Органи місцевого самоврядування.

Державно-політичний механізм Японії, що існував аж до капітуляції 1945 року характеризувався бюрократично-централізованою системою місцевого керування. З набранням чинності конституцією 1947 р. і Закону Японії «Про місцеве самоврядування» 1947 р. позначилася тенденція децентралізації місцевого управління. Конституція закріпила принцип «дзити» (місцевого самоврядування), що склав поряд із принципами народного суверенітету, верховенства парламенту основу післявоєнного державного ладу Японії.

Ядром системи джерел права, що регулюють основи місцевого самоврядування, є Закон Японії «Про місцеве самоврядування», що містить понад 300 статей. Поряд із цим законом діють кілька десятків інших нормативних актів – законів, урядових указів, актів різних міністерств і відомств. Серед них закони Японії: «Про місцевих комунальних службовців» (1950 р.), «Про сільськогосподарські комітети» (1951 р.), «Про місцеві комунальні підприємства й про трудові відносини на них» (1952 р.), «Про поліцію» (1954 р.) та ряд законів (1947-1950 р.), що визначають механізм фінансування органів місцевого самоврядування: «Про місцеві фінанси», «Про ліцензування місцевих позик», «Про власні місцеві податки», «Про місцевий переданий податок» тощо. У ці закони згодом вносилися численні зміни, але основні їхні положення продовжують діяти дотепер.

Сучасне японське правознавство розрізняє принцип місцевої автономії, автономію місцевої громади й автономію жителів.

Принцип місцевої автономії означає автономію адміністративно-територіальної одиниці від держави. Місцева громада самостійно визначає свої мети й досягає їх шляхом незалежного функціонування своїх органів.

Автономія місцевої громади пов'язана із внутрішньою організацією й формами діяльності адміністративно-територіальних одиниць і припускає управління місцевої громади самими громадянами, що проживають на її території.

Нарешті, автономія жителів характеризується вперше закріпленої в Законі Японії «Про місцеве самоврядування» (ст. 74-88) процедурою проведення локального референдуму у зв'язку з подачею певною частиною населення адміністративно-територіальних одиниць петицій про прийняття, скасування або зміну місцевих постанов, про проведення інспекції діяльності місцевих зборів, відкликанні їхніх депутатів, звільненні з посади глав місцевих органів і інших посадових осіб. Крім того, Конституція встановлює (ст. 95), що спеціальний закон, застосовуваний у відношенні тільки одного місцевого органа публічної влади, може бути виданий парламентом не інакше як за згодою більшості виборців, що проживають на території відповідного місцевого органа публічної влади.

Реальний ступінь автономії місцевих громад визначається складним механізмом їхньої взаємодії із центром. Координація діяльності центральних і місцевих органів, а також місцевих органів між собою покладена на створене в 1960 році Міністерство по справах самоврядування («дзидзисе»). В умовах фінансової залежності місцевих органів від центрального правління чиновники цього міністерства фактично управляють діяльністю органів місцевого самоврядування. Відповідно до Закону Японії «Про місцеве самоврядування» (ст. 245), керівники центральних міністерств і відомств, у тому числі міністр по справах місцевого самоврядування, наділяються правом робити "технічне сприяння" місцевим органам і давати їм "ради", організувати при цьому всебічну інспекцію місцевих органів. У випадку делегування повноважень місцевим органам контроль центра значно підсилюється.

У Японії склалася дволанкова система місцевого самоврядування (префектури й муніципалітети). Префектури й муніципалітети являють собою звичайні органи місцевого самоврядування, поряд з якими можуть створюватися особливі органи місцевого самоврядування - особливі столичні райони, корпорації регіонального розвитку, асоціації органів місцевого самоврядування, фінансово-промислові округи. Особливі органи місцевого самоврядування створюються спеціально для рішення конкретних завдань (наприклад, для реалізації спільними зусиллями великомасштабних будівельних проектів тощо).

Префектуральний рівень іменується «тодофукен» – за назвою чотирьох основних систем місцевого самоврядування цього рівня. Територія Японії розбита на 43 префектури «кен», одну спеціальну міську префектуру «те» (Токіо), дві префектури «фу» (Осака й Кіото) і одну префектуру «до» (Хок-Кайдо). Відмінностей у правовому статусі цих префектур практично не існує. Термінологічні розходження пояснюються культурно-історичними причинами, фізико-географічними й соціально-економічними обставинами. Так, наприклад, назва префектури «те» – китайський синонім японського слова «мияко», яким позначається місце, де розташований імператорський палац (саме тому Токійська префектура й одержала найменування «те»).

