Лекція 9. Основні тенденції та інституціональні форми глобалізації, їх вплив на трансформаційні процеси в Україні

План лекції

1. Сутність глобалізації. Економічний розвиток як чинник формування інституціональних основ гло­балізації.

2. Глобалізація та проблеми міжнародної економіч­ної безпеки.

3. Глобалізація та соціалізація економічного роз­витку.

4. Глобалізація як інструмент запровадження ефек­тивних соціальних чинників трансформації національ­них економічних систем.

1. Сутність глобалізації. Економічний розвиток як чинник формування інституціональних основ гло­балізації.

Становлення державності в Україні, взаємозв'язане з об'єктивними процесами системної трансформації економіки, ідеології, суспільства загалом, розпочалося у надзвичайно склад­них умовах, важливим чинником яких, безперечно, виступають процеси, що відбуваються у світовій системі господарювання.

Складність та неоднозначність цих процесів викликана динамізацією процесів системної глобалізації життя на планеті.

Глобалізація визнається сьо­годні однією із закономірностей, які характеризують сучасний стан, умови та перспективи розвитку світового співтовариства, кожного окремого його суб'єкта як частки цілого. Водночас вона є однією з системних інституціональних форм, через які виявля­ється якісно новий рівень інтегрованості, цілісності сучасної сві­тової метасоціальної системи, нова якість суперечностей у ній.

Новий поштовх розвитку процесів глобалізації всіх сфер жит­тя на планеті, і зокрема економіки, зумовлений також розпадом економічної системи соціалізму, яка контролювала значні тери­торії та ресурси планети, перетворенням ринку на єдиний «уні­версальний» механізм єдиної економічної системи, що охоплює весь світ.

Сьогодні феномен глобалізації виходить за суто економічні рамки та охоплює практично всі основні сфери суспіль­ної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства.

Основні етапи формування світового господарства:

1. З появою національних господарських систем, національ­них держав виникають міжнародна спеціалізація й міжнародний поділ праці як вища форма суспільного поділу праці.

2. Поглиблення міжнародного поділу праці особливо посилю­ється в умовах розвитку науково-технічної, і, зокрема, інформа­ційної революції, оскільки стає неможливим використання їх до­сягнень якоюсь однією окремою країною. Значно впливає на розвиток міжнародного поділу праці та його форм функціону­вання транснаціональних корпорацій. Зокрема, їх діяльність веде до трансформації уявлення про такі види суспільного поділу пра­ці, як частковий та одиничний, оскільки навіть внутрішньофірмовий поділ праці в ТНК стає, фактично, різновидом її міжнарод­ного поділу.

Поглиблення спеціалізації викликає необхідність у поглиб­ленні кооперації у сфері виробництва.

Міжнародна виробнича кооперація — це безпосереднє поєднання у повсякденній взаємодії праці суб'єктів— юридичних осіб різних країн в одному й тому ж, або в різних, але пов'язаних між собою процесах виробництва на основі єдності конкретної виробничої мети.

Визначають такі основні форми міжнародного виробничого співробітництва:

• спільна координація виробництва та збуту на основі спеціа­лізації та кооперування;

• спільне володіння підприємствами;

• науково-технічне співробітництво.

Однією із найважливіших форм сучасної міжнародної вироб­ничої кооперації слід визнати міжнародне науково-технічне спів­робітництво. Основними формами такого співробітництва є:

— створення спільних науково-дослідних центрів;

— здійснення спільних експериментів у галузі вдосконалення техніки й технологій;

— спільні пошуки та вивчення зарубіжного досвіду в галузі організації виробництва та праці;

— поточна координація та консультації з питань науково-технічної політики;

— організація підготовки кваліфікованого персоналу дослід­ників.

3. Міжнародна економічна інтеграція являє собою процес господарсько-політичного об'єднання країн па основі розвитку гли­боких стійких взаємозв'язків та поділу праці між національни­ми господарствами, взаємодії їх структур на різних рівнях і в різних формах.

До основних форм такої економічної інтеграції відносять:

— зони вільної торгівлі, де відміняються торговельні обме­ження між країнами-учасницями;

— митні союзи, що базуються на встановленні єдиного зовніш­ньоторговельного тарифу та проведенні єдиної торговельної по­літики відносно країн «третього світу»;

— спільний ринок, який базується на вільній торгівлі, свободі руху капіталів та робочої сили, узгодженні економічної політики (це складніша форма інтеграційних процесів);

— економічний (валютний) союз, заснований на узгодженні економічної та валютної політики (одна з найскладніших форм міжнародної інтеграції).

