Тема 2. Застосування сили в міжнародних відносинах

План

1. Застосування збройних сил в загальнодержавних відносинах.

2. Право держав на самооборону.

3. «Гуманітарна інтервенція».

1. Першою метою організованого міжнародного співтовариства держав в особі Організації Об'єднаних Націй є підтримка міжнародного миру та безпеки шляхом прийняття ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру (п. 1 ст. 1 Статуту ООН).

Таким чином, в особі Організації Об'єднаних Націй з урахуванням її цілей, функцій і повноважень створена система колективної міжнародної безпеки, заснована на ідеї застосування збройних сил «не інакше, як у загальних інтересах», - виключно для підтримки міжнародного миру і безпеки і тільки за рішенням Організації Об'єднаних Націй.

У відповідності з Статутом ООН є підтримання міжнародного миру і безпеки має будуватися на базі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і здійснюватися Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки, компетенція яких у цій сфері чітко розмежована.

Генеральна Асамблея може обговорювати будь-які питання або справи, що відносяться до підтримання міжнародного миру і безпеки, у тому числі розглядати загальні принципи співробітництва в цій області і надавати рекомендації державам і Раді до або після обговорення.

На Раду Безпеки покладена головна відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки (ст. 24). Вона є єдиним органом ООН, який володіє правом вчиняти дії, превентивні і примусові, від імені ООН, у тому числі об'єднаними збройними силами держав - членів ООН.

Статут ООН встановлює, що такі сили можуть застосовуватися у випадку загрози миру, порушень миру та актів агресії для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки "не інакше, як у загальних інтересах", у виняткових випадках, коли інші заходи можуть виявитися або вже виявилися недостатніми, і не повинні використовуватися в цілях, що суперечать Статуту.

Рада Безпеки покликана визначати існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії і вирішувати, які заходи слід вжити у відповідності зі статтями 41 та 42 для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки» (ст. 39 Статуту ООН).

Згідно ст. 41 Статуту ООН, Рада Безпеки правомочна вирішувати, які заходи, не зв'язані з використанням збройних сил повинні застосовуватися для здійснення її рішень, і вимагати застосування цих заходів державами – членами Організації. Ці заходи можуть включати повну або часткову перерву економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних або інших засобів сполучення, радіозв'язку, а також розрив дипломатичних відносин.

Згідно ст. 42 Статуту ООН, якщо Рада Безпеки визнає, що заходи, передбачені в ст. 41, можуть виявитися недостатніми або вже виявилися недостатніми, він правомочний вчиняти такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які є необхідними для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Таким чином, у випадку визначення Радою Безпеки наявності будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії вона правомочна прийняти рішення про застосування збройної сили або примусових заходів для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Стаття 43 визначає порядок надання членами ООН в розпорядження Ради Безпеки необхідних збройних сил, допомоги, засобів обслуговування: на основі особливої угоди або угод, що укладаються Радою з державами - членами ООН, з подальшою їх ратифікацією; на вимогу Ради Безпеки, тобто на основі її рішення.

Рада Безпеки повинна вирішувати всі питання, пов'язані із створенням і застосуванням збройних сил, спираючись на допомогу і поради Військово-штабного комітету (ВШК), що складається з начальників штабів постійних членів Ради або їхніх представників (ст. 47). Однак ні ст. 43, ні ст. 47 так і не були введені в дію з-за розбіжностей між постійними членами Ради. Це привело до фактичного припинення діяльності ВШК з 1947 року і до імпровізаційної практиці ООН в галузі створення і застосування збройних сил.

Наведені положення Статуту ООН свідчать про те, що сучасне міжнародне право зовсім не забороняє застосування збройної сили і тим більше використання інших примусових дій у міжнародних відносинах, учасниками яких є не тільки держави, але й організоване співтовариство держав в особі Організації Об'єднаних Націй. Остання не тільки має право, але і має застосовувати примусові дії, включаючи використання збройних сил, в загальних інтересах міжнародного співтовариства держав, для підтримання або відновлення загального миру і безпеки.

