Тема 1. ПРАВОВА ОСНОВА ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

Конспект лекцій з дисципліни

«Захист прав споживачів»

для студентів 4 курсу спец. «ГРС»

Тема 1. ПРАВОВА ОСНОВА ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

План

Виникнення законодавства про захист прав споживачів у світі

Загальна характеристика законодавства про захист прав споживачів в Україні

Поняття споживача

Загальна характеристика законодавства про захист прав споживачів в Україні

Україна була однією з перших країн СНД, яка стала опікуватися захистом прав споживачів. Уже в 1989 році в Україні з'являються громадські організації із захисту прав споживачів. За їх сприянням у 1991 році був прийнятий Закон України «Про захист прав споживачів», у 1992 році був створений Державний комітет України із захисту прав споживачів.

За спільною ініціативою Державного комітету та громадсь­ких організацій споживачів 15 грудня 1993 року Закон України «Про захист прав споживачів» було викладено у новій редакції. На даний час Закон діє у редакції від 1 грудня 2005 року.

Ст. 4 Закону «Про захист прав споживачів» перераховує всі права споживачів:

1) захист своїх прав державою;

2) право на належну якість продукції та обслуговування;

3) право на безпеку продукції;

4) право на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця);

5) право на відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством;

6) право на звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав;

7) право на об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

Закон складається з п'яти розділів та тридцяти двох статей.

У першому розділі «Загальні положення» визначені терміни, що застосовуються законодавством про захист прав споживачів та подана характеристика законодавства про захист прав споживачів та міжнародних договорів.

У другому розділі «Права споживачів та їх захист» викладені права та обов'язки споживачів; основні положення про захист прав споживачів; право споживача на належну якість продукції; гарантійні зобов'язання; права споживача у разі придбання ним товару неналежної якості; права споживача при придбанні товару належної якості; права споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг); права спожи­вача в разі придбання ним продукції в кредит; права споживача в разі укладання договору поза торговельним або офісним приміщенням; право споживача у разі укладання договору на відстані; право споживача на безпеку продукції (товарів, наслідки робіт); право споживача на інформацію про продукцію; засади майнової відповідальності за шкоду, завдану дефектною продукцією або продукцією неналежної якості; права споживача у сфері торговельного та інших видів обслуговування; підстави визнання недійсними умов догово­рів, що обмежують права споживачів; заборона нечесної підприєм­ницької практики; вказує можливі порушення прав споживачів, регламентує судовий захист прав споживачів та встановлює відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів.

У третьому розділі «Громадські організації споживачів (об'єднання споживачів)» встановлюється правове положення громадських організацій споживачів (об'єднань споживачів) та їх права.

У четвертому розділі «Діяльність органів влади у сфері захисту прав споживачів» встановлюються повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав та інтересів споживачів і його територіальних органів; повноваження інших органів виконавчої влади щодо захисту прав споживачів; повноваження органів місцевого самоврядування щодо захисту прав споживачів; обов'язки і відповідальність службових осіб органів виконавчої влади, які здійснюють захист прав споживачів; регламентується розгляд скарг на рішення органів виконав­чої влади, що здійснюють захист прав споживачів, їх службових осіб, а також на дії таких осіб; відносини органів виконавчої влади, що здійснюють захист прав споживачів, з правоохоронними орга­нами, а також встановлюється правовий захист службових осіб спеціально уповноваженого центрального органу у сфері захисту прав споживачів та його територіальних органів.

П'ятий розділ «Прикінцеві положення» регламентує порядок набрання чинності Законом.

Окрім Закону України «Про захист прав споживачів», законодавство про захист прав споживачів складається з Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та інших нормативно-правових актів, що містять положення прозахист прав споживачів.

