Поняття та сфери прояву законності.

Проблематика законності є доволі складною, вона не обмежується тільки структурними моментами, важливе місце в її досліджені належить механізму реалізації правових приписів.

Спробуємо звернути увагу на ці основні моменти.

Тривалий час під законністю розумівся правовий режим точного та неухильного здійснення законів та інших нормативних актів всіма суб’єктами права. Тим самим, увага приділялася всій наявній системі законодавства, реалізації норм права, відповідності підзаконних актів, які іноді підміняли закон, законові, а не змістовній характеристиці даного поняття. Зміни в суспільному житті, поява нових поглядів щодо правової держави та громадянського суспільства дали можливість по-новому підійти до визначення поняття законності, приділити увагу його змістовній характеристиці, домогтися відповідності законів загальнолюдським принципам справедливості.

М.О. Воскресенський відмічав, що законність характеризується складністю внутрішньої структури та багатоплановістю виразу в державно-правовій сфері суспільства.

В юридичній літературі законність розуміють в двох аспектах – в широкому та вузькому. В широкому аспекті законність розглядається як правовий порядок, при якому норми права здійснюються усіма учасниками правових відносин. У вузькому аспекті законність розуміється як – принцип діяльності державних органів.”

О.Ф. Скакун розглядає поняття законності як поєднання її внутрішньої та зовнішньої ознаки. За зовнішньою ознакою законність розглядається як необхідність виконання приписів нормативно-правових актів усіма суб’єктами, які функціонують в рамках держави та громадянського суспільства. Заслуговує на увагу позиція авторів, які виділяють складові елементи зовнішньої ознаки в понятті законність: суб’єктний, предметний та нормативний.

На нашу думку, законність в період формування та розвитку громадянського суспільства та правової держави слід розглядати як комплексну юридичну категорію, як результат взаємодії різноманітних чинників, а саме: як конституційний принцип, як метод здійснення влади, як систему вимог до суб’єктів права, як режим суспільного життя, як принцип побудови системи нормативних актів, які знаходять своє відображення в принципах законності (верховенство закону, єдність законності, загальність, доцільність та реальність законності, рівність всіх перед законом).

Варто зауважити, що Конституція України закріплює основи суспільного ладу. Систему суспільного ладу за Конституцією України складають політична, економічна, соціальна та духовна системи. В якості основних принципів суспільного ладу Конституція України закріплює принципи демократизму, гуманізму, соціальної справедливості, законності, суверенітету народу, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Серед конституційне визначених принципів значна цінність належить саме принципу законності, який знаходить свій прояв в різних сферах суспільного життя та розкривається в процесі діяльності різних структурних елементів держави та громадянського суспільства.

За внутрішньою ознакою законність характеризується як сукупність обґрунтованих внутрішньо узгоджених законів, які відповідають вимогам права.

Важливе місце в реалізації принципів законності належить верховенству закону. Це поняття багатоаспектне, розглядати його можна з різних сторін: як співвідношення закону та права; в залежності від поділу законів на конституційні та звичайні; з точки зору матеріального та формального значення даного поняття; виходячи із залежності системи підзаконних нормативних актів від ступеня їх відповідності законам та впливу на верховенство законів суспільних процесів та рівня розвитку суспільства в цілому.

Закон є основною категорією нормативно-правової системи; приймається в порядку певної процедури законодавчим органом; регулює найважливіші суспільні відносини, а тому має найбільш стабільний характер та підлягає змінам, доповненням та відміні, виходячи із потреб суспільного розвитку; має вищу юридичну силу в правовій системі; підзаконні нормативні акти приймаються у відповідності, на підставі та на виконання законів.

Поняття законність та закон є органічно пов’язаними категоріями. Закон містить певні вимоги та передбачає певну поведінку. Але дотримання вимог закону та вимог законності дещо відрізняються один від одного за своєю направленістю. Закон містить в собі вимоги, які потрібно дотримуватись, а законність передбачає яким чином необхідно дотримуватись цих вимог.

У певному співвідношенні із законом знаходиться право. В юридичній літературі існують різні підходи до визначення права. Алєксєєв С.С. розглядає право одночасно і як явище цивілізації, і як явище культури, яке фіксує в нормативній формі духовні цінності та досягнення: демократію, права людини, мораль, справедливість і т. п.

З іншої сторони, право розглядається як сукупність певних потреб людини, закріплених конституційно (право на відпочинок, на охорону праці і т.д.).