Префектури «кен» називають сільськими префектурами. Поняття сільської префектури в цей час представляється в значній мірі умовним, оскільки практично у всіх цих префектурах сільське господарство й рибальство вже не займають домінуючого місця в структурі зайнятості населення.

До муніципального рівня відносять міста («си»), селища («ті/мати») і села («сон/мура»). Тому названий базовий рівень системи місцевого самоврядування інакше називають «сите сон». Всі одиниці місцевого самоврядування муніципального рівня мають однаковий правовий статус, незважаючи на розходження в їхніх розмірах.

Особливий статус наданий так званим спеціальним містам «ситэй тотш», до числа яких урядовими указами віднесено одинадцять міст із населенням понад півмільйон людей (Осака, Нагоя, Саппоро, Кіото й ін.). Спочатку ці міста були виведені з-під юрисдикції префектур, на території яких вони перебували. Поряд з муніципальними функціями спеціальні міста здійснювали й ряд важливих префектуральних функцій (землевпорядження, охорона здоров'я, соціальне забезпечення й ін.). Так тривало до 1956 р., коли в Закон Японії «Про місцеве самоврядування» були внесені зміни, що фактично зрівняли статус спеціальних і звичайних міст. До спеціальних міст прирівняні особливі столичні райони.

Японське законодавство встановлює чіткі критерії розмежування міської й сільської місцевості. За Законом Японії «Про місцеве самоврядування» (ст. 8) для одержання статусу міста населений пункт повинен відповідати наступним вимогам: 1) його населення повинне перевищувати 50 тис. чоловік; 2) більше 60 % житлових будов повинні перебувати в центральній частині населеного пункту: 3) понад 60 % населення повинні бути зайняті в промисловості й торгівлі або інших галузях, типових для міста; 4) населений пункт повинен мати міські спорудження й службами, перелік яких визначається актами органів префектури.

Обсяг компетенції місцевих органів закріплений у Конституції й Законі Японії «Про місцеве самоврядування». У ст. 94 Конституції Японії це зроблено в самому загальному виді, а саме: місцеві органи публічної влади мають право управляти своїм майном, вести справи й здійснювати адміністративне керування; вони можуть видавати свої постанови в межах закону. Загальний перелік функцій місцевих органів визначається в ст. 2 Закону Японії «Про місцеве самоврядування» й нараховує понад 20 напрямків. Органи місцевого самоврядування повинні вносити плановий початок у розвиток своїх територій, створювати й підтримувати в належному стані необхідні для життєдіяльності інфраструктури, сприяти місцевому підприємництву, насамперед дрібному і середньому, займатися питаннями початкової й середньої освіти, охорони здоров'я тощо.

Функції, виконувані місцевими органами, можуть бути об'єднані в три основні групи:

1) властиво місцеві функції;

2) «адміністративні повноваження», під якими розуміються функції, що носять місцевий характер, але вимагають при їхній реалізації державного примусу й санкцій у випадку їхнього порушення з боку громадян;

3) функції, делеговані центральними відомствами. На 1989 р. перелік справ, що ставляться до компетенції державних органів, які доручено виконувати губернаторам, містив 126 пунктів, мерам найбільших міст – 28, главам міст, селищ і сіл – 51 . Здійснення цих справ повинне фінансуватися з державного бюджету. Таким чином, губернатори, мери й старости, будучи органами місцевого самоврядування, одночасно виступають і як органи держави. За виконання делегованих функцій глави місцевих адміністрацій відповідають перед відповідними міністрами Кабінету міністрів Японії.

Розмежування функцій місцевого самоврядування між префектурами й муніципалітетами загалом закріплене в ст. 2 Закону Японії «Про місцеве самоврядування». На муніципалітети покладає виконання всіх функцій місцевого самоврядування, крім тих, реалізація яких виходить за межі окремих муніципалітетів. Такі функції стосуються компетенції префектур. На префектури покладає й координація діяльності муніципалітетів, що перебувають на їхній території.

