Гетьман Пилип Орлик та його Конституція

Дрібні сутички шведів з населенням Лівобережної України завдали втрат і не принесли успіхів. Облога Полтави закінчилась невдачею і ще більше ослабила наступальні можливості шведів. Основні сили московських військ під командуванням Петра I(полки лівобережних козаків на чолі з гетьманом I. Скоропадським стояли під Решетилівкою) зустрілись у битві зі шведами і загоном I. Мазепи 27 червня 1709 р. на полі за 5 кілометрів від Полтави між Будищенським і Яківцівським лісами, де було зосереджено 42 тисячі московських військ і 30 тисяч шведів.

Ще вночі шведські війська пішли у рішучий наступ. Незважаючи на великі втрати, вони пробилися через перші редути московського війська. Але нищівний перехресний артилерійський і рушничний вогонь, внаслідок якого був поранений і сам Карл XII, змусив шведів відступити. Вранці розпочався генеральний бій. Карл XIIкинув у нього всі сили. За наказом Петра Iмосковські війська і козаки Скоропадського також перейшли у наступ. Втративши понад 9 тисяч. чоловік убитими, шведська армія не витримала артилерійського вогню і рукопашної сутички. Уже об 11 годині вона почала відступ, а потім і втечу з поля битви. Московська помісна кіннота під командуванням О. Меншикова та козаки на чолі з I. Скоропадським і С. Палієм, якого спішно повернули з Сибіру, біля переправи через Дніпро під Переволочною оточили і взяли у полон понад 16 тисяч. шведів. Ледве не потрапили у полон і Карл XIIта Мазепа. Вони встигли з 2-тисячним загоном форсувати Дніпро і перейти у турецькі володіння.

Полтавська битва вирішила долю всієї війни. Вигравши ще ряд битв на морі, Петро Iзмусив Швецію підписати у 1721 р. Ніштадтський мир на вигідних для Росії умовах. Для України перемога Москви мала трагічні наслідки і фатальне значення катастрофи. Україна втратила останню надію у боротьбі за незалежність. Петро Iта його уряд з особливою варварською жорстокістю принизив і пограбував Лівобережну Україну. 3 неї було вивезено велику кількість звинувачених у «зраді» козаків. Чимало з них відразу стратили, багатьох закатовано до смерті, а найбільше загинуло на каторжних земляних роботах у болотах р. Неви. На їхніх кістках зводилися будови майбутньої столиці імперії - Санкт-Петербурга. Владагетьмана була остаточно скомпрометована і підірвана.

Після переправи через Дніпро за Мазепою пішов лише невеликий загін козаків, очолених нечисельною старшиною. Серед них були генеральний писар Пилип Орлик, військовий обозний Іван Ломиківський, генеральний осавул Герцик, бунчужний Федір Мирович, прилуцький полковник Дмитро Горленко, небіж гетьмана Андрій Войнаровський. До них приєднався кошовий отаман Січі Кость Гордієнко з групою однодумців.

Вони отаборилися за Дністром, у важливому центрі Молдови - місті Бендерах (Тягин). їх захищав Карл XII, який хотів спонукати Порту до війни з Москвою. Коли Петро Iпообіцяв турецькому візиру за видачу Мазепи хабар у 300 тис.талерів, то Карл XIIзажадав, щоб турецький султан поклявся на Корані не видавати гетьмана Петру I.

Та недовго довелося оберігати його від зазіхань жорстокого царя. Складний життєвий шлях, спогади про велику невдачу у спробі здобути волю Україні, острога потрапити до рук Петра Iпризвели до того, що 22 серпня 1709 р. гетьман помер і був похований у православному монастирі містечка Галаца на Дунаї. Так закінчився складний життєвий шлях ще одного видатного борця за незалежність України.

Після довгих суперечок прихильники боротьби за самостійність України обрали 5 квітня 1710 р. гетьманом однодумця Мазепи, його надійного помічника у здійсненні вільнолюбних задумів - генерального писаря ПилипаСтепановича Орлика.

