Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження й складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку, списку використаних джерел та літератури.

К у р с о в а р о б о т а

на тему: «Косовський конфлікт 1998-1999рр.»

Студента I курсу

денної форми навчання

напряму підготовки 6.020302 Історія

Єрохіна Владислава Юрійовича

 

Керівник д.і.н. професор

Дьомін О. Б.

____________

Національна шкала ______________

Кількість балів: ____Оцінка: ECTS___

 

Члени комісії _____________ _________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

_____________ _________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

 

 

Одеса 2016


 

ЗМІСТ

Вступ.........................................................................................................................3

Розділ 1. Передумови конфлікту............................................................................7

1.1. Загальні відомості про історію Косова до Другої світової війни......7

1.2. Друга Світова війна................................................................................7

1.3. Протести косовських сербів…………………………………………..9

1.4. Скасування автономії та тріумф Мілошевича...................................10

1.5. Пасивний опір албанців і розвиток паралельного уряду..................12

Розділ 2. Початок бойових дій.............................................................................14

2.1.Бої між армією СРЮ та АВК серпень 1998 – березень 1999...........14

2.2. Передумови вторгнення НАТО..........................................................15

Розділ 3. Операція «Союзна Сила».....................................................................18

Розділ 4. Подальші події, результати дій НАТО та військові злочини............24

4.1. Резолюція РБ ООН №1244..................................................................24

4.2. Марш-кидок російського десанту на Приштину...............................25

4.3. Введення контингенту KFOR………………………………….…….28

4.4. Міжнародна реакція на бомбардування НАТО.................................29

4.5. Югославські військові злочини...........................................................31

4.6. Албанські військові злочини...............................................................32

4.7. Військові злочини НАТО....................................................................33

4.8. Військові втрати...................................................................................34

4.9. Втрати югославської економіки, та інфраструктури........................34

4.10. Результати кампанії НАТО...............................................................34

Висновки................................................................................................................36

Список використаних джерел та літератури......................................................38

ВСТУП

Це дослідження фокусується на 20-му столітті, в період югославської історії Косово, з акцентом на сербсько-албанський конфлікт. Як це зазвичай буває з етнічними конфліктами, правда ніколи не була на одній стороні. Взагалі сепаратизм на етнічній основі доволі розповсюджене явище. Навіть розвинені західні країни стикаються з цією проблемою: Квебек у Канаді, Корсика у Франції, Північна Ірландія у Великій Британії, Каталонія у Іспанії. Також сепаратизм етнічного характеру доволі розповсюджений на пострадянському просторі: Північний Кавказ, Абхазія та Південна Осетія, Придністров’я та Нагірний Карабах. Україна також стала жертвою сепаратизму, адже анексія Криму та збройне протистояння на сході України, мали також і етнічне підґрунтя, наявні прояви угорського та русинського сепаратизму на Закарпатті.

У країнах колишньої Югославії ситуація і нині є доволі напруженою. Окрім Косово, залишається небезпека початку збройних конфліктів у Македонії на підставі албанського сепаратизму та сербського і хорватського в Боснії і Герцеговині. Що стосується Косово, то не можна однозначно сказати хто правий у даному конфлікті, з однієї сторони за Гельсінськими угодами Косово не має права виходу зі складу Сербії, тим більше шляхом використання зброї та терористичних нападів. З іншої сторони потрібно розуміти, що кожен народ має право на самовизначення, до того ж скасування автономії Косово було незаконним актом, сам край у порівнянні з іншими регіонами Югославії відставав у економічному плані, а албанське населення Косова у той же час відставало культурно від інших народів Югославії, будучи доволі чисельним у рамках Сербії, албанський етнос все одно вважався національною меншиною, подолати відставання як культурне, так і економічне у рамках Сербії, принаймні при тогочасному режимі, було неможливо. До того ж Белград категорично відмовлявся від компромісів придушуючи албанські демонстрації, тим самим створюючи ще більшу прірву між сербами та албанцями. Після початку конфлікту югославські силовики часто при зачистках населених пунктів від бойовиків АВК, разом з повстанцями вбивали і мирне населення, зачистки часто були не вибірковими. Бойовики АВК також застосовували зброю по відношенню до мирного неалбанського населення.

