Основні функції загальнотеоретичної юриспруденції.

ТДП екзамен

1.Юриспруденція та її склад.
Наука — це сфера людської діяльності, яка виробляє та систематизує об'єктивні знання про матеріальний і духовний світ. Залежно від сфери наукового дослідження систему наук умовно поділяють на три основні підсистеми: природничі науки, точні науки та суспільні науки. У кожній із них наявний комплекс теоретичних і прикладних наук.
Держава і право — це соціальні явища. Тому юриспруденція (юридична наука) — система знань про державу і право — належить до суспільних наук. Держава і право підлягають в своєму розвитку загальним об'єктивним закономірностям розвитку суспільства, які вивчають соціологія, соціальна філософія, політологія та інші суспільні науки. Втім, зважаючи на їхню відносну самостійність як соціальних інститутів, держава і право мають свої закономірності та специфіку, що зумовлює виділення юриспруденції як самостійної галузі наукового знання. Державні і правові інститути відіграють важливу роль у сучасному суспільстві, внаслідок чого юридична наука посідає одне з провідних місць серед суспільних наук.
Юридична наука вивчає право як особливу систему соціальних норм, окремі структурні підрозділи права, будову, сутність і функціонування держави. Враховуючи, з одного боку, нерозривний зв'язок між державою і правом (хоча історії відомі й варіанти їхнього автономного існування), з іншого — відмінність держави і права, в юриспруденції виділяють дві основні підсистеми знань: правознавство і державознавство.

Сучасна юриспруденція є розгалуженою системою знань про державу і право. Існують різні класифікації юридичних наук. Імовірно, найточнішим критерієм класифікації є предмет науки, тому юридичні науки можна поділити на такі групи:

1) теоретичні юридичні науки (теорія держави і права,юридична деонтологія, філософія права, соціологія права, порівняльне правознавство). Ці науки вивчають, формулюють і систематизують найбільш загальні юридичні поняття і категорії;

2) історико-юридичні науки (зарубіжна та вітчизняна історія держави і права, історія політичних і правових учень, або, інакше — історія вчень про державу і право). Ці науки вивчають процеси становлення й розвитку держави і права, а також розвиток теоретичних уявлень про державу і право1;

3) галузеві науки (наука конституційного права, наука адміністративного права, наука цивільного права, наука кримінального права, група наук процесуального права тощо). Галузеві науки вивчають і пояснюють нормативний зміст галузей права;

4) міжгалузеві науки (юридична деліктологія, наука житлового права, наука банківського права, наука екологічного права тощо). Ця група включає науки, що виникли на стику кількох галузей права. Вони вивчають і пояснюють сенс норм та інститутів, що споріднені за змістом, але належать до різних галузей права;

5) організаційні науки. Ці науки вивчають організацію та діяльність державних органів (наука державного будівництва), органів місцевого самоврядування (наука муніципального права), судових і правоохоронних органів (наука судових і правоохоронних органів);

6) прикладні науки (криміналістика, кримінологія, судова медицина, судова психіатрія, судова бухгалтерія, юридична психологія, правова статистика тощо). Ці науки вивчають правові явища не тільки за допомогою юридичних, а й за допомогою спеціальних неюридичних методів, запозичених з інших наук (технічних, медичних, математичних тощо);

7) міжнародно-правові науки (наука міжнародного публічного права, наука міжнародного приватного права).

Юридичні науки, виділяють в аналізі держави і права різні сторони і властивості.
2.Поняття та мета загальнотеоретичної юриспруденції.

Основні властивості права.

