Поняття та основні елементи механізму правового регулювання. Стадії механізму правового регулювання.

Існуюча в суспільстві система суспільних відносин постійно потребує правового впливу. Форми та методи даного впливу змінюються в залежності від суспільних потреб. В юридичній літературі проблема правового впливу та правового регулювання не є новою. В науці сформувалися ряд напрямків, що дають можливість дослідити право як ефективний засіб соціального регулювання.

Правове регулювання в суспільстві здійснюється за допомогою певних механізмів. Скакун О.Ф. вважає, що під механізмами правового регулювання слід розуміти різні елементи правової системи, які здійснюють регулятивний вплив на суспільство.

Механізм правового регулювання – це певна, взята в єдності сукупність правових засобів, способів та форм, за допомогою яких нормативність права забезпечує впорядкування суспільних відносин, задовольняє інтереси суб’єктів права, вирішує конфлікти, сприяє досягненню соціального компромісу в правовій сфері. Саме даний підхід до механізму правового регулювання висловлюють Бобровник С.В. та Онищенко Н.М, пропонуючи відмовитись від розуміння даного механізму лише як діяльності законодавця, який формує норму права, надає їй уповноважуючого, зобов’язуючого чи забороняючого характеру та лише як виконання правового припису, підпорядкування заборонам суб’єктами, яких цей припис стосується. При односторонньому підході до механізму правового регулювання зводиться нанівець мета та цілі правового регулювання, не враховуються різні фактори, які впливають на процес право регулювання.

Механізм правового регулювання характеризується певними особливостями:

Ці правові засоби повинні відповідати певним вимогам:

¨ вони складають певну систему, але не є прив’язаними до однієї сфери суспільних відносин;

¨ вони покликані забезпечити соціальну свободу та активність поведінки суб’єктів (дозволи), чи, навпаки, покласти на осіб пасивний обов’язок утримуватись від вчинення тих дій, які перешкоджають інтересам особи (заборони), передбачати поведінку певного роду, бути гарантіями використання суб’єктивних прав іншими суб’єктами (зобов’язання);

¨ ці засоби повинні містити позитивні стимули щодо здійснення суб’єктами своїх суб’єктивних прав та виконання покладених на них обов’язків;

¨ вони повинні бути направлені на досягнення певного результату – забезпечення ефективності правового регулювання;

¨ вони пов’язані з суб’єктивними правами даної особи (дозволи), та інших осіб (зобов’язання, заборони);

¨ ці засоби тісно взаємопов’язані не тільки один з одним, а і з такими різновидами правових норм, як уповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі, та визначають форми реалізації права (дотримання, виконання та використання), а саме:

а) дозволи, тобто надані суб’єктам права на власну, добровільну поведінку, дають можливість суб’єктам реалізувати свої права. В процесі правового регулювання дозволи закріплюються уповноважуючими нормами. Втілення цих норм в життя потребує такої форми реалізації права як використання;

б) заборони, тобто покладені на суб’єктів обов’язки утримуватись від вчинення певних дій. Ці обов’язки носять визначений, імперативний характер, забезпечують охорону існуючих суспільних відносин та закріплюються забороняючими нормами. Формою реалізації заборон є добровільне чи примусове дотримання правових норм;

в) зобов’язання передбачають покладення на осіб обов’язку щодо певної активної поведінки, вони закріплюються зобов’язуючими нормами та реалізуються у формі виконання.

Характеристика механізму правового регулювання дозволяє встановити його складові елементи, забезпечити їх єдність та взаємоузгодженість. Потреба в різних правових засобах обумовлюється неоднозначністю задоволення інтересів різних суб’єктів права. Слід зазначити, що ці засоби як певні інструменти правового впливу повинні бути різноманітними та взаємопов’язаними, являти собою певну систему і в своїй сукупності бути направлені на досягнення ефективності правового регулювання.

Сучасна юридична література характеризується наявністю двох підходів щодо визначення елементів механізму правового регулювання.

Перший з них – це широкий підхід, що характеризується наявністю сукупності елементів, які приймають участь в процесі впорядкування суспільних відносин, а саме:

· норма права, яка визначає моделі можливої та необхідної поведінки суб’єктів суспільних відносин;

· нормативно-правовий акт – юридичний документ, що надає правовій нормі формально-визначеного, офіційного та обов’язкового характеру;

· юридичні факти – конкретні життєві обставини, які спричиняють дію норми права;

· правовідносини – різновид суспільних відносин, що регламентуються правовою нормою, виконують функцію взаємодії правової норми з конкретним суб’єктом та функцію визначення конкретної поведінки для персоніфікованих суб’єктів;

· тлумачення – діяльність по визначенню дійсного змісту норм права у випадку її незрозумілості чи невідповідності вимогам юридичної техніки;

· реалізація права як можливість втілення правової норми шляхом дотримання, виконання, використання та застосування;

· законність як один із принципів реалізації правових приписів через дотримання вимог норми права суб’єктами права;

· правосвідомість як рівень усвідомлення суб’єктами права правових приписів;

· правова культура як різновид загальної культури, що складається з духовних та матеріальних цінностей, які відносяться до правової дійсності;

· правомірна поведінка – усвідомлена діяльність суб’єктів, яка відповідає нормі права, соціально корисним цілям та знаходиться в установлених законодавством межах;

· протиправна поведінка – поведінка, що протирічить правовим приписам;

· юридична відповідальність – це міра державного примусу (особистого, майнового чи організаційного характеру), що застосовується до суб’єктів, які скоїли правопорушення та пов’язана з покладенням на них нового додаткового обов’язку.

