Українська мова (підвищена складність)

Українська мова вабить мене не тільки як письменника, вона дивує й захоплює. Перш за все вражає її синонімічне багатство, різноманітність діалектних форм, її ясна та повноголоса тонічність, її дивовижна безмежність.

Українська мова для мене – це море, у якого немає дна й берегів і яке настільки багатоманітне й невичерпне, що ніколи не встановити межі при пізнанні її феномена. Вона може звучати на найрізноманітніших регістрах: по-простацькому й найвишуканіше, нею легко передавати найтонші настроєві гами, надається вона й до найповажнішого інтелектуального мислення і творення.

У неї рухомий наголос, її важко загнати в канонічні форми граматичних догм. Вона жива, мінлива, плинна та не одновимірна. Усі погодяться: словниковий запас української мови просто незміренний. До речі, на основі її гарно творяться нові слова – неологізми, бо вона не бажає носити на собі мундир канонічності, отже, має найбільшу перспективу розвитку в часі.

Споконвіків вона дивує, вражає і зараз, гармонійно поєднуючи в собі пласти архаїчні та модерні. З нею просто і надійно, бо ця мова – душа моєї нації.

За В. Шевчуком (159 слів)

Доля мови

Сотні невільничих літ, упродовж яких жорстоко знищували культуру українського народу, десятиліття панування тоталітарної системи, коли все робилося для того, щоб витворилася універсальна мова, спричинили деформацію всіх сфер життя великого європейського народу.

Великої наруги зазнала мова, яка є невіддільною ознакою нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення та світосприйняття, важливим показником життєздатності та духовності.

Українську мову офіційно забороняли укази Петра Першого, Валуєвський циркуляр, Емський указ, оголошували вигаданою німцями, уважали діалектом російської чи польської мов, дивилися як на хлопську, призначали її тільки для домашнього вжитку.

Щодо нашої мови планово проводився лінгвоцид, тобто продумане тотальне винищення мови. Розхитувалася її мікросистема, утрачалася імунна здатність збереження стійкості норм. Витворився своєрідний різновид мови, який дістав назву «суржик». На його позначення поширилися сполучення «недорікуватий суржик», «убогий суржик». Довільно змішуючи слова української та російської мов, відмінюючи їх за зразком російської, утворюючи фрази всупереч моделям рідної мови, її носій мимоволі стає «напівмовним», приймає мовний покруч.

За О. Сербенською (154 слова)

Етикет розмови

Правила етикету з’явилися в глибоку давнину як розумні форми спілкування. Та й досі істинним є твердження: якщо люди перестануть чинити за правилами, вони втратять людську подобу. Цих правил, вироблених багатьма поколіннями, надзвичайно багато, Наприклад, у Стародавньому Китаї їх налічували близько тридцяти тисяч.

У кожного народу свої правила та традиції, зумовлені багатьма факторами: національною історією, психологією, політичним устроєм країни тощо. Законодавцями етикету вважають англійців, які стверджують: справжня ввічливість усюди однакова, а вишукані манери породжуються здоровим глуздом і добросердністю. Зрозуміло, важко перелічити всі життєві ситуації, у яких може опинитися людина.

Звичайно, дотримання етикетних норм пов’язане із загальною культурою людини, її самоусвідомленням, самоповагою та мірою шанобливого ставлення до інших. Запорукою дотримання приписів етикету є самоконтроль. У ході розмови треба повсякчас пам’ятати про необхідність контролю за всім: жестами, і інтонацією, і тоном. Украй важливо володіти вмінням добирати продумані, відповідні до ситуації слова. До речі, є перевірене часом слушне правило: немає напоготові доречної відповіді – краще промовчи. Як стверджують філософи, потрібно навчися уважно слухати,спокійно відповідати та припиняти розмову, коли нічого більше сказати.