Народився Пилип Орлик 11 жовтня 1672 р. під містом Вільно в емігрантській чеській шляхетській родині. Залишившись з дитинства без батька, всебічно обдарований юнак рано став пробивати шлях у життя. Він закінчив Києво-Могилянський колегіум і оволодів, крім рідної, українською, давньогрецькою, латинською, а потім шведською, німецькою, французькою та турецькою мовами. Освічений правознавець і політик, Орлик був не лише воїном, а й талановитим поетом і письменником. Ось чому він швидко пройшов шлях від кафедрального писаря Київської митрополії до генерального писаря Війська Запорозького й одержав від Івана Мазепи права на володіння значними маєтностями у Чернігівському, Ніжинському і Стародубському полках.

Зайнявши відповідальний і небезпечний гетьманський уряд, Пилип Орлик добре розумів, що його обрали гетьманом України на противагу поставленому поволі царя Петра Iгетьману Лівобережної України Івану Скоропадському. Він усвідомлював, що з самого початку діяльності залишається гетьманом у вигнанні, а тому, щоб стати справжнім гетьманом України, її треба звільнити від іноземного панування - польського, московського і турецького.

Для здійснення задумів Орлик підготував нові, більш досконалі й привабливі демократичні закони життя українського народу. Український гетьман випередив час: написав проект закону про республіканський, демократичний устрій України - «Конституцію прав і свобод Війська Запорозького».

Оригінальність і переваги Конституції П. Орлика полягають у поєднанні загальнодемократичних засад з козацькими традиціями Запорозької Січі. У шістнадцяти пунктах проекту в дуже стислій формі розкриті внутрішні й зовнішні питання життя України. У Конституції передбачалося, що країною править обраний гетьман, який опирається на раду старшин. Тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову - при гетьмані збирається велика рада, на яку запрошуються генеральні старшини, полковники, сотники, «розумні радники» з полків, представники Запорозької Січі. Ця рада - парламент - покликана вирішувати найважливіші державні справи. Державними фінансами мав розпоряджатися не сам гетьман, а підскарбій. Утримання гетьмана і його дому базувалося на використанні прибутків з його маєтностей. Всі органи влади підкорялися законам. Демократичною була й соціальна політика Конституції. Козацькій старшині заборонялося залучати вільних козаків і посполитих до різних робіт у своїх господарствах, забирати і силою скуповувати ґрунти. Порушувалося питання про рівномірний розподіл податків між посполитими, козаками і міщанами. Заборонялося «переїжджим слугам гетьманським» зловживати владою, вимагаючи підводи, корм, напої. Висловлювалися побажання оберігати пошану до старших, прихильність до молодших, а щодо злочинців - чинити згідно зі справедливістю і законом.

Подвійна назва проекту (угода-конституція) засвідчує, що в ньому трактуються і питання зносин України з сусідніми державами. Документ відкривається тезою про те, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Проектом передбачалося повернути всі віддані за різними угодами українські землі під владу гетьмана, закінчити війну з Москвою, повернувши в Україну всіх «невільників-українців» з Сибіру, а також вивести московські військові залоги з українських міст. Пропонувався широкий розвиток дружніх стосунків з Кримськимханствомі Туреччиною.

Ці плани доповнювалися угодою П. Орлика з Карлом XIIпро протекцію Швеції над Україною в її боротьбі за незалежність, за звільнення з-під гноблення Москви і Варшави.

Пилип Орлик, зібравши козацькі полки мазепинців (ті, що пішли за Мазепою), котрі були під його гетьманською владою, а також запорозьких козаків Костя Гордієнка (всього 16 тисяч чоловік), ранньою весною 1711 р. вирушив у похід у Правобережну Україну. Його підтримали польські полки короля Станіслава Лещинського, що служили у шведській армії, та загони татар.

Поширювані по Україні універсали гетьмана закликали народ повстати проти московського панування. Окремими листами Орлик закликав I. Скоропадського до об'єднання України і визволення її спільними зусиллями як від панування Польщі, так і від гноблення Москви. Він запевняв, що після об'єднання сил і створення незалежної Українипоступиться булавою I. Скоропадському як старшому.