Стосовно бомбардувань НАТО важко сказати, чи були вони необхідними, проте згідно з міжнародним правом дії альянсу були незаконними. З однієї сторони ситуація у Косово була доволі складною, а то й безвихідною: бої не припинялися, договори про перемир’я були неефективними, ніхто не хотів поступатися, компромісу теж не знайшлося. З іншої сторони вторгнення НАТО у СРЮ не було санкціоноване РБ ООН, а бомбардування на підставі порушення Белградом прав людини та загрози гуманітарної катастрофи, призводили до порушення прав людини та ледь не призвели до гуманітарної та екологічної катастрофи, адже об’єкти хімічної промисловості та нафтосховища були цілями літаків НАТО. Хоча варто зазначити що після завершення операції альянсу бойові дії припинилися.

Після проголошення у 2008 році незалежності Республіки Косово, її визнали всі країни великої сімки, майже всі країни члени ЄС та НАТО, та ряд інших країн. Проте невирішеним залишилось питання сербів у північному Косово, де вони складають більшість населення. У 2011 році там відбулися сутички між місцевими сербами та миротворцями KFOR і поліцією Косова, що призвело до десятків поранень та декількох смертей. Повне міжнародне визнання Косово, може стати каталізатором нових етнічних конфліктів.

Метою даної роботи є сприяння більш глибокому розумінню косовської проблеми і пролити світло на деякі менш відомі аспекти історії конфлікту, визначення сутності конфлікту та з’ясувати обставини що призвели до конфлікту.

Завдання роботи:

1. Визначити історичні обставини що призвели до конфлікту;

2. Вивчити причини, особливості та характер Косовського конфлікту;

3. Розглянути дії Югославської влади по відношенню до вимог косовських албанців;

4. Охарактеризувати дії югославських силовиків у Косово після початку нападів збоку АВК;

5. Визначити причини вторгнення НАТО у Югославію, хід та результати проведеної альянсом операції;

6. Пролити світло на військові злочини АВК, НАТО та Югославії;

7. Розглянути подальші події у Косово.

Об’єкт дослідження – Косовський край, як територія де зустрілись інтереси різних етносів та політичних сил, що призвело до кровопролиття, а також територія, статус якої ще не визначено остаточно.

Предметом роботи виступає «Косовський конфлікт».

Хронологічні рамкироботи охоплюють період часу від серпня 1998 року, коли югославська армія розпочала широкий наступ та зачистки проти АВК, до 10 червня коли РБ ООН прийняла резолюцію №1244.

У якості джерельної бази для роботи були використані статті українських, сербських, російських та західних ЗМІ, а також албанського веб-сайту присвяченому АВК. Також використовувалися: стаття «Savremena istorija Kosova» з сайту сербського радіо «Pešćanic», веб-сайт НАТО, та текст резолюції РБ ООН №1244. Використовувалися звіт організації по захисту прав людини «Human Rights Watch», а саме War Crimes in Kosovo (Військові злочини у Косово), звіт Хелени Ранти що досліджувала тіла загиблих у Рачаку та звіт Незалежної Міжнародної комісії по Косово. З літератури використовувалися «Карделевская Югославия» російського історика-славіста Нікіфорова Констянтина Володимировича з даної книги була взята інформація про події у Косово після смерті Тито, зокрема протести албанців та сербів у Косово, їх причини, дії югославського уряду стосовно даних протестів. З роботи балканістки Олени Юріївни Гуськової «История югославского кризиса (1990-2000)» бралася інформація про хід конфлікту між югославськими силовиками та АВК, про події що зумовили албанців активізуватися, а також про початок операції НАТО «Союзна сила» і чим ця операція закінчилась, відомості про хід операції НАТО бралися із югославських газет, веб-сайту НАТО, а також із роботи Михайла Барабанова «Чужие войны» де також описується перебіг подій. Відомості про порушення прав людини та військові злочини в основному бралися із звіту HRW, також використовувалася преса, зокрема українська.

Розділ 1. ПЕРЕДУМОВИ КОНФЛІКТУ

1.1. Загальні відомості про історію Косова до другої світової війни.І серби, і албанці вважають Косово своєю землею, на стороні сербів історичний фактор, адже Косово – це один з центрів зародження сербської культури та центр становлення сербської православної церкви, саме тут, у 1389 році відбулася знаменита і трагічна битва на Косовому полі, день битви і нині є національним святом сербів. На стороні албанців демографічний фактор. Це в першу чергу пов’язано з тим, що як Сербія, так і Албанія були завойовані Османською імперією, це зумовило міграцію албанців до Косова, у той час як серби звідти виїжджали. Серед усіх етносів Косова та Метохії вони становлять абсолютну більшість – майже 90% усього населення краю. Варто зазначити, що албанці теж вважають Косово своєю історичною територією, оскільки їх предки – іллірійці жили на цих землях ще до нашої ери, окрім того існує великоалбанська націоналістична ідея, котра сіє албанський сепаратизм у Греції, Чорногорії, Македонії, та південних частин Сербії не рахуючи Косово. Саме ця ідея також зумовила збройні конфлікти на заході Македонії, та Прешевській долині Сербії.

