Кількість і розміри виробничих підрозділів

Все різноманіття організаційно-господарських структур може бути представлено наступними типами:

1. Територіальна (відділення, бригади)

2. Галузева (цехи)

3. Комбінована (територіальне - галузева)

На вибір організаційно - господарської структури впливають наступні фактори:

- виробниче направлення, об'єм виробництва, склад і розміри галузей;

- кількість, розміри і розміщення існуючих населених пунктів і можливість будівництва нових;

- розмір і конфігурація землекористування (землеволодіння), шляхові споруди;

- склад, співвідношення і розміщення угідь на території землекористування, землеволодіння.

Крім цього, робить вплив :

- історія утворення господарства;

- кваліфікація кадрів;

- наявністю засобів транспорту, зв'язку і інше.

Великі сільськогосподарські підприємства зернового, тваринницького, вівчарницького напрямку, маючи землекористування великої протяжності, значні площі не тільки ріллі, але і природних кормових угідь, великий об'єм виробництва і декілька населених пунктів будуються, як правило, по трьох ступеневий територіальний організаційно - господарській структурі (дирекція, відділення, бригада).

Немало господарств утворених в 30-х і 60-х роках на базі невеликих по розміру колгоспів і значній кількості населених пунктів, будуються по двох - ступеневій територіальній структурі (дирекція - відділення). Така структура властива багатьом овочево-молочним, плодово-ягідним, свинарницьким господарствам з компактним землекористуванням, землеволодінням і інтенсивним утримуванням тваринництва.

Територіальна структура пройшла випробування роками і поширена в різних зонах країни, в господарствах з різним виробничим типом, особливо зерново-тваринницьких, в господарствах, відрізняючись великим об'ємом виробництва складним землекористуванням, землеволодінням і розселенням.

При застосуванні територіальної структури в господарствах застосовують різні назви рівнозначні відділенням: виробничі ділянки, комплексні бригади та інше.

Галузева структура частіше всього застосовується в господарствах, невеликих по розмірам, з компактною територією, централізованим розселенням (1-2 населених пункти), відносно високим рівнем спеціалізації і концентрації при наявності досвідчених кваліфікованих кадрів і спеціалістів, надійних засобів транспорту і зв'язку, хорошими шляхами. В господарствах створюються цехи рослинництва, тваринництва (або більш спеціалізовані, наприклад молочного тваринництва, вівчарництва), механізації та інше. В середині цехів виділяють спеціалізовані бригади. Цехова структура управління забезпечує скорочення управлінського апарату, значно покращує управління, підвищує відповідальність спеціалістів за результати виробництва, так як вони виконують функції одночасно і технологів і організаторів виробництва.

Велике поширення при поглибленні внутрігосподарської спеціалізації отримала комбінована територіальна - галузева організаційно - господарська структура. Вона створюється в великих господарствах з некомпактним землекористуванням, землеволодінням або наявності двох і більше населених пунктів значних розмірів. При такій структурі зберігається територіальне виробничий підрозділ, а в середині кожного з них створюються цехи.

В межах більшості господарств, маючи територіальну структуру, число відділень коливається в межах від 3 до 6. В великому діапазоні коливається і розмір.

Розмір відділень молочно-м'ясних господарств по площі ріллі складає 1000-2000 га, вівчарницьких 500-1000га, зернового 2000-4000 га.

При вирішенні питань про кількість і розміри виробничих підрозділів детально вивчають:

- природні умови (клімат, фунти, рельєф, контурність угідь);

- розмір територій господарства;

- конфігурацію;

- склад, співвідношення і розміщення угідь;

- виробничий тип господарства, об'єм виробництва і рівень інтенсивності ведення сільського господарства;

- наявність сітки населених пунктів, їх людність;

- розмір капітальних вкладень;

- умови водопостачання;

- кваліфіковані кадри;

- рівень механізації, енергозабезпеченність, розвиток засобів транспорту і зв'язку, а також транспортна доступність.

При більш придатних природних умовах підвищується рівень інтенсифікації виробництва, щільність населення і густота населених пунктів; в зв'язку з цим число виробничих підрозділів збільшується, а площа закріплених масивів зменшується. Аналіз виробничих підрозділів по якості ґрунтів показує, що із збільшенням балу бонітету ґрунтів розмір відділень по площі сільськогосподарських угідь зменшується. При пересіченому рельєфі, значній контурності розмір внутрігосподарських підрозділів, як правило, зменшується.

