Тема 3. Загальні положення Гаазького права

План

1. Історія розвитку Гаазького права.

2. Поняття війни та збройного конфлікту. Види збройних конфліктів.

3. Початок і закінчення війни.

4. Міжнародне правове становище нейтральних держав у війні.

1.В сучасних умовах збройні конфлікти спалахують в різних кінцях планети, тому зберігається необхідність в існуванні законів війни, тобто сукупності норм міжнародного права, які повинні регулювати відносини між тими, хто воює, а також між державами, що воюють і нейтральними державами. Значення законів та звичаїв війни на сучасному етапі полягає насамперед в тому, що вони повинні обмежувати супротивників у виборі засобів і методів ведення війни, забороняють застосування варварських засобів війни, особливо зброї масового знищення. Крім того, закони і звичаї війни служать для забезпечення прав тих держав, які залишилися поза конфліктом, і разом з тим забороняють цим державам використовувати своє становище для посилення конфлікту між воюючими сторонами. Ці норми можуть сприяти припиненню збройного конфлікту і повинні служити для його гуманізації та обмеження засобів, що в ньому використовуються.

Право війни, або Гаазьке право, встановлює права та обов'язки ворожих сторін при проведенні воєнних операцій та обмежує їх у виборі засобів і методів завдання шкоди супротивнику. Воно має більшу сферу застосування, ніж Женевське право, але також має гуманітарний характер, хоч і не такий визначений, оскільки його головна мета - пом'якшити злигодні, що спричинює війна і обмежити насильство, не зумовлене самою метою війни - придушенням опору противника. Гаазьке право на відміну від Женевського права опирається швидше на розум ніж на почуття, на взаємну вигоду, а не на філантропію.

Честь створення нової науки права війни визначається дослідниками за німецьким вченим Георгом Фрідріхом Мартенсом (1756-1821). Він став відомим завдяки свсєму творові “Precis du droit des gens moderre de I’Europe (1789)”. Мартенс присвятив війні III-VII частини другої книги свого твору.

В 1864 році відбулася знаменита міжнародна конференція в Женеві, яка була підготовлена Паласціано, Арро, Дюнаном і Муаньє з метою полегшення долі хворих і поранених воїнів. Постанови конференцій були прийняті всіма європейськими державами, які підписали між собою відому Женевську Конвенцію 1864 року, яка отримала таким чином силу закону.

В 1868 році зібралася друга міжнародна конференція в Женеві, яка виправила і доповнила перший текст Женевської Конвенції 1864 року, але додаткові статті не були прийнятті європейськими державами і не набули сили закону. В 1868 році вийшла книга Блюнчлі “Das moderne Volkerrecht der civilishcten Staaten”, написана у вигляді кодексу міжнародного права. Блюнчлі вперше вводить у керівництво міжнародного права постанови Санкт- Петербурзької декларації 1868 року про заборону застосування у війні розривних зарядів легших 400 грамів.

Важливим кроком у розвитку права війни була Брюссельська декларація1874 року та видане Інститутом Міжнародного Права на підставі цієї Декларації так зване Оксфордське керівництво 1880 року, яке є, за невеликими винятками, повторенням Брюссельської декларації 1874 року, доповнене постановами декларацій Женевських 1866 рр. і Санкт- Петербурзької 1868 р., частково при складанні цього керівництва комісія інституту користувалася попередньо виданими керівництвами для пізнання звичаїв і законів війни, виданими Францією, Росією, Голландією, і професором Лібером за дорученням уряду США. На згаданій конференції найбільше обговорювалося питання про визначення комбатантів - осіб, які мають право приймати участь у військових діях. Саме в Брюсселі були висунуті чотири знамениті умови, прийняті пізніше слово в слово в Гаазькому положенні про закони і звичаї війни.

Було також обумовлено, що відкриті і не захищені міста і населені пункти не підлягають бомбардуванням, - думка, яка знайшла свій вираз у наступних документах, підписаних в Гаазі.