За О. Корніякою (166 слів)

ПРИРОДА

Бабине літо (підвищена складність)

Осінь прийшла, чарівниця осінь! Птахи турбуються, нервують, коли-не-коли щось скрикують. Час їм у далеку дорогу збиратися. А жовтогаряча, розцяцькована безліччю барв осінь уже їде на рудому коні. Десь-не-десь стоять ніжно-бурштинові берези, коричнево-жовті шати приміряють верби, міддю переливаються дуби… Осінь, чарівниця кольорів, і вересень, її вправний учень, швидко малюють декорації до прощального грандіозного карнавалу природи, чарівного балу падолисту, увертюра якого вже бринить у повітрі.

І раптом літо, згадавши, як добре йому було, прокидається з невчасно розпочатої сплячки, розливає сонце над нивами та лісами. І спалахує навколо бабине літо! Бузкова герань, гнучкі петрові батоги, жовті кульбабки, білосніжні ромашки – усе знову квітне, сподіваючись на тепло. Удруге вбирається у весільний одяг глуха кропива, червоніють навіть духмяні сунички. Небеса, осяяні яскравим холодним промінням, низько схиляються до справжніх осінніх квітів: жоржин, айстр, чорнобривців, сальвій. Вони будуть стояти до останнього, закриваючись пелюстками від перших, ще не дуже жорстоких морозів. Але це буде за кілька днів, усього-на-всього кілька днів, а зараз – бабине літо! Знову замайоріли в повітрі метелики, знову гудуть джмелі, знову снують до квіток ніби і не стомлені працею бджоли.

За «Народним календарем» (172 слова)

Весна

Блакитними очима дивиться мені в очі весна. Вона ще молода, ніжна, усміхається святково й чисто, у її ледь чутному диханні – збудлива таємниця свіжості, краси природи, що завжди відроджується й відроджується.

Ще недавно бігла по дніпровських кручах рудою лисицею осінь, бігла барвисто, холодним повівом несло від її прудкого руху. Так недавно дихало в мої думки студеним запахом зів’ялого листя, а вже сьогодні лагідне, напрочуд шовковисте повітря весни купає мої очі. Уся земля наче випромінює благодатну снагу, що помагає рости не тільки траві, квітам, деревам, а й мріям людським.

Стоять верби, опушені зелененьким листям, і, здається, вони чують сплески журавлиних сурем у піднебессі.

Упродовж усієї минулої зими я відчував: щось має статись у цьому світі, щось неминуче станеться. І тепер, коли прийшла весна, коли війнула мені в груди першими своїми, тонкими, такими пам’ятними запахами, коли все в мені помолоділо, мов вербове пагіння над дніпровською водою, то я добре знаю: очікуване прийшло, наче народжене силою мого бажання, і наймення йому – синя та золота весна на дніпрових кручах.

За Є. Гуцалом (166 слів)

Мальви

Палахкотять біля вікон животрепетним вогнем розвихрені мальви, пломеніють червоними язиками багаття під самісіньку стріху, того й гляди, від їхнього полум’я загориться хата…

До пишного розмаїття мальв усі давно звикли, і стали вони невід’ємною частиною родини. Щороку ранньою весною з-під землі з’являлося зелене пагіння, за кілька ночей воно виростало вище призьби, привітно заглядало у вікна. На високих стеблах в’язалися десятки бутонів, які в кінці весни зацвітали червоними, світло-рожевими та темно-пурпуровими квітами. Здавалося, то й не квіти, а якийсь чарівник розвішав на пружних високих пагіннях малинові, жовтогарячі, сріблясті дзвоники. Вечорами тихими, коли спадала літня спека, мальви стояли урочисті з-посеред золотого надвечір’я, тихо граючи чарівну пісню на своїх чутливих трубках.

І тоді стара хата ставала незвичайною, бо стояла вся в прекрасному живому вінку, у центрі пелюсткового багаття. І ніякі казкові кришталеві палаци не могли зрівнятися з чарівним видовищем простої селянської оселі серед буйноти барвистих мальв. Іншим ставало подвір’я, і трохи похилі дощані ворота, і плетений тин, який уростав у рожеву гущавину. Дівчата любили вогнисті рожі, бо й самі нагадували чимось ці квіти.

За І. Цюпою (168 слів)