Основними перевагами, які отримують країни — учасниці міжнародної інтеграції, є, насамперед: широкий доступ до різних видів ресурсів, створення стабільного ринку збуту продукції, сприятливих умов для окремих національних виробників, захист їх від зовнішньої конкуренції. Міжнародна інтеграція в межах економічного союзу сприяє також спільному вирішенню склад­них соціальних проблем тощо.

Усі згадані вище чинники та інституціональні форми співробіт­ництва формують світове господарство як сукупність національ­них та регіональних господарських комплексів, пов'язаних між собою системою міжнародного поділу праці, відносинами вироб­ничого та науково-технічного, торговельного та кредитно-фінансового співробітництва. Отже, світове господарство являє собою єдиний організм, де кожна країна залежить від інших і є ареною загальносвітових процесів.

Сьогодні глобалізація процесів суспільного розвитку формує нову інтеграційну форму, яка виявляються насамперед у:

• появі потреб в уніфікації певних правил гри для всіх учас­ників світового господарства;

• нових формах управління світовою економікою, які врахо­вують інтереси не тільки національного (у його взаємодії з іншим національним), а й наднаціонального та загального, спільного для всього людства;

• появі нових закономірностей політичної діяльності окремих національних держав, які, до певної межі, втрачають самостій­ність у прийнятті всіх необхідних рішень щодо функціонування держави;

• обмеженні альтернатив вибору цілей та інструментів розвит­ку окремих країн, окремих регіонів з боку світового співтовари­ства і в інтересах цього співтовариства, хоча механізми такого впливу ще перебувають лише у стадії формування.

Матеріальною, економічною основою процесу глобалізації у другій половині XX — на початку XXI ст. виступає, насамперед діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК).

Чинником, що визначає динамічний характер змін у природі світового господарства, все виразніше стає таке незаперечне явище, як перехід від суто «матеріального» до інформаційного суспільства, коли «матеріальна складова в структурі життєвих благ віддає першість інформаційній».

Швидке зростання сили та ролі ТНК у світовому господарстві, динамічний розвиток планетарних інформаційних мереж спри­чинили значні зміни у механізмах функціонування світової фі­нансової системи, яка виступає сьогодні формою, результатом і умовою розвитку процесів економічної глобалізації.

До основних тенденцій та форм глобалізації світового фінан­сового ринку вчені відносять насамперед:

— створення нової, більш гнучкої та відносно стабі­льної, міжнародної валютної системи, яка більше не пов'язана із золотою грошовою масою, що дає змогу оперативніше реагувати на потреби ринку товарів і послуг, окремих держав;

— зниження торговельних та регуляторних бар'єрів між краї­нами, що сприяє фінансовій інтеграції та вільному руху фінансо­вих потоків у межах усієї планети;

— прискорення процесів концентрації та централізації у сфері фінансових послуг через злиття банків й інших фінансових орга­нізацій.

— універсалізацію фінансового бізнесу та зміни у структурі ринків фінансових послуг (злиття банківського та страхового біз­несу; появу агрегаторів — компаній, які надають споживачам можливість порівнювати ціни на різні фінансові послуги, а також компаній, що надають банківські та брокерські послуги в режимі реального часу; вертикально інтегрованих компаній, в яких поєд­нуються процеси розроблення та використання інформаційних мереж та надання фінансових послуг);

— широке та ефективне використання інформаційних мереж та інших інформаційних технологій для проведення фінансових операцій з обслуговування бізнесу у будь-якому регіоні планети.

— однією з домінуючих форм процесу фінансової глобалізації стала тенденція до появи наднаціональних платіжних засобів, тобто об'єднання національних платіжних систем на базі світо­вих валют.

2. Глобалізація та проблеми міжнародної економіч­ної безпеки.

