Тема № 1: Лев Толстой. Роман «Війна і мир».

Мета: ознайомлення зі змістом та основними проблемами твору (війни і миру, почуття обов'язку, сенсу життя тощо).

Завдання:

1) переказувати зміст, виділяючи ключові епізоди;

2) дослідити на прикладі образів А.Болконського і П.Безухова майстерність письменника у розкритті внутрішнього світу героїв;

3) простежити внутрішню боротьбу героїв між почуттям і обов'язком;

4) акцентувати увагу на ідеї та проблемах, порушених в романі;

5) довести, що проблематика роману має загальнолюдське значення.

План роботи, методичні рекомендації:

1. Ознайомитись з основними етапами творчого шляху Л.Толстого, із сутністю його духовних шукань.

2. Прочитати текст роману у скороченому варіанті.

3. Звернути увагу на головних героїв – А.Болконського, П.Безухова, Н.Ростову.

Питання/завдання для самоперевірки:

1. Назвіть основні етапи творчого шляху Л.Толстого. Що таке «діалектика душі»?

2. Що таке роман-епопея? Особливості його.

3. Визначте тему, ідею та проблеми роману «Війна і мир».

4. Історія створення роману.

5. Складіть порівняльний план та характеристику до образів А.Болконського та П.Безухова.

6. Чиї духовні пошуки завершилися успіхом? Чому?

В результаті виконання самостійної роботи студент повинен:

- знати зміст твору,

- вміти вести дискусію на літературну тему, усвідомити суть важливості духовних пошуків людини.

Рекомендована література:

1. Г.Є.Безкоровайний, Б.Б.Щавурський Зарубіжна література. 10 кл.: Посібник-хрестоматія. – Тернопіль: Навчальна книга –Богдан, 2003 р.

2. О.М. Ніколенко, Т.П.Маєвська Зарубіжна література.10 кл.: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 1998 р.

3. Л.М.Толстой Війна і мир

4. Презентація «Лев Толстой. Роман-епопея «Війна і мир».

ЛЕВ ТОЛСТОЙ

(1828-1910)

Лев Микола́йович Толсто́й — російський письменник і громадський діяч, автор романів «Війна і мир», «Анна Кареніна», «Воскресіння» та інших творів.

Народився 28 серпня (9 вересня) 1828 в садибі Ясна Поляна Тульської губернії, в одній з найзнатніших російських дворянських родин. Далекий предок Льва Миколайовича, Петро Олексійович Толстой, сподвижник Петра Великого, був жорстоким, підступним і властолюбним вельможею, людиною великого державного розуму і величезної сили волі. За заслуги перед царем йому був подарований графський титул. За материнською лінією, Лев Миколайович належав до давнього роду князів Волконських. Належність до аристократії багато в чому визначала поведінку і думки Толстого. У юності і в зрілі роки він багато роздумував про особливе покликання старого російського дворянства, що зберігає ідеали природності, особистої честі, незалежності й свободи. На схилі віку його стало обтяжувати привілейоване становище і побутовий устрій, несхожий на побут простого народу.

Перші роки життя Толстого пройшли в маєтку батьків Ясна Поляна недалеко від міста Тули. Дуже рано, в півторарічному віці, він втратив матір Марію Миколаївну, жінку емоційну і рішучу. Толстой знав багато сімейних розповідей про матір. Образ її був овіяний для нього найсвітлішими відчуттями. Батько, Микола Ілліч, відставний полковник. Він відрізнявся гордістю і незалежністю у відносинах з представниками влади. Для Толстого-дитини батько був втіленням краси, сили, пристрасної, азартної любові до радощів життя. Від нього він успадкував захоплення псовим полюванням, красу і азарт якої багато років після Толстой висловив на сторінках роману «Війна і мир» в описі цькування вовка гончаками старого графа Ростова.

У першій повісті Толстого «Дитинство» говорить про ранні роки свого життя: «Щаслива, щаслива, безповоротна пора дитинства! Як не любити, не леліяти спогадів про неї? Спогади ці освіжають, прославляють мою душу і служать для мене джерелом кращої насолоди».