Із збільшенням розмірів землекористування, погіршення його конфігурації кількість підрозділів збільшується, а їх розмір відповідно зменшується. При наявності великих масивів ріллі, при її значній удільній вазі в складі угідь розміри відділень по площі збільшується.

Одночасно встановленням кількості і розмірів підрозділів визначають спеціалізацію, яка витікає з виробничого типу господарства.

На розміщення, наприклад, тваринницької галузі по відділенням впливають слідуючи фактори:

- склад угідь, можливість створення крупної кормової бази, в першу чергу за рахунок натуральних і поліпшених кормових угідь;

- наявність існуючих тваринницьких будівель, споруд, їх місткість, стан і балансова ціна;

- оптимальна міра концентрації поголів'я (раціональний розмір ферм) і поєднання тваринницьких галузей;

- наявність робочої сили, кваліфікованих кадрів тваринництва;

- водозабезпеченість.

Відділення, за яким закріплюються значні площі кормових угідь спеціалізуються на вирощуванні тих видів худоби, які споживають значну кількість зелених і грубих кормів, потребують випасу (вівці, молодняк великої рогатої худоби, коні). Відділення повинні бути вузькоспеціалізованими. Крім основних галузей, може розвиватись одна, максимум дві додаткові, при цьому кожна повинна мати оптимальну міру концентрації.

Особливе значення має правильне розподілення поміж підрозділами кормових угідь різної якості. Нев'язка кормів, груп тварин приводить до недостатку кормів в одному підрозділів і їх збитку в іншому. Це в свою чергу веде до збільшення площі кормових культур і збільшенню транспортних витрат.

Контролем правильних дій проектувальника служить баланс кормів всіх видів.

Більшість господарств мають по декілька господарських центрів (садиб), що розрізняються по економічному значенню в виробництві. Одним з господарських центрів виділяють, як головний, вважають центральною садибою, останні відносять до садиб відділень.

Крім них, в господарствах находяться допоміжні виробничі центри різноманітного призначення (польові стани, кошари для тварин).

Місця їх розміщення визначають одночасно з розміщенням угідь, сівозмінних масивів, організацій територій сівозмін і природних кормових угідь. Великі тваринницькі комплекси розміщують відособлено від житлових селищ як самостійний виробничий підрозділ який підчиняють дирекції господарства.

Розміщення земельних масивів відділень не може бути виконано правильно без визначення місця їх господарських центрів.

При проектуванні необхідно дотримуватись наступних вимог:

1. Створення найбільш придатного взаємного розміщення садиб відділень їх території для найкращої організації виробництва і управління ним.

2. Дотримання раціонального мінімуму витрат.

3. Забезпечувати добре культурно-побутове обслуговування працівників і службовців.

4. Вимоги будівництва і планування сільських (селищних) пунктів і виробничих центрів

Велике значення мають також відстань від садиби до угідь. Це досягається при її центральному розміщенні

Планування використання земель у населених пунктах

Загальним завданням планування і реконструкції сучасних населених пунктів заключається в тому щоб селища представляли правильну комплексну організацію виробничих зон, житлових районів, загальних культурних закладів, побутових підприємств, транспорту, інженерного обладнання і енергетики для створення кращих умов життя.

Виходячи з цього при виборі території необхідно враховувати: природні умови, вітровий режим, рельєф, ґрунти, ґрунтові води, водні ресурси, санітарно-гігієнічні умови місцевості, архітектурно-планувальні вимоги, міжміські і внутрішньо сільські зв'язки населеного пункту.

Для житлової зони найбільш придатні території розміщені на схилах, захищених від дії холодних вітрів. Якщо нема природного захисту забудови від вітрів в вигляді лісових масивів, або підвищень, необхідно створити захисні посадки дерев. При цьому житлова зона павина знаходитись з навітряної сторони по відношенню до виробничої і вище її по рельєфу, (мал.3.1).

Мал.3.1 Розміщення зон насоленого пункту з врахуванням рельєфу

1- напрямок вітру.

ВІТРИ. Вітровий режим характеризує роза вітрів - графічне відображення повторюваності (або сили) їх по напрямку.

