Експлікація агровиробничих груп ґрунтів

Відповідно до наших агровиробничх груп ґрунтів, які приведені в таблиці 3 зробимо коротку характеристику кожного ґрунту.

Типи чорнозему:

Чорнозем поділяють на дві градації: за потужністю гумусового шару і за змістом гумусу. Розглянемо кожну градацію більш докладно.

За потужністю гумусового шару чорнозем підрозділяється на: ³

- надпотужні (потужність понад 120 см);

- потужні (120 - 80 см);

- середньо глибокі (80 - 40 см);

- малопотужні (менше 40 см).

За вмістом гумусу чорнозем можна розділити на:

- огрядні (більше 9%) - забарвлення чорне;

- середньо гумусні (6 - 9%) - забарвлення чорне;

- мало гумусні (6 - 4%) - забарвлення темно-сіра;

- слабогумусние (менше 4%) - забарвлення сіра;

- мікрогумусние (менше 2%) - забарвлення світло-сіра.

За типом чорноземи бувають:

- опідзолені чорноземи;

- вилужені чорноземи;

- типові чорноземи;

- звичайні чорноземи;

- південні чорноземи.

Чорноземи типові займають 35 % загальної площі лісостепо­вої зони і становлять 54,6 % її орних земель. Поширені від перед­гір'їв Карпат на заході до лівого берега Оскола на сході. Сформо­вані на лесових породах під лучними степами і характеризуються потужним гумусним горизонтом (0,6—1,2 м). Вміст гумусу збіль­шується з півночі на південь і з заходу на схід: у цілинних ґрунтах його 5—9 %, в освоєних — 3—5 %. Чорноземи типові мають нейтральну реакцію ґрунтового розчину, високу ємкість вбирання (20—40 мг-екв на 100 г ґрунту), міцну грудкувату структуру. Чорноземи опідзолені поширені в основному на Правобережжі навколо Подільського лісового масиву і в передгір'ях Карпат. Характерною особливістю цього підтипу є глибоке вимивання карбонатів, які «скипають» в породі на глибині 120—140 см. Ос­новна морфологічна ознака опідзолених чорноземів — наявність борошнистої присипки, яка вкриває структурні агрегати в нижній частині горизонту А і у верхній частині горизонту В.

Чорноземи реградовані є результат окультурення опідзоле­них і вилугуваних чорноземів.

Формування реградованих чорноземів це природний ґрунтоутворений процес в місцях повного знищення лісу і розвитку ба­гатої трав'янистої рослинності. У реградованих чорноземів спос­терігається відновлення ознак, властивих чорноземам.

Чорноземно-лучні ґрунти являють собою перехідну ланку ґрунтового покриву між чорноземами і глибокими дерновими (лучними) ґрунтами. їхніми особливостями, якими вони відрізняються від чорноземів, є періодичне зволоження підґрунтовими водами, що зумовлює низку ознак, не властивих чорноземам (той чи інший ступінь оглеєння нижньої частини профілю, дещо більшу гумусність тощо). Ці ґрунти трапляються у лісостепових і поліських ландшафтах на низьких давніх терасах річок, делювіальних шлейфах та зрідка на знижених вододільних рівнинах (близько 3% ріллі колгоспів і радгоспів). Їхніми материнськими породами є звичайно делювій лесовидних суглинків і крейдових мергелів. За глибиною профілю вони є неоднорідними. Переважають глибокі, часто намиті, слабо вилужені. Механічний склад чорноземно-лучних ґрунтів досить різноманітний але найбільше поширені пилувато-легкосуглинкові відміни. За фізичними і фізико-хімічними властивостями чорноземно-лучні ґрунти аналогічні чорноземам, а за вмістом гумусу часто перевершують їх (табл. 14), що й зумовлює високу родючість. Це кращі ґрунти для городини та інших інтенсивних сільськогосподарських культур. Деякі масиви цих ґрунтів треба дренажувати.

Лучні ґрунти- ґрунти, що утворюються у результаті дернового і глейового процесів ґрунтоутворення в умовах надмірного поверхневого зволоження та постійного зв'язку з грунтово-підгрунтовими водами, поза річковими заплавами. Л. г. поширені в основному у лісостеповій і степовій зонах. В типі Л. г. виділяється два підтипи: власне лучні та волого лучні. Власне Л. г. степів і напівпустель мають добре розвинений гумусовий горизонт (20—40 см). Волого лучні ґрунти мають такі ж властивості, як і власне Л. г., але більш зволожені. На Україні Л. г. є найкращими для вирощування природних і сіяних кормових трав та ін. с.-г. культур.

Лучно – болотні ґрунтипоширені в заплавах Тиси й Латориці та їх допливів, на Чорному мочарі та в інших замкнених пониженнях. Сформувалися вони на алювіальних та алювіально-делювіальних відкладах в умовах неглибокого залягання ґрунтових вод під трав'янистою лучною та болотною рослинністю. Займаючи порівняно невеликі площі, ці ґрунти відзначаються значною різноманітністю. Розглянемо лише найбільш типові їх відміни. У наш час ця група ґрунтів дуже видозмінена меліораціями та господарським освоєнням. Вони є прикладом того, як під впливом господарської діяльності відбувається формування культурних меліорованих ґрунтів, загальний тип яких важко й визначити.