1837 р. сім'я Толстого переїздить з Ясної Поляни до Москви. Закінчилося безтурботне, радісне дитинство. Влітку цього року несподівано вмирає батько, опікункою осиротілих дітей стає їхня тітка, сестра батька Олександра Іллівна Остен-Сакен. Через 4 роки вона померла. Родина Толстого переїхали до Казані, де проживала інша тітка, Пелагея Іллівна Юшковська.

1844 р. Толстой вступив на філософський факультет Казанського університету. Вчився несистематично, пропускав лекції і зрештою не був допущений до перехідних іспитів. Не отримавши допуску до здачі екзамену з історії, він 1845 року переходить на юридичний факультет. Але і тут викладали історію, лекції з якої йому здавалися нудними й неприємними. Знов починає їх пропускати. Вдавався зі всією пристрасністю до світських веселощів і гульні. В цей час зневажливо ставився до людей несвітських, неаристократичних. Брат Сергій називав його «дріб'язковим малим». Але не тільки світські веселощі захоплювали Толстого. Він багато роздумував про долю людства, про місце наук в житті. Його нелюбов до історії — не свідчення обмеженості. Якось Толстой-студент зауважив у розмові: «Історія… — це не що інше, як збір байок і марних дрібниць, пересипаних масою непотрібних цифр і власних імен…». У науках молодий Толстой шукав перш за все практичного сенсу. Його не цікавили знання, які не могли бути застосовані в повсякденному житті. Такий погляд на науку взагалі характерний для багатьох людей, світогляд яких формувався в 1840-і рр.

Різкість і незалежність думок Толстого зберігалися впродовж всього життя. А заперечення традиційної історичної науки з новою силою виявилося в 1860-ті в романі «Війна і мир».

12 квітня 1847 р. розчарований університетською освітою, він подав прохання про виключення з університету. Він вирушив у Ясну Поляну, сподіваючись випробувати себе на новій царині — впорядкувати побут своїх кріпаків. Дійсність розбила його задуми. Селяни не розуміли пана, відмовлялися від його порад і допомоги. Толстой вперше гостро відчув величезну, непереборну прірву, що розділяла його, поміщика, і простий народ. Соціальні і культурні перепони між освіченою верствою й народом стали однією з постійних тем художньої прози і статей Толстого.

Повернувшись з Ясної Поляни, Толстой проводить кілька років в Петербурзі і в Москві. Він детально аналізує в щоденниках свої вчинки і переживання, прагне виробити програму поведінки, досягти успіхів в різних науках і сферах життя, в кар'єрі. З самоаналізу в щоденниках зростає його художня проза. Толстой в щоденниках 1847-1852 рр. ретельно фіксує різні переживання і думки в їхніх складних і суперечливих зчепленнях. Він холодно аналізує прояви егоїстичних настроїв у високих і чистих відчуттях, простежує рух, перетікання одного емоційного стану в інший. Спостереження над собою чергуються з описами зовнішності, жестів і характеру знайомих, з роздумами про те, як створювати літературний твір. Толстою орієнтується на досвід психологічного аналізу письменників-сентименталістів ХVІІІ ст. Л.Стерна і Ж.-Ж.Руссо, засвоює прийоми розкриття переживань в романі М.Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». У березні 1851 р. Толстой пише «Історію вчорашнього дня» — уривок, в якому детально описує свої відчуття. Це вже не просто щоденниковий запис, а художній твір.

У квітні 1851 р. вирушив на Кавказ, де російські війська вели війну з місцевими горянами. У січні 1852 р. поступив на службу в артилерію. Брав участь у битвах, працював над повістю «Дитинство». Її надрукували під заголовком «Історія мого дитинства». Вона принесла Толстому успіх і славу одного з найталановитіших російських письменників. 1854 р. з'явилося продовження — повість «Отроцтво», а в 1857 р. опублікували повість «Юність», що завершила розповідь про Миколу Іртеньєва — героя «Дитинства» й «Отроцтва».

Зображення відчуттів в «Дитинстві», «Отроцтві» і «Юності» нагадує аналіз власних переживань в щоденниках Толстого. Намічені в щоденниках і втілені в цих трьох повістях принципи зображення внутрішнього світу персонажів перейшли в романи «Війна і мир», «Анна Кареніна» і в багато інших пізніших творів Толстого.