У праві як складній категорії можна виділити юридичну та соціальну сторону. У суто юридичному сенсі слова право — це система Загальнообов'язкових, формально визначених, встановлених і забезпечуваних державою правил поведінки. Право як соціальне явище є регулятором суспільних відносин. Через формальне закріплення міри свободи, рівності і справедливості право виражає єдність загально-соціальних і групових інтересів,

Право — це система загальнообов'язкових, формально-визначених правил поведінки що встановлюється, охороняється та гарантується державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Сутність і цінність права як явища соціального порядку виявляється через його ознаки:

1)загальнообов'язковість. На відміну від інших соціальних норм правові приписи адресовані всім учасникам правових відносин і є обов'язковими для них;

2)нормативність. Право складається із правил загального характеру, розрахованих на неодноразове застосування. Право виступає як рівний масштаб і модель поведінки людей;

3)формальна визначеність. Правові норми, як правило, фіксуються письмово, вони мають певну логічну структуру. Право встановлює певні рамки поведінки суб'єкта,чітко формулюючи його права і обов'язки;

4)системність. Право є цілісною системою взаємопов'язаних норм;

5)зв'язок з державою. Право пов'язане з державою перш за все тим, що правові норми встановлюються або офіційно визнаються державою. Право охороняється державним примусом;

6)регулятивна. Право виступає як регулятор суспільних відносин і в цьому полягає його головна соціальна цінність;

7)вираз міри свободи і справедливості. Право нерідко називають математикою свободи. Дійсно, право втілює основні права і свободи людини, надає людині легальну можливість реалізувати свої інтереси. Крім того, воно встановлює баланс між поведінкою людини та її соціальним становищем (справедливість);

8)процедурність. Процедура, тобто встановлений порядок і послідовність дій, передбачена як для видання, так і для реалізації юридичних норм;

9)компромісний характер. Право за своєю природою є інструментом соціального компромісу, своєрідного договору в масштабі суспільства.

Інтегративне праворозуміння.

Автором терміну «інтегративне праворозуміння» є американський професор Джером Хол. Він увів його в обіг у своїй публікації 1947 року з метою підкреслити принципову новизну даного розуміння права. Але фактично розробка інтегративних концепцій почалася набагато раніше 1947 року, перший синтетичні концепції виникли ще в Росії в кінці XIX століття, тільки вони називалися не інтегративними, а синтетичними. Перші синтетичні концепції з'явилися як засіб примирити існуючі класичні концепції, особливо, як уже було сказано у вищезгаданому, що знаходяться в гострій конфронтації правовий позитивізм і природно-правова доктрина. Першими вченими, які взялися за розробку концепцій, були П.Г. Виноградов, Кістяківський Б.А., Ященко А.С. Вони розробляли проблему праворозуміння у зв'язку з низкою інших проблем. Часто про теоріях цих авторів говорять, що вони являли собою «механічне» об'єднання різних теорій, але не їх глибокий синтез. Як би там не було, але головна їхня заслуга полягає в тому, що вони звернули увагу на розробку цієї проблеми, вказали основні вектори її розвитку. Розробка синтетичного праворозуміння у вітчизняній науці перервалося з настанням 1917 року і початком нового радянського етапу розвитку Російської держави і права, при цьому спадкоємність у праві не була збережена.

Розвиток та поширення «інтегративного праворозуміння» у західній традиції права

Як вже було згадано автором терміну «інтегративне праворозуміння» був американський професор Джером Хол. Він визнавав основою своєї теорії природно-правову концепцію і прагнув на її базі об'єднати й інші школи права. В основу своїх природно-правових поглядів Хол поклав поняття цінності, яку розглядає як етичну категорію, етичні цінності даної епохи. Природне право представляється як система етичних цінностей. Норма права містить у собі певні етичні принципи і завдяки цьому є цінністю. Джером Хол не протиставляє природне і позитивне право, так як вважає, що поділ природного і позитивного права усуває зв'язок позитивізму з етичними цінностями. З точки зору Холла, природно-правовий напрямок не розробляло основні юридичні поняття. Щоб заповнити цей пробіл, потрібно використовувати завоювання нормативізму і правового реалізму, уникнувши їх недоліків. Будь-яке протягом, взяте окремо, не відповідає потребам часу. Таким чином, з'являється ідея інтегративної юриспруденції. Інтегративна юриспруденція розумілася Холом не як форма дуалізму або плюралізму, в тому сенсі, що вона наполягає на включенні співставні ідей, фактів і оцінок відповідно до критерію адекватності, а як синтез цих теорій, що долають однобічність у розумінні права. Джером Хол таким чином визначив право в рамках інтегративного розуміння права: «Право є соціальне поведінка, що виражає норми і припускає цінності, відхилення від яких включаючи судовий процес, заподіює шкоду, яка передбачає і повинен припускати застосування санкцій."