Спочатку П. Орлик мав успіх. Він звільнив ряд міст і під Лисянкою розбив висланий проти нього I. Скоропадським, за наказом Петра I, передовий козацький загін під командою генерального осавула Бутовича, який і сам перейшов на бік переможців. До Орлика перейшли жителі й козаки Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Чигиринського полків. Військами мазепинців була обложена Біла Церква, де засіли їхні противники.

Проте невдовзі польські війська залишили табір Орлика, а татари, зрадивши гетьмана, поїхали грабувати населення Слобожанщини. Це послабило сили повстанців, а цар Петро Iтим часом, зігнавши до Глухова родини генеральної старшини в заручники, примусив Скоропадського до рішучих дій проти мазепинців. Загроза життю дітей і дружин козацьких ватажків Лівобережжя змусила Орлика відступити і повернутись у Бендери. Зазнали поразки і спроби Орлика звільнити Правобережжя від польського панування.

Переконавшись, що наявних сил замало, щоб відвоювати Самостійність України, Орлик задумав організувати для цього сили великих європейських держав. У 1712 р. він пише «Маніфест до європейських урядів».

У цьому документі говорилося про те, що для всіх народів «природним правом є визволятися від гноблення» і що «безсмертної пам'яті» Б. Хмельницький«прихилив руський народі козацьку націю», а цар обіцяв «вічно охороняти під протекцією козацьку націю». Але після смерті Б. Хмельницького Московська держава порушила договірні закони та вільності. Маніфест яскраво викриває політику Петра I, який «прагнув перетворити вільних козаків на регулярну армію і порушити їхні вільності і навіть вигубити назавжди Військо Запорозьке». У «Маніфесті» наголошується, що після Полтавської битви козацтво «стогне під тиранічним ярмом Москви і жадає одного - повернення волі».

П. Орлик запевняв, що його влада спрямовується «за для громадських інтересів коханої Вітчизни», а також підкреслює, що всьому світові має стати відомою правота намірів і справедливість мотивів боротьби українського народу і що ця свята боротьба заслуговує підтримки. Але відгуку серед європейських монархів «Маніфест» Пилипа Орлика не знайшов. Гетьман П. Орлик поневірявся у вигнанні довгі роки, мешкав у Туреччині, Греції, Польщі, Німеччині. Помер 1742 p. yМолдові, в Яссах. Син гетьмана Григір Орлик після смерті батька переїхав жити до Франції. Він служив Людовику XV, був генерал-поручником кавалерії і загинув у Семилітній війні. 3 його іменем пов'язана назва паризького аеропорту Орлі.

Малоросійска колегія

Малоросійська колегія - центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні у 18 ст. М. к. (т. зв. перша М.к.) створена за указом Петра І від 16(27).5.1722 у гетьманській столиці Глухові (замість існуючого до цього Малоросійського приказу в Москві) з метою контролю за діяльністю гетьмана і українського уряду та поступового обмеження політичної автономії Гетьманщини. М. к. складалася з шести офіцерів російських полків, розташованих в Україні, та прокурора (всіх призначив цар) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим-Зерновим. У цивільних справах М.к. підлягала сенатові, а у військових - головнокомандуючому російських військ в Україні М. Голіцину. За царською інструкцією від 16.5.1722 на М.к. покладалися функції щодо нагляду за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, встановлення і стягнення податків до царської казни, провіанту для російської армії; розквартирування російських офіцерів і солдат в Україні; контролю за діяльністю Генеральної Військової Канцелярії, роздачі земельних володінь офіцерам і старшинам. М.к. була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному Військовому Суді, полкових і ратушних судах Лівобережної України. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з М.к. В 1727 у зв'язку з загостренням російсько-турецьких відносин царський уряд, намагаючись залучити на свою сторону козацьку старшину, ліквідував М.к. (указ Петра ІІ від 29.9.1727) і поновив гетьманство. В 1734 після смерті Д. Апостола гетьманство було тимчасово скасоване. 10(21). 11.1764 Катерина II своїм указом остаточно ліквідувала гетьманство і незабаром відновила діяльність т.зв. другої М.к. у Глухові. М.к. складалася з чотирьох російських урядовців,чотирьох українських старшин, прокурора (російського полковника), двох секретарів (українця і росіянина) і канцелярських службовців. На чолі М.к. стояв граф П.Рум'янцев (одночасно генерал-губернатор Малоросії), перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам. В адміністративному відношенні М.к. підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). Поступово М. к. узурпувала всю повноту військової влади. Після ліквідації російським урядом сотенно-полкового устрою Лівобережної України (1781), перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні карабінерні кавалерійські частини російської армії (1783) та запровадження намісництв (1780-83), на українських землях повністю поширилась система державного управління Російської імперії. Указом від 20(31).8.1781 М.к. була скасована.