Тема простоти і природності як вищої цінності життя і «суперечка» з «парадним», красивим зображенням війни виражена в Севастопольських оповіданнях Толстого: «Севастополь в грудні» (1855), «Севастополь в травні» (1855) і «Севастополь в серпні» (1856). У нарисах описані епізоди героїчної оборони Севастополя від англо-французьких військ 1855 року. Толстой сам брав участь в обороні Севастополя і багато днів і ночей провів у найнебезпечнішому місці — на 4-му бастіоні, який нещадно обстрілювала ворожа артилерія.

19 листопада 1855 р. прибув до Петербурга. Його ім'я вже овіяне славою. На співпрацю з Толстим сподівалися письменники і журналісти різних напрямів. Але літературне середовище, дух літературних гуртків і суперництва відштовхнув Толстого від нових знайомих. Їхні інтереси здаються йому дрібними і нікчемними, життя — метушливим і безглуздим. Толстой відводив душу в гульні з циганами і в нестримній картярській грі. У травні 1856 р. залишив Петербург і поселився в Ясній Поляні.

Восени 1859 р. відкрив у Ясній Поляні школу для селянських дітей. Він займався з дітьми історією, давав їм теми для творів. 1862 р. школу закрили після поліцейського обшуку. Причиною стали підозри влади в тому, що студенти, що викладали в яснополянській школі, займалися антиурядовою діяльністю. Висновки зі своєї діяльності в яснополянській школі письменник сформулював в статті з «скандальною» назвою: «Кому у кого вчитися писати: селянським хлоп'ятам у нас або нам у селянських хлоп'ят?». На думку Толстого, народне мистецтво і культура не нижчі, а швидше вищі за культуру і мистецтво, визнані в освіченому суспільстві. Селянські діти зберігають душевну чистоту і природність, загублену в освічених станах. Їхнє навчання цінностям «високої» культури, вважає Толстой, навряд чи необхідно. Навпаки, сам письменник, займаючись з ними, опинився в ролі не вчителя, а учня.

1856-1863 рр. працював над романом про декабристів. Коріння подій 14 грудня 1825 р. він побачив в подіях війни 1812 року — часу духовного пробудження народу, єднання дворянства й простих людей в боротьбі з іноземцями. Так виник задум роману «Війна і мир». Роман писався впродовж 1863-1869 рр.

У другій половині 1860-1870-х рр. Толстой переживає болісну душевну кризу. Він намагався шукати утіхи у філософії, в православній вірі і в інших релігіях. Але не отримав ні від філософів, ані від богословів зрозумілої і близької йому відповіді про сенс життя. Філософія і існуючі релігії представилися Толстому беззмістовними і непотрібними. Його неодноразово відвідували думки про самогубство.

Криза була подолана на рубежі 1870-1880-х рр. Толстой приходить до визнання позарозумної, інтуїтивної народної релігійності єдиною відповіддю на питання про сенс життя. Толстой переосмислив все своє життя. Він прийшов до думки, що лише життя простого народу близьке до етичних істин.

Ідеї пізнього Толстого нагадують соціалістичне учення. Але на відміну від соціалістів, він був переконаним супротивником революції. І шлях до людського щастя бачив перш за все не в соціальних і економічних змінах, а в етичному самоудосконаленні кожної людини. Помірність бажань, скромне життя, без розкоші, звільнення від пристрастей, обмеження або придушення статевого ваблення — такі, згідно з Толстим, мають бути етичні орієнтири.

Позиція пізнього Толстого — це позиція пророка, викривача суспільної і державної неправди, що проголошує віровчення вселюдської братської любові і праці. Толстой-публіцист і вчитель життя набув величезної популярністї не тільки в Росії, але і у всьому світі. Ясна Поляна стає місцем паломництва: до Толстого за порадою приходять люди з різних верств, з багатьох країн.

Збоченість, неправильність життя людей, устрою суспільства — основна тема творчості пізнього Толстого. У повісті «Отець Сергій» зображується історія життя князя Степана Касатського, що стає ченцем Сергієм, вкрай самолюбної людини, що проходить через спокусу славою до простого покірливого життя убогого мандрівника. У повісті «Крейцерова соната» Толстой представив статеву любов між чоловіком і жінкою низьким, негідним людини відчуттям. У п'єсі «Живий труп» в центрі уваги автора — ненормальність законів і влади, що примушують подружжя, що розлюбило і готове розлучитися один з одним, до продовження сумісного життя.