Одним із важливих чинників позитивного сприйман­ня процесів і тенденцій глобалізації життя світовим суспільст­вом можна вважати об'єктивну потребу людства в об'єднанні зусиль усіх національних держав з метою подолання цілої низ­ки загальнопланетарних проблем, поза розв'язанням яких по­дальший прогрес та й взагалі існування будь-якої соціальної системи на Землі стає досить проблематичним. Серед цих проб­лем можна виокремити:

По-перше, динаміка демографічних змін, що відбували­ся у другій половині XX ст., викликає до життя колосально склад­ний вузол соціальних проблем, пов'язаних із використанням природних ресурсів, поляризацією доходів населення різних країн і регіонів світу, умов його існування та розвитку. Так, якщо протягом першої половини XX ст. загальна кількість мешканців Планети збільшилася на 1 млрд (із 1,5 до 2,5 млрд), то в 1998 р. вона становила вже 6 млрд людей, а до 2015 р., за прогнозами вчених, населення планети може збільшитися до 7,8 млрд. До то­го ж, якщо населення розвинутих країн та країн Східної Європи збільшилося за 1950—1996 рр. у 1,5—1,6 раза, то у країнах, що розвиваються, — у 2,7 разу, зокрема в Африці (найбіднішому ре­гіоні світу) — у 3,3 рази. Як наслідок, частка цих країн у загаль­ній кількість жителів планети зросла за останні півстоліття з 2/3 до майже 4/5. Водночас невелика група розвинутих країн вироб­ляє, у розрахунку на душу населення, у 20 разів більше валового продукту, ніж усі країни, що розвиваються. Це зумовлює збіль­шення розриву між багатими і бідними, зокрема розрив між 20 % найбагатшої частини населення світу і 20 % найбіднішої (звичай­но, з різними варіантами відхилень) зріс за період з 1960 до 1993 р. із 30 до 60 разів.

По-друге, поляризація доходів населення, зростання безробіт­тя, етнічні конфлікти та війни спричинили величезні потоки міг­рації населення. У 1995 р. кількість біженців із районів конфлік­тів становила 27,4 млн осіб, а кількість мігрантів — 110—130 млн. Тільки за останнє десятиліття понад 90 млн осіб із різних країн світу залишили свою батьківщину у пошуках роботи та за­робітку.

По-третє, бідність і зубожіння населення багатьох країн світу на тлі економічної стагнації роблять глобальною проблему про­довольчої безпеки, оскільки розв'язання її власними силами для урядів багатьох держав сьогодні нереальне, хоча в цілому світо­вий збір зерна у другій половині XX ст. випереджає темпи зро­стання населення.

По-четверте, поглиблює проблему продовольчої безпеки окремих країн і регіонів екологічний стан планети, зумовлений інтенсивною господарською діяльністю. Нескоординована, часто неконтрольована діяльність господарських систем багатьох країн і ТНК, вже сьогодні спричинила такі явища, як «озонні дірки», глобальне потепління клімату, яке веде до «парникового ефекту», знищення та забруднення водних ресурсів, втрату ґрунтів госпо­дарського користування. За час економічної діяльності людство вже втратило близько 2 млрд гектарів колись родючих земель, перетворивши їх на пустелі та «бедленди». До того ж швидкість вітрової та водної ерозії землі внаслідок зведення лісів тощо тільки за останні 50 років зросла порівняно із середньоісторичною у 30 разів. Науковці називають цей процес «тихою кризою планети» та вважають найбільшою (поряд із атомною війною) за­грозою життю на Землі.

Таке розуміння світового співтовариства дозволило сфор­мулювати основне завдання глобалізованого світу — створен­ня умов для переходу людства до нової стадії розвитку — стійкого суспільства. Сьогодні виразно проглядаються при­наймні два можливих варіанти сценарію розвитку глобалізованого світу: перший (за відсутності прогресу у сприйманні еко­номічної системи як певної підсистеми, частини чогось гло­бальнішого та відповідного врахування цього факту у практич­ній роботі з формування механізму управління економікою) — наростання ентропії у соціально-економічних системах окре­мих держав із непередбачуваними негативними наслідками; другий — переорієнтація на основі наукових досліджень цілей національної економічної політики в напрямі глибинного вра­хування реалій, що складаються у світовому господарстві та його національних блоках, і реалізація такої політики у прак­тичній економічній діяльності суспільства з позицій забезпе­чення стійкого економічного розвитку.

