М і ж н а р о д н е Г У М А Н І Т А Р Н Е

ТУРЧЕНКО О.Г.

М і ж н а р о д н е Г У М А Н І Т А Р Н Е

П р а в о

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Матеріали затверджені на засіданні

кафедри конституційного, міжнародного і

кримінального права. Протокол №5 від 12.01.2016р.

Вінниця 2016

УДК 341.1

ББК Х51я73

Турченко О.Г. Міжнародне гуманітарне право: Навчальний посібник (для студентів спеціальності «Міжнародні відносини»). – Вінниця, 2016. – 77с.

Навчальний посібник містить: передмову, структуру програми курсу, робочу програму курсу, структуру залікового кредиту курсу, перелік рекомендованої загальної та спеціальної літератури, список корисних інтернет-посилань, тези лекцій, питання для самоконтролю, контрольні питання до заліку.

© Турченко О.Г., 2016.

ПЕРЕДМОВА

Процеси європейської інтеграції охоплюють все більше сфер життєдіяльності, включаючи вищу освіту. Україна на сьогодні визначила свої орієнтири на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснюється модернізація освітньої діяльності в контексті європейських вимог, все наполегливіше працює над практичною реалізацією по приєднанню до Болонського процесу.

Обрані шляхи модернізації вищої освіти України співзвучні загальноєвропейським підходам. Принципи Болонської декларації в повному обсязі запроваджені з 2010 року.

Основним завданням на сьогодні є реалізація передбаченою Болонською декларацією системи академічних кредитів, аналогічної ЕСТS (Європейській кредитно-модульній системі). Саме її розглядають як засіб підвищення мобільності студентів по переходу від однієї навчальної програми до іншої, включаючи програму післядипломної освіти. ЕСТS є багатоцільовим інструментом визнання і мобільності, засобом реформування навчальних програм, а також передачі кредитів вищим навчальним закладам інших країн. Важливий факт впровадження акумулюючої кредитної системи — можливість враховувати всі досягнення студента, а не тільки учбове навантаження, наприклад, участь в наукових дослідженнях, конференціях, наочних олімпіадах і т.п.

Визначення змістовних модулів навчання за кожною дисципліною, узгодження кредитних систем оцінювання досягнень студента повинне стати основою для вирішення ще однієї задекларованої в Болоньї мети — створення умов для вільного переміщення студентів, викладачів, менеджерів освіти і дослідників на території Європи.

Метою даного курсує вивчення основних принципів, норм, інститутів і галузей сучасного міжнародного права

Завдання курсу:

1) проаналізувати процеси розвитку норм міжнародного права;

2) класифікувати і проаналізувати міжнародно-правові джерела;

3) визначити рівень відповідності національного законодавства нормам міжнародного права;

4) визначити особливості міжнародного права і окремих його галузей;

5) проаналізувати положення міжнародно-правових договорів за участю України.

Програма курсу «Міжнародне право» складена з урахуванням вимог кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах і узгоджена із зразковою структурою змісту учбового курсу.

Навчальний підручник містить: передмову, структуру програми курсу, програму та структуру навчального курсу, перелік рекомендованої загальної та спеціальної літератури, список корисних інтернет-посилань, тези лекцій, питання для самоконтролю, плани практичних занять, перелік видів самостійної роботи студентів та рекомендації з їх виконання, контрольні питання до заліку.

Програма навчального курсу містить всі основні теми курсу. Відповідно до внутрішній логіки вивчення предмету кожна тема поділяється на частини, які деталізуються, у свою чергу, конкретними питаннями.

Плани практичних занять є переліком контрольних питань і практичних завдань за конкретними темами курсу.

Контрольні питання - це деталізований перелік основних понять, категорій і інститутів міжнародного права, який необхідно засвоїти і вивчити студентам при підготовці до іспиту.

Практичні завдання дають змогу студентові більш ефективно самостійно опрацювати теоретичний матеріал, сприяють формуванню практичних навичок і розвитку логічного мислення.

Наприкінці підручника наведені критерії оцінювання знань студентів за курсом «Міжнародне публічне право» з урахуванням вимог кредитно-модульної системи ти питання для підсумкового контролю (заліку).