Поняття споживача

Поняття споживача і споживчий рух виникло в результаті громадського руху, що одержав назву консьюмеризм. У результаті боротьби демократичних сил в останні 40-50 років у Франції та в інших закордонних країнах стало формуватися право споживання. У французькій юридичній літературі воно розглядається іноді як галузь права, яка регламентує відносини, пов'язані із споживанням, незалежно від того, про яке споживання, виробниче або особисте, йде мова. Відповідно до іншої - переважної у французькому правознавстві - точки зору, право споживання - це сукупність норм, спрямованих на захист інтересів рядового споживача товарів і послуг. При цьому під споживачем розуміють не підприємця, а фізичну особу, що придбає той або інший продукт або послугу не для своєї професійної діяльності, свого промислу, а з метою особистого або сімейного використання.

Закон України «Про захист прав споживачів» трактує поняття «споживач» як фізичну особу яка купує, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Німецькі правознавці називають такого споживача кінцевим споживачем. В інших країнах законодавство також розділяє споживачів у виробничій сфері і кінцевих споживачів. Так, у ст. 12 англійського Закону про непорядні умови договорів 1977 р. говориться про те, що в договорі сторона виступає як споживач стосовно іншої сторони, якщо вона в ході виконання договору не займається комер­ційною діяльністю, а друга сторона займається нею. У ст. 14 Закону сказано, що термін «комерційна діяльність» поєднує яку-небудь діяльність, а також діяльність якого-небудь державного департаменту і місцевого або центрального державного органу.

У § 6 Закону ФРН «Про право відмовлення від договору, укладеного на ходу, й інших договорів такого типу» від 16.01.86 р. говориться, що положення даного закону не застосовуються, якщо покупець укладає договір у процесі своєї підприємницької діяльності або інша сторона діє не в рамках підприємницької діяльності.

Цей же принцип закріплюється в § 24 Закону ФРН «Про загальні умови угод» від 09.12.79 р. - § 2, 10, 11, 12 не поширюються на загальні умови договорів, що укладаються комерсантом, якщо договір стосується здійснення його торговельного промислу. Подібної точки зору дотримується й український законодавець.

Однак у літературі неодноразово висловлювалися думки про недосконалість даного визначення. З визначення випливає, що споживачем є громадянин, що купує товари з визначеною метою: для власних побутових потреб, і ця мета повинна мати місце під час придбання товару. Однак, як зазначається вченими, найчастіше форма угоди, що укладається громадянином-підприємцем може нічим не відрізнятися від угоди, що укладається громадянином, який не має такого статусу. Документами, що підтверджують наявність такої угоди є тільки розрахункові документи - касовий або товарний чек. Таким чином, може дійти висновку, що якщо в момент укладення угоди відсутній документальний доказ її «споживчого» характеру, то і громадянин, який купує, не може бути визнаний споживачем.

Для рішення цієї проблеми пропонується поширити статус споживача на громадян-підприємців відносно тих товарів, що можуть бути використані для їхнього особистого сімейного споживання. Однак уявляється, що в даному випадку порушується не тільки підхід до визначення споживача, що сформувався у світовому масштабі, але і передбачений Господарським кодексом України принцип рівноправності суб'єктів господарської діяльності і тим самим приватний підприємець одержує невиправдані переваги.

Отже, згідно з положеннями ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», споживачем є:

- по-перше, фізична особа, тобто на юридичну особу дія закону не розповсюджується;

- по-друге, фізична особа яка купує, або має намір придбати товар, тобто в розумінні Закону споживачем є особа яка тільки увійшла до приміщення магазину з наміром придбати товар (в цьому випадку мова може йти про право споживача на рекламу);

- по-третє, фізична особа, яка хоче придбати товар для особистого домашнього споживання, тобто фізична особа, яка є приват­ним підприємцем та хоче придбати товар для здійснення підприємницької діяльності, також не є споживачем.

Виконавцем є суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги.

Продавцем є суб'єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації.