Більш того, Рада Безпеки в принципі юридично має право у зазначених випадках відразу ж ухвалити рішення про використання збройних сил, не вдаючись для підтримки міжнародного миру до попереднього використання інших примусових дій.

Така основна суть концепції колективної безпеки, втіленої в Статуті ООН.

У той же час, відповідно до сучасного міжнародного права і Статуту ООН держави зобов'язані утримуватися в своїх міжнародних відносинах від загрози збройною силою або її застосування. Інакше кажучи, встановлено заборону на використання збройної сили державою (групою держав) у її взаєминах з будь-якою іншою (іншими) державою.

Повернемося, однак, до використання збройних сил або застосування інших, не пов'язаних із використанням збройних сил, колективних примусових дій з метою підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Оскільки відповідні рішення, згідно Статуту ООН, приймає Рада Безпеки, істотне значення набуває порядок прийняття цих рішень, викладений у ст. 27 Статуту ООН.

Стаття 27 говорить:

«... 2. Рішення Ради Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев'ятьох (раніше, до 1965 – семи) членів Ради.

3. Рішення Ради Безпеки з усіх інших питань вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев'ятьох (раніше – семи) членів Ради, включаючи співпадаючі голоси всіх постійних членів Ради...»

Виділені в п. 3 ст. 27 слова виражають, як відомо, вимогу одностайності постійних членів Ради при прийнятті ним рішень щодо всіх питань, крім процедурних. Інакше кажучи, це вимога передбачає право вето, яким володіють всі постійні члени Ради при прийнятті рішень у Раді. Разом з тим твердо встановилася практика Ради дозволяє також постійному члену Ради утриматися при голосуванні за рішення, не накладаючи тим самим на нього вето.

Правило або швидше принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки, що аж ніяк не зводиться до правила голосування в Раді. Дійсний його зміст визначається ст. 23,24,26 і 27, а також ст. 108, 109 і 110 Статуту ООН, взятими і розглянутими в їх нерозривному зв'язку з усіма іншими положеннями Статуту ООН. Аналіз відповідних положень Статуту ООН свідчить, що принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки виходить з визнання особливої ролі великих держав – постійних членів Ради у справі здійснення цілей і принципів Організації Об'єднаних Націй, становить непорушну основу плідної діяльності Організації, зокрема і особливо в справі підтримання і зміцнення міжнародного миру і безпеки.

Для того щоб застосування Організацією Об'єднаних Націй примусу, тобто сили, у вигляді заходів, не пов'язаних або пов'язаних із використанням збройних сил, було правомірним, необхідно, щоб Рада Безпеки, по-перше, встановив наявність загрози миру, порушення миру або акту агресії з боку будь-якої держави, прийнявши відповідне рішення.

Тобто дії Ради Безпеки в галузі підтримання миру починаються з кваліфікації ситуації. У відповідності зі ст. 39 Декларації про встановлення фактів Організацією Об'єднаних Націй у галузі підтримання міжнародного миру і безпеки, Рада має визначити, чи має вона справу з загрозою миру, порушенням миру або актом агресії.

Наприклад, в резолюції 232 від 16 грудня 1966 р. Рада Безпеки кваліфікувала прийняття Декларації незалежності Південною Родезією як загрозу миру, посилаючись на те, що цей акт був прийнятий білою меншістю в порушення принципу самовизначення. У ірано-іракському конфлікті Рада Безпеки не відразу, але все ж визначила ситуацію як порушення міжнародного миру в сенсі ст. 39 і 40 Статуту [рез. 598 (1987)]. Така ж кваліфікація містилася в резолюції 660 (1990) у зв'язку з вторгненням Іраку до Кувейту.

