Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Два азовські походи Петра І (1695, 1696)

 

З перших років царювання Петро І зосередив зусилля Росій­ської держави на боротьбі проти Туреччини і Кримського ханства. У 1694 р. царський уряд вирішив відновити воєнні дії, спрямувавши головний удар на турецьку фортецю Азов, здобуття якої відкрило б Росії вихід в Азовське море.

З метою відволікання уваги і частини сил противника від Азова паралельно готувався похід у пониззя Дніпра, про який було офіційно оголошено в Москві в січні 1695 р.

Ранньою весною 1695 р. 120-тисячна російська армія під командуванням Б. Шереметєва, до складу якої входили й українські козацькі полки, вирушила з Бєлгорода у пониззя Дніпра. Водночас кращі полки російської армії — Преображенський, Семеновський, Бутирський і Лефортів (близько 35 тис. осіб) різними шляхами прямували на Азов. Військо очолювали генерали А.М. Головін, Ф. Лефорт і П. Гордон. Похід на Азов був невдалим. Облога фортеці затяглася на кілька місяців.

У липні 1695 р., коли цар оточив фортецю Азов, козаки під командуванням московського князя Шереметєва атакували кримську захисну лінію на західному кордоні. Захопивши Ґазі-Кермен, це військо просунулося вперед аж до самого Фераг-Кермену на Перекопському півострові, загрожуючи вдертися в Крим. Кримські війська під командуванням Каплан-Ґірея та Шагін-Ґірея, оскільки хан Селім-Ґірей був тоді на Дунаї з османсь­кою армією, незважаючи на нищівний гарматний вогонь, відбили атаки московитів.

Облога Азова затягувалася. Брак флоту, єдиного командування, досвіду в облозі великих фортець ускладнював становище. 25 вересня бойові дії під Азовом припинились і облогу було знято. 2 жовтня російські солдати покинули табір, зали­шивши гарнізон з 3 тис. осіб у відвойованій башті, що прикривала підступи до Азова з Дону.

Російський відступ пояснювався як затримкою у будівництві річкового флоту, так і татарськими нападами на комунікації російської армії. Однак тим часом козацькі та російські війська Шереметєва захопили кримські фортеці Нусрет-кермен, Шах-кермен та Мубарек-кермен на Дніпрі.

Восени 1695 р. розпочалась підготовка до нового походу на Азов. За порівняно короткий час було збудовано флот і збільшено кількісний склад російського війська до 75 тис. осіб. Командувачем всіх військ Петро І призначив О.С. Шеїна. Головний удар знову спрямовувався на Азов, куди вирушила й частина війська (10 тис.осіб), що брала участь у штурмі турецько-татарських фортець на Дніпрі.

До понизь Дніпра вирушило військо під командуванням Б. Шереметєва і козаки, маючи на меті взяття фортеці Очаків. На Дону й Дніпрі діяли загони донських і запорозьких козаків на човнах. На результати воєнних дій цього року істотно вплинула участь російського флоту, який відзначився в блокаді Азова з моря.

17 червня 1696 р. під Азов прибули українські козацькі пол­ки — Чернігівський, Гадяцький, Лубенський, Прилуцький та два охотницьких (всього бл. 15 тис. осіб) під командуванням наказного гетьмана Я. Лизогуба.

15 липня гарматним вогнем вдалося зруйнувати фортечну башту, неподалік новонасипаного валу. 17 липня донські й запорозькі козаки під прикриттям валу наблизилися до башти, захопили її і протягом кількох годин відбивали атаки ворога. Спроби турків подолати опір козаків гарматним вогнем виявилися безуспішними. Козаки мужньо захищалися й відстояли свої позиції. 18 липня російські війська почали загальний штурм Азова. Турецький гарнізон, не витримавши штурму, розпочав переговори.

Гарнізон Азова, турецької твердині в гирлі Дону, капіту­лював. 19 липня в місто вступили російські й українські полки. Через кілька днів здався форт Лютик. Перемога під Азовом, яка забезпечила Росії вільний вихід до Азовського моря, піднесла міжнародний авторитет Росії та її роль в антитурецькій коаліції.

Воєнні дії у пониззі Дніпра цього року велися в менших масштабах. Армія Шереметєва і козацьке військо обмежились діями оборонного характеру. Отаборившись на р. Берестова, вони охороняли прикордонні землі від татарських нападів.

Вдалими були морські й сухопутні походи козаків Запорозької Січі. У травні 1696 р. загін запорожців на чайках вийшов у Чорне море і здійснив успішний напад на турецьку флотилію з дев’яти суден, що прямувала з різними товарами до Очакова.

