Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Проблеми реалізації правових норм

Проблеми реалізації правових норм

Тема 1. Норма права як юридична основа реалізації права.

Питання:

I. Правова норма як юридична категорія.

II. Особливості реалізації структурних елементів норми права.

III. Класифікація правових норм.

IV. Способи викладу норми права в статті нормативно-правового акту.

 

Правова норма як юридична категорія.

Норма - термін загального характеру, означає певні моделі, стан, зразки поведінки учасників суспільних відносин.

Впорядкування суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних регуляторів, серед яких важливе місце належить правовим нормам.

В юридичній літературі існує двапідходи щодо розуміння норми права: теоретичний та функціональний.

Теоретичний підхід надає можливість розкрити особливості норми права як юридичного поняття.

Функціональний (практичний) підхід характеризує особливості норми права шляхом викладу її змісту в статті нормативно-правового акту. Характеристика поняття норми права дає можливість визначити її особливості в процесі реалізації.

Отже,норма права – це загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою з метою регулювання найважливіших для суспільства відносин шляхом визначення точного змісту прав і обов’язків суб’єктів та можливістю застосування відповідальності за їх невиконання чи порушення.

Особливості правових норм пов’язані з процесом державної організації суспільства та подібні до особливостей права в цілому. Узагальнюючи процес формування норми права, звернемо увагу на ці особливості більш детально.

1. Обов’язковість норм права, гарантує можливість забезпечення виконання припису всіма суб’єктами незалежно до їх ставлення чи сприйняття норми права. Норма права виступає абстрактною моделлю поведінки учасників суспільних відносин.

2. Неперсоніфікованість норм права, тобто поширення норми права на невизначене коло випадків та невизначену кількість суб’єктів. Дія норми права розрахована не тільки на даний вид відносин, а буде реалізуватися кожного разу, коли виникатимуть передбачені нею відносини.

3. Об’єктивність норми права визначає закономірний характер її виникнення та залежність від об’єктивних умов функціонування суспільства.

Норма права є результатом узагальнення типових та видових якостей суспільних відносин, учасників цих відносин, дій та подій, які викликають правові наслідки, об’єктів права.

4. Процедурність норми права, характеризується наявністю чітко виражених та нормативно-закріплених процесів розробки, прийняття, реалізації та гарантування норм права.

Норма права приймається уповноваженими на те суб’єктами, в межах їх компетенції та у відповідності до процедури прийняття.

5. Формальна визначеність характеризується як фіксування припису в письмовій формі, що забезпечує загальнообов’язковість та спрощує процес інформованості суб’єктів про права і обов’язки, що їм належать.

Дана особливість норм права реалізується по-різному в різних правових системах (деякі вчені вважають, що ця ознака не притаманна країнам мусульманського права): залежить від джерел (форм) права.

6. Державно-владний характер надає можливість визначити право як засіб державного впливу на суспільство, що забезпечує обов’язковість владних рішень держави та гарантується її примусовою силою.

Норма права, встановлена державою, є соціальним регулятором, вона надає учасникам суспільних відносин можливості діяти у межах норми права. Держава створює необхідні умови для добровільного дотримання та виконання вимог правових принципів, застосовує засоби переконання та примусу у випадку невиконання вимог передбачених нормою права.

7. Зв’язок правової норми з правовідносинами шляхом надання учасникам правовідносин суб’єктивних прав (забезпечення державою можливості певної поведінки) та покладення на них юридичних обов’язків (необхідність певної поведінки, порушення якої викликає необхідність застосування засобів державного примусу).

8. Структурність норм права характеризує залежність норм права від діяльності спеціальних державних структур, а також поділ норм права на внутрішні її структурні елементи (гіпотеза, диспозиція, санкція).