1889-1899 рр. працював над своїм останнім романом — «Воскресіння». В основі сюжету — етичне відродження багатого дворянина Дмитра Івановича Нехлюдова і повії Катюши Маслової, яку Нехлюдов колись спокусив. У «Воскресінні» Толстой відмовляється від свого улюбленого прийому — зображення переживань героїв — «діалектики душі». Опис складного руху суперечливих переживань замінюється прямими думками-оцінками Нехлюдовим себе і навколишніх людей.

О 6-й годині 35 хвилин вечора 31 жовтня поїзд, що прямував у Ростов-на-Дону, прибув на станцію Астапово Рязансько-Уральської залізниці. Толстой, у якого піднялася температура, був вимушений зупинитися в будиночку начальника станції. Лікарі визначили запалення легень. О 6.05 7 (20) листопада 1910 р. Толстой помер.

10 (23) листопада 1910 року письменника поховали в Ясній Поляні, скраю лісового яру, де в дитинстві він разом із братом шукав «зелену паличку», яка зберігала «секрет» ощасливлення всіх людей.

Роман «Війна і мир»

У 1856-1863 рр. Толстой працював над романом про декабристів. Коріння подій 14 грудня 1825 р. він побачив в подіях війни 1812 р. — часу духовного пробудження народу, єднання дворянства й простих людей в боротьбі з іноземцями. Так виник задум роману «Війна і мир». Роман писався впродовж 1863—1869 рр. (виданий у 1865—1869 рр., у виданнях 1873 р. і 1886 р. до тексту внесені деякі зміни).

Роман «Війна і мир» був написаний в 60-і рр. XIX ст. Уряд Олександра I скасував кріпосне право, але не дав селянам землі, вони бунтували. Росія і Захід, історичні долі Росії і її народу - це були найзлободенніші питання часу. Вони постійно хвилювали Толстого. Толстой завжди був проти революції, але сподівався шляхом освіти, реформ, конституцій влаштувати ідеальний соціальний лад. «Війна і мир» - один із найчудовіших здобутків літератури. Роки роботи над романом - це час напруженої праці письменника. Творчі пошуки Толстого завжди були пов’язані з життям. Роман замислювався як грандіозне дослідження піввікової історії Росії в її гострих зіткненнях і зіставленнях з Європою, як розуміння національного характеру російського народу і усього його життя.

У романі поставлені психологічні, соціальні, історичні, моральні проблеми, говориться про щирий і помилковий патріотизм, про роль особистості в історії, про національне достоїнство російського народу, про дворянство, у романі діють понад двісті історичних осіб. Представляючи події з людської, моральної сторони, письменник нерідко демонстрував їхню справжню історичну сутність. Наполеон претендував на велику роль в історії, розраховував творити історію, підкоряючи її власній волі. Толстой говорить, що він деспот не тільки за положенням, але й за переконанням. Він розвінчує його велич. «Немає величі там, де немає простоти, добра і правди», - писав Толстой. У «Війні і мирі», цьому романі-дослідженні, величезна роль приділялася картині характерів і дій. Він відтворює щиросердні переживання різних людей того часу, їх духовні пошуки. Кращими представниками дворянства є П’єр Безухов й Андрій Болконський. Вони обидва прагнуть до розумного устрою суспільства, обидва жадають правди. У підсумку вони звертаються до народу, до свідомої необхідності служити йому, злитися з ним, заперечують всі форми лібералізму. Характерно, що взагалі дворянська культура того часу представлена в романі переважно цими розумовими і моральними шуканнями «утворених меншостей». Внутрішній світ людини, дослідження душі - ось одна з філософських проблем, що хвилюють Толстого. У Толстого свій власний погляд на історію. Філософські міркування в його романі - це його думки, його думи, його світогляд, його розуміння життя.

