі молоді; організація професійної підготовки та перепідготовки працівників, звільнюваних з виробництва; підготовка пропозицій та висновків про використання праці іноземних громадян, які запрошуються в Україну для виконання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в межах своєї компетенції соціального захисту незайнятих громадян; здійснення контролю за дотриманням підприємствами (установами, організаціями) законодавства про зайнятість населення. Для фінансування заходів, передбачених державною програмою зайнятості створено Державний фонд сприяння зайнятості населення. |
|
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-23 lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда... |