Ускладнення всіх сфер суспільного життя за умов глобалізації дозволяє деяким вченим говорити про зародження нової цивілізаційної моделі розвитку, яка починає працювати за своїми зако­нами, працювати «безперебійно, жорстко, динамічно». До основ­них ознак такої моделі вони відносять:

• прорив міжсистемних оболонок, зрощування економіки з екологічними та національно-етнічними, культурологічними та іншими системами, синтез, об'єднання їх в єдину нерозривну си­стему різних сфер діяльності;

• формування нового набору цінностей та вивільнення мента­літету людини від деформацій;

• перегрупування та симбіоз економічних, екологічних, наці­онально-етнічних, культурологічних та інших блоків;

• формування абсолютно нових організаційно-функціональ­них структур;

• утворення світових консорціумів, здатних сформувати новіт­ню інфраструктуру на противагу постіндустріальній, що вступає у свій завершальний етап: її рушійні сили згасають, йде тільки самовідтворення моделі у рамках досконально відпрацьованих механізмів. Такий стан приводить до різкого зламу, перекомпо­новки економічних кордонів, закладає інтернаціоналізовані відтворювальні ядра, які набувають «блукаючого» характеру. Ви­никає небезпека цілеспрямованого штучного формування, наса­джування нових постіндустріальних зон у різних точках планети з певною стратегічною метою — нарощування дистанції за рів­нями розвитку в межах цивілізаційних моделей, що дає можли­вість підтримувати лідерство, претензії на першість, винятковість у світі.

До речі, насаджування постіндустріальної моделі практично втілюється в особливостях розвитку країн — «нових тигрів», у методології та методах підтримки реформ у постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні. Ознаки такої тенденції можна поба­чити у позиції та політиці деяких держав — членів ЄС. Зокрема, виголошені у 2000 р. заяви деяких лідерів Німеччини та Франції щодо ідей федералізації цього союзу, спроба прийняття відповід­ної конституції і запровадження у зв'язку з цим «різношвидкісної інтеграції», дворівневості його структури свідчать про бажання великих європейських держав сформувати такі «зони наступно­сті» для решти країн — кандидатів до вступу в Євросоюз з метою збереження монопольного права на прийняття стратегічних рі­шень, доленосних для усього регіонального об'єднання.

3. Глобалізація та соціалізація економічного роз­витку.

Тенденція до глоба­лізації змінила фундаментальну якість історичних процесів, коли національний і навіть регіональний масштаб стає недостатнім, а національні або регіональні історії більше не мають сенсу, вна­слідок чого у глобальному світі історія відбувається інакше: в ній формуються нові рушійні сили, нові механізми та нові напрями.

Можливі наслідки таких змін для національних метасистем прогнозуються, у теорії залежності та теорії світової системи. У теорії залежності, зокрема, автори розрізня­ють два варіанти майбутнього розвитку світового суспільства: песимістичний і оптимістичний. За першим у результаті розвитку «ланцюга залежності» між капіталістичними метрополіями та країнами-«сателітами» формується система нерівноправних від­носин, основна частка додаткового продукту, виробленого з ре­сурсів залежних країн, привласнюється провідними капіталістич­ними країнами, а національна еліта країн-«сателітів» (підприємці, менеджери, висококласні спеціалісти, політики), задовольняючи свої власні інтереси, вивозить і вкладають власні кошти в еконо­міку інших держав, фактично перебуваючи на службі іноземного капіталу, виконуючи всі його вимоги. Навіть якщо представники місцевої еліти не виїздять із країни, вважають прихильники пе­симістичного варіанта, — у своїх надіях, уподобаннях та перева­гах вони вже далеко від неї. Адже будучи вмонтованою у меха­нізм зовнішньої експлуатації, одержуючи від цього певну частку прибутку, місцева еліта не бажає боротися за економічний суве­ренітет.

Оптимістичний варіант даної теорії, підґрунтям якої є ефект бумерангу, виходить з того, що кількісні зміни в економіці залеж­них або слаборозвинутих країн під впливом припливу іноземних інвестицій урешті-решт можуть привести до якісного стрибка, економічного «прориву». За цих умов глобальні економічні взає­мозв'язки виявляються засобом звільнення від залежності, а не інструментом для її збереження.