Виробником є суб'єкт господарювання, який виробляє товар або заявляє про себе як виробника товару чи про виготовлення такого товару на замовлення, розміщуючи на товарі та/або на упаковці чи супровідних документах, що разом з товаром передаються споживачеві, своє найменування (ім'я), торговельну марку або інший елемент, який ідентифікує такого суб'єкта господарювання; або імпортує товар.

При цьому, введенням продукції в обіг вважаються дії суб'єкта господарювання, спрямовані на виготовлення, або ввезення на митну територію України продукції з подальшою само­стійною або опосередкованою реалізацією на території України.

План

Гарантійні терміни

Гарантійні терміни

З розглядом питання про якість тісно пов'язане питання про поняття і порядок вирахування гарантійного терміну, що відіграє важливу роль у визначенні меж відповідальності виробника, виконавця і продавця.

Поняття «гарантійний термін» давно відомо вітчизняному законодавству. Однак його офіційне визначення з'явилося порівняно недавно в Законі України «Про захист прав споживачів». Первісна редакція закону не містила визначення поняття «гарантійний термін», хоча він і згадувався як термін, наданий для ви­явлення споживачем недоліків, одночасно розглянутий і як пері­од часу, протягом якого споживач має право заявити свої претен­зії до якості придбаного ним товару.

У новій редакції закону під гарантійним терміном розуміється термін, встановлений виробником товару, протягом якого виробник (продавець), виконавець або будь-яка третя особа бере на себе зобов'язання про здійснення безкоштовного ремонту або заміну відповідної продукції у зв'язку з введенням її в обіг. При цьому, встановлення гарантійного терміну віднесено до права, а не обов'язку виробника (продавця, виконавця).

Трохи інше розуміння «гарантійного терміну» дає Цивільний кодекс України: це термін протягом якого продавець гарантує якість товару (ст. 657 ЦК). Господарський кодекс України розуміє гарантійний термін як термін для встановлення покупцем у нале­жному порядку недоліків у товарі (ст. 269 ГК). Незважаючи на різницю у формулюванні у першому і в другому випадку в поняття «гарантійний термін» вкладено практично однаковий зміст - це період часу протягом якого товар (робота), послуга повинні відпо­відати вимогам якості, тобто це той термін, протягом якого покупець або замовник може виявити недоліки в придбаному ним товарі або роботі.

Цивільний кодекс, окрім поняття «гарантійний термін», наводить ще поняття «термін придатності» - період часу з закінченням якого товар вважається непридатним для використання за призначенням. Крім того, визначає «термін придатності» як період часу, що обчислюється з дати виготовлення і протягом якого товар є придатним для використання, або визначений термін (дата), з настанням якої товар стає непридатним для використання (ст. 677 ЦК).

Особливість терміну придатності полягає в тому, що, по-перше, він встановлюється тільки на відповідні групи товарів. Закон України «Про захист прав споживачів» у ст. 7 чітко вказує, що термін придатності встановлюється на товари, споживчі властивості яких можуть погіршуватися і становити небезпеку для життя. Термін придатності встановлюється на товари, призначені для нетривалого, іноді разового використання, після чого втрачають свої позитивні властивості в силу розвитку відповідних фізико-хімічних процесів і навіть можуть стати небезпечними для споживача. Тобто на даному прикладі яскраво видно, що мова йде не тільки про якість товару, але і про його безпеку. І особливо яскраво це виявляється у відношенні терміну придатності, однак і гарантійний термін варто розглядати як період часу протягом якого продавець (виробник, виконавець) зобов'язані забезпечити безпеку товару (роботи, послуги), однак, і після закінчення гарантійного терміну гарантія безпеки за­лишається. Саме з цього погляду особливої актуальності набуває поняття «термін служби».

Тлумачення поняття «термін служб» дає Закон України «Про захист прав споживачів», відповідно до якого, це календарний термін використання продукції за призначенням, починаючи з моменту введення в обіг або після ремонту, протягом якого виробник (виконавець) гарантує її безпеку і несе відповідальність за істотні недоліки, які виникли з його вини.