У кожній одиниці адміністративно-територіального поділу безпосередньо виборцями формуються префектуральні (міські, селищні, сільські) збори. Міські збори обираються терміном на 4 роки. У Законі Японії «Про місцеве самоврядування» допускається для селищного й сільського рівня можливість заміни місцевих зборів таким інструментом безпосередньої демократії, як загальні збори (схід) жителів селища або села. Однак на практиці на цьому рівні найчастіше формуються представницькі збори.

Конституція (ст. 93) відводить місцевим зборам роль дорадчого органа. Основними повноваженнями таких зборів є (ст.ст. 96-100 Закону Японії «Про місцеве самоврядування»): 1) прийняття нормативних актів; 2) затвердження місцевих бюджетів; 3) установа місцевих податків, штрафів; 4) висновок господарських договорів; 5) принципові питання керування муніципальними підприємствами; 6) проведення розслідування діяльності місцевих виконавчих органів і ін.

Склад місцевих зборів залежать від чисельності населення: префектуральні збори нараховують від 40 до 120 членів, міські збори – від 30 до 100, селищні й сільські – від 12 до 30.

Головою місцевої адміністрації в префектурі є губернатор, у містах і селищах – мер, у селах – староста. Всі ці посадові особи обираються безпосередньо населенням, що проживає в даній адміністративно-територіальній одиниці, строком на 4 роки.

Голова місцевої адміністрації крім виконавчо-розпорядницьких повноважень має право вносити на розгляд місцевих зборів проекти рішень загального характеру, накладати відносне вето на рішення зборів (це вето переборюється, якщо збори вдруге приймають рішення більшістю в 2/3 голосів), достроково розпускати збори. Він наділяється правом припиняти або не виконувати дії центральних відомств на своїй території. До інших повноважень голови місцевої адміністрації ставляться: загальне управління й контроль за всіма громадськими організаціями неполітичного характеру, що перебувають на території місцевої громади; призначення частини виконавчого й допоміжного персоналу (віце-губернатора, віце-мера, головного скарбника й ін.).

Виконавчі функції в місцевих органах виконують різні адміністративні комісії – по утворенню, по справах персоналу, суспільної безпеки, по праці й ін. Ці адміністративні комісії мають значну самостійність, що забезпечується порядком їхнього формування: вони призначаються головою місцевої адміністрації за згодою місцевих зборів або обираються місцевими зборами.

Закон Японії «Про місцеве самоврядування» встановлює, що число департаментів для столичної префектури й відділів для інших префектур залежить від чисельності проживаючого в префектурах населення. У Законі втримується зразковий розподіл функцій між підрозділами й посадовими особами виконавчої влади на місцях.

Важливою гарантією автономії місцевої влади виступає виділення місцевої служби в якості особливого, самостійного виду публічної служби. Основними джерелами правового регулювання місцевої публічної служби є: Закони Японії «Про місцеву публічну службу» (1951 р.), «Про зайняті в сфері публічного утворення» (1949 р.), «Про місцеве публічне підприємство» (1952 р.), «Про трудові відносини на місцевому публічному підприємстві» (1952 р.). Місцева публічна служба також підрозділяється на «звичайну» і «особливу». На «особливій службі» перебувають посадові особи, що обираються, їхні секретарі, а також особи, що перебувають на тимчасових посадах. На «звичайній службі» складаються всі інші службовці, включаючи співробітників освітніх установ і місцевих органів поліції.

Відзначимо, що в ряді випадків виявляється непросто розділити службовців одного відомства на державні («кока комуин») і муніципальні («тихо комуин»). Для прикладу можна взяти такі органи як поліція. Всі співробітники Головного поліцейського управління й управління поліцейськими округами відносять до державних службовців і відповідно підпадають під чинність Закону Японії «Про державних службовців» (1947 р.). Співробітники поліції префектури у званнях від молодшого директора поліції й вище відносяться до державних службовців, а у званнях від старшого інспектора поліції й нижче – що служать муніципальним органам, діяльність яких регулюється відповідно до Закону Японії «Про місцеву публічну службу» (1951 р.). Від того, на якій службі – державній або залежить їх правовий статус.