У середині червня кілька сот козаків на чолі з отаманом Іваном Гусаком влаштували засаду поблизу р. Кінські Води і розгромили татарський загін. Від полоненого татарина вони одержали надзвичайно важливі відомості про рух на допомогу Азову 10-тисячного татарського війська.

У липні 1696 р. загін запорожців вийшов на чайках у Чорне море і здійснив новий успішний напад на узбережжя Криму неподалік Євпаторії. Загони запо­рожців на чолі з кошовим отаманом Яковом Морозом, полковни­ком Григорієм Сагайдачним і Петром Сорочинським на чайках атакували турецьку флотилію, спалили три судна і захопили важливі листи уряду Туреччини до кримського хана. Таким чи­ном, запорожці перешкоджали підходу турецьких сил до Дніп­ровських фортець, примушували кримського хана і турецького султана тримати чималі сили для охорони Криму і північно-західного узбережжя Чорного моря від козацьких походів. Все це значною мірою сприяло успішним діям головних російських сил під Азовом.

У наступні роки війна тривала. Спроби Туреччини повернути Азов і навколишні землі були безуспішними.

У жовтні 1698 р. у Карловицях (Словенія) був скликаний міжнародний конгрес для укладення мирного договору між державами, що входили до “Священної ліги” (Австрія, Венеція, Московія, Польща), і Османською імперією. Османська делегація зажадала повернення їй фортеці Азов, і підтвердила, що остаточний мир може вважатися укладеним, якщо його схвалить кримський хан. Російська делегація не тільки категорично відкинула такі вимоги, а й зажадала віддати їй Керч — морські ворота Азовського моря. Оскільки жодні зміни не передбачалися, між Портою та Росією було укладено лише перемир’я на два роки.

Кримці навіть після Карловиць боялися поновлення російських нападів.

За умовами мирного договору, укладеного в Константинополі 3 липня 1700 р.:

для безпечності ханству навколо Криму та по берегах Дніпра створювалася демілітаризована зона (широка смуга земель від Запорозької Січі до Очакова та в районі Азова);

• припинялась виплата данини Кримському ханству (щорічні “поминки”);

• спеціальні статті обумовлювали, що мирне розв’язання суперечок, які виникатимуть між кримцями та козаками, стано­витиме предмет для прямих переговорів між османським і російським урядами;

• обумовлювалося, що султан прийматиме російських пос­лів так само, як і послів інших європейських держав;

• султан також взяв на себе відповідальність за те, що татари приймуть і будуть поважати умови врегулювання російсько-кримських відносин.

Константинопольський договір різко змінив баланс сил уСхідній Європі. Відтоді Кримське ханство не могло становити загрозу російським територіям, зокрема й Україні. Більше того, послаблений та понижений у своєму державному статусі, він сам був відкритий для російського вторгнення і кримці гірко усвідом­лювали різку зміну свого становища у ставленні до Росії. Констан­тинопольський мирний договір на деякий час забезпечив Росії мож­ливість зосередити зусилля на головному для країни пів­нічному напрямку — боротьбі за вихід до Балтійського моря.

 

1687 Відкриття в Москві Слов’яно-греко-латинської академії.

 

Культура Росії ХVII ст.

На жаль, від найбагатшого культурного багажу, накопиченого до XVII ст., збереглася лише незначна частина. Трапилося це внаслідок легкодумства та навіть варварства “цивілізованих” нащадків. Століттями збиралися монастирські бібліотеки,а у XVIII ст. їх узялися розтаскувати “дослідники”, найчастіше — дилетанти. У хроніках Петра міститься кілька згадувань, як цар, проїжджаючи ту або іншу обитель, брав почитати на доріжку “пару-трійку” літописів. Потім десь у походах вони губилися. А скільки літописів згоріло в будинку Татищева? Тому дані, перенесені їм у свою “Історію”, оголошують нині “непідтвердженими”. А де знайшли найдавнішу російську книгу, що дійшла до нас, “Остромирове Євангеліє” (1056—1057)? У 1805 р. під час розбирання гардероба покійної Катерини II. Мабуть, поцікавилася, погортала “дивину”, та й кинула, де прийшлося. Але й те, що залишилося в монастирях, гинуло. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. “освічені” ченці піл час “чищення” бібліотек просто спалювали старий “мотлох”.

Першу виставку давньоруських ікон було організовано тільки в 1913 р. І належну оцінку їм дав не росіянин, а французький художник Анрі Матісс. Він був уражений побаченим і писав: “Росіяни не підозрюють, якими художніми багатствами володіють!”. Але зазначимо тільки, що й у давнину сучасники-європейці дуже високо ставили роботи російських іконописців. Їх детально розбирав і оцінював з позитивної сторони папський легат Поссевіно, який добре розумівся у живописі епохи Відродження. Чех Таннер зазначав, що вони “написані дуже художньо”. Захоплювався ними голландський художник де Бруїн.