Одна з важливих проблем «Війни і миру» - це співвідношення особистості і суспільства, керівника і маси, життя приватного і життя історичного. Толстой заперечував хоч ледь значну роль особистості в історії. Він відмовлявся визнати силою, що керує історичним розвитком людства яку б то не було «ідею», а також бажання або владу окремих, нехай навіть і «великих», історичних діячів. Він говорив, що все вирішує «дух війська», стверджував, що існують закони, які керують подіями. Ці закони невідомі людям. Одна з філософських проблем роману - це питання про волю і необхідність. По-своєму та оригінально вирішує Толстой це питання. Глибока думка Толстого про те, що людина тим менш вільна, чим ближче вона поставлена до влади.

Зміст назви: мир заперечує війну. Мир - це праця і щастя, війна - це роз’єднання людей, руйнування, смерть і горе. «Війна і мир» мало схожий на класичний роман. У ньому немає традиційного любовного трикутника, любовного або соціального конфлікту як основи сюжету. Традиційно ключовими елементами роману — кульмінацією або розв'язкою — в той час, як правило, були дуель, одруження або смерть персонажів. У Толстого всі ці елементи присутні у романі, але вони другорядні, оскільки центральною є доля країни, народу в цілому.

Тема: показати історію народу, життя загальне, а не приватне, що відображене у долях окремих людей.

Ідея: основою духовного зростання особистості є не задоволення своїх потреб, а усвідомлена боротьба за загальнолюдські ідеали.

Цей дивний, незвичайний роман має відкритий фінал — майбутнє сім'ї П'єра і Наташі невідоме і лише тьмяно вгадується. Не зовнішні зміни в долях героїв, а їхня духовна еволюція, їхні етичні пошуки складають справжній зміст «Війни і миру».

Дві основні лінії «Війни і миру» — історія двох друзів, П'єра Безухова і Андрія Болконського. Їх об'єднує образ юної графині Наташі Ростової — нареченої князя Андрія, пізніше, після його смерті — дружини П'єра.

Його Андрій Болконський та П’єр Безухов одразу ж привертають до себе увагу, виділяючись своєю щирістю, вищою порядністю й розумом. Незважаючи на те, що вони такі різні — суворий, гордовитий князь Андрій, що досить поважає себе й тому йде від людей, і такий незграбний, спочатку наївний П’єр, якого так і не сприймає всерйоз суспільство — вони щирі друзі, що можуть і розмовляти на високі теми, і довіряти один одному таємниці душі, і природно захистити друга, і підтримати у важку хвилину.

Здавалося, у кожного з них свій шлях: на ньому свої перемоги і поразки, але скільки разів перепліталися їхні долі, скільки схожого в різних епізодах життя, скільки спільного у почуттях!

Талановитий офіцер князь Андрій іде на війну, щоб знайти застосування своїмсилам і думкам, «свій Тулон», прославитися. Він зробив своїм принципом не втручатися у чужі справи, не звертати уваги на суєту й суперечки, не «опускатися». Але у штабному коридорі він урве зухвалого ад’ютанта, що посмів образливо відгукнутися
про переможеного союзника: «Або ми офіцери, що служимо своєму цареві та батьківщині
і радіємо спільному успіху та сумуємо щодо спільної невдачі, або ми прислужники, яким байдужі господські справи!» Передавши наказ евакуювати, він не може кинути батарею капітана Тушина і залишається допомагати їм, не прикриваючись від пилюки й порохового диму своєю ад’ютантською посадою. І на обговоренні Шенґрабенського бою він захистить Тушина у штабі.

Може, саме ця зустріч і спільна робота під кулями поруч із простими солдатами й нижчими офіцерами допомогла йому виконати батьківський наказ, щоб «не було соромно», і підняти прапор, повертаючи відступаючих, не тільки тому, що настає його «зоряний час», а тому, що, як Кутузов, відчув біль за відступ армії. Може, тому він не помітив навмисно образливих слів Миколи Ростова і владно й гідно запропонував тому заспокоїтись, бо зараз іде інша дуель зі спільним ворогом, де їм ладно бути не суперниками.

