Містер Мартін (тим самим монотонним, співучо-протяжним голосом).

Чудасія та й годі! Це ж треба, щоб так все збігалося! Дивина! Може, вона, люба пані, одна й та сама, що в вас, що у мене? Місіс Мартін. От чудасія! Все може бути, любий пане. Вони досить довго мовчать... Годинник б´є двадцять дев´ять разів. Містер Мартін, добре подумавши, підводиться і повільно рухається у бік місіс Мартін, яка, ошелешена урочистістю ходи містера Мартіна, й собі підводиться.

Містер Мартін (тим самим монотонним, співучим голосом). Так от, люба пані, гадаю, тепер не лишилося жодного сумніву, що ми з вами бачилися й раніше і що ви доводитеся мені дружиною... Елізабет, ось я тебе і знайшов! Місіс Мартін спроквола наближається до містера Мартіна... Не міняючи кам´яного виразу обличчя, вони обнімаються... сідають в одне крісло й одразу засинають.

(Переклад з франц. Володимира Діброви)

Звісно, від «Едіпа-царя» до «Голомозої співачки» Йонеско та «Чекаючи на Ґодо» Беккета відстань величезна. І все ж як для античної, так і для новочасної драми притаманні певні спільні розпізнавальні ознаки. У видозміненій формі тут продовжує діяти арістотелівське визначення цієї літературної форми як наслідування важливої і завершеної дії, що реалізується через діалог, а не у формі розповіді, і викликає - через співчуття і жах - катарсис. Щоправда, під дією треба мати на увазі словесну дію (акт висловлювання), а наслідування розуміти широко: як різноманітні форми мистецької імітації - від правдоподібної, звичної, упізнаваної до цілковито відмінної од щоденного нашого досвіду, штучно сконструйованої для досягнення певного естетичного ефекту.

Так із первісного карнавалізованого дійства, внаслідок виокремлення певних часткових жанрових ознак та їх усталення в окрему жанрову традицію, розвинувся широкий діапазон жанрових видозмін: трагедія, власне драма, комедія, інтермедія, водевіль, фарс, мелодрама, драматична поема та ін.

Жанрова дифузія.

Протилежними, але нерозривно пов´язаними зі жанровою диференціацією є процеси синтезу - контамінація і дифузія. Ці поняття означують різні способи міжжанрової і міжродової взаємодії. Внаслідок контамінації (поєднання двох жанрових структур) народжуються нові різновиди (роман-притча, роман-казка, роман-есе). Процеси дифузії (взаємопроникнення елементів різних родів і жанрів) були інтенсивними в романтизмі, наприклад, у поемі «Гайдамаки» Т. Шевченка взаємодіють елементи епосу (розповідь про повстання і кохання Яреми та Оксани), лірики (філософські відступи) і драми (діалогічний характер розділів «Конфедерати», «Свято в Чигирині», «Лебедин»).

У практиці сучасних письменників спостерігаємо такі жанрові найменування, як «повість-притча», «казка-памфлет», «роман-балада», «поема-колаж» тощо. Причини жанрової подвійності або невідповідності різні. Часом письменник дає фальшивий сигнал з іронічним підтекстом, спрямований на активізацію сприйняття. Як приклад метафоричного використання сиґналів жанрової ідентифікації Нонна Копистянська навела «Оду на честь авторів білля проти нищителів машин» Байрона, де модифікація - сатирична ода - визначається невідповідністю між жанровим означенням у заголовку (ода) і викривальним змістом, дошкульним пафосом памфлетуПриклади такого «перебігу» жанрів в інше стильове річище знаходимо і в нашій літературі, згадати хоча б «Лісову ідилію» І. Франка, «Оду чесному боягузові» І. Драча, роман «Дикий мед» Л. Первомайського, що має підзаголовок «сучасна балада».

З контамінацією, дифузією, метафоричним використанням сиґналів жанрової ідентифікації пов´язана деканонізація жанру - свідоме відштовхування від жанрового прототипу і руйнування жанрових умовностей. Наприклад, мало подібного між одами Піндара й «Одою молодості» Адама Міцкевича чи «Одою Шарлеві Фур´є» Андре Бретона, у яких спостерігаємо метафоричне авторське перенесення жанрового імені на твори значно відмінної жанрової структури, і все ж цей жанр можна розпізнати за циклічною будовою й піднесеним звучанням.

Натомість авторське визначення «Мертвих душ» як «поеми» аж ніяк не розраховане на жанрову ідентифікацію твору, а має образний концепт: виражає іронічне ставлення до предмета зображення, інтертекстуально спрямовуючи увагу читача на контрастне зіставлення традицій ліро-епічного жанру («оспівування» великих людей і героїчних подій) із сатиричним змалюванням безрадісної російської дійсності. Тому незвичні авторські підзаголовки, такі як «симфонія», «акварель», «студія», є не лише своєрідною вивіскою, що рекламує жанрові властивості твору, а й концептуальним елементом, специфічним кодом порозуміння письменника з читачем

Під жанровим синтезом (від грец. synthesis - поєднання, сполука) мають на увазі творення складної структури, у якій різнорідні елементи сплавлені в єдине ціле. Синтетичними (чи симфонічними) часто називають жанри роману й епопеї з огляду на багатотематичність, панорам- ність зображення, психологізм, поліфонічність. Щоправда, з огляду на авторську позицію і перспективу бачення персонажа Михаїл Бахтін у праці «Проблеми поетики Достоєвського» («Проблемы поэтики Достоевского», 1929, 1963) відмежував тип «поліфонічного роману» Рабле, Свіфтй, Достоєвського від «монологічних» романів «величезної більшості інших письменників», серед яких - твори Л. Толстого, Тургенева, Гончарова та інших.

Специфічне явище - синтез на межі мистецтв. Такий синтез, що є умовою існування драматургії, спричинив появу нових жанрів, як-от кіносценарій, кіноповість, кіноновела, а також - розквіт художньої документалістики (зокрема біографічної і мемуарної літератури) та есеїстики (поєднання мистецького і філософського та наукового мовлення). Цветан Тодоров навіть запропонував відмовитися від опозиції між літературними і нелітературними жанрами на користь «типології дискурсів», висуваючи серед інших такий аргумент, що лірична поезія має більше спільного з молитвою, аніж з історичним романом на кшталт «Війни і миру». Так само Жак Дерріда руйнував традиційне протиставлення наукового, історичного та філософського письма художній літературі.

Деканонізація жанрів, їх гібридизація, дифузія і взаємозаміна не є випадковими - поступово посилюючись у національних літературах, ці процеси стали характерними естетичними орієнтаціями доби Модерну й Постмодерну, означивши розширення творчої свободи митця і публіки.