Утім, ікони не можна вважати “картинами” в повному значенні. Це не предмет для дозвільного милування, а “вікно в інобуття” (Л. Гумільов). Не обличчя, а “лики”. Не забави, а предмет, що допомагає тим, хто молиться, зосередитися, відійти від земного й кинутися душею до Бога. Ікона як така — це символ. Мир її глибоко символічний, так само як усі деталі — пози святих, їхній одіяг, жести рук, предмети, кольори. Білий колір означає чистоту, святість; зелений — юність, цвітіння; блакитний — колір небесного, божественного; чорний — смерті, зла (навіть чернечі одіяння писали не чорними, а коричневими); червоний — колір життя, вогню, але одночасно й мучеництва. Фарби не змішувалися, іконописці писали яскравими, густими тонами. Зображувався не “мир дольній”, а “мир горній”, де інші закони простору й руху.

Так, іконописці не намагалися зробити зображення об’ємними, малювати тіні. Застосовували “обернечу перспективу”, коли далекі фігури й об’єкти укрупнюються стосовно близьких. Іноді робилося “розгорнення в часі”: кілька зображень, що представляли житіє святого, — це було важливо для неписьменних.

Незважаючи на це, ікона статична. Але спілкування з Богом не терпить суєти руху. А горній мир тим і відрізняється від дольнього, що він постійний. Це та “константа”, незмінна основа буття, до якої повинен у бурхливому й мінливому житті прагнути людський дух. У які б краї не закинула доля православного християнина, він у місцевому храмі відразу, навіть не читаючи напис, впізнає лики Пресвятої Богородиці, св. Іоанна Хрестителя, св. Миколи Чудотворця. Йому не треба заново звикати до них, внутрішньо перебудовуватися.

Однак іконописний канон усе-таки не був заданим раз і назавжди. Він розвивався, хоча й без бурхливих фантазій і хитань світського живопису. Творіння геніальних майстрів, якщо вони на те заслуговували, теж долучалися до нього й збагачували його, як роботи св. Андрія Рубльова. Чудові палехські ікони, внесли в канон яскраві народні мотиви. В XVII ст. з’явилися й ікони “фрязького письма”, де канонічність композиції й символіки сполучалася з “живством” осіб і фігур. З’являлися й нові сюжети, скажімо, стали створювати складні багатофігурні композиції: “Символ віри”, “Не мир, але міч” та ін.

Попит на ікони був дуже великим. У Москві був особливий Іконний ряд, “зайнятий живописцями, що торгують тільки образами” (Павло Алеппський). Головним центром художньої творчості була Оружейна палата. Тут у 1660 р. було організовано “школу царських жалуваних і кормових ізографів”. Жалувані — ті, що отримували постійну платню, “кормові” — ті, що отримували “корм” (оплату) відрядно. Очолював майстерню найкращий художник того часу Симон Ушаков, який створив, наприклад, такі шедеври, як картина “Древо Московської держави”, Іверська ікона Пресвятої Богородиці в Нижньому Новгороді, “Свята Трійця” — за композицією близька до ікони Рубльова, але зовсім інша. Уславилися й іконописці Никола Павловец, Семен Спиридонов, автор ікон “Спас Вседержитель зі сценами діянь і страстей у 28 клеймах”, “Богоматір з Дитиною на троні в 32 клеймах” — кожне “клеймо” в обрамленні головної композиції становить окрему бездоганно виконану “повноцінну” картину зі складним сюжетом.

При Оружейній палаті проводились й реставраційні роботи. Так, за особистою вказівкою царя смоленський єпископ у 1666 р. возив у Москву для “відновлення” дві чудотворні ікони Одигітрії. Царський ізограф Йосип Владимиров написав великий трактат про мистецтво. Були й інші художні центри. Школа іконного живопису при Антонієво-Сійському монастирі під Холмогорами, Іконна слобода Троїце-Сергієва монастиря, де працювало 50 художників, центр у Солі Вичегодській, де виник цілий напрям іконопису, “Строгановська школа”, Ярославська, Новгородська, Псковська, Палехська школи. Вони, до речі, були й школи в буквальному значенні. Тут навчалися художники-початківці, для них були спеціальні посібника з іконописання.

Водночас існував розвинений світський живопис. На Русі не було тільки одного “західного” жанру — зображення оголеної натури. З часів Івана Грозного писалися парадні портрети — “парсуни”. Техніка їхнього виконання трохи поступалася європейській, але за Олексія Михайловича вже наближалася до неї. Збереглися портрети царів, Ордина-Нащокина, Матвєєва, Голіцина, Наталі Наришкіної, Софії Олексіївни та ін., виконані російськими майстрами. Критеріїв “подібності” та “живства” уже цілком дотримувалися. Іноземці згадували, що в Москві поруч з Іконним рядом розташовувався ще один, де “знаходяться малювальники квітів, плодів, видів”. Тобто жанри натюрморту і пейзажу на Русі також були. Хоча про якість їх ми судити не можемо — не дійшло нічого.