Отже, викладене дозволяє виділити спільне між терміном придатності, терміном служби і гарантійним терміном, а також їхні відмінності. Насамперед, слід зазначити, що термін служби і термін придатності, з огляду на їхнє призначення, можна інакше іменувати термінами безпеки. Крім того, загальним є виникнення в результаті їхнього установлення визначеного зобов'язання у виконавця перед споживачем, в силу якого останній несе відповіда­льність за невідповідність товару або роботи вимогам якості і безпеки, гарантуючи можливість використання товару або ре­зультату роботи за призначенням протягом відповідного періоду.

Однак, є ряд відмінностей, що відображають специфічну сутність кожного з розглянутих термінів, які дозволяють виділити їх як окремі категорії.

Терміни придатності і терміни служби варто розрізняти не тільки за об'єктом встановлення, але і за способом вирахування, а також за наслідками їхнього закінчення.

Термін придатності може обчислюватися не тільки одиницями часу, але й одиницями виміру (кілометрами, метрами й іншими одиницями), у той час як термін придатності визначається або періодом часу, обчислювальним з дня передачі товару або результату роботи протягом якого він придатний до використання, або датою, до настання якої цей товар або результат роботи придатний до використання.

Закінчення терміну служби і терміну придатності варто розглядати як досягнення результатом роботи визначеного граничного стану, при якому він втрачає цілком або значною мірою свої основні споживчі властивості, не може бути використаний за призначенням і може бути небезпечний для життя, здоров'я, майна споживачів або навколишнього природного середовища. Що стосується терміну придатності, слід зазначити, що після йо­го закінчення товар або результат роботи автоматично розглядається як непридатний для використання (у тому числі в силу по­яви небезпечних властивостей і якостей).

У той же час, гарантійному терміну надається зовсім інше значення - після його закінчення продавець або виконавець не гарантує відповідності товару або результату роботи усім вимо­гам якості, за винятком його безпеки для життя, здоров'я, майна споживача, а також навколишнього природного середовища.

Термін придатності і гарантійний термін істотно відрізняються від терміну служби, протягом якого (за рамками гарантійного терміну) споживач може заявити виробнику (виконавцеві) тільки вимогу про відшкодування заподіяного незабезпеченням вимог безпеки результату роботи шкоди, а також висунути вимоги, пов'язані з виявленням істотних недоліків, що виникли з вини виконавця.

Виходячи з викладеного, гарантійний термін, можна визначити як термін, встановлений законодавством або договором, протягом якого виробник (продавець) зобов'язаний забезпечити споживачеві можливість використання товару за призначенням, а у випадку виявлення протягом цього періоду недоліків - задовольнити вимоги споживача, передбачені законом.

Згідно з п. 5 ст. 7 Закону України «Про захист прав споживачів», покупець має право пред'явити продавцю відповідні ви­моги відносно необговорених продавцем недоліків проданої речі, на які не встановлений гарантійний термін, якщо недоліки були виявлені протягом 2 років, а стосовно об'єкта будівництва - не пізніше 10 років із дня передачі їх покупцеві, а якщо день передачі встановити неможливо або якщо майно знаходилося у покупця до укладання договору купівлі-продажу - із дня укладання договору.

Гарантійний термін відзначається в паспорті на товар або на його етикетці, або в будь-якому іншому документі, що додається до товару. Гарантійні терміни обчислюються з дня роздрібного продажу. Однак, на сезонні товари (одяг, хутряні вироби, взуття) гарантійний термін обчислюється з початку відповідного сезону, що встановлено Постановою КМ України від 19 березня 1994 р. Цією ж Постановою затверджено пере­лік сезонних товарів, гарантійні терміни по яких обчислюються з початку відповідного сезону: на одяг, хутряні вироби весняно-літнього асортименту - з 1 квітня, осінньо-зимового асортименту - з 1 жовтня; на взуття зимового асортименту - з 15 листопада по 15 березня; весняно-осіннього асортименту - з 15 березня по 15 травня; літнього асортименту з 15 травня по 15 вересня.