Якісне функціонування місцевої публічної служби забезпечують створювані на місцевому рівні комісії зі справ персоналу. Ці комісії створюються в префектурах, а також у великих містах. При проведенні іспитів вони можуть співробітничати з Радою по справах персоналу, а також передавати свої повноваження іншим органам і установам.

Реалізуючи свої повноваження, органи виконавчої влади й місцевого самоврядування, приймають відповідні нормативні підзаконні акти.

Кабінет Міністрів Японії видає урядові укази. Найбільш важливі урядові укази йменуються «шейрей», інші – «мейрей». Всі урядові укази відповідно до Конституції (ст. 74) підписуються компетентними державними міністрами й контрассигнуются прем'єр-міністром.

Значна частина актів управління – це численні накази міністрів. Цунео Інако відзначає, що величезний обсяг підзаконних актів серйозно ускладнив розуміння громадянами не тільки адміністративного права в цілому, але навіть і тих законів, які безпосередньо регламентують їхнє життя й професійну діяльність. Різні органи (комісії, агентства й т.д.), що функціонують при правлінні, можуть приймати загальнообов'язкові нормативні акти – правила.

Крім того, міністри, керівники бюро, департаментів і інші посадові особи видають відомчі циркуляри. Вони, як правило, не є джерелами права, оскільки не містять нової норми й інтерпретують для нижчестоящих посадових осіб положення законів і підзаконних актів. Відомчі циркуляри можуть бути оскаржені в суді [19].

При прийнятті нормативних актів адміністративними органами істотне значення має думку, висловлювана із цього приводу консультативними органами, формованими при органах управління. У їхній склад входять видні політичні діячі, представники підприємницьких кіл, учені тощо. Члени консультативних органів, як правило, призначаються самими адміністративними відомствами.

Закон Японії «Про місцеве самоврядування» від 17 квітня 1947 року визначає те, що муніципальні збори в межах своєї компетенції, приймають локальні нормативні акти – положення («дзьорей»). В них можуть установлюватися навіть кримінально-правові санкції (максимальне покарання за порушення норм «дзьорей» – позбавлення волі строком до двох років). Муніципальне управління приймає локальні урядові укази. Свої правила задають виконавчі органи муніципалітетів. Акти мера (старости) іменуються «кисоку» [20].

Акти органів місцевого самоврядування не повинні суперечити нормам, видаваних центральною владою. У протилежному випадку вони визнаються недійсними (ст.ст. 14, 15 Закону Японії «Про місцеве самоврядування»).

Крім нормативних актів, прийнятих у процесі реалізації відповідних повноважень, органи управління можуть видавати нормативні акти в порядку делегованого законодавства. Практика законотворчості в Японії з усією очевидністю показала, що в сучасних умовах практично неможливо обійтися без делегованого законодавства.

Делегування парламентом своїх законодавчих повноважень повинно бути конкретизоване вказівкою строку, на який повноваження передаються, а також кола осіб – одержувачів делегованих повноважень. Верховний суд Японії у своєму рішенні від 13 травня 1952 року затвердив цей принцип, заборонивши надання виконавчої влади «carte blanche» у відношенні нормотворчості в конкретній сфері державного управління.

Акти делегованого законодавства набувають чинності після їхнього видання Кабінетом Міністрів Японії і на найближчій сесії парламенту затверджуються резолюцією обох палат або набувають чинності тільки після затвердження парламентом чи взагалі не підлягають затвердженню й представляються депутатам парламенту тільки для інформації (списком).

Що стосується нормативних актів, які не підлягають парламентському затвердженню, вони повинні видаватися тільки на підставі законів, раніше прийнятих парламентом. Однак у своїй практичній діяльності Кабінет Міністрів Японії часто не дотримується цього обмеження.

Предмети делегованого законодавства можуть бути самими різними. Так, антимонопольне законодавство передбачає делегування певних повноважень Комісії зі справедливої торгівлі, що реалізує їх через видання своїх правил, директив і повідомлень.

Делеговане законодавство може торкатися навіть основних прав людини. Так, наприклад, у ст. 102 Закону Японії «Про державних службовців» встановлюється заборона для державних службовців на участь у політичній діяльності під погрозою позбавлення волі строком до трьох років. Однак саме поняття «участь у політичній діяльності» у Законі не визначається. Визначення було дано в підзаконному акті, виданому Радою по справах персоналу. Правомірність нормування порядку реалізації політичних прав у підзаконних актах розглядалася в порядку конституційного контролю. Верховний суд у цьому випадку визнав конституційним відповідний акт Ради по справах персоналу [21].