Був і такий вид художньої творчості, як “лубок”. Пізніше це слово стало синонімом простенької вульгарної дешевки. А в XVII ст. європейці називали російський лубок “естампами”. Кільбургер, описуючи московський базар, зазначав: “Там і тут багато естампів на дереві”. Техніка виготовлення лубка відповідала саме естампові. Зображення гравірувалося на дошці, і з неї робилися відбитки на папір. З таких листків збереглися одиничні екземпляри, але деякі з них — наприклад, портрет Никона, становлять цілком зрілі зразки: яскраві, багатобарвні, а за технікою малюнка “дадуть фору” сучасним художникам. Ще одним видом світських художніх творів були настінні розписи будинків знаті. Їх прикрашали вигадливими декоративними візерунками, побутовими картинами, зображеннями видатних людей. Рівень цих розписів, як показують збережені фрагменти, також був дуже високим.

Література. У Москві діяли дві друкарні, після приєднання України стали російськими друкарні в Києві й Чернігові, в 1670 р. була відкрита ще одна, при Антонієво-Сійському монастирі під Холмогорами. Московський Друкарський двір був великим і цілком сучасним для тої епохи підприємством, тут працювало вісім верстатів. Видавалися богослужеби, богословські книги, посібники з військової справи, особлива увага приділялася розробці й друкуванню підручників. Так, у 1648 р. була перевидана “Граматика” Мелетія Смотрицького. Це була одна з двох книг, які Ломоносов пізніше назвав “вратами своєї вченості”. Другою стала “Арифметика” Л.Магницького, де наводилися дані не тільки з арифметики, але й з геометрії, фізики, географії, астрономії та інших природничих наук. Вона була видана в 1703 р., але освіту Магницький здобув в XVII ст.

У Київській друкарні в 1674 р. вийшла книга Інокентія Гізеля “Синопсис, или Краткое собрание от разных летописцев о начале славяно-русского народа”, для росіян це був перший підручник з історії, що вважався найкращим до середини XIX ст. і витримав 30 видань. Було видано також “Києво-Печерський патерик”. Книги в Росії дуже цінувалися. Великі бібліотеки збиралися в монастирях, у деяких приказах (особливо в Посольському), при школах, при друкарні грецької мови, у царя, його дітей, у вельмож і купців. Є згадки, що бібліотечки з 3-5 книг були навіть у домах деяких заможних селян.

Вітчизняних друкарських потужностей для задоволення попиту не вистачало. Було багато рукописних або імпортних книг — приватні друкарні Білорусі та Литви спеціалізувалися на друкуванні російських книг і постачанні їх до Росії. У Москві був особливий ряд, “довжиною в милю” де торгували тільки книгами. Розглянемо книжковий світ XVII ст. Звичайно, значну його частину становили різні видання Біблії, Євангелій, Діянь Апостолів, Псалтирі, житія святих. Але була поширена й апокрифічна література: “Слово про древо Св. Хреста”, “Чудо Св. Єгорія про змія”, “Сон Богородиці”, “Про дванадцять мук”, “Письмо Ісуса Христа”, “Страсті Христови”, “Повість про трьох королів-волхвів”. Поширювалися на Русі рукописні єретичні євангелія від Варнави, Никодима, Фоми, псалми Соломона, пісні Давида.

Серед західних перекладів відомі: “Сказання про Сивіллу-Пророчицю”, “Александрія” Гвідона Мессинського (італійця Гвідо де Колумпа), “Повість про Трою”, “Історія про Аттилу, короля угорського”, розповіді з історії Рима й Візантії, лицарські романи: “Повість про Тристана”, “Повість про Бову-Королевичу” (французький роман про Буовиде дантуане) — деякі з цих книжок продавалися на російських базарах ще у XIX ст. Існували “Азбуковники” — наставляння для вчителів, що містили відомості про практичні знання у різних сферах, “Надзиратель” — перекладна практична енциклопедія з питань сільської праці й побуту, “Тайная тайних, або Арістотелеви врата”, “Шостикрил”, “Лопаточник”, “Луцидарій”, що містили великий обсяг даних з природознавства (з домішкою марновірств, але не більше, ніж у тодішній західній науці), “Стінам знамення” — посібник з архітектурі, “Колядник”, “Громник”, різні “Зелейники” — енциклопедії з медицини й лікарських рослин. “Сонник”, “Волховник”, “Про птаха-чарове” стали б до смаку нинішнім аматорам “оккультизму”.