Структура програми

Навчального курсу «Міжнародне ГУМАНІТАРНЕ право»

Опис навчальної дисципліни

ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Международное право. Ведение военных действий: Сборник Гаагских конвенций и иных международных документов. – 4-е изд., дополн. – М. : Международный Комитет Красного Креста, – 2004. – 372 с.

2. Женевские конвенции от 12 августа 1949 г. и Дополнительные протоколы к ним / МККК. – М., 2001.

3. Комментарий к Дополнительным протоколам от 8 июня 1977 г. к Женевским конвенциям от 12 августа 1949 г. (Комментарий к Дополнительному протоколу II) / Под ред. И. Сандо, К. Свинарски, Б. Циммерман; МККК. – М., 1998.

4. Гнатовський М.М. Міжнародне гуманітарне право. Довідник для юристів громадських приймалень / М.М. Гнатовський, Т.Р. Короткий, Н.В. Хендель. – Одеса: Фенікс, 2015. – 92 с.

5. Гнатовський М. М. Теоретичні засади міжнародного гуманітарного права та їхнє відображення у практиці міжнародних судових установ / М. М. Гнатовський: наукова доповідь. – Київ, 2014. – 28

6. Русинова В. Н. Права человека в вооруженных конфликтах: проблемы соотношения норм международного гуманитарного права и международного права прав человека : монография / В. Н. Русинова . – М. : Статут, 2012. – 384 с. 24.

7. Давид Э. Принципы права вооруженных конфликтов: Курс лекций, прочитанных на юридическом факультете Открытого Брюссельского университета. – М.: Международный Комитет Красного Креста, 2011. – 1144с.

8. Репецький В. М., Лисик В. М. Міжнародне гуманітарне право: Підручник. – К.: Знання, 2007. – 467 с.

9. Калугин В.Ю. Курс международного гуманитарного права / В. Ю. Калугин. – Минск : ТЕСЕЙ, 2006. – 496 с.

10. Бюньон Ф. Международный Комитет Красного Креста и защита жертв войны. – М., 2005.

11. Котляров И.И. Международное право и вооруженные конфликты. Монография. - М.: Московский университет МВД, 2003. – 285 с.

12. Міжнародне гуманітарне право: Навч. посіб. / Під ред. Базова В. П. – К. : Варта, 2000. – 140 с.

13. Дмитрієв А.І. Міжнародне гуманітарне право: основи концепції. — К.: «Логос», «Фахівець», 1999. — 120 с.

14. Гассер Х.-П. Международное гуманитарное право. Введение. – М., 1995.

15. Бори Ф. Возникновение и развитие международного гуманитарного права. – М., 1994.

16. Кальсховен Ф. Ограничение методов и средств ведения войны. – М., 1994.

17. Пикте Ж. Развитие и принципы международного гуманитарного права. – М., 1993.

18. Капустин А. Я., Мартыненко Е. В. Международное гуманитарное право. – М., 1991.

19. Бюньон Ф. Красный Крест, Красный Полумесяц, Красный Кристалл [Электронный ресурс]. - www.icrc.org/rus/resources/documents /publication/ihl-emblem-2.htm.

20. Бескоровайний С. Я. Види збройних конфліктів та їх правове регулювання / С. Я. Бескоровайний // Юридична наука. – 2014. - № 3. – С. 116-126.

21. Русинова В. Н. Теории соотношения норм международного гуманитарного права и международного права прав человека / В. Н. Русинова // Право. Журнал Высшей школы экономики. – 2014. – № 1. – С. 43-56. // http://law-journal.hse.ru/2014--1/118927147. Html

22. Стасюк С. Регулювання сучасних збройних конфліктів міжнародними гуманітарними засобами // Віче. – № 24. – 2010. – С. 20–22.

23. Лисик В. Привілеї та імунітети Міжнародного Комітету Червоного Хреста та його персоналу // Вісник Львівського національного університету : Сер. Міжнародні відносини. – 2006. - № 17. – С. 172-178.

24. Лисик В. Міжнародний Комітет Червоного Хреста – особливий суб’єкт міжнародного права // Вісник Львівського національного університету : Сер. Міжнародні відносини. – 2005. - № 15. – С. 242-247.

25. Репецький В. Актуальні проблеми міжнародного гуманітарного права // Вісник Львівського університету : Серія Міжнародні відносини. – 2005. – Вип. 15. – С. 169-173.