У випадку гарантійного ремонту, гарантійний термін збільшується на час перебування продукції в ремонті. При обміні товару його гарантійний строк обчислюється заново від дня обміну.

План

План

Судовий захист прав споживачів

4.2.Розгляд справ про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

Судовий захист прав споживачів

Згідно з ч. З ст. 8 Конституції України її норми є нормами прямої дії, що надає право для звертання в суд для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції. Так, згідно з ч. 4 ст. 42 Конституції України споживач, права якого порушені, має право звернутися безпосередньо до суду за їхнім захистом, минаючи всі інші інстанції. У даному випадку в споживача є право вибору, за винятком випадків стосовно вимог споживача про відшкодування моральної шкоди. Відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів», Постанов Пленумів Верховного Суду України «Про судову практику з питань відшкодування моральної шкоди» і «Про практику розгляду справ за позовами про захист прав споживачів», а також Цивільному кодексу України (далі ЦК України), розмір відшкодування моральної шкоди визначається судом, отже дана вимога може бути заявлена і задоволена тільки в судовому порядку.

Ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» також передбачає судовий захист прав споживачів. Крім того, ст. 16 ЦК України передбачає захист цивільних прав у встановленому порядку судом. Таким чином, фраза «права споживачів захищаються судом» означає, що будь-яка зацікавлена особа має право в по­рядку, установленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного права, або охоронюваного законом інтересу (ст. З Цивільного Процесуального Кодексу Україна (далі ЦПК України)). Право на звертання до суду - один із засобів захисту цивільних прав, передбачених Цивільним Кодексом України.

Таким чином, з позовом про захист прав споживачів можуть звернутися не тільки споживач, але й органи й організації, зазначені в ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів». Дані органи можуть звернутися з позовом про захист не тільки конкретного, але і необмеженого числа споживачів, у випадку, коли виявлені порушення, а коло споживачів не встановлено, наприклад продаж контрафактної продукції.

При розгляді позову в інтересах невизначеного кола споживачів, суд повинний зобов'язати продавця довести до відома споживачів рішення суду через засоби масової інформації, у встановлений судом термін, з дня вступу рішення суду в законну силу, після чого споживач може заявити позов у своїх інтересах. Особливість даного позову в тому, що споживачу не треба буде доводити факт порушення його права конкретною особою, а досить довести лише факт придбання товару в продавця, відносно якого відбулося рішення. У даному випадку факти, які вже не треба доводити, передбачені ст. 32 ЦПК України як факти, установлені рішенням суду, що вступили в законну силу, по одній цивільній справі (у справі відносно невизначеного кола споживачів), за участю такого ж продавця (виробника, виконавця).

При цьому слід пам'ятати, що Закон передбачає спеціальний порядок судового захисту прав споживачів.

Так, відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів», ЦК і ЦПК України до органів, що здійснюють судовий захист прав споживачів відносяться суди загальної юрисдикції, зокрема районні суди. У зв'язку з цим, ст. 107 ЦПК України визначає, що всі справи в порядку цивільного судочинства, крім віднесених до компетенції інших судів, розглядаються районними (міськими) судами.

По справах із захисту прав споживачів порядок судового захисту загальний, як і для всіх категорій справ, що розглядаються районними судами.

Спірні питання щодо захисту прав споживачів у рамках діючого законодавства розглядає суд. Звернутися з позовною заявою до суду споживач може протягом терміну позовної давності. Термін позовної давності - це термін протягом якого особа може звернутися за захистом своїх порушених прав. У цей термін суд не має права відмовити споживачу в прийнятті його позовної заяви. У випадку пропуску терміну позовної давності з поважної причини, суд має право продовжити даний термін.

