Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Есе як окремий жанр публіцистики

Есе не може бути завершене автором, оскільки є прямим віддзеркаленням його внутрішнього духовного життя. Для власного «я» не має жодних кордонів (які є для іншої чужої свідомості). Людський розум у принципі безсмертний та безкінечний: раз проявившись, він може розвиватись вічно. Тому в есе на першому плані особистісне світовідчуття, виняткове бачення та розуміння дійсності. І архітектоніка, що поєднує композиційну побудову з індивідуальним світовідчуттям, відіграє найголовнішу роль.

Дослідники жанру виокремлюють три складові мовленнєвої форми есе: аналітичність, публіцистичність та художність. Аналітична складова споріднює цей жанр з науковим типом тексту. Різниця полягає в тому, що науковий аналіз ґрунтується на об'єктивних фактах і передбачає як опору певні об'єктивні закони.

Архітектоніка – композиція, структура предмета чи явища, система його найважливіших компонентів, а також це важлива естетична категорія. Вона має визначати і рівень мистецтва побудови твору, співвідношення елементів в системі з позиції естетичного значення, наголошуючи на загально естетичний план єдиного цілого. Архітектоніка має виправдовувати компонування різних формотворних елементів з метою досягнення гармонії. Архітектоніка твору – заголовок, зачин, розділи, кінцівка. Таких чітко виражених меж в есе частіше всього позбавлене, оскільки довільний виклад емоціонально-експресивного напрямку сприяє порушенню розмежування тексту. Звісно, однобоко стверджувати, що усі приклади есе позбавлені архітектоніки не варто, оскільки все залежить від тематики викладу матеріалу та авторської майстерності [28, с. 65].

Портрет. В жанрі есе відбувається поширене використання кульмінацій душі людини через її власний портрет. Яскрава деталь в портреті людини, характері, манері говорити, жестикулювати, сміятися – важливий засіб індивідуалізації, а разом з тим типізації образу. Іноді, певна деталь може бути домінантою всього твору, набуває глибокого алегоричного значення. Проходячи через твір, вона надає йому певної тональності, композиційної цілісності, і в такому випадку може мати відносно самостійне значення. Правдивість деталей, поряд із типовістю характерів і обставин, є важливою рисою реалізму, достовірності письма. Уміння автора оперувати промовистими художніми і документальними деталями забезпечує палітру твору, підносить твір до рівня високої майстерності [18, с. 134].

В есе портрет сприймається безпосередньо як аналог душі героя. Саме в портреті героя журналіст шукає соціальний смисл, соціальну якість. Портрет людини, особистості вимальовується як портрет-характеристика, портрет-біографія, і разом з тим він має глибоко індивідуалізоване забарвлення.

Місце і функції пейзажу в есе.Пейзаж в есе відіграє специфічну і, можливо, одну з головних ролей. Як виразний засіб, пейзаж працює на зміст, несе глибоку ідею. Картини природи сприяють розкриттю ситуації, служать фоном, на якому розгортаються події, вказують на місце і час, створюють локальний колорит, той настрій, ті почуття, які викликає природа у героя, посилюють ліризм і драматизм оповіді, увиразнюють ідею твору. Не рідко в есе використовується і опис інтер’єру, що слугує посиленню розкриття світобачення героя, його вдачі, вподобання, або підкресленню категоричною несумісності інтер’єру із внутрішнім станом героя. Існування так званих протилежностей в одному просторі – інтер’єр, як зовнішній світ, і душевний стан людини, хід думок і почуттів, як особистісно-внутрішній світ.

Опис інтер’єру в есе може розбавити насиченість і напругу в тексті, так і ще більш загострити проблему, емоційність та напруження. Функції пейзажу та інтер’єру в есе залежать від авторської ідеї та майстерності. Адже лише за наявності майстерності в есеїста можливе правильне і доречне використання таких елементів у тексті.

Домисел і вимисел. Домисел – вид фантазії, логічно вмонтований здогад, процес остаточного освоєння життєвого матеріалу. До домислу вдаються тоді, коли фактичний матеріал потребує ще додаткового освітлення, розкриття тих граней, які не підкресленні прикладами. Сфера домислу – «вигадані» діалоги, описи, які розкривають характер людини, підкреслюють риси його вдачі. Домислюється, зачасту, психічний стан героя, розгадуються мотиви його поведінки, розкриваються внутрішні почуття. Домисел ґрунтується на законах логіки, знанні дійсності, фактичній основі і не має нічого спільного з перекручуванням і вигадками.

