Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Регулювання ринку праці, зайнятості, оплати праці та споживання населення.

Одним з найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи, на підставі яких прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка споживання населенням матеріальних благ та послуг, склад і джерела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп.

Планування та регулювання доходів має враховувати принцип нерівності формування й розподілу доходів у суспільстві.

Коли диференціація доходів у суспільстві є завеликою, то виникає бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення суспільства. Бідність визначається показником прожиткового мінімуму, який постійно змінюється внаслідок зміни цін на ринку товарів та послуг.

Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей мусить коригувати держава через податкову політику: високі доходи оподатковуються за високими ставками, а доходи, що не перевищують прожиткового мінімуму, можуть бути взагалі звільнені від оподаткування.

Податкові надходження потім перерозподіляються в порядку компенсації людям, що несуть особливі фінансові витрати (скажімо, на утримання дітей, інших непрацездатних членів сім’ї). Такі заходи встановлюються в законодавчому порядку і систематично переглядаються відповідно до економічної та соціальної ситуації в країні. Крім того, держава має забезпечити надання цільової допомоги громадянам, що мають низькі доходи, не тільки з тим, щоб ці люди мали змогу утриматись на певному життєвому рівні, а й із тим, щоб вони могли робити хоч якісь невеличкі заощадження. Для цього державними структурами розробляються спеціальні програми зі збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі в будівництві житла та присадибних споруд.

Реальні доходи обчислюють по окремим соціальним групам населення в розрахунку на одного зайнятого за сферами діяльності (виробництва) або на душу населення.

В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узгодження інтересів підприємців і найманих працівників.

Окрім співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці, на рівень заробітної плати впливають державна політика в галузі праці та соціального захисту населення, колективно-договірне регулювання, дискримінаційні процеси на ринку праці тощо. У трансформаційній економіці змінюється роль держави в регулю­ванні заробітної плати. Відбувається перехід до регулювання державою зовнішніх умов діяльності самостійних суб'єктів гос­подарювання, розширення сфери договірного регулювання заро­бітної плати.

Як свідчить досвід країн з розвинутою ринковою економікою щодо регулювання заробітної плати, держава насамперед встанов­лює зовнішні параметри діяльності самостійних учасників рин­кових відносин, зафіксовані в нормативних актах та інших доку­ментах. При цьому враховуються потреби відтворення робочої сили, оскільки базовий рівень заробітної плати повинен забезпе­чувати певний прожитковий мінімум, а тому визначальними є аналіз та прогноз «споживчого кошика», урахування змін у міні­мальному споживчому бюджеті, динаміці інфляції, яка відобра­жує зміни цін товарів. Держава має право встановлювати нижню і верхню межі заробітної плати. Нижня межа — мінімальна заро­бітна плата, верхня — так звана «стеля» підвищення заробітної плати відповідно до політики доходів. Однак у багатьох країнах верхня межа («стеля») зараз не встановлюється. Визначивши ор­ганізаційно-правові засади і основні параметри регулювання за­робітної плати, держава надалі контролює їх виконання, а решта питань оплати праці вирішується у сфері договірного регулювання.

Мінімальна заробітна плата встановлюється державою як со­ціальна гарантія забезпечення нормальних умов відтворення ро­бочої сили найменш кваліфікованого працівника й утримання йо­го сім'ї. Вона являє собою законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, менше за який не може одержати найманий працівник за фактично викона­ну ним повну місячну норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням економічного розвит­ку країни, продуктивності праці, середньої заробітної плати і вар­тісної величини мінімального споживчого бюджету. У країнах з ринковою економікою вона встановлюється з урахуванням про­житкового мінімуму.

Мінімальний рівень заробітної плати не повинен бути нижчим за рівень допомоги з безробіття. Інакше виникнуть певні фінан­сові та адміністративні проблеми, оскільки потрібно буде допов­нювати мінімальну заробітну плату допомогами по бідності і до­водити доходи низькооплачуваних працівників до рівня доходів, передбачених системою соціального забезпечення. Мінімальна заробітна плата є, з одного боку, своєрідним економічним стиму­лом до набуття професії та кваліфікації, а з другого — частина працівників з мінімальною заробітною платою становлять потен­ційний резерв для виїзду на некваліфіковапі види робіт за кор­дон.

В Україні мінімальна заробітна плата встановлюється для то­го, щоб зафіксувати нижню межу оплати праці. Таким чином во­на гарантує захист від невиправдано низьких ставок заробітної плати. На жаль, як і в більшості постсоціалістичних країн, міні­мальна заробітна плата значно нижча за прожитковий мінімум, унаслідок чого вона не відіграє належної економічної та соціаль­ної ролі.