Гетьман Кирило Розумовський.

Останній гетьман Лівобережної України, граф Кирило Григорович Розумовський (1728—1803), походив з родини городового козака Григорія Розума (отримав своє прізвище від поговірки, яку часто промовляв напідпитку: «Що то за голова, що то за розум»).Соціальне зростання К. Розумовського стало можливим завдяки його братові Олексію {1709—1771).

Олексій та Кирило Розуми народилися на хуторі Лемеші (нині село Козелецького р-ну Чернігівської обл.). У дитинстві Олексій виявив здібності до грамоти, допомагав дячкові сусіднього села справляти церковну службу й співав у церковному хорі, а більшість часу з меншим Кирилом доводилось пасти батьківську та сусідську худобу. 1731 р. російський полковник Ф. Вишневський, котрий проїздив цим селом, почувши чудовий голос юнака, забрав його до Петербурга, де той одразу потрапив до хору при царському дворі. Невдовзі молодого красивого співака покохала царівна Єлизавета Петрівна, що й визначило його подальшу блискучу кар'єру. Через кілька років, вже під прізвищем Розумовського, він став управителем двору і маєтків царівни, а після її коронації (1742.) одержав звання обер-єгермейстера і ряд маєтків у Росії та в Україні. Колишній пастух і співак придворного хору став одним з найвищих сановників Російської імперії.

Кирило Розумовський ріс і здобував освіту під протекцією свого старшого брата, який знайшов йому опікуна в особі Г. Теплова. У супроводі останнього К. Розумовський, після відповідної підготовки в Петербурзі, вирушив (1743) за кордон «для дальнейшего совершеннейшаго обученья». В Берліні навчався у знаменитого математика Леонарда Ейлера, слухав лекції у Гданську, Кенігсберзі, Данцігу, побував у Франції, Італії, вивчаючи німецьку, французьку й латинську мови, географію, універсальну історію тощо.

15 червня 1744 р. обидва Розумовські були зведені у статус графів Російської імперії. Повернувшись з-за кордону (1745), Кирило став улюбленцем царського двору. Невдовзі (у травні 1746 р.) 18-річного юнака призначили президентом Петербурзької Академії наук. Сама імператриця посватала його за свою внучату сестру Катерину Наришкіну (1729—1771), яка одержала величезний посаг: кілька десятків тисяч кріпаків, будинок в Москві на Воздвиженці (згодом належав графу Шереметеву), підмосковні села, пензенські вотчини та ін.

Українська старшина — Я. Лизогуб, М. Ханенко, В. Гудович, — запрошена на весілля (1746) К. Розумовського, порушила клопотання перед царським урядом про відновлення гетьманства в Україні. Вирішення цього питання розтягнулось на півтора року. Нарешті в Сенат надійшов відповідний царський указ (підписаний 5 травня 1747 р.).

Відновлення гетьманства імператриця Єлизавета Петрівна пов'язувала з особою Кирила Розумовського, котрого й призначала гетьманом. Для підготовки офіційної церемонії «обрання» в Глухів прибув граф І. Гендриков, який привіз жалувану грамоту «прошеніе в гетманы Кирилы Григорьевича». Урочисте обрання гетьмана (або елекція — за тодішньою термінологією) відбулося 22 лютого 1750 р. Сам Розумовський в Глухів не приїхав.

Старшинська депутація — генеральний бунчужний Д. Оболонський, ніжинський полковник С. Кочубей, бунчуковий товариш І. Журман, генеральний суддя І. Пиковець — відправилась до Петербурга з подякою імператриці та привітанням новообраного гетьмана. Царським указом від 5 червня 1750 р. К. Розумовського було офіційно затверджено гетьманом України.