Найпоширеніша серед теорій, які визначають характер і тен­денції розвитку світових економічних зв'язків, — теорія «світо­вої системи» І. Уоллерстайна. Виходячи з визначення трьох ос­новних стадій в історії — «міні систем», «світових імперій» та «епохи світової економіки», або «світових систем» учений вва­жає, що саме капіталістична система, маючи колосальний потен­ціал до розширення, приваблюючи великі прошарки населення своєю внутрішньою динамікою та здатністю забезпечувати до­статню масу найрізноманітніших товарів, веде до ієрархізації сві­тового співтовариства, визначаючи три рівня держав: центральні, периферійні та проміжний тип — напівпериферійні. Це означає, по-перше, збереження навіть у єдиній світовій економічній сис­темі її асиметричності; по-друге, — визрівання та розвиток аси­метричності у культурних потоках, коли західна модель розвитку культури стає домінуючою, сприймається як символ цивілізації.

На думку деяких дослідників, саме такої орієнтації завжди дотримувалися представники політичної та економічної еліти в колоніальних країнах, тепер же вона попу­лярна у посткомуністичних країнах, де прозахідна культурна орі­єнтація, яка часом набуває форми «фетишизації» Заходу, викли­кана насамперед прагненням «приєднатися до Європи» та «уник­нути Азії», тобто відсталості, автократії, радянського імперського панування.

Наслідки процесу глобалізації мають двоякий характер: по-перше, зростає тенденція панування світової економіки та світового ринку над політикою та ідеоло­гією національних держав; по-друге, посилюється поляризація рівнів розвитку, оскільки ринки товарів і капіталів дедалі більше набувають світового виміру, а ринки робочої сили залишаються національно сегментованими. До того ж, вважає вчений, центр і надалі прагнутиме до домінування за рахунок підтримки п'яти монополій: монополії новітніх технологій; монополії на контроль за фінансовими потоками на глобальному рівні; монополії на до­ступ до природних ресурсів планети; монополії на інформацію та мас-медіа; монополії на зброю масового знищення. Наслідком такої монополізації в умовах глобалізації буде поглиблення сві­тової ієрархії, поширення, ускладнення структури та рівнів Пе­риферії, розвиток процесів поляризації у самому Центрі, де також складається суспільство двох швидкостей.

Усе сказане вище дає змогу зробити однозначний, на перший погляд, висновок: глобалізація містить у собі небезпеку для по­дальшого розвитку національних економік, окремих, насамперед слаборозвинутих країн. Однак, оцінюючи можливості й перспек­тиви окремих країн, і зокрема України, за умов глобалізації, слід, швидше, виходити із поглядів на перспективи та чинники світо­вого розвитку, сформульованих на початку XX ст. відомим філо­софом Є. Булгаковим, який вважав: загальною основою будь-якого творчого процесу є свобода, необхідність же лише визна­чає рамки цього процесу. Там, де є життя і свобода, є місце для нової творчості, там виключений причинний автоматизм.

Отже, глобалізацію слід сприймати не лише з позицій тих ри­зиків і небезпек, які вона може породжувати, але й як один із найважливіших показників і чинників світового розвитку, що ви­світлює тенденцію до появи якісно нових форм та інститутів ін­теграції економік, механізмів управління процесами розвитку в якісно нових умовах, народжених новим технологічним спосо­бом виробництва, змінами у системі соціально-економічних від­носин, потребами й можливостями інформаційного суспільства, загальносвітовими ризиками та небезпеками. Саме такий підхід дозволяє неупереджено розглядати позитивні зміни у світовому розвитку та чинники таких змін, народжені глобалізацією.

Одним із таких позитивних результатів і чинників можна вва­жати поширення процесу соціалізації економічного життя на пе­реважну більшість національних господарських систем. Викли­кають цю тенденцію, насамперед, соціальна спрямованість розвитку економіки найбільш потужних держав світу та міжна­родна економічна діяльність ТНК. У попередніх розділах вже до­волі докладно розглядалися плюси та мінуси сучасних моделей соціальної держави та соціалізованих національних господарсь­ких систем. Тому детальніше зупинимося на тенденціях до при­скорення соціалізації економічного життя у країнах слабо- та середньорозвинутих унаслідок діяльності ТНК.

ТНК за допомогою 690 тис. іноземних фі­лій утворили сьогодні у світовій економічній системі єдину ме­режу, в основі якої володіння третиною світових виробничих фон­дів, 40 % планетарного продукту, понад 50 % зовнішньоторго­вельного обороту (тільки на 100 найбільших ТНК у 2000 р. при­падало до однієї третини світового експорту — близько 2 трлн дол.), 80 % торгівлі високими технологіями, 90 % вивозу світово­го капіталу. Хоча основна частина прямих іноземних інвестицій зосереджується у розвинутих капіталістичних країнах, таких як США, країни Європейського Союзу, Японія, все ж 30 % їх при­падає на частку країн, що розвиваються.