У 1898 році було зібрано в Гаазі першу Конференцію миру, яка мала на меті обмежити біди, що спричиняють війни і заборонити нові види озброєнь. Це породило великі надії, але представники 26-ти країн (з них дві американські і три азіатські), які зустрілися 18 травня 1899 року швидко покинули ідею скорочення озброєнь і заборони використання вибухових речовин і підводних човнів. Тим не менше на Конференції було прийняте рішення про заборону "кидання снарядів з повітряних куль" і використання отруйних газів, а також куль, які легко сплющуються або розвертаються в тілі людини. Головною ж метою Конференцій було сформулювати "Положення про закони і звичаї сухопутної війни", яке базувалося на Брюссельській декларації і Оксфордському керівництві. Проект був прийнятий. "Положення" містить всі основні начала і суттєві моменти права сухопутної війни.

На підставі цієї Конвенції німецький генеральний штаб видав у 1902 році книгу "Військові звичаї у сухопутній війні".

У 1907 році, як було заплановано, зібралася друга міжнародна конференція миру. Головна мета - забезпечення міжнародного миру - знову залишилося недосяжною. Більше того, навіть подібні ілюзії були знищені першою світовою війною, котра вибухла у 1914 році і тим самим зробила неможливим скликання третьої міжнародної конференції миру.

Діяльність другої конференції миру звелася до незначного перегляду Конвенції і Положення 1898 року. Конференція 1907 року активно зайнялася вирішенням різноманітних питань морської війни. Одним з важливих результатів цього стало прийняття Конвенції (IX) про бомбардування морськими силами в час війни. Конвенція у вступній частині повторює заборону на бомбардування не захищених міст, вже існуючу у ст. 25 Гаазьке Положення.

Потім, в ст.2 Конвенції є визначення тих об'єктів, які хоч і розташовані в межах незахищених міст, є все - таки воєнними об'єктами і можуть бути піддані бомбардуванням. Результатом роботи Другої міжнародної конференції миру в сфері морської війни стала також Конвенція (VIII) про встановлення підводних, що автоматично вибухають від дотику мін, і кілька Конвенцій з питань, що викликають інтерес для торгового флоту нейтральних країн і країн противника. Найвідоміша з них - Конвенція (VII) про заснування Міжнародної призової палати.

Головною проблемою проте була відсутність угоди між головними зацікавленими державами відносно найважливіших положень (які б підлягали виконанню в силу рішень подібної організації), щоб регулювали порядок встановленню і зняття блокад, боротьбу з контрабандою, огляд, обшук, можливе зниження торгових суден і т.п. Скоро в Лондоні у 1909 році пройшла Воєнно-морська конференція, на якій вдалося знайти цим неврегульованим питанням прийняті рішення і втілити їх в декларації про закони морської війни. Проте Декларація не була ратифікована, а оскільки через те не ратифікували і Конвенцію про заснування Міжнародної призової палати, остання так ніколи не була створена.

У Лізі Націй, заснованій після закінчення першої світової війні, інтерес до права війни був мінімальний. Організація створювалась для збереження миру. Думали, що війни більше не буде, принаймні у Європі, не буде і торгівлі зброєю. Для досягнення останньої мети Конференції, скликана в 1925 році в Женеві виробила текст договору про контроль над міжнародною торгівлею зброєю, який так і ніколи не став правочинним, бо багато країн його не ратифікували. На цей же Конференції був прийнятий Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних і їм подібних газів і бактеріологічної зброї.

Що ж до розвитку права Гааги, то період існування Ліги Нації дав результати, що виявилися не дуже значними і довговічними. Єдина більш- менш офіційна спроба обновити, хоча б частково, Гаазьке Положення, враховуючи досвід першої світової війни, була зроблена Комісією юристів, які в 1923 році склали на прохання деяких держав проект правил, які б регламентували, між іншим, ведення повітряної війни. Проте цей текст не був прийнятий як обов'язковий для виконання документ. В іншому цей період виділяється лише наполегливими спробами окремих держав обмежити використання підводних човнів. Так, у 1922 році у Вашингтоні був підписаний Договір про використання підводних човнів і отруйних газів у війні, який так і не вступив у силу. Деякі обмеження для дій підводних човнів робила стаття 22 Лондонського договору про обмеження і скорочення морських озброєнь 1930 року.

Після закінчення другої світової війни ООН довгий час робила те, що і колись Ліга Націй: головна увага - боротьбі за мир. Невеликий інтерес викликало право збройного конфлікту: ще менший - право Гааги. Єдиною значною акцією стало прийняття на міжнародній конференції, що проводилася в 1954 році в Гаазі під егідою ЮНЕСКО, Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройних конфліктів.