Вимисел – вид фантазії, життєво виправдана вигадка, творча уява автора. В есе вимисел проявляє себе в ретельному відборі фактичного матеріалу, віднайдені ситуацій, що реально існують, живих осіб з відповідними негативними чи позитивними особливостями характеру, людської вдачі. Збагнути суть будь-якого явища, передбачити тенденцію його розвитку авторові допомагає світогляд, життєвий і культурний досвід, професійне чуття.

Велику роль у відтворенні дійсності за допомогою образів відіграє вимисел і домисел. Образність надає творам, а в основному есе, художньої виразності, емоційної забарвленості, робить їх життєво правдивішими. Образність – спосіб естетичного освоєння дійсності, який полягає у специфічному відтворенні життя за допомогою образів. Образність – одна з найважливіших ознак есе. Адже саме через систему образів автор намагається проілюструвати дійсність. Це на голий фактаж, це ціла низка асоціативних образів. Образ – специфічна форма естетичного освоєння дійсності. Конкретна і в той же час художньо узагальнена картина життя, яка створена за допомогою слова. Образ є формою існування змісту твору, носієм думки, який виразно розкриває читачеві ідею, впливає на людське почуття. У цьому полягає функція образу в есе. Існує твердження, що чим яскравіші і різноманітніші образи журналіста, тим дієвішими будуть його твори. Система образів - це і є майстерність есеїста, його безпосередня приналежність до жанру.

Есе – це певна «гра» елементів художніх і публіцистичних. Автор не завжди прямо констатує проблему, він може наштовхнути на її визначення читача, так само автор не завжди пропонує свої, суб’єктивні шляхи вирішення, він лише може надихати читача на роздуми, внаслідок яких породжуються все нові асоціативні групи, нові емоційні враження, нові шлях вирішенні проблеми, або нові враження про певні життєві процеси. Саме автор виконує так звані «маневри» з уявою та сприйняттям читача. І чим майстерніших автор, тим глибше він проникає в світогляд людини-читача.

Есеїсти бачать дійсність у взаємозв’язках, у єдності, у їх творах вдало сполучаються образи художника, мислителя і публіциста. Есе виявляє індивідуальні враження і міркування з конкретного приводу або якогось питання і насамперед не претендує на повне і вичерпне трактування предмету викладу. Есеїстичний стиль відзначається образністю, афористичністю, розмовною інтонацією та відповідною лексикою.

Жанр есе вимагає значних зусиль для пошуку оригінальних, відчутих всім серцем образів, які краще за все виникають у інтимні хвилини особистого спілкування з природою.

Функція есе полягає у розкритті типового, загального через індивідуальне, окреме. Досягаючи повноти узагальнення, виявляючи характерне, художня публіцистика використовує образне відображення реальності, при чому образ цей створюється з фактичного матеріалу.

Підсумовуючи матеріал можна дійти висновку, що теорія журналістики – це основна запорука професіоналізму. Хоча журналістика також тримається на майстерності і таланті автора. Але слід пам’ятати, що талант – це необроблена порода і над нею потрібно постійно працювати. Основою теорії журналістики є жанрова система, яка представлена різними видами жанрів, одні з який є домінантними, загальновживаними, інші – дещо «рідкісніші», тобто ті, що не мають широкого використання у пресі. Прикладом таких жанрів є есе. Вивчивши теорію цього жанру, кожен журналіст має усвідомити для себе його важливість і актуальність.

Есе – це широкий спектр тематики і форми матеріалу, це вільно оформлені роздуми і враження. Емоційно-експресивна забарвленість есе сприяє його популяризації серед читачів, а головним чином, покращує сприйняття та аналіз матеріалу. Адже авторська емоційність здатна в більшій мірі викликати у читача роздуми і аналіз ситуації, явища, ніж проста констатація фактів. Есе відображає екзистенційну рефлексію автора. Всередині есе відбувається напружена боротьба слова (як естетичною формою завершення і оформлення живих переживань) та самими живими переживаннями як проявом безпосереднього акту існування особистості. Звідси і пошук адекватних форм вираження найскладнішого – почуття через знак, рух через статику, а отже, все есе проявляє парадоксальність, афористичність та стилістичну специфіку.