26. Репецький В. Значення застереження Мартенса в міжнародному гуманітарному праві // Вісник Львівського університету : Серія Міжнародні відносини. – 2004. – Вип. 14. – С. 129-134.

27. Пустогаров В. В. Оговорка Мартенса – история и юридическое содержание // Право и политика. – 2000. – № 3. – С. 141–149 [Электронный ресурс]. – krotov.info/lib_sec/13_m/mar/tens.htm.

Інформаційні ресурси.

International Criminal Court http://www.icc-cpi.int/ – офіційний сайт Міжнародного кримінального суду.

International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia http://www.un.org/icty/ – офіційний сайт Міжнародного трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території колишньої Югославії з 1991 р.

International Criminal Tribunal for Rwanda http://www.ictr.org/ – офіційний сайт Міжнародного кримінального трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид і інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид і інші подібні порушення, скоєні на території сусідніх держав (ICTR).

International Humanitarian Fact Finding Comission http://www.ihffc.org – сайт Міжнародної гуманітарної комісії з установлення фактів. Новини, юридична база, історія і структура комісії.

Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця http://www.ifrc.org – офіційний сайт Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Детально описана структура Федерації з посиланнями на національні товариства.

Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця http://www.redcross.int – офіційний сайт Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

Міжнародний комітет Червоного Хреста http://www.icrc.org http://www.icrc.org/ru/homepage – офіційний сайт Міжнародного комітету Червоного Хреста.

Medecins sans Frontieres / Doctors Without Borders http://www.paris.msf.org – неурядова міжнародна організація з надання медичної допомоги людям, що постраждали в результаті збройних конфліктів і стихійних лих.

Medecins du Monde / Doctors of the World http://www.medecinsdumonde.org/ – неурядова міжнародна організація, що займається наданням гуманітарної допомоги.

Internet Guide to Human Rights, Globalization and Humanitarian Relief http://www.guidetoaction.org/ – збройні конфлікти, міжнародна допомога, права людини і гуманітарне право, імміграція, всесвітній розвиток, багатонаціональні корпорації, ООН. Підтримується каліфорнійською Інтерактивною мережею по правах людини.

План

1. Необхідність міжнародно-правової регламентації ведення війни.

2. Поняття, джерела міжнародного гуманітарного права.

3. Основні принципи міжнародного гуманітарного права.

1. Норми міжнародного права діють не тільки в мирний, але і у воєнний час, в період збройних конфліктів. Реалії суспільного життя дають нам численні приклади різного роду війн і збройних конфліктів. Незалежно від свого соціального характеру і цілей, законності або незаконності всі вони характеризуються вживанням збройних засобів боротьби, в ході якої воюючі, а також сторони, що не беруть участі у військовому конфлікті, повинні слідувати існуючим на цей випадок спеціальним нормам міжнародного права. Такі норми часто називаються законами і звичаями війни, або міжнародним гуманітарним правом.

Протягом багатьох століть відносини західноєвропейських держав до легітимності війни визначалися вченням римсько-католицької церкви. Війна розглядалася як спосіб отримання репарацій за попередній неправомірний акт, вчинений іншою стороною. Крім того, війна проти невіруючих і єретиків іноді, але не завжди, розглядалася як така, яка ведеться по велінню Бога.

Наприкінці XVI століття межа між справедливими і несправедливими війнами почала стиратися. Теологів головним чином цікавило, що твориться в душі людини; вони допускали, що кожна з воюючих сторін невинна, якщо вона абсолютно упевнена в своїй невинності (навіть в тому випадку, якщо одна із сторін об'єктивно не права) – так звана доктрина пробалізму.

Категорія справедливих війн почала катастрофічно розширюватися, і в XVIII-XIX століттях різниця між ними стерлася.

Про війни говорили, що їх можна виправдати, якщо вони велися для захисту певних життєвих інтересів, хоча так ніхто і не дав їм визначення.

Самим показовим положенням для звичаєвого права кінця XIX століття є право держав звертатися до війни без яких-небудь обмежень.

Ситуація змінилася в XX столітті. В 1907 р. II Гаазька конвенція заборонила застосовувати силу для повернення боргів по контрактах. Такі дії допустимі лише за умови, що держава-боржник не погоджується на арбітраж або не виконала рішення арбітражу.