24 листопада 1961р. Генеральна Асамблея ООН проголосувала за резолюцію, де особливу увагу приділено такому аспекту, як можливе використання ядерної зброї. Резолюція 1653 (XVI) оголосила, що подібне використання було б незаконним з багатьох причин. Проте значимість резолюцій була низькою, оскільки три держави "ядерного клубу": США, Об'єднане Королівство і Франція проголосували проти, або утримались. 19 грудня 1968 року Генеральна Асамблея прийняла Резолюцію 2444 (XXIII) "Повага до прав людини и період збройних конфліктів". Інша серія резолюцій, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН в 1970 році вплинула на вирішення питання про накладення заборон та обмежень на застосування деяких конкретних видів "звичайних озброєнь". З прийняттям Резолюції 2444 Генеральна Асамблея відкинула ідею тотальної війни як методу ведення війни проти населення в цілому при спробі заставити противника капітулювати.

2.У міжнародно-правовій літературі останніх десятиріч XX ст. багато авторів прагнули показати певну різницю між поняттями "війна" і "збройний конфлікт". Такі спроби є наслідком заміни понять "право війни" та "війна" на "право збройних конфліктів" та "збройний конфлікт" у документах, що стосуються гуманітарного права. Як відомо, у перших міжнародно-правових актах, які закріплюють норми міжнародного гуманітарного права, вжито термін "війна". У Гаазьких конвенціях 1907 р. йдеться про застосування норм права "на випадок війни". Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 р. послуговується терміном "війна". Те саме стосується конвенцій, які регулюють ведення морської війни.

У Женевських конвенціях 1949 р. поряд з терміном "війна" використовують вираз "міжнародний збройний конфлікт" (ст. 2) і "неміжнародний збройний конфлікт (ст. 3). Таким чином, починаючи з 50-х років XX ст., термін "збройний конфлікт" вживають набагато частіше, ніж термін "війна". Ця зміна зумовлена передусім політичною та ідеологічною ситуацією, спробою змістити акценти у цих поняттях, а також забороною використання війни як законного засобу вирішення міжнародних спорів.

Зрозуміло, що межа відмінності між "війною" і "збройним конфліктом" досить умовна, хоча такий поділ має певне значення для права, яке застосовується під час збройних конфліктів. При цьому вважається, що поняття "збройний конфлікт" є ширшим і включає поняття "війна". Але не кожний збройний конфлікт можна називати війною, оскільки між ними існує суттєва відмінність. Під час збройного конфлікту політична мета більш обмежена, ніж під час війни, і він не супроводжується докорінною зміною всього державного механізму на військовий лад. Війна призводить до якісної зміни стану суспільства, тому що багато державних інститутів починають виконувати специфічні функції, зумовлені саме війною. Унаслідок цього життя суспільства, його економіку перебудовують для забезпечення перемоги над ворогом.

Отже, збройний конфлікт між державами та групами всередині держав, такими, як повстанці, вважається громадянською війною, а не війною згідно з міжнародним правом.

З юридичної точки зору війна має такі ознаки:

а) формальний акт оголошення, як цього вимагає VІ Гаазька конвенція 1907 р.;

б) розірвання дипломатичних відносин між воюючими державами, що є наслідком оголошення війни;

в) анулювання двосторонніх договорів, особливо політичних;

г) починає діяти спеціальний правовий режим, який характеризує часткові обмеження прав людини тощо.

Отже, лише держави або групи держав можуть проводити війну згідно з визначенням, прийнятим у міжнародному праві. Таким чином, війна - це збройна боротьба двох і більше держав, що характеризується формальним актом її оголошення.

"Згідно з міжнародним правом, війна- це стан справ між двома державами, або між двома групами держав, або між державою і групою держав, який супроводжується здебільшого розірванням дипломатичних відносин, подальшим призупиненням застосування загальних норм міжнародного права мирного періоду і загальною рішучістю вчинити насильницькі дії, навіть якщо такі дії насправді не мають місця".

Варто наголосити, що поняття "війна" вживається для позначення збройного протистояння між двома або декількома суверенними суб'єктами міжнародного права, якими можуть бути виключно держави. У випадках, коли відбувається громадянська війна чи коли якийсь народ або нація бореться за незалежність, потрібно застосовувати термін "збройний конфлікт".