Йому надавались величезні маєтності — віддавались всі прибутки грошима, хлібом і вином з гетьманських маєтностей, зібрані до його обрання, тобто за 16 років (1734—1750).

Рядом наступних царських указів обумовлювалось, що на урочистих публічних церемоніях К. Розумовський мав сидіти поруч з генерал-аншефами, і, оскільки він «против других гетманов имел ту отличность», що був граф Російської імперії і користувався особливою довірою і «благоговеньем» імператриці, в усіх 'паперах Колегії іноземних справ його мали величати як «высоко й благоурожденнаго».

Новообраний гетьман все ще перебував у Петербурзі Лише 13 березня 1751 р. у придворній церкві він склав присягу на вірність імператриці, яка там же вручила йому гетьманські клейноди: оздоблену коштовним камінням золоту булаву, великий білий прапор з російським гербом, бунчук, військову печатку і срібні літаври.

Гетьман відправився в Україну з чисельними екіпажами, верховими кіньми, поварами і музикантами, гайдуками і скороходами й навіть з трупою акторів. На урочисту церемонію його зустрічі (6 липня 1751 р.) в Глухів прибула майже вся старшина, понад 6 тис.козаків, вище духовенство.

Нерозлучним супутником гетьмана залишався Г. Теплов, який прибув з ним в Україну в чині колезького радника. Незабаром він став правителем новоствореної гетьманської канцелярії і поступово прибрав до своїх рук всю адміністративну діяльність. Користуючись необмеженим довір'ям з боку гетьмана, Г. Теплов став негласним правителем Лівобережної України.

З перших днів гетьманування К. Розумовський, насамперед, подбав про власне збагачення та соціальне зростання своїх близьких і далеких родичів. Сестрам та їхнім чоловікам надавались сотенні містечка, які до того були завжди вільними. Так, бунчуковий товариш Ю. Дараган (чоловік сестри Віри) одержав м. Бориспіль Переяславського полку, В. Климович (чоловік сестри Агафії) — м. Срібне Прилуцького полку і м. Олишівку Ніжинського полку, його родич С. Кочубей був призначений генеральним обозним.

При К. Розумовському козацька старшина остаточно захопила в свої руки справи місцевого управління і, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, спішно привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом часи гетьманування К. Розумрвського характеризуються як часи панування козацької старшини.

Сам Розумовський за 14 років свого гетьманування приїздив в Україну лише кілька разів на короткий час. Постійним місцем його перебування залишалися Петербург і Москва.

Втім, проживаючи в столичних містах Росії, К. Розумовський не забував про українські справи. Так, він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще в часи гетьманування І. Самойловича та І. Мазепи, відміни митниць на порубіжжі України з Росією і проголошення вільної торгівлі між ними. 1754 р. були ліквідовані митні побори, відомі під назвою індукти та евекти. 1761 р. видано універсал про виключне право козацької старшини на гуральництво.

Однак в плани царського уряду аж ніяк не входило самостійне правління українського гетьмана. Його діяльність постійно тримали в полі зору, спрямовуючи належним чином. Права гетьмана поступово обмежувались: йому заборонялось призначати полковників без згоди уряду, підтримувати дипломатичні зносини з іншими країнами та ін.

Згодом було зроблено суттєвий крок по обмеженню державності України й перетворенню її на звичайну провінцію Російської імперії. Варто зазначити, що у 1734—1750 рр. політико-адміністративну владу в Україні здійснювало Правління гетьманського уряду із 6 осіб. Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. Лівобережна Україна нарівні з іншими провінціями держави підпорядковувалась Сенату, в якому діяла особлива установа під назвою «Канцелярия малороссийских дел».

З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України із Сенату було передано в Колегію іноземних справ. Факт перебування України у віданні установи, утвореної для зносин з іншими державами, свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності.

Однак гетьман К. Розумовський не дбав про збереження такого правового статусу України. Посварившись з головою Колегії, він поклопотав перед імператрицею про своє підпорядкування щодо «малороссийских дел» установі, яка вважалася головною в Російській державі. Згідно з його проханням царським указом від 17 січня 1756 р. Лівобережну Україну із відання Колегії іноземних справ знову було переведено до Сенату, в якому утворено «особую экспедицию» для українських справ.