III Гаазька конвенція 1907 року встановила вимогу про необхідність попереднього формального оголошення війни або про ультиматум, в якому б містилося оголошення війни у встановленій формі.

Після першої світової війни ставлення до війни різко змінилося. Статут Ліги Націй, підписаний в 1919 році, повністю війну не забороняв, але в ст. 12(1) передбачав, що сторони погоджуються ні в якому випадку не вдаватися до війни протягом 3 місяців після рішення арбітрів або рішення суду, або звіту Ради, що розглядали спір між ними.

Крім того, члени Ліги Націй давали згоду не розв'язувати війну проти членів, що не виконали рішення трибуналу або суду.

Протягом 20-х років робилися різні спроби заборонити війну не частково, а повністю. Кульмінацією цих спроб став підписаний в 1928 році Генеральний договір про відмову від війни як засобу національної політики (відомий як пакт Келлога-Бріана, або Паризький пакт).

Остаточно відмова від війни була закріплена в ст 2(4) Статуту Організації об'єднаних націй.

Діючі норми міжнародного права, які регламентують ведення війни, розповсюджуються як на міжнародні збройні конфлікти, так і в певному об'ємі на збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Основною відмінністю міжнародного гуманітарного права від права війни є те, що перше не вирішує питання про законність війни, для галузі це не принципово. Воно покликане захистити всіх жертв війни, тобто осіб, що не беруть або перестали брати участь у збройному конфлікті. Вміщуючи мінімальні стандарти прав людини в екстремальних умовах, норми міжнародного гуманітарного права закріплюють обов'язки держав щодо надання ними таких гарантій особам, які тимчасово опинились під їх владою і не є їхніми громадянами.

Більшість положень міжнародного гуманітарного права є самоздійсненими. Вони є точними і повними. Держави повинні їх виконувати без додаткових внутрішніх правових заходів. Але у деяких випадках держави — учасниці Женевських конвенцій та Додаткових 3протоколів повинні вжити відповідних національних заходів щодо імплементації норм міжнародного гуманітарного права. Відповідно до загальної статті 1, спільної для Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І до них, «Високі Договірні Сторони зобов'язуються дотримувати та забезпечувати дотримання цієї Конвенції за всіх обставин». Додатковий протокол І статтею 80 доповнює загальну статтю 1, зобов'язуючи Високі Договірні Сторони та учасників збройного конфлікту вжити відповідних заходів не тільки для імплементації положення угод, а і для спостереження за виконанням заходів з імплементації

2.Появі поняттю міжнародне гуманітарне право ми зобов'язані швейцарському професорові Жану Пікте. Він із 1946 року був директором Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) і відповідальним за підготовчу роботу з прийняття в 1949 році чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни.

Міжнародне гуманітарне право – це сукупність міжнародних правових принципів і норм, які регулюють порядок правового захисту жертв збройних конфліктів, визначають допустимі засоби і методи ведення воєн.

Міжнародне гуманітарне право являє собою триєдине ціле таких галузевих складових, як "Право Женеви”, "Право Гааги”, і всі міжнародні угоди, що стосуються захисту прав людини. При цьому Женевське право, або власне "гуманітарне право”, охороняє інтереси військових, які вийшли зі строю, і осіб, які не беруть участі у бойових діях. А Гаазьке право, або "Право війни” обумовлює права та обов'язки сторін, що воюють при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів заподіяння збитків.

Джерела міжнародного гуманітарного права:

1. Міжнародний договір. Конвенційні джерела міжнародного гуманітарного права представлені досить переконливо. До їх складу входять насамперед чотири Женевські конвенції 1949: "Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях", "Про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, потерпілих корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі "," Про поводження з військовополоненими "," Про захист цивільного населення під час війни ".

Зазначені конвенції містять 429 статей, в них беруть участь 164 держави.

У 1977 р. до даних ковенцій були прийняті два Додаткових протоколи: "Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів", "Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характер ". У них міститься 128 статей, в першому беруть участь 62 держави, у другому - 58 держав. На відміну від Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р., які замінили собою ті конвенції, що діяли раніше, протоколи прийняті з метою уточнення і доповнення діючих норм міжнародного гуманітарного права.