У текстах Женевських конвенцій і Додаткових протоколів досить часто вживається термін "збройний конфлікт", але вони не містять визначення цього поняття. Відсутність його супроводжується певними як теоретичними, так і практичними труднощами щодо уніфікації його застосування.

У загальній ст. 2 Женевських конвенцій зазначається, що "ця Конвенція застосовуватиметься в разі оголошення війни або під час будь-якого іншого збройного конфлікту, що виник між двома або декількома Високими Договірними Сторонами, навіть у тому випадку, якщо одна з них не визнає стану війни". Отже, якщо виникає збройний конфлікт між двома або декількома державами, то міжнародне гуманітарне право стає чинним автоматично, незалежно від того, чи оголошено війну і чи визнають учасники конфлікту стан війни. Єдиною підставою, достатньою для застосування гуманітарного права, є наявність збройного конфлікту.

Збройний конфлікт - це збройна боротьба між державами (міжнародний), або між державою та антиурядовими військовими формуваннями (неміжнародний).

Види збройних конфліктів:

Женевські конвенції та Додаткові протоколи розрізняють два види збройних конфліктів – міжнародні і неміжнародні збройні конфлікти.

Безумовно, що поняття "збройний конфлікт" по-різному визначають у разі міжнародного та неміжнародного збройного конфлікту. В першому випадку (згідно зі ст. 2, загальною для Женевських конвенцій) під конфліктом розуміють будь-яке зіткнення між двома або більше державами із застосуванням збройних сил, згідно зі ст. 2, навіть якщо одна зі сторін заперечує наявність стану війни. Не береться до уваги ні тривалість конфлікту, ні кількість жертв. Навіть незначного прикордонного інциденту досить, щоб ситуацію визнали збройним конфліктом.

Зауважимо, що підхід до поняття "збройний конфлікт" досить гнучкий і ліберальний, коли такий конфлікт має міжнародний характер, особливо якщо йдеться про класичне міжнародне протистояння. Відповідно, збройний конфлікт під час національно-визвольних війн визначається у вужчому розумінні.

У п. 4 ст. 1 Додаткового протоколу I встановлюється, що ситуації, коли застосовується даний протокол, включають "збройні конфлікти, в яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування, іноземної окупації та расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення". Довгий час юристи та дипломати західних країн воліли розглядати збройну боротьбу народів колоніальних країн в якості внутрішніх конфліктів, з тим щоб перешкодити поширенню на учасників національно-визвольних рухів гуманітарних норм міжнародного права. Прийняття п. 4 ст. 1 Додаткового протоколу I підвело риску під спори про типологію національно-визвольних воєн, і в даний час віднесення їх до розряду міжнародних конфліктів не викликає ніяких сумнівів.

Більше того, враховуючи специфічний характер міжнародної правосуб'єктності національно-визвольних рухів, п. 3 ст. 96 Додаткового протоколу I передбачає, що "влада, що представляє народ, який веде боротьбу проти однієї з Високих Договірних Сторін у збройному конфлікті, типу, згаданого в ст. 1, п. 4, може взяти на себе зобов'язання застосовувати конвенції і справжній протокол щодо такого конфлікту шляхом односторонньої заяви, адресованої депозитарієві ".

Внесення даного положення пов'язано з тим, що Женевські конвенції передбачали участь у них тільки "держав", а Додатковий протокол I встановлює, що підписання і приєднання до нього відкрито лише для учасників конвенцій.

Далі, в п. 3 ст. 96 зазначається, що зазначена заява викличе такі наслідки. Конвенції та протокол набувають чинності для зазначеної влади як сторони, що перебуває в конфлікті, негайно. Згадана влада отримує ті самі права й бере на себе ті ж зобов'язання, як і права та зобов'язання, які були отримані і взяті на себе учасниками конвенцій і даного протоколу. Конвенції та протокол будуть рівною мірою обов'язковими для всіх сторін, що у даному конфлікті. Ці положення прирівнюють у правах і зобов'язаннях в ситуації міжнародного збройного конфлікту незалежні держави і національно-визвольні рухи.

На відміну від регламентації міжнародних збройних конфліктів, що має тривалу історію, спроби встановити в міжнародному праві норми про захист жертв внутрішніх збройних конфліктів довгий час не мали успіху. Такі конфлікти довгий час розглядалися як внутрішня справа держав і який-небудь інтерес до них з боку інших суб'єктів міжнародного права сприймався як неприпустиме втручання або інтервенція.