Часто книги привозили з-за кордону й перекладалися за вказівками царя та його оточення. В 1653 р. посольству Репніна-Оболенського було замовлено купити кілька лексиконів (словників), хронограф Пясецького, опис Польщі та її конституцію. Ордин-Нащокін замовив у 1669 р. 82 найменування книг, не менше купував Матвєєв. Єпифаній Славинецький за наказом царя переклав російською мовою “Статути цивільно-урядові” Фукідіда, праці Плінія Молодшого, дві частини “Географії” Страбона, “Анатомію” Везалія, “Громадянство та навчання нравів дитячих” Мефрета, склав збірку 120 авторів “Про град царський” та історію “Про вбивство краля Аггельского” (англійського). Федір Гозвинський переклав байки Езопа, піддячий Андрій Нікіфоров — “Прохолодний вертоград”.

Видавалися або виготовлялися в рукописному вигляді “Зерцала” — збірки історій про знаменитих людей, “Космографія сиреч усього світу опис” Меркатора, переклад праці В. і І. Блау “Позорище всея Вселенная, или Атлас новый”, “Апофегмати” і “Справи Римські” — витяги з грецької та римської історії, “Історія Великих Моголів”, “Фацецит” — перекладена з польської збірка смішних оповідань і жартів, “Василіологіон” — персоналії ассирійських, перських, грецьких, римських царів, трактат “Музи, або Сім вільних мистецтв в особах”. Спеціально для потреб дипломатії в Посольському наказі було складено “Державну велику книгу” з родоводами різних європейських і азіатських монархів, їх повними титулами та історією відносин Росії з їхніми державами. Тут були представлені й біографії російських великих князів. Їхні портрети писали ізографи Іван Максимов і Дмитро Львов, робота тривала 5 місяців.

З авторів другої половини XVII ст. варто згадати св. Дмитра Ростовського, який видав “Четьї-Мінеї”. Він залишив свої записки. Авакум Петров живою народною мовою написав “Книгу бесід”, “Книгу тлумачень”, “Житіє протопопа Авакума”. Андрій Лизлов створив “Скіфську історію”, Каріон Істомін — “Малий” та “Великий” букварі, займався поезією. Емігрант молдаванин Микола Спафарій-Мілеску став автором низки наукових праць, у співавторстві з піддячим Долговим написав книгу “Хрисмологіон”. Були відомі різноманітні “ходіння” — спогади мандрівників з докладними відомостями про країни Сходу, Середньої Азії, Кавказу, наприклад, записки купця Ф.А. Котова.

Існували й фундаментальні географічні праці: “Великий чертеж землі Руської” з описами шляхів, рік тощо, “Чертеж Сибірських земель”, складений стольником П.П. Годуновим, “Описи нових земель сиреч Сибірського царства”. Чудовим географом був архієпископ Холмогорський і Вазький Панас Любимов, справжній учений-енциклопедист, який знав латину, грецьку, німецьку мови, його бібліотека нараховувала велику кількість духовних і близько 100 світських книг. Тут були наставляння з архітектури, “лєчебники”, “космографії”, астрономічні посібники — “Книга нове небо із зірками”, “Книга про комети”. Він сам спостерігав за небесними тілами скрізь “скло зорове кругле в дереві”. Любимов почав будівництво великого кам’яного собору в Холмогорах, заснував цегельний завод. За інформацією, зібраною від “знаючих людей”, склав карти Помор’я і України, створив “Опис трьох шляхів з Поморських країн у Шведську землю”, розробляв проект освоєння Нової Землі.

Художньою літературою в повному розумінні цього слова росіяни не займалися. На Русі людина звикла довіряти написаному, а тим більше друкованому, слову. І якщо вона читала перекладні романи про Тристана або Бову, то вважала, що десь і колись вони справді жили. Вигадувати героїв самим і описувати їхні неіснуючі переживання й пригоди означало свідомо обманювати читачів. А неправда, за православними уявленнями, страшний гріх. Та й, здавалося, навіщо придумувати, якщо в житті й так багато цікавих персонажів, важливих подій, про яких можна розповісти. Інша справа — казка або притча. Тут читач і слухач знає “правила гри”, розуміє умовність сюжету, шукає переносний або дидактичний зміст. Тому брак такої літератури цілком компенсувалося усною творчістю — билинами, старинами, казками, якими зачитуються дотепер. Перші побутові повісті, що виникли й були записані в посадському середовищі саме в XVII ст., також мали багато спільного з казкою або притчею, і так само, як казки, були анонімними. Це “Повість про Савву Грудцина”, “Історія про Фрола Скобєєва”, “Повість про Лихо-Злощастя”, сатирична “Повість про Єрша Єршовича”, “Сказ про те, як риби по суші ходили”, “Притча про старого мужа та молоду дівицю”.