1.2. Друга світова війна.Під час Другої світової війни, Югославія була окупована та розділена між Фашистською Німеччиною і її союзниками, більша частина Косово дісталася Італії. Також Італія окупувала Албанію. На території окупованої Албанії було створене велике герцогство Албанія, до якого були також включені Метохія, центральне Косово, захід Македонії та схід Чорногорії, з самого початку окупації проводився геноцид сербського населення. За час окупації, понад 10 тисяч сербів, циган та чорногорців були вбиті албанцями, проводилися масові депортації неалбанського населення, близько 100 тисяч сербів та чорногорців втекли з Косово на територію центральної Сербії, окрім того, до Косова та Метохії прибуло понад 80 тисяч албанських переселенців. Після капітуляції Італії та Німеччини, Косово повернулося до складу Югославії, а до влади прийшли комуністи, державу очолив Йосип Броз Тито, котрий дозволив переселенцям з Албанії залишитись у Косово, а косовським сербам котрі полишили свої домівки, навпаки, не дав повернутися, сподіваючись на вхід Албанії до складу Югославї. Проте приєднання Албанії не відбулось, а албанська етнічна група стала абсолютно домінуючою у Косово.

Після Другої світової війни, незважаючи на прихід до влади комуністів на чолі з Йосипом Броз Тіто, в Косово хоч не проводились анти сербські демонстрації, проте й тоді були притиснення по відношенню до сербського населення краю. У період з 1971-1981 рр. Косово були змушені покинути близько 50000 сербів через постійні притиснення з боку албанців (з 1961 року відсоток сербського населення там впав з 18,4% до 13,2%), і припинити їх не був здатний навіть Йосип Броз Тіто, незважаючи на надання широкої автономії Косово.

Албанська інтелектуальна еліта усвідомлювала культурне відставання косовських албанців від інших народів Югославії і неможливість його подолання в рамках існуючої держави, що призвело до створення протиріч культурно-психологічного і політичного характеру, а в подальшому і до зростання сепаратистських настроїв. Великий відсоток безробіття та високий рівень народжуваності приводив до численних протестів і маніфестацій, які розганялися силами Югославської народної армії (при придушенні виступів використовувалася і бронетехніка)[3].

Після смерті Тіто , серед албанців, які становили абсолютну більшість населення Косово (77,4% за даними перепису 1981 р.) поширювалася думка, що Косово може бути позбавленим автономії, та потрапити під повний контроль сербської адміністрації. Переважала думка, що запобіги цьому можна тільки тоді, коли албанці будуть визнананною нацією зі своєю власною республікою, що більше не зможе потрапити під сербський протекторат. Студенти Університету Приштини в березні 1981р. розпочали акції протесту, до студентів приєдналися і звичайні робітники, селяни, безробітні, міліціонери, військовослужбовці і навіть члени компартії, протести швидко стали загальнонаціональними, албанці вимагали рівного статусу з іншими слов’янськими народами в Югославії, що мають свою власну республіку. З гаслом "Косово Республіка", вони вимагали, щоб Косово стало сьомою республікою СФРЮ і щоб югославська влада припинила розглядати албанців як національну меншину і визнала їх як одну з основних націй.

Югославська влада на албанській вимоги відповіла, посилаючи армію на демонстрантів. У заворушеннях, які відбулися, загинули кілька десятків албанських демонстрантів, що режим приховав від громадськості. Після кривавого придушення протестів, між албанцями та сербами з’явився ще більший розкол: серби прагнули ліквідувати автономію Косово, а албанці домогтися державності. Албанські активісти були піддані репресіям і масовим арештам. Також придушення протестів призвело до ще більших притиснень та насильства щодо сербів, де-факто почалися сербські погроми: велика частина сіл в Косово, де проживали серби, була спалена дотла, а звідти спрямовувалися в Соціалістичну Республіку Сербію потоки біженців, був підпалений православний монастир Печського патріархату, та багато сербських православних церков.

З флагштоків у різних містах албанці почали зривати прапори Югославії і піднімати прапори Албанії. Бранко Коматіна, посол СФРЮ відкрито звинувачував керівництво Албанії у допомозі бунтуючим.