Князь Андрій мріє про велику славу. Під час битви з армією Наполеона при Аустерліці, підхопивши падаючий прапор, він попрямував назустріч ворогові, бажаючи надихнути солдатів. Раптово його важко ранить. Він падає на землю і бачить високо над собою блакитне небо. Це небо для князя Андрія стає символом вищої божественної гармонії і справжньої величі життя. Він прозріває, звільняється від духовної сліпоти: «Як тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг… зовсім не так повзуть хмари по цьому високому нескінченному небу. Як же я не бачив раніше цього високого неба? І який я щасливий, що дізнався це нарешті. Так! все порожнє, все обман, окрім цього нескінченного неба». Андрій Болконський осягає в цю хвилину всю брехню наполеонівської величі і його пихатих бажань. Образи природи у «Війні і мирі» — символи вищої гармонії, одкровення про правду світу. Вони протиставлені суєті, егоїстичності, низькому помилковому життю людей (перш за все — людей вищого світу), чужих духовних прагнень. Відродження спустошеного князя Андрія, що втратив сенс існування, що втратив дружину, символізує старий усохлий дуб, який навесні пускає свіжі молоді паростки. Схоплений французами, випробувавши жах розстрілу П'єр Безухов осягає в полоні, що головна, непідвладна нікому його головна цінність — безсмертна душа. Це звільняюче відчуття приходить до П'єра, коли він споглядає нічне зоряне небо. Краса буття втілена для героїв «Війни і миру» — П'єра і князя Андрія — і в образі дійсної поетичної і душевної Наташі Ростової. Випадково почувши місячної ночі в маєтку Отрадне розмову захопленої Наташі з двоюрідною сестрою Сонею, повертає щастя молодості і безпосередність відчуттів князеві Андрію.

Риса улюблених героїв Толстого — здібність до духовного зростання. І П'єр, і князь Андрій звільняються від помилкових ідей завдяки спілкуванню з простими російськими людьми. Для князя Андрія - це капітан Тушин і підлеглі йому солдати-артилеристи, з якими він познайомився в битві з Наполеоном при Шенграбені. П'єру вищу цінність простоти відкривають солдати, яких він бачить на Бородинському полі. Солдат Платон Каратаєв допомагає зрозуміти П'єру, що сенс життя — в ньому самому, в його простих і природних радощах, в інтуїтивній довірі до життя, в покірливому прийнятті зустрічних людині бід і радощів.

Улюблені герої Толстого - люди із складним душевним світом. У розкритті таких характерів Толстой застосовує різні прийоми: пряма характеристика від автора, автохарактеристика героя, внутрішні діалоги і роздуми і т. п.

П'єр Безухов переважно натура емоційна. Характерні його риси - розум, схильний до "мрійливого філософствування", вільнодумство, неуважність, слабкість волі, відсутність ініціативи. П'єр різко виділяється з середовища осіб, що знаходяться в салоні Шерер, де ми уперше знайомимося з ним. Це "масивна, товста молода людина із стриженою головою, в окулярах, у світлих панталонах по тодішній моді, з високим жабо і в коричневому фраку". Погляд у нього "розумний і разом з тим боязкий, спостережливий і природний". Головна його риса - шукання "заспокоєння, згоди з самим собою". Увесь життєвий шлях П'єра – постійні пошуки сенсу життя, яке гармоніювало б з потребами його серця і приносило б йому моральне задоволення. У цьому він схожий на Андрія Болконського.

П’єр, прагнучи самовдосконалення, намагаючись стільки зробити для
своїх селян, повинен прийти до розуміння різниці між доброю справою заради себе самого і розчиненням у спільних справах і прагненнях багатьох людей. Тому він і приходить до масонів, сподіваючись, що це справжній осередок добра. «Що погане? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити і що
таке я? Що таке життя, що смерть? Яка сила керує усім?» Безумовно, людина, що
поставила перед собою ці запитання, гідна поваги, навіть коли її пошуки приводять спочатку до заперечення, до кризи — вона хоч знає, що їй треба...

Шлях П'єра, як і шлях князя Андрія, це шлях до народу. Ще в період захоплення масонством він вирішує присвятити свої сили благоустрою селян. Він вважає необхідним відпустити своїх кріпаків на свободу, думає про спорудження у своїх селах лікарень, притулків і шкіл. Правда, хитрий керівник обманює П'єра і створює тільки видимість проведених реформ. Але П'єр щиро упевнений, що його селянам тепер живеться добре. Справжнє зближення з простим народом починається в полоні, коли він знайомиться з солдатами і Каратаєвим. У П'єра зароджується прагнення злитися абсолютно з народом. Панське життя, світські салони, розкіш не задовольняють П'єра.