2. Міжнародний звичай має значення джерела міжнародного гуманітарного права, особливо в регулюванні тих питань, які не охоплені гуманітарними конвенціями. Загальна ст. 2 Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. передбачає, що якщо одна з держав, що перебувають у конфлікті, не є учасницею конвенцій, а інші держави є, то вони залишаться, пов'язаними ними у своїх взаємовідносинах.

Вони, крім того, будуть пов'язані конвенціями щодо держави, що не буруть участі уконвенціях, якщо остання приймає та застосовує їх положення. Хоча тут не згадується звичай, можна припустити, що держави, які не беруть участі в конвенціях, будуть приймати і застосовувати положення конвенцій на основі міжнародно-правового звичаю.

Більше того, ст. 158 4-й Женевської конвенції встановлює, що денонсація цієї конвенції не впливатиме на зобов'язання, які сторони, що перебувають у конфлікті, зобов'язані продовжувати виконувати в силу принципів міжнародного права, оскільки вони випливають зі звичаїв, усталених серед цивілізованих народів, із законів людяності і велінь суспільної совісті.

3. Серед допоміжних джерел міжнародного гуманітарного права виділяються судові рішення. Необхідно згадати рішення Нюрнберзького і Токійського трибуналів, які не тільки відіграли важливу роль в утвердженні норм і принципів міжнародного гуманітарного права, а й є актом торжества історичної справедливості.

Слід проводити розходження між рішеннями міжнародних та національних судів. Рішення міжнародних судів, як це випливає зі ст. 59 Статусу Міжнародного суду ООН, обов'язкові лише для сторін у справі сторін і лише у даній справі. Іншими словами, міжнародні судові рішення не створюють нових норм права, вони застосовують лише діючі. Однак, як показує практика, судові рішення в галузі міжнародного гуманітарного права можуть впливати на формування нових норм. Наприклад, норми і принципи, що містяться в рішенні Нюрнберзького трибуналу і в його Статуті вплинулив на прийняття низки резолюцій ГА ООН і на положення Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1949р.

4. Резолюції ООН та інших міжнародних організацій. Хоча вони не згадуються в числі інших допоміжних джерел в ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, вся післявоєнна практика показала, що це дуже важливе допоміжний засіб для визначення норм міжнародного права. Широко відомі зусилля ООН по сприянню кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного гуманітарного права. У період підготовки Дипломатичної конференції з питання про підтвердження і розвитку міжнародного гуманітарного права, застосовуваного в період збройних конфліктів 1974 - 1977 гг., ГА ООН було прийнято 23 резолюції з питань захисту прав людини в період збройних конфліктів, що зіграли роль при виробленні Додаткових протоколів 1977р.

5. Резолюції міжнародних конференцій також слід розглядати як непрямі джерела міжнародного права. Так, Дипломатична конференція з гуманітарного права 1974 - 1977 рр.. прийняла низку резолюцій і заключний акт. Деякі із зазначених резолюцій, наприклад, резолюцію 20 (IV) "Про захист культурних цінностей", можна віднести до непрямих джерел міжнародного гуманітарного права. Інші ж, в основному процедурного характеру, не матимуть такого значення. Останнє відноситься і до заключного акту, що має інформаційний характер.

3. Питання про застосовність норм МГП до конкретної ситуації є першим, на яке необхідно дати правильну відповідь. Хоч норми МГП є чинними, вони застосовуються лише до ситуацій збройних конфліктів. Порівняно нечисленні винятки становлять норми, які розраховані на застосування в мирний час та спрямовані на підготовку держав до застосування всього корпусу норм МГП. Матеріальна сфера застосування МГП повністю залежить від існування збройного конфлікту, що може мати як міжнародний, так і неміжнародний характер.

Традиційно право збройних конфліктів було галуззю міжнародного права, яка застосовувалася лише до воєн між суб’єктами міжнародного права, тобто державами. Виняток становили рідкісні ситуації, коли під час громадянських воєн їхні сторони укладали угоди, у яких брали на себе зобов’язання дотримуватися всіх або деяких законів і звичаїв війни (наприклад, громадянська війна в Іспанії 1936–1939 рр.).