Проте вже в Статуті ООН, в п. 7 ст. 2 встановлюється, що принцип невтручання не поширюється на застосування примусових заходів на підставі глави VII Статуту ООН. Практика ООН показує, що внутрішні конфлікти, що відбуваються в якомусь державі, можуть інтернаціоналізувати, тобто набувати міжнародного значення. У цьому випадку організація не може залишатися байдужою, особливо, якщо мова йде про питання, що загрожують міжнародному миру і безпеці. Можна навести багато прикладів, коли внутрішні конфлікти в державі ставали предметом обговорення в ООН, а в ряді випадків організація використовувала свої збройні сили для досягнення мирного врегулювання конфліктів (Кіпр, Ліван та ін.)

Що ж розуміється під неміжнародних збройним конфліктом? У міжнародному гуманітарному праві є два не збігаються визначення: у ст. 3 загальної Женевських конвенцій 1949 р. і в ст. 1 Додаткового протоколу II.

Своєрідну позицію займає Д. Шиндлер. Він відмовляється від узагальнюючих визначень, а виділяє ті види неміжнародних збройних конфліктів, які, на його думку, визнає сучасне міжнародне право. Д. Шиндлер розрізняє такі види неміжнародних збройних конфліктів: а) громадянську війну в класичному сенсі міжнародного права, як неміжнародний збройний конфлікт високої інтенсивності, в якому за новоствореним урядом треті держави можуть визнати статус воюючої сторони, б) неміжнародний збройний конфлікт за змістом ст. 3 загальної Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. і в) неміжнародний збройний конфлікт за змістом Додаткового протоколу II.

Ст. 1 Додаткового протоколу II встановлює, що положення протоколу застосовуються до всіх збройних конфліктів, які не підпадають під дію ст. 1 Додаткового протоколу I, де дається визначення міжнародних збройних конфліктів, і відбуваються на території якої-небудь договірної сторони між її збройними силами та іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, здійснюють контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні і узгоджені дії та застосовувати цей протокол.

У п. 2 ст. 1 протоколу встановлено, що він не буде застосовуватися до випадків порушення внутрішнього порядку і виникнення обстановки внутрішньої напруженості, таким як заворушення, окремі спорадичні акти насильства та інші акти аналогічного характеру, оскільки вони не є збройним конфліктом.

Розрізняють також конфлікти високої, середньої і низької інтенсивності. Коефіцієнт високої інтенсивності - рішучі, масштабні, із застосуванням зброї масового знищення між державами і блоками держав. Коефіцієнт середньої інтенсивності - обмежені в зброї, тактиці і рівні насильства. Коефіцієнт низької інтенсивності - не досягають рівня великого воєнного зіткнення. Також виділяють світові, регіональні, локальні воєнно-політичні.

3. Початок війни - це момент фактичного відкриття воєнних дій або формального оголошення війни, навіть якщо за цим практично не почалися воєнні дії. Незважаючи на те, що оголошення війни здійснено відповідно до III Гаазької конвенції, така війна не перестає бути агресивною. У той же час потрібно зазначити, що вимога про оголошення війни не стосується національно-визвольних та громадянських війн. Вони, як правило, починаються з повстання проти існуючого політичного режиму, колонізатора чи окупанта. Початок війни для всіх воюючих сторін має такі наслідки:

- припиняються дипломатичні та консульські відносини (дипломатичний та консульський персонал повинен покинути державу місцеперебування в розумний строк, при цьому держава місцеперебування надає йому охорону на цей строк, а дипломатичне і консульські представництва противника беруться під державну охорону);

- припиняються будь-які економічні, торгові, фінансові взаємовідносини між фізичними та юридичними особами країни противника:

- усі двосторонні договори між воюючими сторонами втрачають юридичну силу, а багатосторонні міжнародні договори для воюючих сторін призупиняють свою дію (не припиняють діяти договори у сфері захисту прав людини, гуманітарного права, про кордони та деякі ін.);

- торгові судна воюючих сторін, які на момент початку війни знаходяться в порту держави противника, можуть бути реквізовані або затримані до кінця війни незалежно від того, належать вони державі, фізичним чи юридичним особам;

- до громадян держави противника застосовується спеціальний правовий режим (інтернування).