У березні 1761 р. із відання гетьмана вилучено Київ і підпорядковано безпосередньо Сенату. Всіх козаків наказано вивести з міста і поселити на лівому березі Дніпра. Київська полкова канцелярія знаходилась в м. Козелець.

Результатом суспільно-політичної діяльності гетьмана К. Розумовського стала судова реформа. В той час на Лівобережній Україні діяв Генеральний суд на чолі з генеральним суддею, апеляції на рішення якого подавалися до Генеральної військової канцелярії та гетьмана. Нижчими ланками судочинства лишалися полкові й сотенні суди.

Універсалом від 17 листопада 1760 р. К. Розумовський запровадив новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолювали два генеральні судді, а до його складу входили вибрані від старшини представники кожного з 10 полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини, полковників, бунчукових і військових товаришів, канцеляристів та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана. Крім того цей суд став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією, в зв'язку з чим Генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій (17 лютого 1763 р.).

Того ж року полкові суди було перетворено на гродські, де розглядалися кримінальні справи. Головуючими в цих судах залишалися полковники, а суддя і писар називалися вже не полковими, а гродськими. Крім того запроваджено підкоморські й земські суди (в кожному полку по два, а в Ніжинському — три). Підкоморські розглядали справи про землю та межування, до їх складу входили виборний від шляхетства суддя з двома помічниками-коморниками.

Загалом судова реформа, здійснена К. Розумовським, відповідала інтересам козацької старшини.

Гетьман підтримав бажання старшини мати в Україні світські вищі навчальні. заклади, зокрема університети. На 1760 р. був детально розроблений план заснування та діяльності університету в Батурині. У ньому мали діяти 9 кафедр: латинського красномовства; логіки, метафізики й практичної філософії; натурального права й юриспруденції; старожитностей, історії «літеральної» й політичної, генеалогії та геральдики; експериментальної фізики й'математики (з усіма її частинами);теоретичної й практичної фізики; анатомії; хімії; ботаніки й натуральної історії. Курс навчання тривав три роки. За гетьманом лишалося пожиттєве право фундатора і протектора Батуринського університету.

1763 р. К. Розумовський і представники старшини підготували на ім'я Катерини II дві чолобитні: про відновлення давніх прав в Україні та про визнання спадковості посади гетьмана за нащадками роду Розумовських. Упершій з них йшлося про необхідність перетворення Києво-Могилянської академії на університет та заснування університету в Батурині.

Реакція царського уряду на чолобитні виявилася різко негативною. Деякі царедворці пояснювали прохання про спадковість гетьманства як один із кроків до здійснення незалежності України від Росії, Катерина II готова була віддати гетьмана під суд. Однак прибічники Розумовського зуміли вплинути на імператрицю і врятувати графа від її гніву. Катерина II запропонувала К. Розумовському добровільно зректися гетьманства, що той і зробив без усякого супротиву.

Імператриця, проголосивши себе продовжувачкою справи Петра І, не допускала самої можливості зміцнення позицій козацької старшини в Україні й лише чекала нагоди, щоб покінчити з гетьманством. 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманства. Того ж дня К. Розумовський одержав чин генерал-фельдмаршала, пожиттєве гетьманське жалування, а також м. Гадяч з навколишніми селами, Биківську волость і палац в Батурині.

Так завершилося гетьманство К. Розумовського. Посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу. Більше того, офіційне закріпачення селян через двадцять років після його гетьманства було логічним наслідком тих відносин старшини до народу, які остаточно утвердились при Розумовському.

Після ліквідації гетьманства К. Розумовський залишився крупним поміщиком. За ревізією 1782 р. лише на Чернігівщині йому належало 74 177 посполитих, а в російських губерніях (псковських і можайських помістях) — понад 45 тис. кріпаків. Багатий посаг дружини, величезна спадщина старшого брата Олексія (обоє померли 1771 р.), даровані маєтності від Єлизавети Петрівни та Катерини II поставили К. Розумовського врівень з найпершими багачами Російської імперії.