Право розуміють також у співвідношенні із існуючими правовими системами (англосаксонське право, романо-германське, національна правова система).

В процесі формування громадянського суспільства право набуває соціальної цінності.

Соціальна цінність права – це здатність права бути засобом забезпечення науково-обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян і їх об’єднань.

Соціальна цінність права проявляється в тому, що право сприяє розвитку тих відносин, в яких зацікавлене суспільство, впливає на поведінку суб’єктів шляхом узгодження їх специфічних інтересів, загальної, групової та індивідуальної волі, сприяючи соціальному прогресу.

Крім соціальної цінності права в літературі визначають інші прояви цінності права:

1. Право має інструментальну цінність (надає суспільству рис упорядкованості, цивілізованості).

2. Є масштабом свободи особи в суспільстві. Право визначає міру цієї свободи.

3. Є виразником ідеї справедливості, рівності, взаємності прав та обов’язків(моральна цінність права).

4. Гуманістична цінність права – закріпленість прав та обов’язків конституційне, гарантованість їх та охорона.

5. Право є факторами прогресу, джерелом оновлення суспільства (історична цінність).

6. Є засобом досягнення соціального миру та згоди, зняття напруги в суспільстві.

В учбовій літературі право розглядається як загальне правило поведінки, що містить сукупність правових норм, виникає в залежності від волі та свідомості людини, відповідає типу культури та характеру соціальної організації.

Доцільно зауважити, що саме як правило поведінки, як сукупність норм права право співвідноситься із законом, в даному випадку формалізуються рамки права, правом вважається тільки те, що возведено в законі. Поняття ж права більш широке, адже це не тільки сукупність правил поведінки, а і реальна можливість їх реалізації, регулятор суспільних відносин. Правовий зміст, якому надано певною формою і який повинен відповідати загальнолюдським ідеалам та цінностям. В даному випадку принцип верховенства закону, як один із найважливіших принципів законності матиме реальне значення в суспільному житті.

Ці міркування тільки здаються суто теоретичними, вони мають практичне значення в реалізації принципу законності.

Багатогранність поняття законності знаходить своє відображення в реальному житті. Вирішення важливих питань сьогодення в різних сферах суспільного життя в значній мірі залежить від їх законодавчого закріплення. В зв’язку з цим, зростають вимоги щодо організації та вдосконалення законодавчого процесу. На жаль, дана проблема в Україні не знайшла системного теоретичного переосмислення, що зумовлює необхідність звернути увагу на деякі моменти законодавчого процесу та напрямки його вдосконалення.

Заслуговує на увагу розвиток законодавчого процесу в рамках одно- чи двопалатного парламенту. Серед вчених не існує єдиної точки зору щодо даної проблеми. Так, Кривенко Л.Т. вважає, що „двопалатна структура органу народного представництва може створити умови для руйнування його як єдиного законодавчого органу”.

Про даний факт свідчить досвід зарубіжних держав. Питання законодавчої ініціативи по-різному вирішується в державах з однопалатною та двопалатною системою парламенту. Наприклад, в Канаді, Франції, Японії право законодавчої ініціативи належить уряду та членам обох палат, в США тільки конгресменам та сенаторам, у Великобританії кожному із членів обох палат належить право вносити публічні законопроекти на розгляд в парламенті, а локальні законопроекти ініціюються зацікавленими особами чи організаціями. Право законодавчої ініціативи в Україні передбачено ст.93 Конституції та надається Президенту, народним депутатам України, Кабінету Міністрів, Національному Банку; в Данії – членам парламенту, уряду, міністрам; в Греції – уряду та парламенту.

Законодавчий процес у двопалатних парламентах є більш складним, адже законопроект приймається, якщо досягнуто згоди між палатами щодо кардинальних питань законопроекту. Ця система організації законодавчого процесу має свої позитивні та негативні риси, зумовлені процесом як ускладнення процедури прийняття закону, так і поліпшення їх якості.

Важливе місце в процесі підготовки законопроекту, як однієї із форм реалізації законодавчої ініціативи, повинно належати критеріям його оцінки, серед яких виділяють:

1) дотримання принципу верховенства закону;

2) співвідношення національного та міжнародного законодавства;

3) своєчасність прийняття закону;

4) співвідношення проекту закону та державної концепції розвитку законодавства

5) дотримання форми, мови, термінології, логічних зв’язків в законодавчому акті.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що законотворчість, як різновид правотворчості, важливий напрямок державної діяльності повинен будуватись на раціональних, ефективних принципах, що сприятиме створенню ефективних законів, ліквідації законотворчих помилок, підвищенню правової культури населення та реального втілення в життя принципу законності.