Норма права має важливе значення для процесу реалізації:

· норма права встановлює міру свободи поведінки суб’єктів;

· норма права надає учасникам правовідносин суб’єктивних прав та юридичних обов’язків;

· норма права втілюється в діяльності суб’єктів права та адресована невизначеній кількості суб’єктів, розрахована на багаторазове використання;

· різні види правових норм (забороняючі, зобов’язуючі та уповноважуючі) реалізуються в різних формах (дотримання, виконання та використання);

· правозастосування, як особлива форма реалізації норм права здійснюється в межах юридично визначеного процесу (встановлення фактичних обставин справи, підбір та аналіз норм права, кваліфікація права шляхом винесення індивідуального рішення).

Класифікація диспозицій

І. По ступеню визначеності розрізняють:

а). визначені – що чітко визначають права та обов’язки сторін;

б) альтернативні – надають суб’єктам можливість вибору того чи іншого варіанту поведінки, що встановлюється правовою нормою;

в) бланкетні – що визначають права та обов’язки суб’єктів у загальному вигляді.

II. За способом викладення:

а) прості – ті диспозиції, які лише формулюють правило поведінки, не вказуючи на окремі деталі;

б) розвернуті детально характеризують правило поведінки використовуючи систему оцінювання понять.

Класифікація санкцій.

І. За ступенем визначеності:

а) абсолютно-визначені – встановлюють чітко визначену міру впливу;

б) відносно-визначені – коли міра впливу обмежена нижньою та верхньою межами;

в) альтернативні – надає можливість органам, що застосовують норму права використати одну з передбачених нормою мір впливу.

П. По змісту:

а) штрафні – передбачають можливість матеріальної компенсації негативних наслідків правопорушення;

б) правопоновлюючі – передбачає можливість поновлення порушеного права;

в) правовідновлювані – передбачають негативну реакцію держави на невірну реалізацію припису суб’єктами, застосовується для примусового виконання невиконаного обов’язку та поновлення порушеного права, для скасування підзаконних нормативних актів, які суперечать закону і для ліквідації тих правовідносин, які виникли в результаті незаконних дій.

Логічна структура правової норми відповідає в своїй побудові юридичній структурі та може бути схематично зображена у вигляді формули: „Якщо” - умова цієї норми права; „то” - саме правило поведінки; „інакше” - наслідки, які виникають в результаті порушення правового припису. Це будова норми права надає можливість:

· структурувати будь-яку норму за цими компонентами;

· надати цим компонентам відповідного змісту;

· формалізувати логічну будову норми права, виділивши п’ять модулів: „дозволено”, „заборонено”, „суб’єкт зобов’язаний”, „суб’єкт уповноважений”, „байдуже” (відмова регулювати відповідні відносини, прогалини в праві).

Логічна структура норм права має практичне значення, оскільки законодавець в процесі врегулювання певного виду суспільних відносин застосовує логічну модель норми права, використовуючи при цьому досягнення науки, попередній досвід правового регулювання та інші фактори, вимагає від об’єктів права певної поведінки.

Соціологічна структура норми права пов’язана з юридичною та логічною та знаходить відображення в соціологічних поняттях - зміст, цілі, призначення норми.

В.С. Нерсесянц виділяє форму та зміст правової норми. Під формою розуміють теоретично дотриману, юридично-логічну конструкцію (уявний обзор, модель) у вигляді систем із трьох елементів (гіпотези, диспозиції та санкції).

Зміст норми права змістовна характеристика кожного з елементів правової норми (правові положення, які закріплені в різних статтях, параграфах, розділах).

Соціологічна структура норми розкривається в процесі реалізації норми права та, при необхідності, в процесі їх тлумачення.

Узагальнюючи сказане, слід відмітити, що проблема структури норми права є дискусійною.

Найбільш поширенішою є трьохступенева структура норми права, складовими елементами якої є гіпотеза, диспозиція та санкція. Але даний підхід має теоретичний характер, оскільки аналіз законодавства свідчить, що норма права, яка викладена в статті нормативно-правового акту частіше містить один чи два її структурних елемента (наприклад: норми права кримінального та адміністративного законодавства частіше всього містять диспозицію та санкцію; норми конституційного, цивільного, трудового, сімейного законодавства – диспозицію, деяка частина гіпотези та диспозиції, незначна кількість – санкцію норми; норми процесуального законодавства в основному складаються із приписів, які містять гіпотезу та диспозицію).