У деяких випадках Верховний Суд Японії у порядку конституційного контролю може визнавати акти делегованого законодавства такими, що суперечать Конституції Японії.

КИТАЙ

Відповідно з Конституцією від 4 грудня 1982 р. за формою державного правління Китайська Народна республіка (КНР) є соціалістичною народною республікою. В Китаї на центральному рівні існують шість владних структур: Всекитайські Збори народних представників, Голова Китайської Народної Республіки, Державна Рада, Центральна Військова Рада, Верховний Народний Суд і Народна Прокуратура.

Голова Китайської Народної республіки (КНР Державна Рада, Центральна Військова Рада, Верховний Народний Суд і Верховна Народна Прокуратура) утворюються Всекитайськими Зборами Народних Представників і є підзвітними йому і його Постійному Комітету. Всекитайські Збори Народних Представників – найвищий орган державної влади.

Законодавча влада Всекитайських Зборів Народних Представників має повноваження вносити поправки до Конституції КНР, розробляти та виправляти основні закони держави: кримінальний кодекс, цивільний, процесуальний кодекс, закони про державні заклади тощо.

Всекитайські Збори Народних Представників мають повноваження обирати, призначати, звільняти з посади працівників і керівників інших вищих органів державної влади.

Всекитайські Збори Народних Представників мають повноваження приймати важливі державні рішення: розглядати і затверджувати доповіді про виконання планів народногосподарського і соціального розвитку, розглядати і затверджувати проект державного бюджету і звіти про його виконання, затверджувати створення адміністративних одиниць на рівні провінцій (автономного району, міст центрального підпорядкування), виносити рішення стосовно утворення особливих адміністративних районів їх політичного устрою, виносити рішення стосовно питань війни і миру.

Всекитайські Збори Народних Представників мають повноваження здійснювати контроль за роботою інших вищих державних органів. Здійснюють контроль за дотриманням Конституції КНР. Відповідно до Конституції КНР Державна Рада, Верховний Народний Суд і Верховна Народна Прокуратура формуються Всекитайськими Зборами народних представників і є підзвітні та підконтрольні йому. Здійснюючи контрольну функцію, Всекитайські Збори Народних Представників контролюють від імені народу роботу уряду та інших державних органів. Це є важливим фактором нормального функціонування державного апарату у відповідності до закону.

Відповідно до Конституції КНР та інших законів КНР сесії Всекитайських Зборів Народних Представників скликаються Постійним Комітетом Всекитайських Зборів Народних Представників раз на рік, зазвичай у першому кварталі. Всекитайські Збори Народних Представників кожного скликання обираються на 5 років. Постійний Комітетет Всекитайських Зборів Народних Представників – це постійно діючий орган вищого державного владного і законодавчого органу, виконує вищі владні та законодавчі повноваження в перервах між сесіями ВЗНП. До складу Постійного Комітету Всекитайських Зборів Народних Представників входить 2979 депутатів.

Члени ПК Комітету Всекитайських Зборів Народних Представників не можуть займати посади в державних, адміністративних, судових і прокурорських закладах, у зв’язку з тим, щоб ПК Комітету Всекитайських Зборів Народних Представників могли ефективно здійснювати контроль за роботою вказаних закладів.

Голова КНР – голова держави, верховний представник КНР як в країні, так і за її межами. Інститут Голови держави – самостійний орган державної влади, важлива складова частина державного устрою. У відповідності з міжнародною практикою, Голова КНР, як і інші голови більшості держав, володіє прерогативою проголошення законів, найвищого дипломатичного представництва.

Відповідно до Конституції КНР до повноважень Голови КНР належать: проголошувати про вступ в силу прийнятих ПК Комітету Всекитайських Зборів Народних Представників законів, призначати членів Держради, на підставі рішень Комітету Всекитайських Зборів Народних Представників та його Постійного Комітету, оголошувати амністію, видавати укази про надзвичайний стан, від імені КНР приймати іноземних послів, призначати та відкликати надзвичайних уповноважених послів КНР в інших країнах, ратифікувати і розривати договори і угоди з іншими країнами. В Китаї інститут Голови держави фактично є інститутом колективного керівництва, оскільки Голова КНР підпорядковується Комітету Всекитайських Зборів Народних Представників, безпосередньо виконуючи волю Комітету Всекитайських Зборів Народних Представників – вищого органу державної влади.

