Жанр есе та його внутрішньожанрова типологія

В.Здоровега припускає, що есе – породження західної цивілізації, яка йде від Аристотеля, Плутарха, Платона, а нарис своїми коренями сягає візантійської культури з її житіями святих.

М.Балаклицький, підсумовуючи низку дефініцій, визначив есе як невеликий за обсягом прозовий твір гнучкої композиції, що подає особистий погляд автора із заявленої теми.

Дослідник наводить такі жанротвірні ознаки есе:

1) особистісний характер мотивації, сприйняття й висвітлення предмета зображення, що дозволяє побачити нове в знайомому;

2) особливий спосіб репрезентації предмета мовлення за допомогою асоціативно-емоційної структурної основи;

3) можливість виходу в загальнокультурний контекст фонових знань адресата;

4) невимушеність потоку мовлення – вільна асоціативна композиція.

Автори «Сучасного словника літератури і журналістики» вказують на зміщення часово-просторових планів в есе, поєднання значних елементів образності з науковими міркуваннями, необов’язковість систематичності викладення і навіть аргументованості висновків.

Л.Г.Кайда, характеризуючи есе, виділяє смисловий, композиційно-мовний і стилістичний аспект.

1) смисловий план: в есе з'єднуються епохи і долі, філософські думки і повсякденні справи, події, факти, жорстко підпорядковані коментарійному руху думки. Нічого не говориться «просто так», немає «прохідних» фраз, все має сенс реальний і філософський. Факти автор відбирає ретельно, розглядає їх, повертаючи, всебічно, але цікавлять вони його не самі по собі, не як розрізнені й поодинокі, а в складному взаємозв'язку доти, доки не набувають якогось нового, потрібного йому філософськи-узагальненого змісту.
2) композиційно-мовний план: враження жанрової свободи створюється дійсною відсутністю жорстких композиційно-мовних схем. Для досягнення мети автор залучає і свої почуття, і чужі думки, і витяги зі скарбниці загальнолюдської культури. Рух думки вільний, непоодинокими є переходи від конкретного до абстрактного, що неминуче розширює горизонти дослідження в ім'я пошуку істини;

3) стилістична модель: у роботі використовуються всі відомі типи мовлення (міркування, розповідь, опис, пояснення), форми мови (монолог, внутрішній монолог, звернений в підтексті до самого себе, невласне-пряма мова, діалог з уявним опонентом тощо), різні типи словесності: філософські умовиводи, спогади, афоризми, авторський коментар тощо.

Л.Е. Кройчик зазначає, що вільна форма есе, що допускає перетікання одне в одного елементів репортажу, нарису, статті, коментаря, листи, щоденника, новели. Звідси і виникнення образу оповідача, дистанційно близького біографічного автора, але тим не менше цілком автономної фігури. Все це дозволяє охарактеризувати есе як публіцистичний жанр, який виявляє закономірності буття людини через зображення процесу сприйняття світу.

Дослідники відзначають таку особливість есе, як прецедентність тексту. Прецедентний текст – це публіцистичне висловлювання історико-філософського або політичного звучання, широко відоме сучасному читачеві. Більше того, знання прецедентних текстів, звернення до них сприймається як знак сучасності загальнокультурної орієнтації журналіста. Саме хрестоматійним і загальновідомість прецедентних текстів зумовлює їхній вплив на читача.

«Відправною точкою» для створення есе може бути твір мистецтва, особистість, факт, афоризм – усе те, що дійсно зацікавило вас, викликало бажання поділитися з читачем своїм поглядом на це явище, прилучити його до роздумів, до свого емоційного сприйняття. Головне – зберегти, зуміти передати індивідуальність сприйняття предмета мовлення. Рішення заявленої теми має бути «персоніфіковано».

У роботах початківців журналістів нерідко зустрічаються есе, що виникли як авторське осмислення афористичного судження відомого письменника чи політика на гостро злободенну тему. Такі реінтерпретовані судження-тексти прийнято позначати як «прецедентні тексти» (термін Ю. М. Караулова).

Природно, що для виникнення потрібних асоціацій або очікувань достатнім може бути і пряме введення цитати, але бувають ситуації, коли для автора статті принципово важливою стає саме реінтерпретація судження, та змістовна новизна, яка з'являється завдяки оригінальності особистісного сприйняття журналіста.

«Предмет есе, – пише М. Епштейн, – ...служить приводом для розгортання думки, яка, описуючи повне коло, повертається до самої себе, тобто до автора...