Все вище сказане дає можливість науковцям говорити про двоступеневу будову норми права.

Класифікація правових норм.

Класифікація правових норм - це об’єднання правових норм по видам в залежності від їх особливостей.

В юридичній літературі виділяють різні підстави класифікації правових норм: в залежності від предмету правового регулювання; в залежності від методу правого регулювання; по характеру приписів, які в них містяться; за призначенням в регулюванні суспільних відносин; по юридичній силі; за сферою дії; за часом дії; в залежності від характеру.

Класифікація правових норм дає можливість визначити місце правових норм в процесі правового регулювання та реалізації. Особливе значення для процесу реалізації норми права мають наступні критерії класифікації:

І. за значенням в процесі регулювання суспільних відносин розрізняють:

1. регулятивні норми – визначають зміст прав та обов’язків суб’єктів. Вказані норми реалізуються в свідомій діяльності суб’єктів в процесі використання ними суб’єктивних прав чи виконання юридичних обов’язків (наприклад: норми цивільного права, що закріплюють права власника);

2. охоронні норми – визначають які сфери суспільних відносин охороняються правом та встановлюють засоби впливу на суб’єктів протиправної поведінки. Реалізуються, як правило, органами держави у формі застосування (наприклад: норми КК, які містять вид юридичної відповідальності: конфіскація, позбавлення волі);

3. спеціалізовані норми – мають допоміжний характер, забезпечуючи умови для реалізації регулятивних та охоронних норм (наприклад: поняття злочину, неосудності, хуліганства);

II. по характеру приписів:

1. уповноважуючі норми, що визначають зміст можливої поведінки гарантованої обов’язками інших осіб, суб’єктів права. Вони реалізуються лише добровільно за бажанням суб’єктів у формі використання (наприклад: норми про право на працю, на відпочинок, на освіту тощо);

2. зобов’язуючі норми визначають зміст необхідної поведінки суб’єктів, що забезпечує виконання суб’єктивного права в добровільній чи примусовій формі (наприклад: норми які визначають цивільні, сімейні, адміністративні обов’язки);

3. забороняючі норми, що визначають зміст юридичних заборон і є умовою забезпечення можливостей реалізації суб’єктивних прав. Реалізуються як в добровільному, так і примусовому порядку у формі дотримання (наприклад: заборона зловживати службовим становищем);

III. в залежності від методу правового регулювання:

1. імперативні норми, що визначають вичерпне коло варіантів поведінки, не надаючи можливості суб’єктам вибору варіантів своєї поведінки. Приписи мають категоричний характер, чітко встановлюючи правила поведінки (наприклад: обов’язкове нотаріальне посвідчення угод). Процес реалізації норми обмежений кількісними та якісними умовами (строками, розмірами і описом дії, порядком її здійснення тощо);

2. диспозитивні норми – визначають лише можливі варіанти поведінки суб’єктів, надаючи їм право вибирати той чи інший варіант, який відповідає інтересам суб’єкта (наприклад: норма, що регламентує поведінку суб’єкта, надає можливість передбачити дії суб’єкта договором). Ці норми реалізуються шляхом вибору суб’єктом того варіанту поведінки, який для нього є найоптимальніший.

Реалізація правової норми визначає необхідність закріплення її положень в тексті нормативно-правового акту. Саме в цьому випадку відбувається перевтілення правової норми з юридичної категорії в практичну площину правового припису.

На практиці розрізняють 5 варіантів (способів) викладу правової норми в тексті нормативного акту. Вказані способи визначають можливості щодо реалізації правового припису.

Види юридичного процесу.