У найближчі роки, багато представників албанської інтелігенції були засуджені до кількох років позбавлення волі, в основному, за висування вимог, щодо відділення Косово від Сербії [19].

1.3. Протести косовських сербів. Згодом, після албанських демонстрацій та безчинств, у 1982 р. косовські серби (на чолі з Костою Булатовичем та Мирославом Солевичем) починають бунтувати. У той же час, в Сербії починається антиалбанська кампанія, центральною темою якої був «геноцид» у відношенні косовських сербів, і масовий виїзд сербів з краю, який вказував на критичне становище сербського населення в Косово[26].

У 1985 р. члени «Сербського руху опору» звернулися до органів державної влади з петицією, у якій було зазначено, що краєм керують «Великоалбанські шовіністи», котрі «окупували частину Югославії» і проводять кампанію геноциду проти сербського населення. Югославська влада ці ствердження розцінила як прояв сербського націоналізму і ніяк не відреагувала. Проте косовські серби продовжували протестувати у різних містах, і 26 лютого 1986 р. на Федеральних зборах вперше була висунута вимога про введення надзвичайного стану та відміни автономії краю [22].

1.4. Скасування автономії та тріумф Мілошевича.Напруженість в Косові негативно впливала на економіку СФРЮ і підживлювала політико-ідеологічну кризу. Крім албанських демонстрацій увагу привертали також косовські серби, чиє становище в краї поступово погіршувалося. Для того, щоб звернути на себе увагу, представники косовських сербів почали ініціювати колективні петиції до вищих органів влади та організовувати марші протесту на Белград. Через деякий час югославська влада сформувала робочу групу на чолі з представником Словенії в Президії ЦК СКЮ Міланом Кучаном. У квітні 1986 року край також відвідав Іван Стамболич, глава Президії СР Сербії. Він зазначив, що протести місцевих сербів виправдані, але в той же час застеріг їх від зв'язку з тими, хто ними маніпулює[27, с. 750].

24 квітня 1987 року Косово відвідав новий голова Центрального комітету Союзу комуністів Сербії Слободан Мілошевич. Під час його зустрічі з крайовим керівництвом поблизу будівлі, де йшли переговори, сталася сутичка між сербськими активістами і охороняючою зустріч поліцією що скаладалася з албанців. Мілошевич вийшов до демонстрантів і вимовив фразу що стала згодом знаменитою: «Ніхто не сміє вас бити». Виступаючи перед сербськими демонстрантами, Мілошевич критикував як сербський, так і албанський націоналізм, однак з тих пір в очах багатьох сербів він став виглядати головним захисником сербських інтересів в Югославії і в Косовському краї зокрема. Зустрічі Мілошевича з косовськими сербами надали на нього значний вплив, з цього моменту він став на чолі масового національного руху сербів [27, с. 751].

Тріумф Мілошевича був увічнений 28 червня 1989 року у Газиместані, під час святкування 600-річчя битви на Косовому полі. Мілошевич у своїй промові назвав Косово серцем Сербії, ці слова згодом стали широко прийнятим політичним гаслом сербських націоналістів. Тоді перед 300000 присутніх він сказав наступне: «Знову ми стикаємося з битвами. Вони не є збройними, хоча і це не може бути виключено», ці слова нині регулярно інтерпретуються як оголошення югославських воєн. Також він закликав сербів не полишати своїх домівок у Косово: «Я хочу вам сказати, товариші, що ви повинні залишатися тут. Це - ваша земля, це - ваші домашні вогнища, ваші поля і сади, це - ваша історія. Ви не повинні залишати цю землю тільки тому, що життя тут важке, тому, що ви піддаєтеся приниженням. Серби і чорногорці ніколи не пасували перед труднощами, ніколи не відступали у час битв. Ви повинні залишатися тут - в ім'я ваших предків і ваших нащадків. Югославія не існує без Косова!» [33, p. 26].

Промова Мілошевича поклала кінець югославській ідеї, і він, комуністичний лідер Сербії, тепер став національним лідером сербів. З нагоди газиместанського тріумфу Мілошевича, Ібрагім Ругова (1989), майбутній президент Республіки Косово говорив майже пророчі слова: «Газиместанська промова ніщо інше як прояв шовінізму. Не тільки серби воювали проти турків, у битві брали участь і албанці, і хорвати, і боснійці. Ця подія значуща для всіх народів Югославії. У мене склалося враження, що в Югославії є сили, котрі виступають майже за терористичну діяльність в Косово. Я можу тільки попередити сербів, що всякий раз, коли маленький народ, а серби маленький народ, намагається нав'язати свою гегемонію на Балканах, він закінчить своєю особистою трагедією» [23].