Довготермінова орієнтація ТНК на техно-фінансову стратегію та політика делокалізації виробництва бага­то в чому збігаються із потребами та інтересами національних економік постколоніальних і посткомуністичних держав. З одно­го боку, об'єктивні процеси глобалізації, що прискорюються суб'єктивними зусиллями найпотужніших в економічному плані країн, значно скорочують можливості самостійного вибору варі­антів та інструментів формування власних конкурентоспромож­них національних господарських систем країнами, що розвива­ються. З другого — діяльність ТНК, так чи інакше, сприяє фор­муванню таких систем шляхом колосальних інвестицій, органі­зації виробництва сучасних видів продукції, втягування націо­нальних підприємств і підприємців до орбіти специфічних форм міжнародного поділу праці: у вигляді внутрішньофірмових зв'язків, про що вже йшлося, створення підприємницьких мереж тощо.

Деякі дослідники відзначають факт появи та динамічного розвитку тенденції до створення глобальних та мультилокальних компаній, міжнародних підприємницьких мереж та альян­сів, зрощування їх у певну транснаціональну модель, що забез­печує найкращі умови для використання переваг глобального виробництва та мереж розподілу, дає змогу нівелювати вплив ринку на свою діяльність, сприяючи подоланню невизначеності зовнішнього середовища. Поява таких тенденцій навіть стала підставою для формування тези, згідно з якою на зміну капіта­лізму ієрархічному приходить капіталізм альянсний, за якого компанії зацікавлені не стільки у розвитку внутріишьофірмового виробництва, скільки в об'єднанні зусиль із постачальниками та конкурентами з метою отримання контролю на ринковим простором.

У будь-якому разі сучасні організаційні форми діяльності ТНК безперечно сприяють прориву міжсистемних оболонок (на­ціональних економічних та політичних кордонів) в інтересах реа­лізації цілей самих ТНК. Однак, водночас, такі прориви забезпе­чують сприятливі умови входження та інтеграції національних господарських систем посткомуністичних країн, держав, що роз­виваються, в єдину мережу глобалізованої світової економічної системи, у кінцевому підсумку позитивно впливаючи на процеси індустріалізації та структуризації національної економіки, фор­мування сучасних конкурентоспроможних галузей господарсько­го комплексу, зокрема й таких, де створюється продукція високої вартості, тобто високотехнологічних, орієнтованих на виробниц­тво електронної техніки, сучасних медичних препаратів, навіть космічних апаратів тощо. Відповідно формується ефективна рин­кова інфраструктура, поза якою неможливі вільний рух капіталів, товарів, реалізація потреб ТНК і держав, національних економік загалом.

Зокрема, внутрішньофірмовий поділ праці всередині ТНК, ви­ступаючи однією з форм реалізації, різновидом міжнародного поділу праці, об'єктивно забезпечує якщо не тотожність, то взає­мозалежність інтересів ТНК та національних держав. ТНК, заці­кавлені в ефективному, мобільному та гнучкому функціонуванні усіх ланок, підрозділів, кооперативних зв'язків всередині систе­ми, змушені, певною мірою, формувати їх мережу на всьому те­риторіальному просторі своєї діяльності за однаковими принци­пами та стандартами, такими як:

— забезпечення високого рівня компетентності та відповідаль­ності працівників, що, відповідно, стає можливим у разі наявнос­ті достатньої кількості національних високоосвічених кадрів, зай­нятих безпосередньо у сфері виробництва та в галузях технологій і менеджменту;

— забезпечення ефективної системи мотивації до праці за до­помогою як економічних, так і позаекономічних важелів;

— створення розвиненої й досить потужної банківської систе­ми, здатної забезпечити мобільне, прозоре просування інвести­цій, акумуляцію заощаджень населення для подальшої їх капіта­лізації;

— підтримка стабільної макроекономічної та політичної ситу­ації в країні тощо.