Розу вітрів можна будувати по місяцям, по сезонам, а також середньорічні. При цьому повторюваність вітрів виражається в відсотках, які відкладаються від центру по восьми або шістнадцяти напрямках з кутами поміж ними 45° або 22.5°; одну із осей креслення орієнтують по меридіану; відкладені точки на вісях з'єднують. (мал.3.2)

Для рішення питань розміщення території і комплексів будівель сільського населеного пункту необхідно мати дві рози вітрів - літньої і зимової.

При виборі і розміщенні будівель необхідно враховувати інсоляцію і радіацію. Інсоляція - освітлення предмета прямими, не відбитим сонячними променями, радіація - енергетична дія прямих і розсіяних сонячних променів.

Мал.3.2 Роза вітрів. Сонячні промені вбивають бактерій, стерилізують зовнішнє середовище і підвищують імунобіологічні властивості організму людини.

За допомогою заходів по інженерній підготовці території можливо поліпшити мікроклімат населеного пункту. Так в районах з сильними вітрами поселення захищають вітроломними лісосмугами. В безвітряних районах, навпаки, слід визвати штучні повітряні течії, розміщуючи вулиці по напрямку пануючих вітрів.

Найбільш придатні для населеного пункту територія з південним, південно-західним, або південно-східними схилами, котрі забезпечують кращу освітленість і найбільшу сонячну радіацію, і не потребують великих витрат на інженерну підготовку, тобто рельєф не повинен бути сильно пересіченим.

З рівної, горизонтальної, площадки важко відводити воду.

Для сільських населених пунктів найбільш придатні території з рельєфом, маючи ухил 0,5-5%. Будівництво на сильно пересіченому рельєфі з великим ухилом збільшує вартість будівель і споруд із-за великих витрат на земельні роботи. Ухил більше 8% ускладнює будівництво і збільшує вартість майже в сім разів. Ґрунти будівельного майданчика потрібно розглядати і оцінювати як природну основу для будівель і споруд. Великих витрат вимагає укріплення слабких ґрунтів для підвищення їх несучої можливості. В зв'язку з цим такі заходи повинні бути обґрунтовані техніко-економічними розрахунками і перед тим як проектувати забудову, необхідно найти можливості раціонального розміщення будівельних та інших майданчиків. Зони слабких ґрунтів необхідно використовувати для одноповерхової забудови.

Для населених пунктів необхідно відводити територію з глибиною залягання ґрунтових вод при самому високому їх стоянню не менше 1,5 м. Вибирати під населене місце територію з малою глибиною залягання ґрунтових вод не слід, так як знадобиться проведення меліоративних робіт.

На території населеного пункту повинні бути забезпечені здорові умови для нормальної роботи і життя населення. Непридатні для забудови заболочені землі, а також території на яких були звалища, цвинтарі, скотомогильники та інше. Недопустима також і близькість таких територій до населених пунктів. У всіх випадках вибір території для населених пунктів обов’язково погоджується з державною санітарною інспекцією.

При виборі ділянки для населеного пункту оцінюють природні умови і естетичні можливості. Наприклад, рельєф місцевості можна використовувати для створення красивих під'їздів в населені пункти, розкриваючи мальовничі ландшафти, розмістивши на підвищених місцях суспільний центр із будівель підвищеною етажністю.

Населений пункт завжди прикрашають річки, ставки і зелені насадження. При відсутності річки слід вибрати майданчик так, щоб рельєф її можна було використати для організації штучних ставків. Існуючі зелені насадження поблизу населених пунктів використовують під лісопаркову зону.

При виборі території під населений пункт необхідно враховувати зв'язок поселень з місцем роботи (сільськогосподарськими угіддями); створення придатних умов для управління виробництвом; капітальні вкладення, котрі потрібні для будівництва і благоустрою території.

Вибір території для поселення проводить комісія, головою комісії являється голова райдержадміністрації, в склад комісії входять керівники сільськогосподарського підприємства, районний архітектор, головний землевпорядник району, санітарний лікар, пожежний інспектор і при необхідності галузеві спеціалісти (будівельник, гідротехнік, меліоратор та інші).

Після огляду території комісія складає акт про вибір її для будівництва населеного пункту. До акту прикладається креслення землекористування з позначенням меж вибраного місця, шляхової сітки, водних об'єктів, угідь і масивів сівозмін, існуючих населених пунктів, з вказівкою можливих місць для очисних споруд. Місце вибору затверджує райдержадміністрації.