Виникла книжкова поезія. Її родоначальником став Симеон Полоцький — автор віршів, драматичних творів, підручників, богословських трактатів. Він створив “Псалтир римовану” і переклав віршами 10 іноземних книг. Але Полоцький використовував принцип так званого силабічного віршування, поширений у Польщі, який припускав рівну кількість складів у рядках (11 або 13), суміжне римування сусідніх рядків, рими тільки “жіночі”, з наголосом на передостанньому складі. У тогочасній Європі саме силабічні вірші вважалися “правильними”. Але в більшості європейських мов існують фіксовані наголоси. У поляків — на передостанньому, у французів — на останньому складі, тоді як у росіян — на будь-якому. Крім того, західна “наука” віршування вимагала відірвати мову поезії від “підлого вживання”. І за механічного пересадження на російський ґрунт ця “наукова” система виявилася нежиттєздатною. Внаслідок нестикувань з наголосами вірші “розповзалися” й відрізнялися від прози тільки римуванням, а через пишну мову тривалий час залишалися громіздкими й погано читабельними. Лише Тредіаковський та Ломоносов “навели лад” з наголосами й розмірами, а Пушкін повернув поезії народну мову тих самих билин і пісень.

Стосовно музики, то вона була народна й церковна. Народна музика жила не тільки серед простолюдинів, її цінували й у “верхах”. Коллінзу на царському весіллі вона дуже не сподобалася: “Немов під свист вітру волає ціла зграя сов, надриваються галки в гнізді, виють голодні вовки й оглушливо верещать свині”. Але наші предки не нав’язували свої смаки англійцям. Гудочники, домрачеї, цимбальники, дудники, гуслярі, літаврники грали так, як подобалося росіянином. Водночас церковний партесний спів був високим мистецтвом. У Росії складали постійні “станиці”, хорові ансамблі з п’ять півчих. У царя було 5 станиць, у патріарха — 7, зрозуміло, з найкращих голосів. Кожна станиця могла співати автономно, а на святах вони об’єднувалися у великі хори. Був поширений (нотний) запис музики, який мав кілька різновидів — знаменний, путьовий, демественний. Були спеціальні “абетки” з його читання й навчання півчих. Композитори складали церковну музику. Нотні рукописи, що дійшли до нас, записи партитур при виконанні з багатоголоссям, показують, що наспіви були винятково різноманітними, гарними й мелодійними.

Віддавна існував народний театр — виступи блазнів, ляльковий театр зі знаменитим Петрушкою, різноманітні “самодіяльні” інсценування за колядування, на Масницю, Івана Купалу, містерії “пещного дійства”. У 1672 р. за рішенням Олексія Михайловича було засновано професійний театр. Як режисера Матвєєв залучив пастора Грегорі з Німецької слободи. Була створена трупа з 70 акторів. Частину набрали з іноземців, частину — з російських юнаків і хлопчиків (вони грали й жіночі ролі, як у класичному британському театрі). Сценаристом став Симеон Полоцький. Для виступів переобладнали один із не заселених будинків у Кремлі. Сцену влаштували півколом, з декораціями й оркестром. Перша вистава, “Артаксерксове дійство, або Комедія про Есфір”, відбулася 17 жовтня 1672 р. Царю так сподобалося, що він дивився спектакль кілька разів, 10 годин поспіль. Пізніше було побудовано спеціальну “комедійну хоромину” у Преображенському, а режисером став випускник Київської академії С. Чижинський. Було поставлено ще 4 п’єси й 2 балети — “Комедія притчі про блудного сина”, “Давид і Соломон”, “Мала комедія про Баязета і Тамерлана”, “Про Юдіф і Олоферна”, “Орфей і Еврідика”, “Про Бахуса”. Але навіть ця “класика” поєднувалася з народними скомороськими клоунадами, як, наприклад, зі сценками з полоненим солдатом Сусакімом з “Юдіфі”. Засуджений до страти, він прощається “з дев’ятьма мистецтвами” — пияцтвом, блудом і т. п., а потім замість смерті його вдаряють по шиї оселедцем. Грубо? Але навіть у Франції балети й трагедії було прийнято перемежовувати блазнівськими репризами, далекими від витонченого гумору.

Скульптура в Росії була розвинена менше, ніж живопис, оскільки цей жанр не був традиційним і на нього не було попиту. Стосовно вміння, то у виготовленні невеликих статуеток і фігурок з дерева або кістки росіяни цілком могли посперечатися з європейськими скульпторами. Зберігся різьблений складень Никона, на якому різьбярі виконали цілий іконостас! Дерев’яними зображеннями прикрашали будинки, човни, посуд, робили статуетки звірів і птахів. В Україні як матеріал для таких виробів використовували глину. Були на Русі майстри гіпсової скульптури, рельєфів на камені (відомі, скажемо, рельєфи Василя Єрмоліна), майстри литої металевої скульптури, хоча вона й мала прикладний характер, наприклад, застосовувалася для прикраси гармат.