Те, що «я» в есе завжди уникає визначеності й не подається прямо як предмет опо­віді, відрізняє цей жанр від таких... також орієнтованих на саморозкриття жанрів, як автобіографія, щоденник, сповідь. Ці жанри мають суттєві відмінності: автобіогра­фія розкриває «я» в аспекті минулого; щоденник — у про­цесі його становлення, в сучасності; сповідь — у напрямку майбутнього... Елементи всіх трьох жанрів можуть бути наявними і в есе, але своєрідність цього останнього полягає в тому, що «я» тут постає не як суцільна, безперервна цілком конкретизована в оповіді тема, а як уривки в оповіді: «я» настільки відрізняється від самого себе, що взагалі може виступати як «не я», як «будь що на світі», – його при­сутність виявляється «за кадром», у примхливій зміні точок зору, в раптових скачках від предмета до предмета. «Перша особа» тут інколи і взагалі відсутня: «я» не виступає як тема, подібна всім іншим, воно не може бути „схоплене" як Ціле саме тому, що саме все охоплює і привертає до себе» [60, 338–339].

На Заході есе сприймають як свого роду аристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний «жанровий образ» есе, про який, зокрема, згадує Є. Журбіна: «Для есе типовою є кабінетна форма опрацювання будь-яких загальних питань, кабінетна начита­ність і філософське узагальнення, що зростає на цьому грунті... Ці ознаки жанру, здається, досить сталі і збері­гаються в західній літературі до часів О'Генрі. Так, характери­зуючи героїню одного зі своїх оповідань, талановиту, про­вінційну есеїстку, ОТенрі зауважує: «Вона виховувалася вдома, і її знання світу грунтувалося на умовиводах та інтуїції. З подібних людей і складається малочисельна, але дорогоцінна й рідка порода есеїстів» [27, 29].

Визначними есеїстами в літературі XX століття показали себе Б. Шоу, Дж. Голсуорсі, А. Франс, Р. Роллан, Г. Манн, Ж.-П. Сартр, А. Камю, А. Моруа. В українській літературі до цього жанру зверталися Ю. Смолич, О. Гончар, I. Муратов, С. Голованівський, Д. Павличко, П. Загребельний, I. Драч. Блискучими зразками жанру есе можна вважати позначені рисами яскравої особистісності твори російських авторів «Опале листя» В. Розанова та «Прогулянки з Пушкіним» А. Терца (А. Синявського).

Він наймолодший в системі російських публіцистичних жанрів, незважаючи на те, що в європейській літературі відомий ще з кінця 16 століття, особливу популярність придбавши в Англії. Проте майже чотири століття вітчизняні літературознавці відносили есе до суто літературних жанрів, оскільки в ньому головну роль відіграє не відтворення факту, а зображення вражень, роздумів і асоціацій.

Тим не менш, есе не відноситься до документальної публіцистиці. Він аж ніяк не прагне до формування широкої громадської думки, до досягнення конкретного результату, до опори на прагматичну систему фактів. Будучи аналітичним по суті, есе не ставить перед собою мету проаналізувати актуальну проблему, що вимагає невідкладного рішення. Його інтереси зосереджені на глобальних проблемах суспільного буття, які не можуть бути вирішені одномоментно. Провідною в сучасній есеїстиці стала розробка буття тріади "людина, людство, людяність" - воістину глобальна проблема сьогодення і майбутнього.

Питання для самоконтролю

1. Проаналізуйте різні визначення жанру есе, знайдіть спільне й відмінності.

2. Визначте жанрові ознаки есе.

3. Перерахуйте різновиди жанру у вітчизняній жанрології й охарактеризуйте їхні особливості.

4. Проаналізуйте творчість українських есеїстів (на вибір).

Література

1. Балаклицький М.А. Есе як художньо-публіцистичний жанр: методичні матеріали для студентів зі спеціальності «Журналістика». –Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. – 74 с.

1. Гетьманець М.Ф., Михайлин І.Л. Сучасний словник літератури і журналістики. – Х.: Прапор, 2009. – 384 с.

3. Зыкова Е. «Опыты» Монтеня и проблема зарождения жанра эссе // Филологические науки.- 1980.- №4. – С.14 – 22.

4. Іванова Наталя Специфіка есею як жанру художньо-небелетристичної літератури

1. Кайда Л.Г.Эссе: стилистический портрет – [Електронний ресурс] – Режим доступу: lib.rus.ec
2. Канторович В. Заметки списателя о современном очерке . – М.: Советский списатель, 1962. –371 с.
3. Краткая литературная энциклопедия. В 8 т. – М., 1975. – Т.8. – С. 962 – 963.
4. Кройчик Л.Е. Система журналистских жанров // Основы творческой деятельности журналиста / Ред.-сост. С.Г. Корконосенко. – СПб.: Знание, СПбИВЭСЭП, 2000 г. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: evartist.narod.ru
5. Літературознавчий словник-довідник / Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – С.249-250.
6. Матіяш Б. Щось на кшталт есеїстки // Критика, 2005. – травень
7. Муравьев В.С. Эссе / В.С. Муравьев // Краткая литературная энциклопедия. –T. 8. – М., 1973. – C. 961.
8. Ципоруха О. Теорія есе: європейські та американські концепти // Мандрівець. – 2000. – № 5–6. – С.58–63.

ТЕМА 3

Жанр есе та його внутрішньожанрова типологія