· Установчий процес – це специфічна діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб та громадських організацій по формуванню, ліквідації чи перебудові органів держави, посадових осіб та інших суб’єктів.

· Правотворчий процес – це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій, посадових осіб по підготовці, затвердженню і офіційному проголошенню нормативно-правових актів.

· Правозастосовчий процес – це специфічна діяльність уповноважених органів держави, суспільних організацій, посадових осіб по розгляду і вирішенню індивідуальних спорів, що мають юридичний характер.

· Судовий процес – це специфічна діяльність суду та суддів по здійсненню правосуддя між різними суб’єктами суспільства.

· Контрольний процес – це діяльність органів держави і громадських організацій, посадових осіб по спостереженню та перевірці відповідності виконання і дотримання підлеглими суб’єктами нормативно-правових принципів, припинення правопорушень, передбачених організаційно-правовими засобами.

Засоби забезпечення ефективності юридичного процесу:

· використання процесуальних документів;

· чітка регламентація дій, що передбачені законодавством;

· інтенсивне використання технічних засобів для забезпечення ефективності процесу.

Види процесуальних документів.

· Правоустановчі: закони; укази; інструкції; рішення.

· Правозастосовчі: накази; протести прокурора; вироки за рішенням суду; обвинувальний висновок.

· Допоміжні: постанови про проведення слідчих дій; ухвала судді по забезпеченню позову.

· Інформаційні: протоколи судових засідань.

Стадії юридичного процесу:

· Вибір та аналіз правової норми.

· Перевірка чинності юридичної сили норми права.

· Перевірка тексту статті, що містить правило поведінки.

· Тлумачення правових норм.

· З’ясування меж дії правової норми.

Зміст правовідносин.

Правовідносини це юридична категорія, що характеризується наявністю структури та змісту. Структуру правовідносин складають:

а) об’єкт;

б) суб’єкт особа, що реалізує надане їй право чи виконує покладений обов’язок;

в) зміст – права та обов’язки.

Суб’єкти правовідносин це індивіди чи організації, що на основі правових норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носії суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Правосуб’єктність одна із обов’язкових передумов правовідносин. Щоб стати учасником правовідносин суб’єкти повинні пройти два етапи набуття юридичних якостей:

а) набути якості суб’єктів права як потенційних суб’єктів (учасник правовідносин через відповідність певним вимогам правосуб’єктності);

б) набути додаткових якостей юридичного характеру в конкретній юридично значимій ситуації суб’єктивні юридичні права і обов’язки, надаються учасникам правовідносин правовими нормами. Саме вони визначають власне правові зв’язки, відносини між суб’єктами.

Види суб’єктів правових відносин:

1. Індивідуальні суб’єкти (фізичні особи):

· громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної держави;

· іноземні громадяни;

· особи без громадянства (апатриди);

· особи з подвійним громадянством (біпатриди).

Іноземні громадяни і особи без громадянства можуть бути суб’єктами цивільного, трудового права та інших правовідносин. В порівнянні з громадянам України їх правоздатність є дещо обмеженою (не мають виборчих прав, на них не розповсюджується військовий обов’язок, деякі статті кримінального кодексу).

2. Колективні суб’єкти (юридичні особи).

· державні органи, організації, підприємства, установи;

· органи місцевого самоврядування;

· комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми і т.д.);

· громадські об’єднання (партії, профспілки тощо);

· релігійні організації.

Державні організації створюються для виконання різноманітних функцій як суб’єктів права їх підрозділяють на дві групи:

Органи держави, що виконують функцію управління та мають владні повноваження, їх правосуб’єктність характеризується їх компетенцією, тобто сукупністю прав та обов’язків, якими наділені ці організації від імені держави.

Органи і організації, що здійснюють оперативно-господарську та соціально-культурну діяльність: їх правосуб’єктність визначається спеціальною категорією „юридична особа”, яка має певні ознаки, виступає від свого імені, несе самостійну майнову відповідальність, може бути стороною в суді.