Із включенням до ЖК І-IV спільної ст. 3 МГП поширило свою дію також і на НМЗК, хоч обсяг їх нормативного регулювання був і залишається значно меншим, ніж регулювання МЗК. У разі МЗК матеріальна сфера застосування МГП визначається відповідно до спільної ст. 2 ЖК І-IV та ст. 1 ДП І.

Основа договірно-правового регулювання НМЗК – це спільна ст. 3 ЖК І-IV, а також ДП ІІ. При цьому спільна ст. 3 та ст. 1 ДП ІІ установлюють різні пороги своєї застосовності, у результаті чого спільна ст. 3 застосовується практично до всіх НМЗК, а ДП ІІ – до значно більш вузького кола ситуацій. Спільна стаття 3 ЖК І-IV установлює мінімальний гуманітарний стандарт, що, як зазначив Міжнародний Суд, має застосовуватися у всіх збройних конфліктах (Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America, 1986), ICJ, § 218).

Головним суб’єктом, що має обов’язки відповідно до МГП, є держава як основний суб’єкт міжнародного права. Згідно зі спільною ст. 1 ЖК І-IV «Високі Договірні Сторони зобов’язуються дотримуватися та забезпечувати дотримання цієї Конвенції за будь- яких обставин». Насамперед держава відповідає за дотримання МГП своїм органом – збройними силами та окремими військово- службовцями. Крім того, вона зобов’язана вжити всіх необхідних заходів для того, щоб вимоги МГП виконувалися будь-якими особа- ми, які фактично можуть брати ефективну участь у збройному конфлікті. Це стосується не тільки комбатантів, але й цивільних осіб, які своїми діями потенційно можуть порушувати МГП та навіть учинити воєнний злочин.

Обов’язки за МГП мають також міжнародні міжурядові організації, під керівництвом яких збройні сили беруть участь у збройних конфліктах. Так, 1999 року Генеральний Секретар ООН у своєму бюлетені під назвою «Дотримання МГП силами ООН» (UN Doc ST/SGB/1999/13.22) визнав, що Організація зобов’язана дотримуватися норм МГП.

Дотримуватися норм МГП зобов’язані також утворення, що не є суб’єктами міжнародного права, але фактично беруть участь у бойових діях, зокрема різноманітні неурядові збройні групи. Такі групи можуть шляхом односторонніх декларацій підтверджувати. 19 обов’язковість для себе норм МГП та/або його конкретних договір- них джерел (The Prosecutor v. Duško Tadić (Decision on the Defence Motion for Interlocutory Appeal on Jurisdiction, 1995), ICTY, § 70). Навіть за відсутності подібних заяв згідно із загальним звичаєвим міжнародним правом вони зобов’язані дотримуватися МГП.

Це підкреслюється, зокрема, у резолюції «Застосування МГП та основоположних прав у збройних конфліктах, у яких беруть участь недержавні утворення», прийнятій 1999 року Інститутом міжнародного права. У цьому документі зазначено, що всі сторони таких збройних конфліктів, незалежно від свого правового статусу, мають зобов’язання дотримуватися МГП (ст. 2) і кожна держава та кожне недержавне утворення юридично зобов’язані один перед одним, а також перед усіма членами міжнародного співтовариства дотримуватися МГП за всіх обставин (ст. 5).

Суб’єктами, яким норми МГП надають захист, є:

1) комбатанти, що беруть участь у збройному конфлікті. Їх не вважають належними до категорії «захищені особи», оскільки напад на них може бути правомірним. При цьому МГП містить норми, що захищають комбатантів від засобів та методів війни, які спричиняють їм надмірні страждання або роблять їхню загибель неминучою;

2) комбатанти hors de combat – поранені, хворі або такі, що зазнали корабельної аварії, положення про захист яких передбачені в ЖК І та ЖК ІІ;

3) військовополонені – комбатанти, які склали зброю та здалися, або комбатанти, що були захоплені в полон супротивником; головним інструментом, що присвячений їхньому захисту, є ЖК ІІІ;

4) цивільні особи під владою супротивника, основним документом про захист яких є ЖК IV.