Шедеври створювали російські ювеліри. Вершини це мистецтво досягло саме в XVII ст. Застосовувалася різна техніка — лиття, карбування, зернь, скань, чернь, різні види емалей, фініфть, філігрань, різьблення, гравірування. Дотепер у музеях можна побачити чудові за виконанням чаші, блюда, ковші, кадила, потири, вкриті тонким візерунковим орнаментом жіночі прикраси, наприклад в Оружейній палаті зберігаються потир боярина Морозова, чаша Олексія Михайловича, оклади Євангелій, оклади та ризи ікон. Не менш розвиненим було мистецтво вишивки — майстрині (як простолюдинки, так і знатні жінки) створювалися чудові завіси, воздухи, прапори, одяг священників, ікони.

Архітектура. Нині іноземні туристи приїжджають з усього світу, щоб побачити таке диво, як дерев’яний храм у Кіжах, у XVII ст. подібних див було дуже багато! У кожному селі, у кожному місті. Апофеозом такої творчості стало будівництво в 1667—1671 р. палацу Олексія Михайловича в Коломенському. Він був дерев’яним, складався з 7 “хоромин” для царя, цариці та дітей, мав також палацову церкву, кілька комор для підсобних приміщень. Всі “хоромини” будувалися в 3-4 поверхи й були сполучені переходами, сіньми й сходами. Фантазії майстрів було дано повну свободу, і жодна покрівля будівлі не повторювала іншу. Дах становив казкове нагромадження бань, шатрових покриттів, веж, “бочок”. Все це було багато прикрашено вигадливим різьбленням — арки, ажурні поруччя, ґаночки, двері.

Палац мав 270 кімнат, 3 тис. вікон (зрозуміло, з різьбленими лиштвами). Вигадливим було й внутрішнє оздоблення — різьблені лави, печі, викладені художніми кахлями, а всі стіни були вкриті розписами. Сучасники, у тому числі іноземці, називали Коломенське “архітектурним дивом”, “восьмим чудом світла”. Рейтенфельс писав, що він “весь здається вийнятим зі скриньки завдяки дивним образом мистецьки виконаним прикрасам”. Збереглися імена тих, хто створював цей шедевр. Керували будівництвом плотницький старшина Семен Петров і стрілець Іван Михайлов, бригаду столярів і різьбярів очолював старець Арсеній, входили до неї майстри Клим Михайлов, Давид Павлов, Андрій Іванов, Гарасим Окулов, Федір Микулаев. Виконання позолоті зробив вірмен Богдан Салтанов, а внутрішні розписи здійснювали майстри Оружейної палати під керівництвом Ушакова (палац простояв 100 років і був розібраний у 1767 р. “за старістю”).

Але XVII ст. характеризувався й розквітом російської кам’яної архітектури. Будувалися фортеці, палати, храми, монастирі. Кам’яні церкви стали звичними навіть у сільській місцевості. Типово російським стилем були шатрові храми, де покрівля повторювала форму “намету”, звичайну для дерев’яних церков. Після заборони Никоном шатрового стилю російські архітектори шукали інші форми. Частково поверталися до старовини, так званих новгородського і володимирського стилів, зводили церкви, увінчані “банею у вигляді яблука не для того, щоб уподібнити їхньому зводу небесному, як пояснюють це деякі письменники, але для того, щоб чутно було в них спів священиків” (де Бруїн). Багато храмів мистецьки прикрашали декоративними засобами, уміло використовували гру об’єму, і виникало “чудове узірря”.

Будувалися й кам’яні будинки цивільного призначення. Їх теж прикрашалися колонами й пілястрами, бордюрами з кольорових кахлів, різьбленням по каменю. Іноземці в найзахопленіших тонах писали про Патріарші палати, комплекси Посольського приказу, трьох Гостиних дворів, Печатного й Пушкарського дворів, “чудових домах і палацах” вельмож (Олеарій). Якими вони були, дають уявлення Поганкини палати в Пскові, будинок Коробова в Калузі, палати Романових у Зарядді.

Отже, варто зазначити, жодному із закордонних гостей, що приїжджали в Росію за часів Олексія Михайловича, “культурна відсталість” чомусь не здавалася “очевидною”.

 

1689, 27 серпня Нерчинський договір з Китаєм. Встановлення російсько-китай­ського кордону.

 

 

1689—1740 Життя та діяльність Артемія Петровича Во­линського — астраханського губернатора (1719—1724), кабінет-міністра (з 1738 р.).