Державна Рада КНР – Центральний народний уряд, найвищий орган виконавчої влади. До складу Ради входять Прем’єр, заступники Прем’єра, члени Держради, голови міністерств та державних комітетів, Головний ревізор, Відповідальний секретар. Кандидатуру на посаду Прем’єра висуває Голова КНР, затверджує Комітет Всекитайських Зборів Народних Представників; голова КНР призначає Прем’єра Держради. Термін повноважень Держради кожного скликання 5 років. Перебування членів Держради на посаді не повинно перевищувати двох скликань. В роботі Держради втілюється принцип відповідальності Прем’єра за роботу уряду і відповідальності міністрів та начальників держкомітетів за роботу своїх підрозділів. У зовнішньополітичній діяльності члени Держради можуть від імені Прем’єра брати участь у важливих заходах; Головний ревізор відповідає за керівництво аудиторською роботою, здійснюючи контроль за видатками і прибутками державного бюджету; Відповідальний секретар Держради, діючи під керівництвом Прем’єра, відповідає за поточну роботу уряду і керує роботою канцелярії Держради. На Державну Раду покладений обов’язок втілювати в життя курс і політику КПК і законодавчі акти, прийняті Комітетом Всекитайських Зборів Народних Представників. Вона керує внутрішніми та зовнішніми справами, обороною, фінансами, економікою, культурою та просвітницькою роботою в Китаї.

За формою державного устрою Китай є унітарною державою. Відповідно до Конституції КНР в країні прийнято трьохступеневий адміністративний поділ: країна поділена на провінції, автономні райони та міста центрального підпорядкування; провінції та автономні райони поділені на автономні округи, повіти, автономні повіти та міста; повіти та автономні повіти поділені на волості, національні волості та поселення. Автономні райони, автономні округи та автономні повіти є територіями національної автономії.

За необхідності держава може утворювати особливі адміністративні райони. На сьогодні країна поділена на чотири міста центрального підпорядкування – Пекін, Шанхай, Тяньцзінь, Чунцін; 23 провінції – Хебей, Шаньсі, Шеньсі, Цзілінь, Хейлуньцзян, Цзянсу, Чжецзян, Аньхой, Фуц-зянь, Цзянсі, Шаньдунь, Хенань, Хубей, Хунань, Гуандун, Хайнань, Сичуань, Гуйчжоу, Юньнань, Ганьсу, Цінхай, Ляонін, Тайвань; 5 автономних районів – Автономний район Внутрішня Монголія, Гуанси-Чжуанський, Тибетський, Нінся-Хуейський, Синьцзян-Уйгурський автономні райони. 1 липня 1997 року офіційно був створений особливий адміністративний район Сянган (Гонконг), а 20 грудня 1999 року офіційно був створений особливий адміністративний район Аоминь (Макау).