Вивчаючи систему побудови нормативних актів, як один із проявів принципу законності, слід звернути увагу на дослідження проблеми правових режимів.

Алєксєєв С.С розглядає правові режими як певний порядок, який має місце в процесі регулювання суспільних відносин та здійснюється за допомогою певної сукупності правових засобів, які створюють особливу направленість процесу регулювання. В громадянському суспільстві правовий режим розглядається як особливий вид правового регулювання для якого характерним є використання різноманітних правових засобів.

В юридичній літературі правові засоби розглядаються як сукупність правових явищ за допомогою яких задовольняються інтереси суб’єктів права та забезпечується досягнення поставлених цілей.

Своєрідність правових засобів полягає в тому, що вони мають певну соціальну цінність, оскільки забезпечують досягнення поставлених цілей; відображають інформаційні якості права; створюють умови для дії права; викликають певні юридичні наслідки; забезпечуються примусовою силою держави.

Малько А.В. класифікує правові засоби за різними критеріями:

1. В залежності від галузевої належності розрізняють: конституційні, адміністративні, цивільні та інші правові засоби.

2. В залежності від характеру: матеріальні та процесуальні.

3. В залежності від функціональної ролі: регулятивні та охоронні.

4. В залежності від інформаційно-психологічної направленості: стимулюючі ( заохочення, дозволи і т. д.) та обмежуючі ( заборони, зобов’язання тощо).

Тихомиров Ю.А. до правових засобів відносить і діяння, а саме: видання підзаконних нормативно-правових актів на основі, на виконання та у відповідності із законом; процес відміни та зміни цих актів, правильне застосування законів і т. п.

Розглядаючи законність як метод здійснення державної влади, слід зазначити, що стабільність та дієвість принципу законності знаходить свій прояв не тільки в правотворчій, а і в правозастосовчій та правоохоронній діяльності суб’єктів, наділених владними повноваженнями. Їх правове становище дає можливість здійснювати певний вплив на стан законності в суспільстві та повинно бути законодавче регламентоване.

Своєрідне місце в цій діяльності належить органам правосуддя, які повинні функціонувати на основі конституційно визначених засад (ст. 129 Конституції). До них відносяться:

1) законність;

2) рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведення вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його певні фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов’язковість рішень суду.

Ці принципи дають можливість піднести діяльність органів правосуддя як одного із різновидів демократичних інститутів на якісно новий рівень.

Не менш проблемним є розкриття поняття законності як режиму суспільного життя, що здійснюється через інститути демократії, багатопартійну систему, обмеження державної влади шляхом розподілу її між різними органами держави тощо.

В.Ф. Погорілко вважає, демократизм держави можна визначити як принцип (або сукупність принципів) відносин між державою та суспільством.

Однак, чітких критеріїв рівня демократизму держави та суспільства не існує. На нашу думку, рівень демократизму, як один із проявів законності знаходить відображення в реальних ознаках держави чи суспільства. Проявом демократизму в громадянському суспільстві є:

По-перше, громадянське суспільство розглядається як сукупність вільних індивідів, що знаходить прояв в різних аспектах:

1. В економічному аспекті:

а) кожен індивід є власником тих засобів , що необхідні для його нормального існування;

б) свобода вибору форм власності;

в) вільний вибір роду занять, професії та користування її результатами.

2. В соціальному аспекті: належність індивіда до певної спільності (сім’ї, клану, класу) чи автономна самостійність з метою забезпечення своїх потреб.

3. В політичному аспекті: свобода індивіда, що находить прояв в можливості бути членом партії, брати участь у виборах.

По-друге, громадянське суспільство – це відкрите соціальне утворення, що обумовлюється:

1. Відсутністю жорсткої регламентації з боку держави щодо забезпечення гласності, свободи слова, критики.

2. Правом вільного в’їзду та виїзду.

3. Обміном інформаційними, науковими та освітянськими технологіями з іншими державами.

По-третє, громадянське суспільство – це складна структурована система (плюралістична), для якої характерна повнота, стійкість та відтворюваність.

По-четверте, громадянське суспільство — це система, що має свої механізми розвитку та управління:

1. Громадяни, вступаючи у різного роду відносини реалізують свої потреби та забезпечують цілеспрямований розвиток суспільства без втручання державних структур.

2. Громадянська ініціатива, громадянський обов’язок дає можливість для розвитку всіх структур громадянського суспільства.