На відміну від державних органів, які мають владні функції і не однакову компетенцію, оперативно-господарські органи по відношенню між собою мають юридичне рівне та юридично однопорядкове положення.

Особливою умовою правосуб’єктності організації є їх персоніфікація, тобто організаційна єдність. Всі вони мають внутрішню структуру, певні підрозділи, що об’єднані єдиним керівництвом.

Громадські організації виступають у правовідносинах у випадку визнання юридичною особою, деяких з них держава наділяє владними повноваженнями.

3. Держава і її структурні одиниці:

· Держава;

· Державні утворення (суб’єкти федерації штати, землі, автономії України Автономна Республіка Крим);

· Адміністративно-територіальні одиниці (область, район тощо).

Специфічною рисою держави є те, що вона є суб’єктом політичної системи, її компетенція визначена конституційно у вигляді діяльності органів влади та управління, вона виступає як суб’єкт права (відносини держави з громадянами, між іншими державами, громадськими організаціями, шляхом надання їм компетенції), органами і організаціями (визнає їх юридичними особами).

4. Соціальні спільності (народ, трудовий колектив, нація, етнічні групи) - суб’єкт права в певних випадках, передбачених законодавством.

Об’єкт правовідносин тобто відносини чи певна суспільна категорія, на використання чи досягнення якої націлені суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

М.М. Коркунов вважав, що оскільки всі наші інтереси здійснюються не інакше як за допомогою якоїсь сили, то в загальному можна говорити, об’єктом права є сили. Він розрізняв чотири категорії об’єктів (власні сили суб’єкта права; сили природи; сили інших людей; сили суспільства). Кожен з цих об’єктів права перебуває в особливому відношенні до суб’єкта права.

В деяких випадках об’єкт правовідносин визначався як все те, що може входити в сферу зовнішньої свободи людини, що може стати предметом людського панування. Прибічник даного підходу Є.М. Трубецький, висловлював думку про те, що об’єктами права і правовідносин можуть бути, по-перше, предмети речового світу чи речі, по-друге, дії, по-третє, самі особи.

Досить широке розповсюдження мало трактування об’єкта як сукупності різноманітних матеріальних і нематеріальних благ, які знаходяться в сфері інтересів учасників правовідносин (Г.Ф. Шершеневич, Є.М. Трубецький, М. Коркунов). При такому підході об’єкт правовідносин знаходиться за межами юридичного змісту правовідносин, тобто поза суб’єктивними правами і обов’язками. Це ті явища (предмети) оточуючого нас світу, на які направленні суб’єктивні права і обов’язки.

У сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі розвиваються дещо інші погляди. Спираючись на попередній досвід, автори виходять з того, що під об’єктом правових відносин слід розуміти ті матеріальні духовні блага, завдяки яким задовольняються інтереси уповноваженої сторони правовідносин.

Існують інші точки зору. Так під об’єктом правовідносин іноді розуміється те, на що направлені правовідносини чи з приводу чого вони виникають.

В якості об’єкта правовідносин нерідко розглядаються будь-які життєві вища, що обумовили виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Об’єктом правовідносин вважається також різноманітні види поведінки людей, що направлені на задоволення їх різноманітних життєвих потреб.

Узагальнюючи сказане, слід зауважити, щооб’єкт правовідносин - це матеріальне чи нематеріальне благо, річ, право чи відносини, на використання чи охорону яких націлені правовідносини, як правило об’єкт пов’язаний з інтересами уповноваженої сторони та є благом, що знаходиться у розпорядженні вказаної сторони та охороняється державою.

Скакун О.Ф. дає таку класифікацію об’єктів правовідносин:

1. Предмети матеріального світу: речі, цінності, майно тощо. Речі – предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі діяльності. До них належать: засоби виробництва, предмети користування; цінності – гроші, акції, векселя, облігації, цінні папери; майно, набуте в результаті купівлі-продажу, дарування, обміну, спадкування.