1.5. Пасивний опір албанців і розвиток паралельного уряду.У відповідь на неконституційне скасування автономії, парламент Косова 2 липня 1990 р. видав Конституційну декларацію, оголосивши Косово республікою, рівною з іншими югославськими республіками. Сербія реагує на це 5 липня розпущенням Косовського порламенту і звільняє з посади редакторів впливових албанських ЗМІ в Косово. Скорочується фінансування косовських інститутів. Після цих подій, косовські албанці почати будівництво паралельного уряду. 7 вересня депутати розпущеного парламенту таємно зустрічаються у місті Качаник і приймають нову Конституцію Республіки Косово. Були обрані тіньовий уряд і Асамблея. У вересні 1991 р. косовські албанці проводять неофіційний референдум з питання про незалежність. На підставі референдуму, невизнана Республіка Косово оголошується незалежною від Югославії. Насправді, Республіка Косово не функціонувала як незалежна держава, але існувала в якості паралельної системи управління. Протягом правління Мілошевича в Косово одночасно працюють уряд «Автономного краю Косово і Метохії» у складі Сербії, і невизнаний уряд «Республіка Косово» що складався з косовських албанців.

У 1990-х роках, Косово стало поліцейською державою під керівництвом Белграда. Після того, як була відмінена автономія Косово, близько ста тисяч косовських албанців були звільнені з державних установ і державних компаній. Так Бутрос Бутрос-Галі описував наслідки внесень поправок до конституцій СР Сербії і її автономних країв: «Велике число державних службовців з числа косовських албанців подали у відставку, а інші були звільнені і замінені особами з інших частин Сербії. Як стверджують, таким чином до 100 тисяч осіб були зняті зі своїх посад у державних і крайових адміністративних органах, школах і державних підприємствах» [28, с. 657].

Косовські албанці почали будувати свої власні паралельні інститути, такі як освіта, охорона здоров'я і податкових систем. Лідер косовських албанців Ібрагім Ругова, був відомий за пропаганду ненасильницького опору режиму Мілошевича, за що його прозвали «Балканським Ганді». У 1991-1995 рр., у часи війни в Хорватії та Боснії і Герцеговині, більшість албанського населення Косово практикувало пасивний опір, відмовляючись бути членами політичних структур Сербії, не йдучи на виборчі дільниці і бойкотуючи перепис. У розпал війни, Демократична ліга Косово, яку очолював І. Ругова, відмовила пропозиції хорватського і боснійського керівництв, відкрити ще один військовий фронт проти Сербії.

До 1995 року стратегія Ругови ненасильницького опору мала широку підтримку серед албанського населення. Проте, після закінчення війни в Хорватії та Боснії, косовські албанці переконалися у ефективності збройної боротьби і серед албанців зросло число тих, хто виступав за збройний опір [13, p. 37].

Починаючи з 1991 року, один із головних прибічників збройного протистояння Адем Яшарі починає організовувати невеликі партизанські загони. 5 квітня 1993 року у Дреніці, проводиться засідання партизанів та громадських активістів,оголошується про створення Армії Косово. На тому ж засіданні Адема Яшарі призначують головнокомандуючим Армією Косова, котра осінню 1994 року була перейменована на Армію визволення Косова [21].

Розділ 2. ПОЧАТОК БОЙОВИХ ДІЙ

2.1. Бої між армією СРЮ та АВК серпень 1998 – березень 1999.У 1996 році, до цих пір невідома Армія визволення Косово починає терористичні напади на ставлеників сербської влади в Косово і їх посібників в албанському середовищі. Атаки на сербську поліцію і цивільних осіб переважно сербської національності, тривали і наступного 1997 року. У своїх заявах, АВК піддавали критиці «пасивний» підхід лідерів косовських албанців, пообіцявши боротися за звільнення Косово від сербського правління зі зброєю в руках, варто помітити що 1990-х роках, люди та зброя майже безперешкодно пересувалися між Албанією та Косово, офіційний Белград і нині стверджує що саме у Албанії бойовики АВК проходили бойову підготовку. В кінці 1997 року косовські албанці називають Дреніцьку долину «звільненною територією» через сильну присутність сил АВК.