Згідно з Законом України «Про захист прав споживачів», у справах про захист прав споживачів термін позовної давності є гарантійним терміном, який встановлює виробник. Якщо гарантійний термін виробником не встановлено, то діє загальне правило: 2 роки з моменту придбання товару. Згідно зі ст. 681 ЦК України, термін позовної давності щодо недоліків проданого товару складає один рік з моменту виявлення недоліків у межах гарантійного терміну.

Перед звертанням до суду необхідно зібрати копії документів (актів обстежень, документів, що підтверджують факт покупки, договорів, заяв, претензій, відповідей і т.д.). Особливістю для даної категорії справ є те, що згідно зі ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», останній звільняється від сплати держмита.

Основний документ з яким споживач звертається до суду - це позовна заява, під якою розуміється письмове звертання до суду за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу. Можливі наступні варіанти позовних заяв при порушенні прав споживачів:

1) про усунення недоліків товару;

2) про заміну товару неналежної якості на аналогічний товар належної якості;

3) про розірвання договору і відшкодування понесених збитків;

4) про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної товаром неналежної якості.

Зміст позовної заяви повинний відповідати вимогам ст. 119 ЦПК України і повинен містити:

1) найменування суду в який подається позовна заява;

2) прізвище, ім'я, по батькові споживача - позивача, його місце проживання;

3) найменування продавця, виконавця, виробника - відповідача, його місце перебування (для юридичної особи) або місце проживання (для фізичної особи - приватного підприємця);

4) обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази що їх підтверджують;

5) вимоги споживача;

6) ціну позову, якщо позов підлягає оцінці;

7) підпис позивача або його представника з вказівкою часу подачі заяви і доручення або інший документ, що підтверджує повноваження останнього;

8) перелік доданих до заяви документів.

Споживач може пред'явити позов і вести в суді справу особисто або через представника. Особиста участь споживача в справі не позбавляє його права мати по даній справі представника. Для даної категорії справ представниками в суді можуть виступати: адвокати, представники державного органу в сфері захисту прав споживачів; представники громадських організацій споживачів, а також громадяни, допущені судом до представництва в справі. Представник у суді діє на підставі доручення, що визначає його повноваження. Доручення повинне бути нотаріально засвідчене. До нотаріально засвідченого прирівнюються доручення, засвідчені підприємствами, установами, організаціями, де працює або вчиться довіритель; житлово-експлуатаційною організацією будинку, в якому він проживає; адміністрацією стаціонарного лікувального закладу, де він знаходиться на лікуванні; військовою частиною - якщо доручення видається військовослужбовцеві. Повноваження адвоката засвідчуються відповідним ордером.

Представник від імені позивача може робити будь-які процесуальні дії. Однак, він не має права вирішувати питання про передачу справи на розгляд до третейського суду, повного або часткового відмовлення від позовних вимог, визнання позову, зміни предмету позову, укладання мирової угоди, передачі повноважень іншій особі, оскарженні рішень суду, пред'явленні виконавчого листа до стягнення, одержанні присудженого майна або грошей. Зазначені дії представник може робити, якщо в дору­ченні спеціально обговорено кожну з цих дій.

У позові споживач повинний вказати його ціну. Ціна позову, за загальним правилом, відповідає розміру вказаної позивачем суми грошей або вартості майна. Якщо позивачем в одному позові оголошено кілька самостійних вимог (наприклад, вимоги про заміну товару, сплату неустойки за прострочення і відшкодування моральної шкоди), то ціна позову визначається загальною сумою усіх вимог.

Позовна заява подається до суду з копіями по числу відповідачів. Копія позовної заяви подається відповідачу до початку розгляду справи з метою надання відповідачу (продавцю) можливості підготуватися до захисту.