При цьому потрібно зазначити, що ведення воєнних дій не повинно порушувати принцип свободи відкритого моря і повітряного простору над ним, а також права нейтральних чи невоюючих держав.

Воєнні дії між противниками можуть бути зупинені тимчасово або остаточно. Тимчасова перерва у воєнних діях не означає припинення стану війни.

Перемир'я

Призупинення воєнних дій у визначеному районі театру війни для посилки парламентерів, обміну полоненими, поховання мертвих і т. п. називається місцевим перемир'ям. Припинення воєнних дій на всьому театрі війни називається загальним перемир'ям. Укладення угод про перемир'я відноситься до компетенції командування збройних сил воюючих. Такі угоди, навіть якщо вони встановлюють загальне перемир'я, не потребують ратифікації.

Згідно IV Гаазької конвенції 1907 року, перемир'я зупиняє воєнні дії на визначений строк. Якщо строк воюючими не встановлений, вони мають право в будь-який момент відновити воєнні дії за умови завчасного попередження противника. Будь-яке суттєве порушення перемир'я однією з сторін дає іншій стороні право відмовитися від нього і навіть відновити воєнні дії. Порушення умов перемир'я окремими особами, що діють за власною ініціативою, дає тільки право вимагати покарання винних із відшкодуванням завданих втрат.

Оскільки у світовій практиці існує заборона агресивної війни, остільки загальне перемир'я означає не просто тимчасове припинення воєнних дій, а повне їх припинення без будь-якого обмеження строком. Тому за противниками не може більше визнаватися передбачене IV Гаазькою конвенцією право на відновлення воєнних дій, а порушення перемир'я однією з сторін повинне кваліфікуватися як акт агресії.

Капітуляція - це припинення військових дій на умовах, продиктованих переможцем.

Розрізняють просту (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкту, пункту, району - наприклад, капітуляція фашистських військ в Сталінграді в 1943 р.) і загальну (всіх збройних сил, наприклад, капітуляція Японії в 1945 р.) капітуляцію.

Капітуляція може бути беззастережною (без жодних умов із сторони переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і прапорів).

На відміну від перемир'я, яке є результатом угоди між воюючими, при капітуляції припинення воєнних дій відбувається на умовах, поставлених переможцем.

Для припинення стану війни держави вдаються до різних міжнародно-правових засобів і форм. Це може бути односторонній акт, що є результатом ініціативи однієї сторони, або результатом декларації, коли вона заснована на угоді держав.

Спеціальною міжнародно-правовою формою, призначеною для припинення стану війни, є мирний договір.

Своєрідною формою придушення воєнних дій є виконання державами, що перебувають у стані війни, постанови Ради Безпеки, передбаченої в ст. 40 Статуту ООН про виконання "тимчасових заходів", до яких відноситься в першу чергу призупинення воєнних дій і вивід військ на вихідні позиції, бо територіальні придбання в результаті воєнних дій не можуть бути визнані законними. Двосторонні угоди про загальне перемир'я між Єгиптом, Сирією, Ліваном та Йорданією, з одного боку, та Ізраїлем з другого, були підписані на виконання рішень Ради Безпеки ООН, яка вказала сторонам на необхідність встановити перемир'я.

Всі перелічені акти означають закінчення воєнних дій, але не закінчення стану війни, яке може бути оформлене в мирному договорі або спеціальних деклараціях та угодах. Міжнародній практиці відомі випадки підписання прелімінарних мирних договорів. Такий договір хоч і визначає, як правило, основні положення миру, може піддаватися змінам при підписанні остаточного мирного договору. Якщо у війні беруть участь кілька держав, то мирні договори можуть бути загальними або сепаратними. Основний зміст мирного договору, як правило, складають положення про припинення стану війни і встановлення нормальних мирних відносин між державами, які були у конфлікті. Звичайно мирні договори включають також постанови з територіальних питань, з питань репарації і реституції власності, прав та інтересів сторін, а також загальні економічні постанови, про відповідальність воєнних злочинів, про відновлення дій попередніх договорів, повернення військовополонених, вивід окупаційних військ.