У 1998 році АВК розпочинає партизанську боротьбу з югославськими силами безпеки. Навесні 1998 року в Косово почалася ескалація насильства – перестрілки в горах, зіткнення із застосуванням зброї на демонстраціях. Сербські сили безпеки розгорнули наступ на бази АОК, витісняючи бойовиків до албанського кордону. У районах конфлікту, югославська поліція і спеціальні сили безпеки проводили зачистки, часто не вибіркові, вбиваючи разом з бойовиками АВК цивільне населення. В кінці лютого-початку березня 1998 року, у відповідь на численні напади бойовиків АВК на поліцейських в Косово, сили безпеки Югославії атакували ряд селищ у Дреніцькій долині в центральному Косові, під час даної спецоперації у селі Преказ було вбито Адема Яшарі, його брата Хамеза, котрий також очолював один із підрозділів АВК, загинуло близько двох десятків бійців АВК, разом з ними загинуло багато цивільних, більшість із яких були членами багаточисельної сім’ї Яшарі, серед них: кілька людей похилого віку, 18 жінок і десятеро дітей у віці до шістнадцяти років. Бійня в Преказі та інші невибіркові вбивства, скоєні у ті дні в Дреніцькій долині радикалізували косовських албанцв і таким чином зумовили масове поповнення лав Армії визволення Косова, яка у свою чергу переросла в масову організацію збройного опору Белградській владі. Вже в березні 1998 року Рада безпеки ООН ввела санкції проти Югославії. Багато колишніх прихильників ненасильницької політики Ругови після цього перейшли до збройної боротьби.

Боротьба між спеціальними підрозділами сербських силових структур і АВК, під контролем якої знаходилася значна частина Косово, в середині 1998 року переростає в Косовську війну. З серпня 1998 року сербські сили безпеки починають широкий наступ проти Армії визволення Косово. Під час цього конфлікту югославська армія і сербська поліція використовували «надмірне і невибіркове застосування сили» (відповідно до рішення Міжнародного трибуналу по колишній Югославії), що призвело до руйнування населених пунктів, переміщення населення і загибелі цивільних осіб [17].

Конфлікт в Косово супроводжувався систематичним порушенням прав людини з обох сторін і до осені 1998 року став причиною близько 1000 жертв і появи понад 230000 біженців серед цивільного населення регіону [16, р. 2].

Протягом усього 1998-го року країни НАТО посилювали тиск на Белград з метою змусити його припинити військові дії в Косово і Метохії. 23 вересня 1998 року Рада безпеки ООН прийняла резолюцію під номером 1199, що закликала сторони до припинення вогню.

2.2. Передумови вторгнення НАТО. 24 вересня 1998 року НАТО приступило до планування повітряної кампанії проти Югославії, щоб примусити Белград до миру. 13 жовтня Рада НАТО віддала наказ про початок операції протягом 96 годин. Югославська влада поступилися і 15 жовтня під егідою НАТО було укладено перемир'я в Косові, що передбачало відведення югославських військових частин в місця постійної дислокації. Перемир'я набрало чинності 25 жовтня. Моніторинг перемир'я НАТО здійснювало в рамках операції «Eagle Eye». На думку сербської сторони, під час даної операції велася розвідка стану і позицій югославської армії.

Однак перемир'я виявилося неефективним, насильство над мирним сербським і албанським населенням тривало. У січні 1999 року югославські армія і поліція відновили операції проти сепаратистів [27, с.115].

Безпосереднім приводом для втручання НАТО в конфлікт став інцидент в Рачаці. Коли під час атаки на утримуване бойовиками Армії визволення Косова поселення югославські сили, за твердженнями західних спостерігачів, стратили 45 албанців. Югославська влада стверджувала, що албанці в Рачаці загинули в бою, є припущення що європейська комісія сфабрикувала результати експертизи, аби дати привід НАТО розпочати бойові дії на території СРЮ, один з приводів звернути увагу на ці ствердження, це факти з автобіографії фінського експерта — Хелени Ранти що очолювала проведення експертизи, вона стверджувала, що під час проведення експертизи до неї по електронній пошті надійшов лист від МЗС Фінляндії, у якому виражалися побажання щодо формулювання висновків, хоча у той же час варто помітити що у міжнародному суді Х. Ранта стверджувала що результати експертизи не були фальсифіковані. Варто також зазначити що серед 45 загиблих, одна жінка та одна дитина, решта дорослі чоловіки, проте європейська комісія стверджує що загиблі були неозброєними цивільнми особами. Окрім експертизи європейської комісії також у присутності двох представників ОБСЄ було проведене сумісне дослідження сербських та білоруських експертів, що прийшли до висновку, що 39 з 45 загиблих були бойовиками АВК перевдягненими у цивільний одяг, про це свідчили сліди пороху на пальцях загиблих, також спеціалісти стверджували що пульові отвори були присутні на тілах загиблих, проте на одязі отворів не було, представники європейської комісії розкритикували сербсько-білоруське дослідження, так як проводилось воно за застарілими методами, тому призвело до невірних висновків[28, с.669].