Суддя одноосібно вирішує питання про прийняття справи до розгляду. Закон зазначає вичерпний перелік підстав відмови в прийнятті позовної заяви (п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21.12.1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції»). У випадку відмови суддя виносить мотивовану ухвалу. Якщо причини відмови можна усунути (п.п. 2, 7, 8, 9 ст. 121 ЦГОС України), то можливе повторне звертання до суду з позовною заявою по тій же справі. На ухвалу про відмову може бути подана скарга або внесене представлення.

Споживач як учасник процесу при розгляді справи в суді має наступні права і обов'язки, передбачені ст. 27 ЦПК України: знайомитися з матеріалами справи; робити з них виписки; одержувати копії рішень, ухвал, постанов й інших документів, що є у справі; брати участь у судових засіданнях; представляти докази, брати участь у їхньому дослідженні; заявляти клопотання і відво­ди, давати усні і письмові пояснення суду; представляти свої доводи і заперечення; оскаржувати рішення й ухвали суду, а також користуватися іншими правами, передбаченими законом. Дана стаття містить далеко не вичерпний перелік прав осіб, що беруть участь у процесі, а лише основні з них.

Що стосується обов'язків, то позивач повинний сумлінно користуватися належними йому процесуальними правами. Крім процесуальних прав як учасника процесу, споживач має визначені права як сторона в процесі (позивач). Позивач має право протягом усього часу розгляду справи: змінити підставу або предмет позову; збільшити або зменшити розмір позовних вимог; відмовитися від позову; укласти мирову угоду; вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду.

Відповідач же поряд із правами, передбаченими ст. 27 ЦПК, також має права як сторона в процесі: визнавати позов цілком або частково; укладати мирову угоду на будь-якій стадії процесу; вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду.

Процесуальні права осіб, що беруть участь у справі, виникають з моменту прийняття судом позовної заяви до розгляду.

Предметом доказування у справах про захист прав споживачів буде: наявність шкоди або збитків; протиправне порушення особою покладених на неї обов'язків і суб'єктивних прав інших осіб; наявність причинного зв'язку між протиправним поводженням і заподіяними збитками.

Необхідно відзначити, що при розгляді цивільних справ, пов'язаних із захистом прав споживачів можуть застосовуватися різні види експертизи: гігієнічна, судово-медична, технічна й ін. Особливе місце серед них займає товарознавча експертиза. Об'єктами товарознавчої експертизи можуть бути промислові або продовольчі товари, сировина, а також документи (рахунки, накладні, відомості). Головні завдання товарознавчої експертизи - визначення способів виготовлення продукції, встановлення найменування товару, країни і підприємства-виробника, артикула, сорту, роздрібної ціни, відсотка зносу, якісних показників об'єктів.

На розгляд експерту-товарознавцю можуть бути поставлені питання про відповідність фактичного найменування товару (його сорту, ціни) тому, що позначено на етикетці, ціннику; про зміст окремих позначень на товарі; про відповідність ДСТУ, ТУУ і причинах виявлених невідповідностей; про належні компоненти (комплектуючі) товару, їх заміні (і як це відбилося на якості товару). Таким чином, за допомогою товарознавчої експертизи можна визначити якість конкретної речі, ступінь зносу, втрати споживчих властивостей.

Однак якщо вимога про відшкодування шкоди обґрунтовується тим, що шкода заподіяна товаром, виготовленим з порушенням технології, або в процесі з'ясовується необхідність перевірити властивості товару, що виявляються при його споживанні, то тут варто вдатися до технологічної експертизи або експертизи споживчих властивостей побутових виробів (товарознавча експертиза таких питань не вирішує).

При цьому необхідно мати на увазі, що у випадках, передбачених Законом України «Про захист прав споживачів», коли закон допускає можливість звільнення продавця (виробника, виконавця) від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, тягар доказування відсутності провини лежить на продавці (виробнику, виконавці).

Після закінчення судового розгляду суд виносить рішення. Рішення викладається в письмовому вигляді і підписується суд­дею або суддями, що беруть участь у справі. У результаті розгляду спору суд повинний чітко розподілити між сторонами їхні права й обов'язки. Рішення суду першої інстанції набуває закон­ної сили після закінчення терміну на оскарження (30 днів з наступного дня після проголошення рішення).