Політична система КНР

Політична (у тому числі й державна) влада в Китаї здійснюється через ряд політичних інститутів і відносин, які характеризуються як взаємозв’язком, так і диференційованістю, становить політичну систему Китаю. Інститути – це структурна характеристика політичної системи, а норми відносин – функціональна. Велике значення в політичній системі КНР мають основні політичні, точніше, організаційно-політичні інститути – соціалістична держава, Комуністична партія Китаю, демократичні партії, Народна політична консультативна Рада, громадські організації та об’єднання, засоби масової інформації. Ці інститути створюють основу політичної системи КНР – механізми здійснення влади. До політичної системи КНР також включаються політичний режим, ідеологія – марксизм-ленінізм, ідеї Мао Цзе-дуна, релігійні общини та церква, а також право як регулятор суспільних відносин. Важливим інститутом політичної системи Китаю є Комуністична партія Китаю. У Конституції зазначається особлива роль КПК в історії країни: перемога в революції та успіхи в будівництві соціалізму в минулому та майбутньому пов’язуються з її керівництвом. У Статуті Комуністичної партії Китаю, прийнятому на її XII з’їзді 1982 р., КПК називається «керівним ядром справи соціалізму в Китаї». Статус Комуністичної партії як єдиної керівної та правлячої партії закріплено Конституцією Китаю. Хоча в Китаї, крім КПК, існують ще вісім демократичних політичних партій, в юридичній літературі її характеризують як однопартійну країну, тому що тільки Комуністичній партії надано статус практично державної партії. Демократичні партії входять до політичної системи в рамках «Єдиного патріотичного фронту» Китаю. Існування цих партій дає підстави стверджувати, що в країні мають місце багатопартійність, багатопартійне співробітництво під керівництвом КПК, що являють собою «особливість та перевагу політичної системи Китаю». На сьогодні в КНР існують і функціонують такі демократичні партії: Революційний комітет гоміндану Китаю (заснований 1948 p.); Демократична ліга Китаю (створена 1941 p.); Китайська асоціація демократичного національного будівництва (1945 p.); Селянсько-робітнича демократична партія Китаю (1930 p.); «Партія Чжі-гундан» («Прагнення до справедливості») (1947 p.); «Товариство 3-го вересня» (1945 p.); Ліга демократичного самоврядування Тайваню (1947 p.). Керівна роль КПК щодо цих партій є безспірною, що закріплено в їх статутах. Усі демократичні партії існують і функціонують у рамках Конституції КНР. Якщо КПК у цілому визначає внутрішньо- та зовнішньополітичний курс країни, то демократичні партії відіграють роль порадників і консультантів. Наявність у Китаї цих нечисленних порівняно з КПК партій – це позитивний чинник і в політичному, і в економічному відношенні. Наступним політичним інститутом у політичній системі Китаю є закріплений Конституцією «широкий патріотичний Єдиний фронт», керований Комуністичною партією. До його складу входять усі політичні партії та громадські організації країни. До політичних інститутів, що складають кістяк політичної системи Китаю, належать засоби масової інформації (ЗМІ). Слід нагадати, що в Китаї вони являють собою об’єкт державної власності, не мають прав юридичної особи та фінансуються з коштів державного бюджету. Держава (точніше КПК в особі її центральних і місцевих партійних органів) здійснює контроль за радіомовленням і телебаченням та іншими засобами масової інформації. Тому засоби масової інформації Китаю не можна назвати вільними. Розглядаючи політичну систему, слід пам’ятати, що в КНР чітко провадяться у життя ідеї марксизму-ленінізму, Мао Цзе-дуна без будь-яких намагань до реформування (політичної системи). У той самий час у країні результативно провадяться глибокі економічні реформи, що загалом визначає принцип будівництва соціалізму в країні «з китайською специфікою».

Правова система КНР

Правова система Китаю – одна з найстаріших у світі. Держава і право виникли в Китаї у II тисячолітті до н. е. і протягом значного періоду розвивалися під сильним впливом філософських вчень даосизму, конфуціанства й легізму. Оскільки повага до спадщини предків, їх традицій розглядається як одна з вищих соціальних цінностей, без врахування впливу цих філософських вчень неможливо зрозуміти правову систему, що сформувалася в Китаї.

