Відтворення населення і відтворення соціального життя: теоретико-методологічні засади та обмеження.

У відтворенні населення і відтворенні соціального життя: теоретико-методологічні засади та обмеження на макрорівні соціологічного знання здійснено порівняльний аналіз змісту категорій “соціальне відтворення” і “відтворення населення”, узагальнено і систематизовано уявлення про роль “демографічних” факторів у соціальній еволюції.

У відтворенні населення: межі і концепти наукового визначення поняття доводиться правомірність розгляду відтворення населення як процесу, що притаманний соціальним системам. Сучасна парадигма нерівновагових і рівновагових станів складних і надскладних соціальних систем не тільки легітимізує методологію самореферентних систем, а й акцентує увагу на потребі врахування міжсередовищних і внутрішньосередовищних інтеракцій у процесах системної організації, функціонування і самовідтворення. Здатність соціальних систем до переструктурацій унаслідок тих або інших флуктуацій на рівні нових системних станів, які є підсистемами систем більш високих рівнів, передбачає нову упорядкованість системи, її усталеність і потенціал життєздатності. Застосовуючи образ системи, що самоорганізується, до сучасного соціуму, соціальне відтворення визначається як багатомірний процес. Він комплексно реалізується в трьох відносно самостійних сферах: відтворення населення; відтворення соціальних відносин (як форм взаємодії соціальних суб’єктів); відтворення умов життєдіяльності населення (соціокультурних норм, цінностей, зразків, ідеалів, організаційних структур). При цьому пріоритети належать відтворенню населення як популяції, так і соціального суб’єкта, тому що саме свідома активність і творча перетворювальна енергія індивідів є основою існування будь-якого соціуму.

Відтворення населення на противагу домінуючій у демографічній літературі тенденції, інтерпретується як масовий, безперервний триєдиний процес природного, міграційного і соціального рухів населення. Дослідницький пошук фокусується не стільки на змісті, субстанції даного соціального процесу, скільки на факторах і закономірностях його розвитку. Підкреслюється, що тип відтворення населення визначається соціальною системою як свого роду реакція на зовнішній вплив соціальних конфліктів діючих соціальних суб’єктів. Основний соціальний конфлікт поділяє суспільство на тих, хто визначає стратегії поведінкової активності (культурні моделі, символи, значення) або є їхнім агентом, і тих, хто їх змушений приймати, усвідомлюючи необхідність звільнення від подібного впливу. Соціальна міфологема про асиміляцію українського етносу стала аргументом по суті дискримінаційних висновків про загрозу з боку іноетнічних утворень, звела в ранг пріоритетних економічні механізми стимулювання природного зростання “етнічної більшості”. Також підкреслюється неправомірність і помилковість подібних інституціональних заходів. “Закон духовно-демографічної детермінації” (доведений репрезентативними соціологічними і статистичними дослідженнями ООН по країнах Східної Європи і СНД більш ніж за 15 років) зниження соціальної активності населення, його фізико-генетичних якостей, життєздатності зв’язує з погіршенням соціального самопочуття населення. Індикативними показниками цього є: приховане безробіття, зростання рівня вбивств і самогубств, смертність унаслідок соціальних причин, “соціальна” захворюваність, підвищення еміграційної рухливості населення. Латентними показниками є: дискурсивність соціальної ідентичності, пасивна соціальна позиція, некритичне використання життєвого потенціалу.

Для соціальних наук населення є об’єктом і суб’єктом суспільних відносин (народ, суспільство, етнос, група, територіальна громада), для природничих – біологічна єдність, співтовариство (вид, популяція). У дисертації населення розглянуто як інтегральний суб’єкт соціальних відносин: соціально-територіальна спільнота, яка володіє специфічною територіальною ідентичністю, статусом у просторовій організації життя соціуму, задає кількісні і змістовні параметри самовідтворення у часі.

На макрорівні соціологічного теоретизування можливі уявлення щодо соціальної реальності як системи з погляду складових її ресурсів, компонентів, цілісностей (субстанціоналістський підхід), з одного боку, і з погляду функцій, реалізованих її соціальними структурами (структуралістський підхід) – з іншого. У першому випадку спрямованість відтворення населення задається ситуацією обмеженості і постійного вичерпування ресурсів, внаслідок чого вони повинні безупинно відновлятися. Відтворення ресурсів, насамперед населення, обумовлено потребами соціуму і підкоряється його регулятивному впливу. В другому випадку характер і результати відтворення населення (його чисельність, склад і специфіка поведінки) визначають ступінь соціальної солідарності соціуму, його “модальний соціальний характер”, обумовлюють специфіку соціального розвитку. Концепцій про взаємозв’язок відтворення населення і соціального розвитку диференційовано: по факторах макросередовищного впливу (концепції теологічного детермінізму, концепції соціального (демографічного, географічного, економічного) детермінізму; факторах інституційного впливу (етатистсько-орієнтовані та ліберально-орієнтовані концепції); за принципами конструювання соціальної реальності (структуралістські и субстанціалістські концепції).