Однак відповідне рішення може не відбутися чи тому, що воно не зібрало необхідної кількості голосів, чи тому, що постійний член Ради наклав на нього вето.

У разі ж встановлення Радою наявності зазначеної ситуації вона повинна, по-друге, прийняти рішення про застосування невоєнних або збройних примусових дій, що знову ж таки може не відбутися в силу недостатності числа поданих за нього голосів або вета постійного члена Ради.

Кваліфікації Ради Безпеки є юридичною базою для її подальших дій з підтримання миру. Статут ООН дає право Раді вдатися до тимчасових заходів за ст. 40 для того, щоб запобігти подальше загострення ситуації. Такі заходи не повинні завдавати шкоди правам, домаганням або положенням зацікавлених сторін і повинні бути спрямовані на запобігання погіршення ситуації. Вони виконуються самими зацікавленими сторонами, але на вимогу Ради, яка носить характер рішення. Як правило, до тимчасових заходів належать припинення вогню, відведення військ на раніше займані позиції, виведення військ з окупованої території, проведення тимчасової демаркаційної лінії, створення демілітаризованої зони і т. д.

З ст. 40 випливає право Ради Безпеки контролювати виконання рішення про тимчасові заходи, щоб вона була у змозі належним чином контролювати невиконання цих тимчасових заходів сторонами в конфлікті. На підставі ст. 40 народилася практика створення і застосування операцій з підтримання миру.

Застосування заходів із використанням збройних сил регулюється ст. 42, в якій сказано, що Рада Безпеки уповноважується застосовувати дії повітряних, морських або сухопутних сил, якщо вона визнає, що заходи, передбачені в ст. 41, можуть виявитися недостатніми або вже виявилися недостатніми. Це означає, що Рада Безпеки може застосувати збройні операції після здійснення заходів щодо ст. 41, одночасно з ними і в якості первинних заходи. Однак в практиці своєї діяльності Рада Безпеки жодного разу не вдавалася до застосування збройних сил у відповідності зі ст. 42.

Нарешті, по-третє, Рада може прийняти рішення, що засуджує дії якої-небудь держави і вимагає від неї припинення таких дій, не вдаючись до примусових заходів.

2. Індивідуальна самооборона. Стаття 51 Статуту ООН говорить: «Даний Статут ні в якій мірі не зачіпає невід'ємне право на індивідуальну або колективну самооборону, якщо станеться збройний напад на Члена Організації, до тих пір, поки Рада Безпеки не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки. Заходи, прийняті Членами Організації при здійсненні цього права на самооборону, повинні бути негайно повідомлені Раді Безпеки і жодним чином не повинні зачіпати повноважень і відповідальності Ради Безпеки, у відповідності з цим Статутом, щодо вжиття в будь-який час таких дій, які вона вважатиме необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки».

Очевидно, що положення цієї статті досить складні у плані їх тлумачення і застосування. Крім того, їх офіційного тлумачення міжнародним співтовариством держав у рамках Організації Об'єднаних Націй або поза таких рамок не існує. Тому доводиться вдаватися до доктринального їх тлумачення з урахуванням, зокрема, практики Ради Безпеки.

Насамперед, необхідно зазначити, що положення даної статті, як видається, не стосуються взаємовідносин між постійними членами Ради Безпеки, бо у випадку війни між ними буде байдуже, хто з них є нападаючою, а хто – стороною, що обороняється.

Право держав на самооборону в міждержавних відносинах є безперечним, загальновизнаним винятком з принципу незастосування збройної сили чи загрози такою силою у взаємовідносинах між державами.

Необхідно, очевидно, перш за все, констатувати, що в розглянутій статті Статуту ООН не йдеться про ситуації загрози збройною силою, бо така загроза не може одночасно трактуватися і як застосування збройної сили, яким логічно виявляєте збройний напад. Це досить очевидно, але тим не менше теоретично і практично дане положення дуже важливо мати на увазі.