Застосування МГП у просторі також відбувається на основі принципу ефективності, відповідно до якого МГП застосовується на всій території, на яку поширюється воєнний стан – як унаслідок існування збройного конфлікту в активній фазі, так і внаслідок військової окупації. Отже, МГП застосовується:

1) на території держав, що беруть участь у збройному конфлікті;

2) на будь-якій території, де відбуваються бойові дії або де сторони конфлікту вступають у певні відносини (наприклад, у відкритому морі);

3) на окупованих територіях після завершення активної фази збройного конфлікту.

Принципом застосування МГП у просторі є принцип єдності державної території, відповідно до якого норми МГП застосовуються на всій території держави, що бере участь у МЗК або на території якої відбувається НМЗК. Це не означає, що всі норми МГП повинні застосовуватися на всій території відповідної держави: очевидно, що норми, які регулюють засоби і методи ведення війни, застосовуються на тих частинах території держави, де відбуваються бойові дії.

Застосування МГП у часі залежить насамперед від моменту, коли починається та закінчується збройний конфлікт, а також від існування стану оголошеної війни та військової окупації. МГП починає застосовуватися з моменту, коли в ході збройного конфлікту вчинено перший ворожий акт, результати якого вимагають дії положень МГП. Отже, МГП починає діяти, щойно перша особа потребує захисту норм МГП, щойно вчинено перший збройний напад, щойно оголошено війну або ділянку іноземної території окуповано тощо.

Момент завершення застосування норм МГП на практиці встановити значно важче, оскільки сучасні збройні конфлікти дуже рідко завершуються справжнім миром – значно частіше виникають нестабільні перемир’я, коли конфлікт тимчасово вщухає, щоб через певний час відновитися. Крім того, норми МГП продовжують застосовуватися і після припинення збройного конфлікту до моменту вирішення всіх пов’язаних із ним гуманітарних проблем.

Хоч у міжнародних договорах у сфері МГП немає чіткого та однозначного правила про завершення його застосування, вони встановлюють низку моментів, з якими воно пов’язується:

1) загальне припинення воєнних дій (п. 2 ст. 6 ЖК IV, п. «b» ст. 3 ДП І) – цей критерій відповідає і звичаєвому МГП та означає, що дія норм МГП, які регулюють ведення воєнних дій, припиняється з їхнім фактичним завершенням (формальне укладення мирного договору при цьому не є обов’язковим);

2) звільнення з полону та припинення затримання (п. 1 ст. 5 ЖК ІІІ) – критерій, що стосується норм МГП, присвячених правам військовополонених та інших захищених осіб, затриманих стороною збройного конфлікту (може наставати значно пізніше припинення воєнних дій);

3) припинення військової окупації.

Щодо останнього критерію договірне МГП є заплутаним. Так, ГП 1907 р. – перший міжнародний документ, що врегулював основні аспекти військової окупації, не містить положень про часові обмеження його застосування, поки територія залишається окупованою. Натомість у п. 3 ст. 6 ЖК IV передбачено, що на окупованій території застосування Конвенції припиняється через рік після загального припинення бойових дій. Навіть незважаючи на довгий перелік статей ЖК IV, які окупаційна влада зобов’язана виконувати, доки триває окупація, це положення можна оцінити як невдале та обумовлене конкретними політичними міркуваннями (зокрема, фактом окупації Німеччини та Японії). Тож п. «b» ст. 3 ДП І повернув ситуацію до норми: дія ЖК І-IV та ДП І припиняється із завершенням стану військової окупації.

4. У розглядуваній нами сфері права певні принципи гуманітарного права діють у будь-який час, скрізь і при будь-яких обставинах і застосовуються навіть до держав, які не є учасниками конвенції, бо ці принципи відображають звичаї народів. Принципи ні в якому разі не витісняють правил сформульованих в Конвенціях. Саме до цих правил повинні звертатися юристи, якщо постає питання про застосування Конвенцій. У випадках, не передбачених Конвенціями, "населення та воюючі сторони перебувають під захистом принципів міжнародного права, що випливають з усталених звичаїв, встановлених між цивілізованими націями, законів людяності та вимог суспільної свідомості..." - застереження Фрідріха фон Мартенса (було сформульоване у 1899 році і ввійшло в Гаазьку Конвенцію 1907 р.

Принцип гуманності є найбільш загальним принципом у міжнародному гуманітарному праві; він об'єднує всі положення у логічно побудовану систему норм, які застосовують під час збройних конфліктів і тісно пов'язані з суміжними галузями міжнародного права. Насправді ж усі інші принципи гуманітарного права є похідними від нього, їх зміст розкривається в конкретизації окремих його аспектів.