Есе може бути представлене у вигляді коротких думок (без літературної обробки) як результат духовного осмислення, тонкого спостереження і відчуття. В поле зору автора есе потрапляє весь світ, матеріал для роздумів може бути найрізноманітнішим (газетна публікація, фото, фільм, спектакль, виставка, злободенні ситуації і явища), вибір сюжету залежить лише від автора, і завдання, яке несе у собі твір. Публіцистичне есе переводить увагу з об’єкта роздумів на суб’єкт.

 

Різновиди есе.Внутрішньожанрова класифікація есе також остаточно не вироблена. Найбільш розлогу типологію розроблено західними дослідниками, вона в інтерпретації О.Ципорухи має такий вигляд:

I. Неформальне, або літературне есе:

1. Афористичне

2. Періодичне

2.1. характерне (скетч)

2.2. звичаєописувальне

2.3. просвітницьке

2.4. дидактичне

2.5. соціально-пропагандистське

3. Особистісне

3.1. описове

3.2 художнє або белетристичне

ІІ. Формальне есе:

1. критичне (огляд)

2. літературно-критичне

3. дослідницьке

4. інформативне

 

Однак менш багата вітчизняна практика реалізації есеїстичної жанрової форми дає підстави вважати її використання невиправданим. Більш пристосовану до реальної української практики класифікацію пропонує М.Балаклицький, який виокремлює:

1) загальне есе (може поєднувати подорож, філософію, рецепцію прочитаної літератури (Мои безделицы» Івана Виргана));

2) есе-лист, що передбачає адресата й розмову з ним («Відкритий лист до Івана Виргана» М.Рильського);

3) есе-замальовка (має невеликий розмір і присвячена одній темі (пейзажні замальовки з виразним авторським струменем));

4) есе-стаття, що зазвичай має дидактичний імператив («Над озером. Баварія» Ю.Шереха);

5) есе-лекція, промова, доповідь («Гуманітарна аура нації» Л.Костенко);

6) есе-щоденник – хроніка, зосереджена не на подіях чи ділових нотатках, а на вираженні авторського бачення світу (щоденникові есеїстка С.Єфремова, О.Довженка, А.Любченка).

 

Поради до написання есе наводимо за навчально-методичним посібником «Есе як художньо-публіцистичний жанр», підготовленим М.А.Балаклицьким (Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. – 74 с. – С. 67-68):

Питання для самоконтролю

1. Проаналізуйте різні визначення жанру есе, знайдіть спільне й відмінності.

2. Визначте жанрові ознаки есе.

3. Перерахуйте різновиди жанру у вітчизняній жанрології й охарактеризуйте їхні особливості.

4. Проаналізуйте творчість українських есеїстів (на вибір).

 

 

Література

 

1. Балаклицький М.А. Есе як художньо-публіцистичний жанр: методичні матеріали для студентів зі спеціальності «Журналістика». –Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. – 74 с.

  1. Гетьманець М.Ф., Михайлин І.Л. Сучасний словник літератури і журналістики. – Х.: Прапор, 2009. – 384 с.

3. Зыкова Е. «Опыты» Монтеня и проблема зарождения жанра эссе // Филологические науки.- 1980.- №4. – С.14 – 22.

4. Іванова Наталя Специфіка есею як жанру художньо-небелетристичної літератури

  1. Кайда Л.Г.Эссе: стилистический портрет – [Електронний ресурс] – Режим доступу: lib.rus.ec
  2. Канторович В. Заметки списателя о современном очерке . – М.: Советский списатель, 1962. –371 с.
  3. Краткая литературная энциклопедия. В 8 т. – М., 1975. – Т.8. – С. 962 – 963.
  4. Кройчик Л.Е. Система журналистских жанров // Основы творческой деятельности журналиста / Ред.-сост. С.Г. Корконосенко. – СПб.: Знание, СПбИВЭСЭП, 2000 г. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: evartist.narod.ru
  5. Літературознавчий словник-довідник / Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – С.249-250.
  6. Матіяш Б. Щось на кшталт есеїстки // Критика, 2005. – травень
  7. Муравьев В.С. Эссе / В.С. Муравьев // Краткая литературная энциклопедия. –T. 8. – М., 1973. – C. 961.
  8. Ципоруха О. Теорія есе: європейські та американські концепти // Мандрівець. – 2000. – № 5–6. – С.58–63.

Последнее изменение этой страницы: 2016-08-11

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...