Доцільно також враховувати, що про можливу самооборону держави в контексті ст. 51 Статуту ООН йдеться, крім того, можна говорити тільки в контексті міждержавних взаємин. Це, зокрема, означає, що положення ст. 51 не стосуються випадків використовували збройної сили колоніальним або залежним народом у боротьбі за своє визволення, з приводу чого в недавньому минулому не згасали гострі суперечки як між державами, так і в доктрині. Це також означає, що ці положення не стосуються ситуації, коли збройний напад на державу здійснюють різного роду озброєні банди, групи, іррегулярні сили, найманці і т. п. при мовчазній або явній підтримці іноземної держави, що інколи називається непрямою агресією. Звичайно, потерпіла держава вправі застосовувати свої збройні сили для придушення такого збройного нападу в межах своєї території. Але це не становить самооборони за змістом вказаної статті Статуту.

Далі, у відповідності з Статутом ООН індивідуальна самооборона становить як би преюдиціальний елемент дії системи колективної безпеки. Про вжиті заходи самооборони потерпіла держава, що не є постійним членом Ради Безпеки, зобов'язана «негайно повідомити Раду, продовжуючи здійснювати самооборону «до тих пір, поки Рада Безпеки не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки». При цьому заходи самооборони не зачіпають «повноважень і відповідальності Ради Безпеки у відповідності з цим Статутом...».

Тобто, по-перше, потерпіла держава самостійно повинна prima facie встановити наявність факту збройного на нього нападу іншої держави, а Рада Безпеки – погодитися з такою оцінкою, що далеко не просто в певних конкретних ситуаціях.

По-друге, Рада Безпеки може вимагати від зацікавлених сторін виконання тих тимчасових заходів, які вона знайде необхідними або бажаними, щоб запобігти погіршенню ситуації (ст. 40 Статуту ООН).

По-третє, Рада Безпеки може визначити існування в зазначеному випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії і вжити примусові дії у відповідності зі ст. 41 або 42 Статуту ООН щодо нападаючої сторони.

Очевидно, що у зазначених випадках як самооборона, так і збройний напад повинні припинитися; система колективної безпеки вступила в дію.

Що стосується колективної самооборони, то право на колективну самооборону стало розумітися як право держав укладати угоди про взаємну допомогу в разі збройного нападу на одну з них або, частіше, у разі вчинення проти однієї з них акту агресії.

Чи можуть держави укладати такі угоди? В принципі, звичайно, можуть, так як міжнародне право цьому не перешкоджає, але за умови, що взаємна допомога можлива в будь-яких формах, крім надання збройної допомоги, тобто збройного втручання в конфлікт третьої держави.

Зауважимо при цьому, що треті держави стосовно до збройного нападу у відповідності зі ст. 51 Статуту ООН привласнюють собі право встановлювати факт збройного нападу на одного з учасників угоди, а стосовно до акту збройної агресії всі учасники угоди присвоюють собі прерогативи, що належать тільки Раді Безпеки.

При цьому виникає питання про можливість застосування збройних сил однієї держави на території іншої держави. Дане питання досить складне, що не має однозначної відповіді, у тому числі в умовах згоди на те іншої держави. Тому, перш за все, необхідно виключити із сфери його розгляду цілком правомірні ситуації.

Такими ситуаціями є дії збройних сил держави (держав) на території третьої (не залученої до конфлікту) держави за її згодою у відповідності з рішенням Ради Безпеки про примусові дії з використанням збройних сил. Мова йде, зокрема, про згоду в необхідних випадках третьої держави надати у відповідності зі ст, 42 Статуту ООН право проходу через свою територію збройних сил, діючих під керівництвом Ради Безпеки.

Іншим таким правомірним випадком є згода держави перебування і діяльність на її території за рішенням Ради Безпеки контингентів сил з підтримки миру.