2. Послуги виробничого і невиробничого характеру: виконання робіт обумовлених договором чи контрактом.

3. Продукти духовного та інтелектуального мистецтва – витвори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформації, комп’ютерні програми, інші результати інтелектуальної власності, які захищаються законом.

4. Особисті немайнові блага – життя, здоров’я, честь, гідність, право на освіту та інші права і свободи.

Зміст правовідносин - це категорія, що визначається в 2-х аспектах:

А) фактичний зміст - реальна поведінка суб’єктів, що націлена на досягнення правового результату;

Б) юридичний зміст - права та обов’язки , що характеризують правий статус суб’єктів та передбачені правовою нормою. Таким чином ,змістправовідносини складають:

А) суб’єктивні права;

Б) юридичні обов’язки.

Суб’єктивне право міра можливої поведінки, що встановлюється для задоволення інтересів уповноваженої сторони. Суб’єктивне право як елемент змісту правовідносин складається з 3-х елементів :

1. Право на власні дії – можливість самостійно реалізовувати надані державою можливості.

2. Право на чужі дії – можливість виконання обов’язку зобов’язаною стороною як умови реалізації права.

3. Право на дії з боку держави, змістом яких є захист та охорона суб’єктивних прав.

Юридичний обов’язок міра необхідної поведінки, що встановлюється зобов’язаній стороні для реалізації суб’єктивного права, що належить уповноваженій стороні. Складається з 3-х елементів:

1. Право на власні дії – можливість добровільного виконання обов’язку.

2. Обов’язок активного характеру – необхідність виконання обов’язку поза бажанням суб’єкта.

3. Обов’язок нести відповідальність у випадку невиконання обов’язку чи порушення прав інших суб’єктів.

В процесі порушення реалізації правових норм суб’єктивне право використовується суб’єктами лише за наявності їх усвідомленого бажання, а юридичний обов’язок виконується незалежно від відношення до нього чи розуміння зобов’язаною стороною.

Підстави виникнення правовідносин це юридичні фактори чи умови, які породжують правові відносини.

Розрізняють такі різновиди підстав:

· матеріальні (загальні);

· юридичні (спеціальні).

До матеріальних відносяться:

ü інтереси та потреби суб’єктів під впливом, яких вони вступають у відповідні правовідносини;

ü система соціально-економічних, культурних обставин, що зумовлюють об’єктивну необхідність правового регулювання суспільних відносин;

ü наявність об’єкту правовідносин;

ü наявність не менш ніж 2-х суб’єктів;

ü відповідна поведінка учасників правовідносин.

До юридичних відносяться:

ü наявність норм права;

ü правосуб’єктність осіб;

ü юридичні факти.

Юридичні факти.

Правовідносини є динамічними явищами, які в процесі реалізації правової норми певним чином виникають, змінюються чи припиняються. Динамізм правовідносин пов’язується з категорією юридичних фактів. Юридичний факт – це умова реалізації права, що визначається як конкретна життєва обставина, настання якої є необхідним для поширення дії права на певну сферу суспільних відносин.

Вказані факти називаються юридичними тому, що:

· передбачені нормами права;

· вони тягнуть юридичні наслідки;

· вони змінюють чи викликають дію норми на певну ситуацію чи суб’єкта;

· визначають дійсний зміст прав та обов’язків суб’єктів з врахуванням особливостей певної ситуації;

· вони є основною умовою, що визначає можливість реалізації правого припису.

Функції юридичних фактів:

─ функція залучення суб’єкта права до правовідношення;

─ функція породження правосуб’єктності, її придбання і виникнення (наприклад, з народженням дитини виникає громадянство; для створення підприємства необхідна реєстрація)

Таким чином, застосування права - це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб по підготовці та прийняттю індивідуальних рішень по юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.