30 січня НАТО поставило ультиматум керівництву СРЮ, у разі якщо офіційний Белград продовжить відмовлятися від переговорів з косовськими лідерами, НАТО розпочне військову операцію на території СРЮ. У лютому під егідою Контактної групи (країни НАТО і Росія) відбулися переговори між югославською владою і косовськими албанцями в замку Рамбуйє під Парижем. Переговори закінчилися безрезультатно. 18 березня США і Великобританія висунули на розгляд проект врегулювання, який передбачав повну політичну автономію краю, введення військ НАТО на його територію і виведення звідти югославської армії і сил МВС . Крім того, в проект угоди був включений пункт про затвердження остаточного статусу Косово через три роки «волею народу», що для югославської делегації було неприйнятно. Також прийняття проекту розцінювалося сербами як здача краю албанським сепаратистам. Проект був прийнятий албанською стороною, але Росія та Югославія не прийняли таких умов. 23 березня югославська делегація погодилася прийняти політичну частину пропозиції, але відмовилася дозволити військам НАТО зайняти Косово і Метохію. В той же день ввечері НАТО прийняло рішення почати військову операцію, щоб змусити Югославію прийняти проект цілком [27, с.116] [32, р.13-15].

ООН уважно відстежувала ситуацію в Косові і Метохії, однак її санкції на інтервенцію не було. Резолюція ООН, що засуджувала дії НАТО як агресію, зібрала лише три голоси «за» (Росія, Намібія і КНР) при голосуванні в РБ ООН. З іншого боку, критики інтервенції вважають, що військові дії НАТО проти суверенної країни - Югославії - без санкції Ради Безпеки ООН є порушенням статуту ООН і міжнародного права [31, с.317].

Резолюція РБ ООН №1244

10 червня Рада Безпеки ООН приймає резолюцію №1244. Згідно з нею у Косово було створено міжнародну цивільну присутність, а також введені міжнародні військові сили KFOR – Kosovo Force, у їх обов’язки входило:

a) Запобігання поновлення бойових дій, підтримку і, де це необхідно, забезпечення дотримання припинення вогню, а також гарантування виведення і запобігання повернення в Косово союзних і республіканських військових, поліцейських і воєнізованих сил;

b) Демілітаризації Армії визволення Косова і інших озброєних груп косовських албанців;

c) Створення умов безпеки, в яких біженці і переміщені особи можуть безпечно повернутися в свої будинки, міжнародна цивільна присутність зможе функціонувати, перехідна адміністрація може бути створена і гуманітарна допомога може доставлятися;

d) Забезпечення громадської безпеки та порядку;

e) Здійснення нагляду за розмінуванням;

f) Підтримка, при необхідності, міжнародної цивільної присутності і тісна координація з нею;

g) Виконання, у міру необхідності, обов'язків по здійсненню прикордонного контролю;

h) Забезпечення захисту і свободи пересування своїх сил, міжнародної цивільної присутності і персоналу інших міжнародних організацій [6];

4.2.Марш-кидок російського десанту на Приштину.Російська Федерація з самого початку бомбардувань НАТО Югославії намагалася політичним способом протистояти країнам організації Північноатлантичного договору.

Для позначення Росією своєї присутності у світовій політиці, а також для забезпечення власних геополітичних інтересів в Балканському регіоні, керівництвом Міноборони Росії і Міністерства закордонних справ Росії, за згодою Президента Росії Б. М. Єльцина, було прийнято секретне рішення про захоплення аеропорту «Слатіна» і введенні на територію Косово і Метохії російського миротворчого контингенту. Дане рішення йшло врозріз з військовими планами НАТО, до того ж ціллю було захоплення аеропорту до приходу віськ НАТО, це могло призвести до початку повномасштабної війни, в зв'язку з чим операцію необхідно було провести блискавично, таємно і несподівано для НАТО.