По-п’яте, громадянське суспільство — це правове демократичне суспільство, для якого характерним є:

1. визнання та матеріалізація ідей верховенства права, особливістю якого має бути поділ на публічне та приватне право;

2. єдність права та закону;

3. правове забезпечення та розмежування діяльності різних гілок влади;

4. розвиток та вдосконалення суспільства разом з розвитком та вдосконаленням правової держави.

Діяльність різних структурних елементів громадянського суспільства в сфері політичного життя наповнює новим змістом поняття „плюралізм”, відображаючись в збалансуванні законодавчої та виконавчої влади, що виключає монополію на владу. Поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову не є вичерпним, оскільки поза його межами залишається цілий ряд інститутів державної влади: президент, правоохоронні органи, виборчі комісії тощо.

Діяльність різних державних структур повинна бути обмежена правом. Теоретичні позиції в цьому питанні поділяються на чотири групи:

по-перше, позиція вчених, які вважають за необхідність формального обмеження діяльності державної влади за допомогою Конституції (А,Д. Градовський, В.М. Гессен);

по-друге, деякі вчені вважають, що державну владу можна обмежити шляхом встановлення в законі форм та напрямків її діяльності (Н.І. Палієнко, С.А. Котляревський, Л.А. Жилін);

по-третє, позиція авторів, які пов’язували державну владу з соціально-економічними та моральними факторами (Н.І. Лазаревський, Н.І. Новгородцев, Е.Н. Трубецький);

по-четверте, державна влада повинна бути обмежена громадськими свободами (Ф.В. Тарановський, Н.М. Коркунов).

Варто зауважити, що обмеження державної влади різними факторами є стабілізуючою основою у розвитку суспільства та держави, засобами демократії та захисту прав людини та громадянина. Зрілий громадянин та держава, яка гарантує необхідну свободу його дії, встановлює стимули та обмеження в його поведінці, в діяльності різних суспільних структур є важливим фактором та передумовою функціонування громадянського суспільства в межах законності.

Ряд вчених вважають, що основними сферами реалізації законності, виразу її вимог є: ідеологічний, психологічний та практичний аспект виразу законності.

Ідеологічний аспект виразу законності міститься в правовій ідеології, тобто притаманній суспільству системі ідей, поглядів, принципів, понять з приводу сутності, змісту і соціальної ролі законності в суспільному житті. Ідея законності в даному розумінні ідеєю правової ідеології, яка поєднує в собі систему всіх поглядів та уявлень, щодо цілей та засобів реалізації правових норм.

Психологічний аспект виразу законності втілюється в психології окремих індивідів, соціальних груп та суспільства в цілому. Він обумовлюється тим, що в людських почуттях, емоціях мають прояв певні уявлення про позитивну та негативну поведінку.

Позитивне психологічне відношення суб’єктів до норм права відіграє важливу роль у забезпеченні режиму неухильного дотримання діючого законодавства, та є первинний елемент в системі психологічних механізмів правомірної поведінки.

Практичний аспект виразу законності – це втілення її ідеологічного і психологічного елементів в політико-правовому режимі державно-організаційного суспільства.

В практичній сфері відображення законності розрізняють політичну і власне юридичну галузі. Політична вказує на організаційну роль держави в досягненні за допомогою правового регулювання цілей суспільства і знаходить відображення у відповідному політичному режимі держави.

Юридична галузь характеризується якісним станом діючого законодавства, узгодженістю законів та підзаконних актів, реальними процесами реалізації правових приписів в суспільному житті.

Отже, законність - це комплексне соціальне-правове явище, яке характеризує: якісно новий стан розвитку та функціонування громадянського суспільства; режим суспільне - політичного життя, де панують ідеї права, реального співвідношення законів та підзаконних актів, ідеї гуманізму, справедливості, свободи та відповідальності; метод державного управління суспільством з використанням виключно правових засобів; принцип діяльності державних органів, суспільних організацій, посадових осіб, громадян.

Необхідність осмислення та теоретичного обґрунтування даного поняття обумовлюється процесами розбудови правової держави, громадянського суспільства, необхідністю вдосконалення законодавства, дотримання законності в різних сферах суспільного життя. Усвідомити ці проблеми, дати їм теоретичний аналіз - це завдання не тільки сьогодення, а й перспективи завтрашнього дня. Без широкого порівняльного аналізу, переосмислення юридичної практики, без вивчення власного позитивного досвіду неможливо розвивати юридичну науку завтра.