 

1690—1718 Життя та діяльність Олек­сія Петровича — старшого сина Петра І. Був задушений у Пет-ропавлівський фортеці.

 

1693—1740 Життя та діяльність Анни Іоаннівни — російської імперат­риці (з 1730 р.).

 

1696, 22 листопада Перший указ про відправлення за кордон дворянської молоді на навчання.

 

1697—1698 Велике посольство Петра в За­хідну Європу.

 

1697—1699 Освоєння Камчатки експеди­цією Володимира Васильовича Атласова.

 

1698 Останній стрілецький бунт.

 

Причинами повстання були тяжкі умови стрілецької служби, а також утиски і свавілля з боку правлячої верхівки і безпосе­редніх начальників. Після придушення повстання за наказом Петра I було страчено близько 2 тис. стрільців. Стрілецькі полки було розформовано, а стрільців разом з їхніми родинами вислано з Москви.

 

1699, 22 січня Запровадження гербового па­перу.

 

Виникнення гербового паперу в Росії можна віднести до часів царювання Петра І, а ініціатива належить простій людині — дворецькому графа Шереметьева Олексію Курбатову. Подейкують, що саме він написав проект, запечатав його і підкинув у так називаний Ямський приказ. Проект дійшов до государя, і коли той ознайомився з ним, то прийшов у захват. Покликаний у палац, Курбатов був нагороджений будинком у Москві та селом. Перше веління про складання кріпосних документів, договорів і чолобитних на гербовому папері Петро видав 22 січня (1 лютого) 1699 р.

Виготовлення і продаж цього паперу було покладено на Оружейну палату, лист коштував від 1/2 копійки (дєньга) до 10 копійок. Продавати її мали “Бородачі” з духовного звання. У перший рік надійшло бл. 17 000 рублів. Через 100 років, як випливає з праць Комісії для перегляду системи податей і зборів 1860 р., держава мала чистий дохід від гербового збору в обсязі до 150 000 руб. Цей доход постійно зростав і через 150років становив уже 11 569 800 рублів, а ще через 10 років — 14 млн. рублів.

Прототип сучасного гербового паперу — з водяними знака­ми — з’явився в 1723 р., тоді ж було створено крамниці у Гостинному дворі в Петербурзі для його продажу.

 

1699, 20 грудня Указ про введення нового календаря: проголошення Нового року 1 січня і ери від Різдва Христова.

 

1700, 3 липня Константинопольський мир з Туреччиною (на 30 років).

Константинопольський мирний договір 1700 р. — угода, укладена 3(13) липня 1700 р. в Константинополі (Стамбулі) між Росією і Туреччиною. Цей мир закріпив результати азовських походів Петра І у 1695-1696 рр. Укладенню договору передувала тривала дипломатична боротьба, що ускладнювалася підтримкою західноєвропейськими дипломатами територіальних вимог Туреччини, тоді як зобов’язання Росії перед Саксонією і Данією вступити у Північну війну змушували її йти на поступки задля найшвидшого досягнення миру та нейтралізації Туреччини.

Угода містила такі умови.

· За Росією залишався Азов з прилеглими територіями та побудовані фортеці Таганрог, Павловськ і Міус.

· Туреччина отримувала частину подніпровських земель, зобов’язавшись зруйнувати там усі укріплення.

· Прикордонна смуга мала бути демілітаризованою.

· Росія дістала право дипломатичного представництва у Константинополі і звільнялася від сплати щорічної данини кримському ханові.

· Для України договір означав насамперед завершення чергового поділу її земель між Річчю Посполитою, Росією і Туреччиною.

У низці угод стосовно територіальних питань (зокрема, Андрусівське перемир’я 1667 р., Бахчисарайський мир­ний договір 1681 р. між Росією, Туреччиною і Кримським ханством та “Вічний мир” 1686 р. між Росією і Річчю Посполитою) Константинопольський мирний договір був документом, що оформив тогочасні на той час кордони України. Договір було укладено на 30 років, але фактично він діяв до листопада 1711р., коли Османська імперія оголосила війну Росії.

 

1700—1721 Північна війна

Учасники війни

1. Росія та її союзники: Данія, Саксонія, Польща, Пруссія, Ганновер.

2. Швеція та її союзники: Лівобережна Україна (Гетьманщина) (з жовтня 1708 р. — офіційно, з грудня 1701 р. — добровольці). Фактична участь українських військ на стороні Швеції: листопад 1708 — липень 1709 р.

Цілі війни

1. Росія. Забезпечити вихід до Балтійського моря, повернути російські володіння в Прибалтиці, втрачені за Столбовським миром 1617 р., переглянути принизливі для

Последнее изменение этой страницы: 2016-08-11

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...