Ці принципи поділяють на три категорії:

1) принципи ведення воєнних дій:

До основних принципів ведення воєнних дій відносять:

- Принцип відмінності між комбатантами і некомбатантами, спрямований на захист цивільного населення та цивільних об'єктів і визначає відмінності між воюючими та невоюючими; держави ніколи не повинні обирати цивільних осіб як об'єкт нападу і, відповідно, ніколи не повинні застосовувати зброю, яка не дає змоги відрізнити цивільні об'єкти від воєнних.

- Заборона на застосування зброї, що завдає надмірних ушкоджень або страждань. Як і попередній принцип, цей підтверджує давно визнане положення звичаєвого міжнародного права, передбачене у Преамбулі до Санкт-Петербурзької декларації 1868 р. і в Гаазькому положенні 1899 р., по-новому сформульоване у Додатковому протоколі І.

- Принцип захисту жертв війни, що міститься в застереженні Мартенса, де сказано, що "населення та воюючі сторони перебувають під захистом принципів міжнародного права, що випливають з усталених звичаїв, встановлених між цивілізованими націями, законів людяності та вимог суспільної свідомості...".

2) Основні принципи, що стосуються поводження з особами, які перебувають під владою противника, містяться у ст. З, загальній для чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. Згідно зі ст. З, в разі збройного конфлікту кожна зі сторін, що перебувають у конфлікті, зобов'язана застосовувати щонайменше такі положення:

Особи, які безпосередньо не беруть участі у воєнних діях, включаючи тих осіб зі складу збройних сил, які склали зброю, а також тих, які перестали брати участь у воєнних діях з будь-якої іншої причини, повинні за всіх обставин користуватись гуманним поводженням без будь-якої дискримінації з огляду на расу, колір шкіри, релігію або віру, стать, походження або майновий стан чи будь-які інші аналогічні критерії.

З цією метою забороняються і завжди й усюди заборонятимуться дії стосовно перелічених вище осіб:

а) посягання на життя і фізичну недоторканність, зокрема, будь-які види вбивства, каліцтва, жорстоке поводження, тортури і мордування;

б) взяття заручників;

в) посягання на людську гідність, зокрема, образливе і принизливе поводження;

г) засудження і застосування покарання без попереднього судового вироку, винесеного належним чином відповідним судом, за наявності судових гарантій, визнаних необхідними цивілізованими націями".

3) основні принципи, що стосуються імплементації міжнародного гуманітарного права. Враховуючи практику, можна вивести два основні правила, що регулюють дотримання міжнародного гуманітарного права.

- Зобов'язання дотримуватись гуманітарного права та забезпечувати його дотримання. Цей принцип закріплений у ст. 1, загальній для Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І: "Високі Договірні Сторони зобов'язуються дотримуватись цього Протоколу та забезпечувати його дотримання за будь-яких обставин".

- Надання гуманітарної допомоги. Гуманітарна допомога є одним із найбільш практичних способів забезпечення дотримання міжнародного гуманітарного права. Така допомога має відповідати двом основним критеріям: її надають лише як гуманітарну, для захисту людини від страждань, завданих війною; її необхідно також розподіляти серед отримувачів без будь-якої дискримінації.

У Консультативну висновку Міжнародного суду ООН у справі про правомірність загрози або застосування ядерної зброї 1996 вказується два основних принципи міжнародного гуманітарного права:

а) захист мирного населення і цивільних об'єктів, різниця між комбатантами і некомбатантами; мирне населення не повинно бути об'єктом нападу, і відповідно неприпустимо застосування зброї, що своєю дією охоплює не тільки військові, але і мирні об'єкти;

б) заборона завдання зайвих страждань комбатантам; відповідно заборонено застосування зброї, що заподіює їм такі страждань або безглуздо підсилюючого їх страждання.

План

1. Застосування збройних сил в загальнодержавних відносинах.

2. Право держав на самооборону.

3. «Гуманітарна інтервенція».

1. Першою метою організованого міжнародного співтовариства держав в особі Організації Об'єднаних Націй є підтримка міжнародного миру та безпеки шляхом прийняття ефективних колективних заход<