Такі підходи ТНК до функціонування на ринках посткомуні­стичних країн, або країн, що розвиваються, викликають (і тут мож­на говорити про взаємність інтересів) потребу в активній діяль­ності національних держав, у відповідній економічній політиці, яка б проводилася насамперед у таких напрямах, як:

• забезпечення громадянам певного рівня економічних та по­літичних свобод;

• забезпечення чітких гарантій у сфері відносин власності;

• забезпечення вільного доступу до усіх ступенів освіти;

• підтримка, в тому разі й інвестиційна, економічних проектів загальнонаціонального та регіонального значення;

• забезпечення принципу єдності економічного зростання та зростання добробуту більшості населення;

• зменшення соціально-економічної нерівності різних верств населення, в тому разі й за рахунок проведення ефективних аграр­них реформ;

• сприяння підвищенню платоспроможного попиту як на про­дукти харчування, так і на промислові високотехнологічні това­ри, що водночас сприятиме зростанню місткості національного ринку, отже й подальшому розвитку економіки.

Можна зазначити, що багато в чому реалізація інтересів ТНК та мети національної економічної політики, там де влада змогла забезпечити більш-менш цивілізоване їх поєднання, сприяла знач­ному просуванню країн, що розвиваються, вперед по шляху інду­стріалізації, забезпечення стійких темпів економічного зростан­ня, інтеграції у світове економічне співтовариство, систему віль­них торговельних відносин.

Структурні змі­ни в народногосподарському комплексі під впливом діяльності ТНК та економічної політики взаємодіючих з ними національних держав, національного капіталу викликали до життя, як мінімум, дві позитивні тенденції, що визначають оптимістичні перспекти­ви у довготерміновому періоді для економік і народів цих країн:

1) входження значного числа нових економік у світовий товаро­обіг та в єдиний інформаційний простір як конкурентоспромож­них і значною мірою, рівноправних суб'єктів і партнерів;

2) соціалізацію економічного життя в цих країнах через поступове підвищення тем­пів зростання ВВП та обсягів торгівлі.

Отже, процеси соціалізації ринкового господарства, що зумо­вили трансформацію соціально-економічних відносин у роз­винутих країнах, збуджуються сьогодні в інших регіонах світу, особливо в країнах, що розвиваються, саме механізмами гло­балізації, активною та всепланетною діяльністю ТНК. Досяг­нення політики соціалізації економічного життя, особливо у європейських країнах, стають критерієм, зразком, стандартом, що береться до умови під час формування соціальної політики у багатьох державах світу. Основою та причиною такої політи­ки є поява великої кількості соціально свідомих та активних прошарків населення внаслідок зростання потреби національ­них господарств у кваліфікованій та висококваліфікованій праці, викликаної поглибленням інтеграційних процесів, сти­мульованої діяльністю ТНК, розвитком потреб вже самої ква­ліфікованої праці.

Динаміка, спрямованість і результативність процесів соціалі­зації економічного життя в посткомуністичних країнах та краї­нах, що розвиваються, вирішальною мірою залежать від активно­сті самої держави, глибини усвідомлення та обґрунтування провідними політичними силами цих країн стратегічних цілей економічної політики, рівня відповідальності за їх послідовну ре­алізацію. Адже забезпечення правового поля трансформаційних перетворень, економічного розвитку, визначення та запрова­дження системи державних мінімальних соціальних стандартів (ДМСС) на основі критеріїв, запроваджених розвинутими краї­нами та використовуваних ТНК у своїй внутрішньофірмовій по­літиці в різних регіонах світу, залежить насамперед від того, на­скільки повно реалізуються загальнодержавні підходи до розв'язання цих проблем. Зокрема, побудова системи ДМСС, як підкреслюють дослідники цієї проблеми, стає головною ланкою нової соціальної політики, найважливішим засобом підвищення керованості соціальними процесами та подолання кризи соціаль­ної сфери. Законодавче розв'язання даного питання вирішує на концептуальному та господарському рівнях не лише проблему економічної політики держави у соціальній сфері, проблему соці­ального захисту населення, а й більш значущу, пов'язану із фор­муванням стимулювальних механізмів економічної активності людини, в тому числі її поведінку як суб'єкта конкурентних від­носин.