Позбавлений гетьманства, а також права проживати в Україні, К. Розумовський тривалий час перебував за кордоном, жив у Петербурзі, Москві. Лише 1794 р. переїхав на постійне проживання в Батурин. Доживав вік одинаком.

Похований у церкві Воскресіння Христового, відбудованій ним на руїнах мазепинської церкви (зруйнованої під час розгрому Батурина у 1708 р. О. Меншиковим). На могилі поставлено мармуровий пам'ятник з гербом і горельєфним погруддям гетьмана (в профіль), а на пам'ятнику — чаша. На могилі напис: «Здесь покоится тело его сіятельства господина генерал-фельдмаршала, сенатора, действительного камергера й орденов россійских святаго апостола Андрея Первозванного, святаго Александра Невского, польскаго Белого орла і голстинскаго святыя Анны кавалера графа Кирила Григоріевича Разумовскаго, родившагося в 1728 году марта 18 дня, скончавшагося в Батурине а 1803 году генваря 9-го, в семьдесят четыре года, девять месяцов и двадцать два дни».

ЛіквідаціяСічі.

10 липня 1774р.булопідписаноКучук – Кайнарджийськиймир, внаслідокякогоРосіяздобулавихіддоЧорногоморя. Тоді ж зменшилася небезпека турецько-татарських наскоків, а нові кордони пролягли далеко на південь від Запорізької Січі. А вже в травні 1775р. на засіданні Ради при Височайшому Дворі при участі Г.Потьомкіна, канцлера М.Паніна та президента Малоросійської колегії П.Румянцева було прийнято рішення про ліквідацію Війська Запорозького Низового.

Долю Запорозької Січі було вирішено, залишалося втілити план її ліквідації у життя. Для цього необхідно було знайти сумлінних та відповідальних виконавців. Ними мали стати вищі офіцери, які мали значний військовий досвід. Згідно з наказом, отриманим наприкінці травня 1775 р. зі столиці, це завдання покладалося на тимчасового (замість П.Румянцева) головнокомандувача російських військ на Півдні (1-ї та 2-ї армій) генерал - поручика О.Прозоровського та нагенерал - поручика П.Текелію. Російські війська розпочали просуватись на північ та через землі Війська Запорозького захоплюючи запорозькі укріплення та паланкові центри.

4 червня 1775р. угрупування російських військ під командуванням П.Текелії в складі ескадрону Сербського гусарського полку та Інгерманландського піхотного полку підійшло до Січі. Ці війська блокували всі шляхи з Січі, її форштадт та навколишні зимівники. Запорозькій військовій старшині, яка під час останньої війни з Туреччиною отримала відповідні армійські чини, було запропоновано з'явитися на рапорт до генерал-поручика. П. Текелії. Відмову російське командування могло розглядати винятково як державну та військову зраду.

Впродовж кількох хвилин на січовому майдані зібралася загальна військова рада, яка проходила у надзвичайно бурхливий спосіб. Кількість козаків. яка пропонували чинити збройний опір була значною, але вистачало й таких, хто не вбачав біди у тому, щоб підкоритися волі уряду. Січовій старшині та духовенству вдалося вмовити козаків не чинити опору і через годину брами січової фортеці відкрилися й до П.Текелії з хлібом-сіллю вийшли кошовий отаман П.Калнишевський, суддя, писар, січові діди та курінні отамани разом із рештою січовиків.

Наступного дня - 5 червня 1775р.- січовиків було додатково приведено до присяги на вірність імператриці Катерині II. Згодом, 3 серпня, Катерина II видала маніфест, де проголошувала ліквідацію Запорізької Січі. Там же говорилося і про те, що саме тільки вживання назви «запорозькі козаки» буде розцінено, як образа її царської величності. Військо Запорозьке було розпущене, військові клейноди було одібрано, а січові укріплення зруйновано.

Керівників останньої Запорозької Січі було засуджено на заслання. Військового писаря Івана Глобу та військового суддю Павла Головатого було заслано на Сибір з конфіскацією майна, де вони й померли в монастирях Туруханська та Тобольська. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського заслали на Соловки з конфіскацією майна. У Соловецькому монастирі його протримали в ямі 25 років і тільки в 1801 р. звільнили за наказом царя Олександра І. Помер П.Калнишевський на Соловках у 1803 р., коли йому було 113 років.