Через духовну кризу пройде і князь Андрій після переоцінки свого кумира — Наполеона, після смерті дружини. Для іншої людини його зміни у маєтку (на початку ХІХ ст. перевів своїх кріпаків у вільні хлібороби), виховування малюка-сина, читання книжок і періодичних видань могли б заповнити життя по самі вінця, але це для людини буденної. Болконського мовби тисне стеля цієї обмеженості — йому потрібний простір високого синього неба.

Мов іскра, спалахнуть слова П’єра в розмові на поромі: «Треба жити, треба
любити, треба вірити», — і запалять новий інтерес до життя. Але тепер він знає
критерій корисності цієї праці і, приміривши високо оцінений у комітеті Сперанського проект на конкретних людей, «згадав мужиків, Дрона-старосту, і, приклавши до них права осіб, які він розподіляв за параграфами, йому стало дивно, як він міг так довго займатися такою марною працею».

Надія на особисте щастя підійме його на крилах, доведе, що «життя не закінчено у 31 рік». Але як зміниться його кредо, його колишнє наполеонівське: «Я над усіма», «Мої зусилля й думки для всіх як дарунок»! — на інше: «Треба, щоб усі знали мене, що не тільки для мене йшло моє життя, щоб не жили вони так, як та дівчинка, незалежно від мого життя, щоб на всіх воно відбивалось і щоб усі вони жили зі мною разом!» Це «всі через мене», цей шлях від гордовито-еґоїстичного до еґоцентричного, дасть Болконському інше сприйняття світу, навчить бачити й розуміти почуття інших людей: замріяної дівчини Наташі у місячну ніч, її яскраву особистість, якої так не вистачало йому, і дівчат з нестиглими сливами, яким потрібно було непомітно пройти повз його очі, і Тимохіна, і всіх офіцерів, і солдат свого полку. Може, тому він не втратить інтересу до життя, заглибившись в особисте лихо розриву з коханою, коли зіткнеться із спільним лихом Батьківщини, з ворожою навалою!

Так само П’єру, якого всі обдурювали: від управителів його маєтків до дружини, — треба було відчути під загрозою не тільки власне «я», а хоч би близьку людину, щоб він знайшов у собі й силу, й твердість, й справжній такт, і вміння, нарешті, керувати і упорядковувати справи, як у випадку з Анатолем Кураґіним, щоб той не ганьбив репутацію Наташі і не зустрівся з князем Андрієм та не став загрозою життю друга.

Коли на його Батьківщину напав ворог, П’єр, дуже цивільна людина, виступає справжнім патріотом. Він не тільки споряджає на власні кошти цілий полк — він сам прагне залишитися у Москві, щоб вбити Наполеона. Символічно, що, підбираючи за Апокаліпсисом, хто ж переможе Бонапарта, П’єр доходить цього — «росіянин Безухов», підкреслюючи не тільки своє ім’я чи титул, а саме належність до нації, тобто відчуття себе часткою країни. П’єр на Бородинському полі, на батареї, з його прагненням допомогти принести снаряди, нагадуватиме у чомусь князя Андрія під Шенґрабеном.

Такою ж часткою свого народу ми бачимо і Андрія Болконського. Ми чуємо його розмову з новою для нього людиною і вражаємося його відвертості, простоті його слів, наближеності до простого солдата.

Захистити малу батьківщину (маєток, родину) й велику Батьківщину зможе, на думку князя Андрія, тільки одне — почуття, що є «в мені, в ньому, у кожному
солдаті». Це почуття любові до Вітчизни і розуміння єдності з долею народу.