Другий підхід до елементної будови механізму правового регулювання є вузьким та включає в себе тільки ті елементи, які складають основу регулятивної функції права. Серед них виділяють: норми права, нормативно-правові акти, правовідносини, реалізацію права, законність. Кожен із елементів даної системи виконує специфічну функцію в задоволенні інтересів суб’єктів, в регулюванні суспільних відносин, в досягненні ефективності правового регулювання.

Бобровник С.В. елементи правового регулювання поділяє на основні та факультативні та пов’язує їх із стадіями механізму правового регулювання. Розділ на стадії є досить умовним та відображає вплив права на суспільні відносини на різних рівнях його реалізації.

Перша стадія пов’язана з процесом правотворчості, з формуванням норми права, як правила поведінки загальнообов’язкового, формально-визначеного характеру, що регулює найважливіші види суспільних відносин, встановлюється та охороняється державою. Правова норма встановлює зміст суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, ступінь їх взаємності, здійснює регулятивний вплив на суспільні відносини, визначає форми взаємодії суб’єктів суспільних відносин.

З точки зору Недбайло П.Е., саме з моменту видання норми права слід говорити про вступ в дію механізму правового регулювання.

Однак, правове регулювання здійснюється за допомогою цілого комплексу правових норм. Цей комплекс складає певну систему, для якої властиві певна організованість, єдність, координаційні та субординаційні зв’язки.

Організованість правових норм передбачає їх внутрішню узгодженість, заснованість на єдиних принципах. Даний принцип побудови правових норм тісно пов’язаний з ієрархічним підпорядкуванням приписів з юридичною силою та єдністю правових норм, щодо їх єдиної направленості поєднати інтереси суспільства з інтересами окремих індивідів, врегулювати найважливіші сфери суспільних відносин, функціонування яких неможливо без використання юридичних засобів.

Системність норм права знаходить свій вияв в нормативно-правому акті. На думку Явич Л.С., саме з моменту видання нормативно-правового акту і здійснюється правове регулювання суспільних відносин.

Вступаючи в правові відносини на основі певних юридичних фактів суб’єкти набувають суб’єктивних прав та юридичних обов’язків за власним бажанням (активна форма реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків) чи на основі правозастосовчого акту (складна форма реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків). Як вважають А.М. Вітченко, Ю.К. Толстой, норма права починає регулювати поведінку суб’єктів не з моменту видання норми права, а з часу настання юридичних фактів передбачених даною нормою.

На цьому етапі настає друга стадія правового регулювання, що пов’язана з правовими відносинами, які забезпечують можливість реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків та за допомогою яких норми права набувають персоніфікованого характеру, стосуються конкретного суб’єкта та безпосередньо впливають на процес правореалізації.

В залежності від характеру правових норм виникають різні видиправових відносин, серед яких важливе місце належить регулятивним, формуються на основі норм цивільного, адміністративного, земельного галузей права та охоронні, що виникають в результаті здійснення правопорушення.

Деякі вчені (наприклад, Скакун О.Ф.) з даною стадією механізму правового регулювання пов’язує акти безпосередньої реалізації прав та обов’язків суб’єктів (дотримання вимог заборон, виконання обов’язків, використання прав) та акти опосередкованої реалізації прав та обов’язків (застосування права).

Інші науковці (Хутиз М.Х., Сергейко П.Н.) вважають, що видання актів реалізації права слід розглядати як кінцевий результат правового регулювання, що передбачає юридично значимі дії суб’єктів по здійсненню прав та обов’язків суб’єктів, що витікають із конкретних правових відносин та за їх допомогою досягаються цілі правового регулювання.

За умови, що поведінка суб’єктів є правомірною механізм правового регулювання вичерпує свою дію і тільки за неправомірної поведінки суб’єктів вступає в дію механізм покладення на суб’єктів юридичної відповідальності, головним елементом якої є акти застосування норм права, що встановлюють юридичну відповідальність конкретної особи за конкретне правопорушення.

Зважаючи на вище сказане, слід зазначити, що ці міркування є тільки суто теоретичними, вони потребують переосмислення та практичного втілення з метою досягнення ефективності правового регулювання.