СеменПалій.

Семе́нПалі́й (справжнєім'я — ГуркоСеменПилипович); народився 1640-ірокі — померміж 24 січняі 13 травня 1710) — полковникбілоцерківський (фастівський), керівникнаціонально-визвольноїборотьбиукраїнськогонародупротипольськоївладиуПравобережнійУкраїнівкінці XVII-гонапочатку XVIII століть.
[ред.] Біографія

Народився у Борзні (тепер Чернігівська область) в козацькій родині. Вчився у Києво-Могилянській Колегії.

Під час визвольних боїв українського народу його батько Пилип (на прізвисько Гурко) записався козаком Ніжинського полку. Є відомості, що ще 1692 року у Борзні проживала старенька мати Палія, а також брат Федір. Його рідну сестру забрали у ясир і вже у татарському полоні вона змушена була вийти заміж за турецького мурзу. Отримав прізвисько «Палій» під час перебування на Запорозькій Січі (куди перебрався наприкінці 70-х років після смерті першої дружини).

У 1660-х роках перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здібностями. На початку 1680-х років кілька полків на чолі з Семеном Палієм перейшли на малозаселену територію півдня Київщини. Опорним пунктом Семен Палій обрав місто Фастів.

У 1683 загін козаків, очолюваний Палієм, брав участь у розгромі турків під Віднем. У 1684—1685 роках при сприянні Палія були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки. У 1680—1690-их роках вів спільно з лівобережними козаками боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основним завданням, яке ставив перед собою Семен Палій, стало визволення Правобережної України з-під польської влади і приєднання її до Гетьманщини.

В кінці 1680-х рр. боротьба проти польської шляхти, яку очолював Палій та його сподвижники Самійло Самусь, 3ахар Іскра, Андрій Абазин велася на значній території. Козацькі війська, під керівництвом Семена Палія визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та інші міста.

Ще у 1688 році С. Палій вперше звертається до московського уряду з проханням об'єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдиній гетьманській державі під зверхністю царя. Однак, зважаючи на укладений між Польщею і Москвою в 1686 році «вічний мир», його ініціатива не була підтримана. 21 квітня 1690 року С.Палій звернувся з листом до Івана Мазепи, де повідомляв лівобережного гетьмана про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також просив його посприяти в тому, щоб «через милість вашу у пресвітлих монархів..., аби прийнятий був». Отримавши відмову, з огляду на небажання царського Уряду порушувати московсько-польську угоду, правобережний полковник вирішив запевнити короля Яна III у своєму підданстві.

Завдяки таким заходам правобережного полковника, взаємини між ним і королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою польською шляхтою, були досить стабільними. У червні 1692 року до Фастова прибула делегація київського стольника Кшиштофа Ласки, якому Палій також повідомив про свою прихильність до монарха Речі Посполитої. Саме тому, після 1692 року польські військові частини на Правобережній Україні діяли вже не так енергійно. Хоча вони і витіснили палієвих козаків з Полісся, але планований наступ на Фастів не відбувся.

В 1699 польський сейм ухвалив ліквідувати козаччину, що стало однією з причин розгортання національно-визвольного повстання під проводом Семена Палія (див. Палія повстання 1702-04).Після невдалої спроби отримати допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії, Семен Палій спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля Карла XII. Після зайняття військами Івана Мазепи Правобережжя Семен Палій, прагнучи зберегти свій вплив на Правобережжі, намагався проводити власну політику та робив спроби підбурити проти гетьмана Запоріжжя. Це занепокоїло Івана Мазепу, який, намагаючись не допустити анархії в краю, наказав у липні 1704 заарештувати фастівського полковника. Майже рік перебував славетний козацький полковник у батуринській в'язниці.

В 1705 за наказом Петра І він був засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу Івана Мазепи проти московської влади у 1709 Палія було повернуто з заслання і призначенно полковником Білоцерківського полку. Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі.

Брав участь в Полтавській битві 1709. Український народ зберіг память про Семена Палія в піснях та легендах. У Тараса Шевченко він також згадується у творах «Чернець» та «Швачка».