Всі такі постанови містяться в мирних договорах країн антигітлерівської коаліції з кожною з п'яти країн - колишніх союзниць Німеччини: Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією, які були підписані 10 лютого 1947 року в Парижі і вступили в силу 15 вересня того ж року. Основні контури післявоєнного устрою були закладені в ряді домовленостей та угод між Об'єднаними Націями, досягнутими в Криму (лютий 1945 року) і в Потсдамі (липень-серпень 1945 року). З Німеччиною був підписаний 8 травня 1945 року Акт про безумовну капітуляцію збройних сил на суші, на морі і в повітрі, що перебували під її командуванням. Підписання цього Акту замість угоди про припинення воєнних дій або про перемир'я викликане було тим, що будь-яка угода передбачає визнання законності сторін, що беруть участь в угоді. Союзники ж вирішили (не чекаючи висновків Нюрнберга), керівники Німеччини є воєнними злочинцями, з якими не можна було укладати угод, бо це передбачає суверенну рівність договірних сторін. 9 вересня 1950 року на Нью-йоркській нараді міністрів іноземних справ США, Англії і Франції було досягнуто домовленості, згідно з внутрідержавним правом здійснювати кроки, скеровані на припинення стану війни з Німеччиною. На виконання цієї домовленості в 1951 році США, Англія і Франція в односторонньому порядку кожна видали закони про припинення стану війни з Німеччиною. Відповідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 січня 1955 року було проголошено, що "стан війни між Радянським Союзом і Німеччиною припиняється і між ними встановлюються мирні відносини". Відповідні внутрідержавні акти про припинення стану війни з Німеччиною були також прийняті Державною Радою Польщі (10 лютого 1955 року), в заяві Чехословаччини (3 лютого 1955 року), а також Болгарією, Угорщиною і рештою країн соцтабору. Акт про капітуляцію Японії було підписано 2 вересня 1945 року. СРСР оголосив війну Японії 8 травня 1945 року відповідно з попередньо взятими союзницькими зобов'язаннями.

Стан війни може бути припинено не тільки шляхом укладення мирного договору, але і виданням спеціального акту або спільної декларації сторін. Спільною декларацією СРСР і Японії від 19 грудня 1956 року було припинено стан війни між Радянським Союзом і Японією з моменту вступу декларації в силу. В декларації також регулювався ряд питань, а саме: відновлення дипломатичних і дипломатичних і консульських відносин; вираз наміру керуватися принципами Статуту ООН; звільнення і репатріація всіх засуджених в СРСР японських громадян; намір СРСР підтримати Японію у її бажанні вступу в ООН; відмова СРСР від репараційних претензії до Японії та інше. Трохи раніше, на порушення потсдамських домовленостей США, Англія та інші держави уклали 8 вересня 1951 року з Японією сепаратний мирний договір, який був неприйнятий для країн тодішнього соцтабору. Припинення стану війни передбачає відмовлення в повному об'ємі дипломатичних і консульських відносин, відновлення дії договорів, вирішення питань, що виникли в результаті війни (обмін військовополоненими, повернення захопленого майна, реституції і репарації та інше).

4. Нейтралітет (від латинського слова neuter -”ні той”, ні інший”) - правовий статус держави, яка не бере участі у війні, що відбувається, і утримується від надання допомоги і сприяння як одній, так іншій стороні, що воюють.

Зміст правил нейтралітету в кожну епоху зазнавав змін. Зародження цього інституту, який формувався спочатку в нормах звичаєвого права, можна знайти ще у давньому світі. Нейтральні держави, перебуваючи поза воєнним конфліктом, нерідко запрошувалися противником як посередники при укладанні мирних договорів. Проте в цілому права і обов’язки держав, які не брали участь у війні, не були чітко розмежовані. До того ж у більшості випадків держави античності (наприклад, Давній Рим кінця Республіки і початку Імперії з його прагненням до світового панування) ставили на шляху держав, які намагалися залишатись осторонь від воєнних конфліктів, різні перешкоди, керуючись своїми політичними вигодами. Коли Рим вступив у війну, то діяв за правилом: “Хто не з Римом, той проти нього”.

В епоху феодалізму нейтралітет набуває більшого поширення. У кінці XV ст. термін “нейтралітет” починає вживатися в договорах та інших офіційних документах. Найхарактернішою рисою нейтралітету цього періоду було однакове ставлення нейтрального до обох сторін. У XV-XVI ст. міжнародне право допускало вербування солдатів на нейтральній території, використання останньої для так званого нешкідливого проходу військ тих, хто воює, продаж їм зброї, продовольства і навіть поставку військ одному з тих, хто воює, якщо стосовно цього до виникнення війни було укладено спеціальну угоду. Звичаї допускали переслідування переможеного противника на нейтральній території.