Найбільш поширені лучні ґрунти. утворились вони в умовах частого поверхневого перезволоження та неглибокого залягання ґрунтових вод, а тому оглеєні, за винятком тих відмін, які утворились на породах легкого механічного складу. У минулому вони здебільшого покривались лісами, під якими відбувався підзолистий процес ґрунтоутворення. Сліди його залишились у вигляді ущільненого ілювіального горизонту. Таким чином, більша частина ґрунтів оглеєна й опідзолена одночасно.

Гумусовий горизонт глибиною 20...35 см має темно-сіре забарвлення, грудкувато-зернисту структуру, пухкий, в оглеєних відмінах в'язкий і злитий. Перехідний горизонт різної глибини, грудкуватий у не опідзолених і горіхувато-призмовидний — в опідзолених відмінах, порівняно добре гумусований. Материнська порода дуже оглеєна, водоносна.

Лучні ґрунти містять від 4,1 до 7,6% перегною в оглеєних відмінах середньо кислі, рідше — слабо кислі (рН сольове від 4,6 до 5,5) при низьких значеннях гідролітичної кислотності, досить добре забезпечені доступними для рослин формами азоту та калію, дещо гірше — фосфору.

Лучно-болотні ґрунти залягають у пониженнях, де ґрунтові води на глибині 40...50 см. З поверхні до 10...12 см наявний сизувато-сірий гумусовий горизонт, безструктурний, що при висиханні розтріскується на полігональні брили. Перехідний горизонт товщиною близько 25 см помірно гумусований, сірувато-сизий, з іржавими плямами, мокрий, в'язкий, як і весь профіль, містить багато не розкладених решток рослин. Органічної речовини в гумусовому горизонті 9,2...13,2%, вона швидко зменшується з глибиною. Ґрунти сильно кислі, рН сольове дорівнює 4,0-4,5. Після осушення ґрунти придатні під кормові угіддя, але лише після тривалих меліорацій, за допомогою яких сформується структурно гумусовий горизонт, їх можна використовувати в рільництві.

Болотні ґрунти поширені мало. Розрізняють намулувато-болотні та торфувато-болотні відміни. В останніх над намулистим мінеральним ґрунтом розвинувся торфовий горизонт товщиною 10...15 см. Торфову і намулисту масу, яка містить високий процент органічної речовини, можна використовувати для виготовлення торфокомпостів. У зв'язку з високою кислотністю до компостів обов'язково слід додавати вапнякові компоненти для отримання лужної реакції, щоб не закислювати і так кислих ґрунтів Закарпаття.

Дернові глейові ґрунти розповсюджені в понижених елементах рельєфу, по периферіях боліт, на борових терасах, найчастіше – в лісовій зоні. Як і для попереднього типу ґрунту, класифікаційна та номенклатурна приналежність останніх досить дискусійна. Найхарактернішою рисою умов ґрунтоутворення є ґрунтове або поверхневе перезволоження. Типова рослинність – трав'яниста, не виключена і лісова з моховою або трав'янистою підстилкою. Ґрунтотворними породами найчастіше служать флювіогляціальні, давньо алювіальні відклади різного гранулометричного складу. Ґрунти характеризуються акумулятивним профілем типу: H+HPgl+PGl. Властивості їх значно залежать від гранулометричного складу. Порівняно незначне перезволоження веде до збільшення кількості гумусу в легких ґрунтах до 1,5-5%, Сгк:Сфк біля 0,5. ЄП досягає 30-40 мг-екв/100 г ґрунту залежно від гумусованості та гранскладу, реакція середовища слабо кисла або нейтральна, СНО = 80-100%. Суттєвого перерозподілу SiО2 та R203, мулу в типових ґрунтах не спостерігається, хоча помітна тенденція до накопичення останніх в оглеєних горизонтах.

Можна виділити такі підтипи дернових глейових ґрунтів: опідзолені (H+He+HPigl+PGl) характеризуються деякою освітленістю He-горизонту, завдяки наявності в ньому присипки SiO,, а також ущільненням перехідного горизонту; вилугувані (H+HP/Kgl+PKGl) закипають у нижній частині профілю.

Роди цих ґрунтів пов'язують з хімічним складом ґрунтових чи поверхневих вод, які беруть участь у перезволоженні: – карбонатні (Нк+HPKgl+PKGl); – засолені (Hs+HPgls+PGls); – ортзандові або ортштейнові (Hgl+R,Rg+PGl), у профілі наявний бурувато-червоний зцементований горизонт акумуляції півтора оксидів потужністю більше 5 см, найчастіше це піщані ґрунти.

Види виділяють за ступенем оглеєння: поверхнево-глейові (HG1+HP+P); поверхнево-глеюваті (Hgi+HP+P); грунтово-глейові (H+HPgl+PGI); грунтово-глеюваті (H+HP+Pgl); глибоко глейово-елювіальні (H+HP+PEgl+PGI), у верхній частині материнської породи формується інтенсивно відмитий від глинистих речовин елювіально-глейовий горизонт завдяки сильно мінливому протягом року рівню ґрунтових вод.

Даний тип ґрунту має високу потенційну родючість, але потребує поліпшення водно-повітряного режиму (достатньо агромеліоративних заходів), після чого він стає придатним для вирощування технічних, овочевих і кормових культур.

Таблиця 4