Застосування норм права має певні особливості(безпосередня форма реалізації):

· це діяльність, яка здійснюється відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами (органами законодавчої влади, прокуратури, суду, виконавчої влади, громадськими організаціями);

· їй притаманний державно-владний, організуючий характер (акти, що видаються в процесі правозастосування є юридичними, невиконання їх тягне застосування державного примусу);

· завжди має активний характер, направлена на виникнення, зміну, припинення правовідносин;

· здійснюється в особливих процесуальних формах;

· завершується припиненням правозастосовуючого акту, де фіксуються індивідуальні конкретні приписи.

Однак, в деяких випадках у процесі реалізації правових норм виникає необхідність в спеціальному суб’єкті правореалізації. Цим суб’єктом є владний орган держави, без діяльності якого повна реалізація правового припису є неможливою. Необхідність владного органу як суб’єкта правореалізації виникає у випадках:

· коли правовий припис повинен діяти з урахуванням певних конкретних обставин, що вимагають спеціального встановлення чи контролю (видача паспорта, призначення пенсії.);

· коли є суперечка між суб’єктами про право (розподіл спільного майна між подружжям);

· коли не виконуються обов’язки, передбачені нормою права чи мають місце перешкоди у здійсненні права, що викликає необхідність вдаватись до примусових заходів з боку відповідних державних органів (стягнення штрафу як адміністративного покарання);

· коли виникає необхідність офіційно закріпити певні дії чи перевірити їх законність (нотаріальне посвідчення певних юридичних фактів);

· коли для виникнення правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності чи відсутності конкретних фактів (визнання батьківства).

Всі вказані випадки передбачають необхідність особливої форм реалізації права - правозастосування та відповідного органу держави - правозастосовчого органу.

Процес правозастосування визначається як діяльність, що реалізується в певній послідовності дій, які визначаються якстадії правозастосування.Розрізняють три стадії правозастосовчої діяльності:

1. Встановлення фактичних обставин справи.

2. Підбір та аналіз правових норм як юридичної основи справи.

3. Вирішення юридичної справи та оформлення прийнятого рішення.

Фактичні обставини справи визначаються як життєві факти та явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Встановлення фактичних обставин здійснюється в процесі діяльності правозастосовчого органу шляхом збору доказів.

Докази визначаються як певні встановлені дані про фактичні обставини справи, що потребують спеціальної форми закріплення (як правило, це протокол). Докази повинні відповідати певним вимогам: бути достовірними, обґрунтованими та повними.

Встановлення фактичних обставин здійснюється шляхом доказування, що визначається як логічно послідовна діяльність по зібранню, дослідженню та оцінці певних документів.

Особливість доказування пов’язується із такими категоріями як презумпція та тягар доведення.

Презумпція є припущенням про наявність чи відсутність певних фактів. Першочергове значення у процесі доказування по кримінальним та адміністративним справам має презумпція невинуватості, тобто припущення про невинність будь-якої особи навіть у тому випадку, коли про її винність свідчить багато фактів. Особа визначається невинною до тих пір, доки її вина не буде доведена у передбаченому законом порядку та встановлена актом правозастосування.

Тягар доказування - це обов’язок обґрунтування доказів, що покладається на певного суб’єкта. В цивільних справах цей обов’язок розподіляється порівну, у кримінальних справах тягар доказування належить обвинувачу, що повинен довести вину підозрюваного.

При встановлені фактичних обставин справи суттєве значення належить преюдиції, тобто юридичному встановленню наявності, відсутності чи істинності певних фактів. Так, якщо суд вже встановив певні факти, перевірив та оцінив їх у певному порядку, то вони визнаються преюдиційними, тобто такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними та не потребують нової перевірки.

З документів, які включають свідчення про фактичні обставини, та документів, що складаються правозастосовчими органами утворюється юридична справа як сукупність певним чином оформлених та розміщених документів.

§3. Акти застосування норм права.

Акти застосування права це офіційний документ компетентного органу держави, що містить індивідуальні приписи, прийняті в результаті розгляду конкретної справи.