Значною строкатістю виділялися правила нейтралітету у морській війні. Великі морські держави прагнули не тільки до обмеження, але і до повного усунення зовнішньої торгівлі нейтралів. Так, Британія домагалася закріплення у міжнародному праві принципу “нейтральний прапор не покриває вантажу противника”, т.т. вантаж, який належав противнику підлягав конфіскації, навіть, якщо він перевозився на дружньому кораблі. У свою чергу Франція вимагала конфіскації як власності противника на нейтральному кораблі, так і нейтральної на ворожому.

Гуго Гроцій в трактаті “Про право війни і миру” першим зробив спробу встановити зв’язок між нейтралітетом і характером війни: “Обов’язок тих, хто тримається осторонь війни, полягає в утриманні від сприяння тому, хто веде несправедливу війну, чи тому, хто опирається руху того, хто веде війну справедливу”. У XVIII ст. в доктрині міжнародного права з’являється трактування нейтралітету, як принципу безпристрасності.

Хоч у війнах XIX ст. принципів нейтралітету далеко не завжди дотримувались ті, хто воював, поступово вони були визнані більшістю європейських держав. Таким чином: з початком війни для держав, що не беруть участі у ній, настає становище нейтралітету, т.т. неучасті у військових діях і ненадання воєнної допомоги тим, хто воює. Нейтральною державою визначається держава, яка не є офіційною стороною у збройному конфлікті. Якщо нейтральний статус не проголошений державою офіційно, він може випливати з її практичної поведінки. Національний простір нейтральних держав недоторканий. Він включає в себе національну територію, територіальні води, повітряний простір. (V Г.К.1,XIII Г.К. 1).

Практика сучасних міжнародних відносин свідчить про життєвість інституту нейтралітету.

Права та обов’язки нейтральних держав визначені V Гаазькою конвенцією про права та обов’язки нейтральних держав та осіб у випадку сухопутної війни 1907 року, а також XIII Гаазькою конвенцією про права та обов’язки нейтральних держав у випадку морської війни 1907 року. В цих документах, як і в прийнятій на Лондонській конференції 1909 року “Декларації про права морської війни були сформульовані правила так званою класичною нейтралітету. Нейтралітет може бути на час тієї чи іншої війни і постійним. Постійно-нейтральною є держава, яка взяла на себе формальний обов’язок ніколи не починати війну, не брати участі у війні, утримуватися від політики, яка може втягнути її у війну. Незалежність, територіальну недоторканість і постійний нейтралітет такої держави гарантуються або визнаються іншими державами.

В наш час є 5 політично-нейтральні держави – Швейцарія і Австрія. Постійний нейтралітет Швейцарії був визнаний і гарантований в акті “Відносно визнання і гарантії постійного нейтралітету Швейцарії і 79недоторканості її території”, підписаному 8 (20) листопада 1815 року Австрією, Францією, Англією, Росією, Португалією і Прусією. Постійний нейтралітет Австрії був тільки визнаний, але не гарантований в 1955-1956 рр., причому, це визнання юридично оформлене в односторонніх деклараціях держав.

Зміст нейтралітету

В мирний час держави, що визнали постійний нейтралітет, зобов’язані поважати незалежність постійно-нейтральної держави, підтримувати з нею добросусідські дипломатичні, торгові та інші відносини, не втягувати її у воєнні блоки і воєнні заходи, не утримувати своїх військ і не будувати військових баз на її території.

Надання гарантії передбачає також зобов’язання виступу проти всіх спроб порушення постійного нейтралітету і втягнення постійно-нейтральної держави у війну. У випадку виникнення загрози воєнного нападу на постійно- нейтральну державу держави-гаранти повинні вжити всіх заходів для її знешкодження. У тих випадках, коли, не дивлячись на зусилля держав- гарантів, не вдається попередити збройний напад, ці держави зобов’язані виступити проти порушника постійного нейтралітету.

Постійно-нейтральна держава зобов’язується не тільки не брати участі у війні, але і проводити виключно мирну політику, яка ні при яких умовах не могла б втягнути її у війну. Постійний нейтралітет виключає участь у воєнних блоках чи коаліціях, в системі яких готуються і розв’язуються війни. Держави, що ста