Засновником даосизму вважається давньокитайський філософ Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Його погляди, викладені в роботі «Канон про дао і де», вплинули на розвиток політичної і правової думки Китаю. Центральним поняттям його роботи було «дао», що означало закони розвитку людини і природи. Людина не повинна прагнути до активності, до зміни навколишнього світу, у тому числі й у державно-правовій сфері, бо це порушує гармонію «дао»: «Коли ростуть закони й накази – збільшується число злодіїв і розбійників». Лао-цзи проповідував ідею рівності всіх людей перед «дао» поза залежністю від соціального стану й багатства. Ще більш істотний вплив на розвиток Китаю зробило вчення Конфуція (551-479 pp. до н. е.). У його працях «Розмови та судження», «Записки про обряди» та інших пропонується відмінна від даосизму концепція суспільства і права. Конфуцій наполягав, що гуманність – «жень» найбільш ціннісна якість особистості. На основі цього почуття люди повинні будувати свої відносини і дотримуватися правил «лі». Але на відміну від даосизму конфуціанство проголошує природним станом соціальну нерівність – поділ суспільства на певні групи. Кожна така група має свій комплекс правил «лі», за якими і повинна йти. Покарання за злочин так само залежить від соціального статусу особи. З недовірою Конфуцій ставився до ідеї регулювання суспільних відносин за допомогою законів: «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок за допомогою покарань, народ прагнутиме ухилятися і не відчуватиме сорому. Якщо ж керувати народом за допомогою чесноти і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, народ знатиме сором і він виправиться». Не вітало конфуціанство й судового захисту суб’єктивних прав громадян. Відповідно до етичних уявлень вважалося, що коли будь-який інтерес людини й було порушено, то це, однак, не дає їй морального права відразу звертатися до суду. Добропорядний громадянин повинен самостійно спробувати врегулювати конфлікт шляхом досягнення компромісу й часткового відмовлення від своїх вимог. Той, хто звертався до суду або привселюдно обвинувачував іншого, вважався невихованою людиною, позбавленою скромності й готовності піти на злагоду заради громадського спокою. Конфуціанство стало панівним вченням у II столітті і відігравало роль офіційної ідеології Китаю аж до початку XX століття.

Ще одна філософська течія – лепети – виникла в Китаї в III столітті до н. е. У своєму ставленні до права їх концепція була прямо протилежною конфуціанству. Так, якщо Конфуцій виступав за саморегулювання суспільства за допомогою неписаних норм «лі», то лепети наполягали на упорядкуванні суспільних відносин за допомогою законодавчої діяльності держави: «Порядок і сила створюються законом». Закони, на їх думку, повинні застосовуватися до всіх незалежно від соціального статусу й багатства: «Якщо правити державою на підставі закону, то застосовувати його до всіх». Якщо громадяни не дотримуються законів, до них необхідно вживати жорсткі, але справедливі санкції. Однак погляди лепетів були далекими для більшості людей, тому їх вчення й не стало панівним у Китаї.

Під впливом цих концепцій сформувалася правова система Китаю, багато рис якої відрізняють її від інших, насамперед систем західних держав. Протягом століть у Китаї, за визначенням Р. Давида, існувало «суспільство без права», засноване більше на традиціях, аніж на законі.

Однак цей висновок вимагає уточнення. Не зовсім точно вести мову про те, що права в Китаї не було, оскільки будь-яке високорозвинене суспільство, яке досягло державності, не може без нього існувати. Але в якій формі воно існувало? На відміну від правових систем країн Заходу, що визнали провідну роль держави у створенні норм права (шляхом законодавчої чи судової діяльності), у Китаї цю роль виконувало суспільство. Саме звичаєве право, засноване на традиціях і морально-етичних нормах китайської громади, становило підґрунтя правового регулювання в Китаї. Забезпечувалися ці норми теж здебільшого не за допомогою державних структур, у тому числі судів, а за допомогою суспільних структур і соціального тиску на правопорушників.

Фактичне відсторонення державних структур від правової регламентації суспільних відносин мало свої наслідки. Китай протягом століть жив, не знаючи організованих юридичних професій. Судовий процес здійснювали адміністратори, які складали для заняття посад іспити, що мали літературний нахил. Вони не знали права й керувалися порадами своїх чиновників, які належали до спадкової касти. Людей, обізнаних на законі, особливо не брали до уваги, а якщо й радилися з ними, то таємно. Не існувало юридичної доктрини, і в історії Китаю немає жодного знаного юриста, який залишив би в ній слід.

Однак держава не відмовилася цілком від правового регулювання суспільних відносин. Ще до об’єднання Китаю в єдину імперію була створена низка законодавчих актів, зокрема кодексів. Найдавніший кодекс, що зберігся з тих часів, був складений у 652 році, пізніше – ще ряд законодавчих актів. Що стосується специфіки цих кодексів, то вони містили переважно норми кримінального й адміністративного права. Питань цивільного права вони торкалися лише у зв’язку з кримінальними чи адміністративними санкціями за їх порушення. Як зазначає Ц. Інако, Китай не створив системи приватного права, як це було в римському праві. Тут закони являли собою лише засіб і знаряддя правління і не діяли в сільських громадах, де застосовувалося звичаєве право, що передавалося з покоління в покоління з найдавніших часів.