3. При цьому якщо правомірність застосування збройної сили ООН не ставиться під сумнів, то головні аргументи проти гуманітарної інтервенції, здійснюваної державами в односторонньому порядку, добре відомі: принципи заборони застосування сили, невтручання у внутрішні справи іншої держави, державного суверенітету і можливість зловживання. Кожен з цих аргументів ясний і логічний, так само як ясні, зрозумілі та переконливі аргументи на користь можливості обмеженого застосування сили для захисту перебуває в небезпеці цивільного населення.

Приступаючи до з'ясування змісту терміну чи поняття «гуманітарна інтервенція» у відповідності з сучасним міжнародним правом, слід зазначити, що в міжнародних актах сучасності, в тому числі в загальних (універсальних), локальних або двосторонніх міждержавних договорах, термін «гуманітарна інтервенція» не вживається.

Тому необхідне виходити з того тлумачення терміну і поняття «гуманітарна інтервенція», яке міститься у доктрині. Хоча тут і прищепився термін «гуманітарна інтервенція», але українською іноземній термінології – humanitarian intervention (англ.) і intervation humanitaire (фр.) – більше би відповідав термін «гуманітарне втручання». Відповідно, застосовується термін «збройна інтервенція».

Як би те ні було, сутнісний термін у цих випадках – «інтервенція», кваліфікуюча термін – «гуманітарна» і «озброєна».

Згідно Словнику міжнародного права, термін «інтервенція» означає: «...насильницьке втручання однієї держави або кількох держав у внутрішні справи іншої держави, спрямоване проти її територіальної цілісності чи політичної незалежності або яким-небудь іншим чином, несумісним з цілями і принципами Статуту ООН. Розрізняють збройну інтервенцію, економічну, дипломатичну. Найбільш небезпечною формою для справи миру і незалежності країни, що стала об'єктом посягання, є збройне втручання, що представляє собою агресію. Держава, що піддається інтервенції, має право боротися проти неї усіма доступними їй засобами, а також вимагати покладення відповідальності на державу, що здійснює інтервенцію... Інтервенція у всіх її видах і формах заборонена сучасним міжнародним правом, що знайшло своє відображення в Статуті ООН і в інших численних міжнародних документах, договорах і угодах».

Поняття «гуманітарна інтервенція», незважаючи на семантичну відміну від поняття «інтервенція», тісно пов'язане з ним і має настільки ж негативне забарвлення. У сучасному значенні це поняття з'явилося після прийняття Статуту ООН. І західна, і вітчизняна міжнародно-правова доктрина і практика визнають, що гуманітарна інтервенція - це збройне втручання однієї держави або групи держав, спрямоване проти іншої держави під приводом захисту прав людини, насамперед громадян чи підданих цієї держави, без згоди останнього і без санкції Ради Безпеки ООН. У силу останньої обставини гуманітарна інтервенція являє собою неправомірне застосування збройної сили.

У Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав, прийнятої Резолюцією Генасамблеї ООН 36/103 від 9 грудня 1981 року, Генасамблея урочисто заявила, що: «1. Жодна держава або група держав не має права здійснювати інтервенцію або втручання в будь-якій формі або з якоїсь причини у внутрішні і зовнішні справи інших держав; 2. принцип відмови від інтервенції і невтручання у внутрішні і зовнішні справи держав включає, серед інших, «i) обов'язок держави утримуватися від використання або спотворення питань про права людини в якості засобу втручання у внутрішні справи держав, здійснення тиску на інші держави або створення атмосфери недовіри та безладу в межах держав і між державами або групами держав».

Між тим, американська Адміністрація розглядає гуманітарну інтервенцію як можливість для реалізації «права на експорт демократії».

Крилов Н.Б., аналізуючи нормативні документи, практику держав і opinio juris, пропонує наступні критерії правомірності застосування збройної сили для запобігання масових порушень прав людини:

а) масові грубі порушення прав людини,

б) необхідність;

в) гуманітарні цілі збройних дій, та

д) пропорційність.