Вищестоящий суд в апеляційному порядку має право залишити рішення суду в силі, змінити або скасувати його цілком або частково. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, вищестоящий суд може передати справу на новий розгляд у той же суд першої інстанції або сам винести нове рішення, або припинити справу, або залишити позов без розгляду. Якщо рішення суду скасовується за касаційною скаргою, то питання про зворотне стягнення виплачених сум упорядку повороту виконання дозволяєть­ся судом у всіх випадках.

4.2.Розгляд справ про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі при придбанні, замовленні або використанні продукції, що реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування шкоди (збитків), заподіяної дефектною або фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової і моральної шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством.

Крім цього Цивільний кодекс України закріплює, що продавець, виробник товару, виконавець робіт (послуг) зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних й інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них (ч. 1 ст. 1209 ЦКУ). Слід зазначити, що відшкодування шкоди не залежить від їхньої вини, а також від того, чи знаходився потер­пілий з ними в договірних відносинах.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про захист прав споживачів» шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну споживача дефектною продукцією або продукцією неналежної якості, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законом не передбачена більш висока міра відповідальності, а при наявності такої норми - у встановленому нею обсязі. Крім того, виробник (виконавець) буде нести відповідальність і за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача, що виникла у зв'язку з використанням речей, матеріалів, устаткування, приладів, інструментів, пристосувань або інших засобів, необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або надання послуг, незалежно від рівня його наукових і технічних знань. Однак виробник (виконавець, продавець) може звіль­нятися від відповідальності в таких випадках:

1) шкода заподіяна з вини самого споживача внаслідок порушення ним встановлених правил. Тут мова йде про спеціальні правила використання, збереження і транспортування продукції, що належним чином були зафіксовані і доведені до відома споживачів;

2) шкода виникла внаслідок непереборної сили;

3) виробник (виконавець, продавець) не вводив продукцію в обіг;

4) дефект у продукції виник внаслідок дотримання виробником вимог законодавства або виконання обов'язкових для нього розпоряджень органів державної влади.

Право вимоги відшкодування заподіяної шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем і зберігається протягом вста­новленого терміну служби (терміну придатності), а якщо такий не встановлений - протягом 10 років з дати введення в обіг такої продукції виробником.

Згідно зі ст. 1210 Цивільного кодексу України шкода, запо­діяна внаслідок недоліків товарів, підлягає відшкодуванню, на вибір потерпілого, продавцем або виробником товару. Шкода, заподіяна внаслідок недоліків робіт (послуг), підлягає відшкодуванню їх виконавцем. Вона може виражатися у псуванні або знищенні майна потерпілого, у витратах на відновлення здоров'я, втраті заробітку (доходу) у зв'язку зі зниженням (утратою) працездатності. Якщо ж майнові втрати виникли в потерпілого як наслідок порушення його особистих немайнових благ, зокрема таких, як життя і здоров'я, то можна говорити про нанесення йому моральної шкоди, що також підлягає компенсації.

Порушення, що надають змогу звернутися з позовом до суду про відшкодування шкоди можуть бути наступними:

а) реалізація продавцем (виробником, виконавцем) товару (виконаної роботи, зробленої послуги) неналежної якості;

б) порушенням безпеки наданих товарів (робіт, послуг);

в) ненаданням необхідної, доступної і достовірної інформації про якість товарів (робіт, послуг).

Специфіка справ про захист прав споживачів полягає в тому, що шкода відшкодовується незалежно від вини продавця (виробника) товару або виконавця роботи (послуги).

На відміну від відшкодування майнової шкоди споживач зобов'язаний довести вину продавця (виробника, виконавця) у заподіянні йому моральної шкоди.

Необхідними доказами <