Серед основних типів ДМСС більшість безпосередньо впли­вають на процес формування та ефективність системи мотивації до праці, забезпечують (або не забезпечують) інтерес до конку­рентних змагань працівників у господарській системі, оскільки визначають рівень можливостей та альтернативу вибору у систе­мі координат споживання. Серед таких мотиваційних форм ДМСС можна назвати: прожитковий мінімум; рівень мінімальних доходів (мінімальна заробітна плата, мінімальна пенсія, стипен­дія тощо); структуру системи загальнодоступних безкоштовних послуг усім верствам населення; стандарти необхідного рівня якості, вимог та технологій надання соціальних послуг; норми забезпечення громадян соціальними послугами та відповідними установами; норми кадрового, матеріально-технічного фінансо­вого забезпечення установ соціального обслуговування громадян, тощо.

Наповнені відповідним змістом та підтримані бюджетною системою всіх рівнів високі стандарти освіти, охорони здоров'я, якості навколишнього середовища, безпеки, забезпечують стій­кий тривалий інтерес до праці та проживання саме в такому се­редовищі, отже впливають як на продуктивність праці, так і на усвідомлення необхідності боротися за місце у цьому середо­вищі. Можливість досягти, внаслідок своєї праці, таких соці­альних стандартів життя і змінити їх на більш високі, привабли­ві, як з погляду працівника, так і суспільства, поступово стає і критерієм, і стимулом, і формою реалізації соціальної конкурентності у постсоціалістичних та слаборозвинутих країнах, що інтегруються у систему світових економічних зв'язків і співро­бітничають із національними і наднаціональними, господарсь­кими інституціями. Тому навряд чи можна визнати конструктив­ною думку дослідників, які вважають, що «демонстрація усьому світові стандартів добробуту та споживання у високорозвинутих країнах стає джерелом соціальної напруги». Саме активна дія­льність основних політичних сил будь-якої держави, їх націле­ність на соціальне партнерство з усіма внутрішніми та зовніш­німи суб'єктами господарювання на взаємовигідній, рівноправ­ній і довгостроковій основі стає запорукою поступальних по­зитивних змін у національних економічних і соціальних сис­темах.

4. Глобалізація як інструмент запровадження ефек­тивних соціальних чинників трансформації національ­них економічних систем.

Однією з найхарактерніших ознак процесу формування матеріальної, організаційно-економічної, інформаційної основи глобалізації, є досить яскраво виражена тенденція становлення та поширення у світі певної низки соціальних стандартів у системі виробництва, економічних відносин, споживання, які формують базу нової мотивації до праці в різних регіонах планети. Власне, успіхи соціальної політики у розвинутих країнах і є одним із тих стимулів, що спонукають багатьох політиків і підприємців різних країн світу підтримувати ідеї, процеси, форми глобалізації, акти­візувати пошук нових ефективних форм залучення до праці суб'єктів господарювання.

Безпосередній позитивний вплив глобалізації на зміст соціально-економічних процесів, що відбуваються сьогодні в Україні, полягає насамперед у тому, що глобалізація орієнтує су­спільство на створення моделі господарювання, де найпотужні­шими стимуляторами його діяльності повинні стати не лише суто економічні важелі, а й система позаекономічних інституцій. Фун­кціонування саме такої системи надає імпульс свідомій співпраці більшості суб'єктів ринку, гарантує не тільки зростання добробу­ту, а й можливість самореалізації як громадянина, члена суспіль­ства.

Стрімка глобалізація економічного й соціального життя викликає потребу та розуміння у країнах із перехідною економі­кою важливості формування в суспільстві адекватних соціальних інститутів впливу на економіку. Адже традиційні економічні стимули у розвинутих країнах не забезпечують вже стійкого роз­витку і виступають сьогодні лише однією із багатьох підсистем мотиваційної системи, в якій будь-який працівник функціонує як єдине ціле у своїй багатосутпості: працівник, громадянин, влас­ник домашнього господарства, виборець не розрізняються більше у часі (робочий — неробочий час), у просторі (робоче місце — оселя), у соціальному стані (самодостатній, поважаючий себе громадянин, спеціаліст, фахівець, бізнесмен, власник капіталу). Міжсистемні стратові оболонки розриваються гнучким динаміз­мом нового технологічного способу виробництва, більшість ви­сококваліфікованих працівників не погоджуються на ролі стати­стів, абстрактних «представників електорату», «маленьких», «пе­ресічних» тощо. Вони, так чи інакше, бажають брати безпосеред­ню та активну участь у трансформаційних процесах, у створенні продукту, в управлінні його рухом на всіх стадіях життєвого ци­клу, у формув