У травні 1999 року майор Юнус-бек Євкуров, який перебував в той момент в складі міжнародного миротворчого контингенту в Боснії і Герцеговині, отримав від вищого військового командування Російської Федерації абсолютно секретне завдання: в складі групи з 18 військовослужбовців підрозділу спеціального призначення ГРУ ГШ ЗС Росії таємно проникнути на територію Косово і Метохії і взяти під контроль стратегічний об'єкт - аеропорт «Слатіна» і підготуватися до прибуття основних сил Російського контингенту. Ю. Євкуровим поставлене завдання було виконано і його група, діючи під різними легендами, таємно для оточуючих сербів і албанців в кінці травня 1999 року взяла під повний контроль аеропорт «Слатіна».

Встановлення контролю над аеродромом «Слатіна» і введення в Косово миротворчих сил НАТО були заплановані на 12 червня 1999 року. Основні сухопутні сили НАТО були зосереджені в Македонії і готувалися виступити в сторону Косово вранці 12 червня 1999 року. 10 червня 1999 року російському миротворчому контингенту SFOR, що знаходився в Боснії і Герцеговині, надійшов наказ підготувати механізовану колону і передовий загін чисельністю до 200 чоловік. Передовий загін і колона, до складу якої входили БТРи, автомашини «Урал» і «УАЗ», були підготовлені в найкоротший термін. При цьому особовий склад (окрім командування), який повинен був брати участь в марш-кидку, до самого останнього моменту не знав, куди і навіщо вони готуються виступати.

У ніч з 11 на 12 червня 1999 року передовий загін ВДВ на БТРах і автомашинах висунувся в сторону кордону Боснії і Югославії. Колона ВДВ Росії без праці перетнула кордон. До цього моменту командування НАТО не мало відомостей про початок марш-кидка російських десантників на Приштини.

Ще до перетину кордону маркування російської бойової та транспортної техніки була змінена з «SFOR» на «KFOR». Особовому складу було поставлено завдання в найкоротші терміни подолати понад 600 кілометрів і захопити аеродром «Слатіна» до приходу НАТОвських сил. На БТРи і автомашини були вивішені російські прапори. Колона російських десантників прибула до Приштини приблизно о 2 годині ночі 12 червня 1999 року. Населення міста вийшло на вулиці зустрічати колону, при цьому використовувалися петарди, світлові ракети, десь лунали автоматні черги. Колона пройшла через Приштину за 1,5 години. Відразу після Приштини колона ВДВ в'їхала в Косово Поле, де зупинилася на нетривалий час для уточнення завдань і отримання відомостей від розвідки.

В ході просування колоні зустрічалися численні відступаючі підрозділи сербської армії. Десантники в найкоротші терміни захопили всі приміщення аеропорту «Слатіна», зайняли кругову оборону, організували блокпости і приготувалися до появи перших НАТОвських колон, які вже були в дорозі. Завдання із захоплення аеропорту «Слатіна» було виконане до 7 години ранку 12 червня 1999 року.

Приблизно об 11 годині 00 хвилин в небі над аеродромом з'явився безпілотний літак-розвідник, потім з блокпоста на в'їзді в аеропорт «Слатіна» командуванню батальйону надійшло повідомлення про прибуття першої колони НАТОвських сил. Це були британські джипи. З іншого боку до аеродрому наближалися англійські танки. Обидві колони зупинилися перед російськими блокпостами. У небі з'явилися десантні вертольоти. Пілоти британських вертольотів зробили кілька спроб приземлитися на аеродром, проте ці спроби були припинені екіпажами російських БТРів. Як тільки вертоліт заходив на посадку, до нього відразу ж кидався БТР, перешкоджаючи таким чином його маневру. Зазнавши невдачі, британські пілоти полетіли. Генерал Майкл Джексон, командувач угрупуванням сил НАТО на Балканах, вийшов попереду танкової колони і, повернувшись спиною до російських солдатів, почав жестами зазивати танки вперед, рухаючись спиною до блокпосту. Один з офіцерів, який перебував на блокпосту, зажадав від генерала Джексона так не робити, під загрозою застосування зброї. При цьому російські солдати взяли в приціл ручних гранатометів британські танки. Таким чином була показана серйозність намірів російських солдатів. Британські танки залишилися на своїх позиціях, припинивши спроби прориву на територію аеропорту «Слатіна». Хоча командувач силами НАТО в Європі американський генерал Уеслі Кларк наказав британському генералу Майклу Джексону захопити аеродром раніше росіян, британець відповів, що не збирається починати третю світову війну [25].

Протягом декількох

Последнее изменение этой страницы: 2016-08-11

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...