Акти застосування права мають певні особливості:

• є результатом діяльності компетентних органів держави в межах їх повноважень;

• носить державно-владний характер, є обов’язковим для суб’єктів конкретних правовідносин, тобто учасників конкретної справи;

• має формально-визначений характер, тобто є документом, що має нормативно встановлені атрибути та форму;

• носить індивідуальний характер, оскільки адресований конкретним суб’єктам;

• має визначену, встановлену законом форму;

може бути оскаржений чи опротестований в судовому порядку чи до вищестоящого в порядку підлеглості органу;

• його юридична сила вичерпується одноразовою реалізацією.

Акти застосування права можуть бути класифіковані на види за певними критеріями:

І За суб‘єктами прийняття.

¨ акти органів державної влади;

¨ акти органів державного управління ( наказ про звільнення конкретної особи);

¨ акти судових органів (вирок, рішення, ухвала);

¨ акти контрольно-наглядових органів ( постанова санітарної інспекції про накладення штрафу);

¨ акти органів місцевого самоуправління (розпорядження мера )

II По характеру правового впливу:

Наступною стадією правозастосовчої діяльностіє підбір та аналіз юридичної норми. Підбір норми передбачає необхідність критичного осмислення змісту норми шляхом:

· вибору галузі права, інституту та знаходження норми, яка може бути застосована в даному випадку;

· перевірка тексту нормативно-правового акту в якому знаходиться норма права з точки зору його офіційності, а у випадку застосуванні підзаконного правового акту його відповідність закону;

· аналіз норми з точки зору її дії в часі, просторі та за колом осіб (чи діяла, норма на момент скоєння правопорушення, чи діє ця норма в момент розгляду справи чи розповсюджується вона на осіб, які пов’язані з даною справою);

· аналіз норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.

Завершується ця стадія правозастосування юридичною кваліфікацією справи, тобто юридичною оцінкою сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до певних юридичних норм.

Третя стадія правозастосування передбачаєвирішення справи це діяльність в процесі якої конкретні факти підводяться під відповідну норм права. При цьому суд чи інший правозастосовчий орган відповідно до своїх державно-владних повноважень поширює загальні правила, що містяться в нормативно-правовому акті, на конкретні життєві обставини. Результатом вирішення юридичної справи є індивідуальне державно-владне веління, тобто припис, що має форму певного юридичного документу.

Державно-владне рішення, що є результатом правозастосування, виконує подвійну функцію:

· Констатація, тобто визнання певних фактів та встановлення їх правомірного чи протиправного характеру, а також визнання належності права певній особі.

· Покладання обов’язку чи певного виду юридичної відповідальності.

¨ регулятивні, які забезпечують реалізацію регулятивних норм і підтверджують чи встановлюють права та обов’язки сторін;

¨ охоронні, які забезпечують реалізацію санкцій охоронних норм та встановлюють міру юридичної відповідальності.

III. За галузевою належністю:

¨ адміністративно-правові;

¨ кримінально-правові;

¨ цивільно-правові.

ІV. По юридичним наслідкам:

¨ правовстановлюючі;

¨ правоприпиняючі;

¨ правозмінюючі.

V. По юридичній формі:

¨ постанови;

¨ рішення;

¨ укази;

¨ розпорядження;

¨ вироки тощо.

 

 

Тема 6. Правомірна поведінка та правопорядок та їх зв‘язок з реалізацією норм права.

Питання:

I. Поняття, ознаки та види правової поведінки.

II. Поняття, особливості та класифікація правомірної поведінки.

III. Поняття, особливості, структурні елементи правопорядку.

 

Отже, законність - це комплексне соціальне-правове явище, яке характеризує: якісно новий стан розвитку та функціонування громадянського суспільства; режим суспільне - політичного життя, де панують ідеї права, реального співвідношення законів та підзаконних актів, ідеї гуманізму, справедливості, свободи та відповідальності; метод державного управління суспільством з використанням виключно право

Последнее изменение этой страницы: 2016-08-29

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...