Для прогнозування рівня життя населення та державного регулювання його використовують показники соціальних гарантій населенню, такі як: прожитковий мінімум, мінімальний споживчий бюджет, мінімальний нормативний споживчий кошик, межа малозабезпеченості, мінімальна заробітна плата (пенсія, стипендія, грошова допомога) та ін. Основним інструментом регулювання доходів населення є використання мінімального споживчого бюджету.

Мінімальний споживчий бюджет (МСБ) визначає такий обсяг доходів, який уможливлює придбання набору споживчих товарів і послуг для задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. Одиниця виміру — кількість гривень на рік (місяць) на одну людину.

Вихідною інформацією для розрахунків МСБ є: дані демографічного прогнозу, склад мінімального нормативного споживчого кошику, норми споживання населенням товарів (послуг), дані про рівень і динаміку споживчих цін на товари (послуги).

При визначенні натурально-речової структури МСБ використовують дані про склад мінімальних нормативних споживчих кошиків. Мінімальний нормативний споживчий кошик (МНСК) включає збалансований набір товарів (послуг) за такими основними статтями витрат людини: продукти харчування (хліб і хлібопродукти, м’ясо та м’ясопродукти, молоко та молокопродукти, масло, яйця, риба та рибопродукти, картопля, овочі та бахчеві, фрукти, ягоди, олія, цукор і т. д.); непродовольчі товари (одяг, білизна, взуття, ліки, предмети сангігієни, меблі, предмети культурно-побутового та господарського призначення і т. п.); послуги (житлово-комунальні, культурно-просвітницькі, побутові, транспорту, зв’язку, перебування дітей у дошкільних закладах і т. п.).

Для оцінки МСБ слід використовувати середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням всіх видів торгівлі. Для цього відповідними статистичними органами проводяться систематичні спостереження за рівнем цін (тарифів). Для прогнозування МСБ використовуються дані про рівень цін у базовому році та прогнозна величина індексу цін (тарифів).

До системи державного регулювання рівня життя входять: індексація грошових доходів населення, компенсація за подорожчання товарів, субсидування. Головна мета індексації — збереження життєвого рівня населення або, як мінімум, захист його найменш забезпечених верств. Індексації підлягають грошові доходи громадян, що не мають одноразового характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці, відшкодування в разі втрати працездатності. Компенсація передбачає відшкодування подорожчання окремих видів товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг) і передбачає виплату різниці у цінах громадянам або їх окремим групам. Субсидування — це вид грошової допомоги населенню для оплати споживання окремих видів товарів або послуг (житлові субсидії).

Інформаційною основою державного регулювання зайнятості населення є зведений баланс трудових ресурсів і баланс ринку праці.

Зведений баланс трудових ресурсів складається з чотирьох розділів: І. Чисельність населення; ІІ. Чисельність трудових ресурсів; ІІІ. Розподіл трудових ресурсів за підприємствами (установами, організаціями) різних форм власності та господарювання; IV. Розподіл трудових ресурсів за сферами й галузями націо­нальної економіки.

Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основним з яких є Закон України «Про зайнятість населення» (1991 р.). Закон гарантує всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення; безоплатну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів, здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільства; грошову компенсацію, пов’язану із направленням на роботу до інших регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи; безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання роботи за фахом випускникам державних професійних навчальних закладів; визначення осіб, які зараховуються до категорії безробітних, а також осіб, яким надається спеціальний захист.

Основні функції з регулювання ринку праці в Україні здійснює Міністерство праці і соціальної політики України. Це міністерство відповідає за реформування трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідальність за формування державної програми зайнятості. Для реалізації програми зайнятості створено Державну службу зайнятості. Її обов’язком є: аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції робочої сили; облік громадян із питань працевлаштування; надання інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення професійної орієнтації і консультації населення, у тому числі молоді; організація професійної підготовки та перепідготовки працівників, звільнюваних з виробництва; підготовка пропозицій та висновків про використання праці іноземних громадян, які запрошуються в Україну для виконання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в межах своєї компетенції соціального захисту незайнятих громадян; здійснення контролю за дотриманням підприємствами (установами, організаціями) законодавства про зайнятість населення.

Для фінансування заходів, передбачених державною програмою зайнятості створено Державний фонд сприяння зайнятості населення.

Последнее изменение этой страницы: 2016-07-23

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...