Природність в романі протиставлена помилковому, поверхневому життю. Проста і природна Наташа Ростова — юна «графінечка», самозабутньо виконує російський народний танець. Прості, позбавлені акторства і фальші російські солдати, що здійснюють подвиги по-буденному, без помислів про славу. Простий російський полководець Кутузов, що втілює, як і Платон Каратаєв, повноту знайденого сенсу життя. До звільнення від дрібних і егоїстичних відчуттів рухаються і Андрій, і П'єр. Андрій, смертельно поранений при Бородині, знаходить нескінченну любов до всіх людей, а потім, напередодні смерті, — повну відчуженість від всіх земних турбот і хвилювань, вищу утихомиреність. П'єр знаходить спокій і щастя в тихому сімейному житті з Наташею.

Істина для П'єра й Андрія – це що йде через низку криз і відроджень, котрі перебували в послідовності втрат і надбань. На сторінках Толстой зміг переконливо, залишаючись суворим реалістом показати глибоке і радикальне перетворення героя не викликаючи в читача жодного сумніву в правдивості сцени.

Цим персонажам протиставлений позер Наполеон, що захоплено грає роль «великої людини». Його нагадують численні «наполеони» і «наполеончики» — російський імператор Олександр I, сановник Сперанський, фрейліна Анна Шерер, сімейство Курагіних, граючий любов кар'єрист Борис Друбецькой і обачлива Жюлі Карагіна і багато інших. Ці персонажі наділені перебільшеним уявленням про власне значення, вони внутрішньо порожні і бездушні, випробовують спрагу слави, чисто плотську пристрасть, піклуються про кар'єру, люблять красиво і багато говорити. Але вони не знають любові до ближнього, не відчувають вищого сенсу буття.

П'єр й Андрій шукають те, що жило глибоко у них, що пронизизувало їх зсередини. Вони жадають розраховувати на вічність незмінну істину серед мінливого світу. Їх неспроможне влаштувати тимчасове: Ні життя, ні істина. Якби вони від вічності і визнали тимчасове за справжнє, тоді вони змінили дух християнства.

Людина у Толстого може врятуватися, але й у будь-якої миті може і втратити свою віру: «Життя невпинне, смерть ось що переконує…»

У романі порівняні в своєму значенні історичні сцени і сцени приватного, сімейного життя. Толстой однаково детально описує Аустерліцьку битву, битву при Бородині, військову раду штабу російської армії у Філях і перший бал Наташі Ростової, полювання старого графа Ростова і розмови П'єра і Наташі про здоров'я дітей. «Історичні» розділи у «Війні і мирі» чергуються з «сімейними». В уявленні Толстого приватне, сімейне життя звичайних людей — така ж історична подія, гідна уваги історика і письменника не менше, ніж переговори царів і дипломатів або військові перемоги.

З'єднання «сімейних» глав з розгорненим описом історичних подій, сполучення кількох сюжетних ліній, включення в його текст багатьох десятків персонажів стали рисами, абсолютно новими для сучасного Толстому роману. Пізніше дослідники назвали «Війну і мир» романом-епопеєю.

В історико-філософських главах «Війни і миру» Толстой розкриває своє розуміння сенсу і законів історії. На його думку, історичні події визначаються збігом безлічі причин, і тому люди не можуть зрозуміти закономірностей історії. Толстой запекло і уїдливо полемізує з думкою про вирішальну роль великих людей — царів, полководців, дипломатів — в історії. Чим вище місце людини в суспільстві і в державі, тим з більшим числом обставин він повинен рахуватися, — помічає він. Дійсно, велика людина не втручається в таємничий, не зрозумілий розумом хід історії. Вона тільки відчуває серцем її закони і прагне сприяти ходу подій. Саме такий в зображенні Толстого Кутузов, що не піклується про військові плани, веде себе нібито пасивно і неуважно напередодні вирішальних битв. Саме тому, переконує письменник, переможець — Кутузов, а не Наполеон, що ретельно розробляв військові плани, але не відчуває прихованого ходу подій, забув, що етична правота у війні 1812 р. — на стороні росіян. Толстой відкидав історичну науку, вважаючи її шарлатанством. Він допускав, що рух історії визначається не волею людей, а Провидінням, Долею.

Толстой був великий художник. Роман його "Війна і мир" - один з найбільших шедеврів світового мистецтва, геніальний твір, в якому широта епічного розмаху поєднувалася з дивовижною глибиною проникнення в духовне життя людей.

Сенс духовних пошуків справжньої людини просто на може мати кінця.