Класифікація правових норм.

Кожна система права складається із величезної кількості правових норм. Правові норми відрізняються не тільки системністю, а й спеціалізацією — кожна з них «відповідає» за власну ділянку «роботи».

1) за роллю в механізмі правового регулювання розрізняють конкретні та спеціалізовані норми. Конкретні норми безпосередньо встановлюють права та обов'язки адресатів норм. Спеціалізовані норми поділяються на відправні та інші спеціалізовані нормативні приписи.

Відправні спеціалізовані норми охоплюють норми-засади, установчі норми, норми-дефініції, норми-принципи, норми-презумпції. Завдяки ним визначаються цілі, завдання, принципи, межі та методи правового регулювання, закріплюються правові категорії та поняття. До інших спеціалізованих норм можуть бути віднесені: норми-строки, норми-фікції, норми-конструкції, оперативні норми.

Норми-засади — це правові приписи, які закріплюють засади конституційного порядку держави, основи соціально-економічного, політичного та державного життя, взаємовідносини держави і особи, форми власності тощо.

Норми-принципи — це правові приписи, які виражають і закріплюють принципи права. Так, ст.8 Конституції України закріплює кілька норм-принципів: принципи верховенства права, верховенства конституції, прямої дії норм конституції. Норми-принципи можуть виступати як нормативно-правова основа рішення юридичної справи, зокрема при виявленні прогалин у праві.
Установчі норми (інакше, норми-цілі, декларативні норми) — це правові приписи, які визначають мету, завдання окремих інститутів або галузей права (наприклад, завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції — ст.2 Закону «Про Конституційний Суд України»).
Норми-дефініції — це норми, які містять визначення правових категорій і понять (наприклад, визначення злочину в ст.11 Кримінального кодексу України).
Норми-презумпції — це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища. Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються виключно в нормативних актах.
Темпоральні норми (норми-строки) — це такі правові приписи, які указують на якийсь час, настання або закінчення якого тягне певні юридичні наслідки (наприклад, термін позовної давності).
Норми-преюдиції — це нормативні приписи, які виключають заперечування вже доведеного факту. Наприклад, факти в одній справі, встановлені рішенням суду, що набрало чинності, не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, в яких беруть участь одні й ті ж особи.

Норми-фікцїї — це закріплені у правових актах нормативні приписи, які умовно проголошують факт (або обставину), що не є встановленим.
Норми-конструкції — це нормативні приписи, які узагальнюють складні за своїм змістом юридичні явища. Так, в юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чітко визначеного законодавчого закріплення і встановлюється сукупністю положень, які розміщені у різних статтях Кримінального кодексу.
Оперативні норми — норми, яку відіграють підсобну роль, визначаючи час набрання чинності нормативно-правовим актом, його поширення на нове коло або нові відносини осіб.
Норми-арбітри (колізійні норми) — норми, які регулюють вибір норми у разі розбіжності між кількома нормами;

2) залежно від предмета правового регулювання розрізняють конституційні, кримінально-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові норми та інші галузеві норми;

3) залежно від основних методів правового регулювання розрізняють імперативні норми (містять владні приписи,що не допускають жодних відхилень) і диспозитивні норми (їхні приписи можуть варіюватися за розсудом учасників відносин). Імперативні норми є характерними для конституційного, адміністративного, кримінального права. Такі норми неможливо змінити приватною угодою сторін.Диспозитивні норми характерні для цивільного, сімейного,комерційного права. їхні приписи залишають місце для розсуду сторін;

4) залежно від характеру правового припису, що міститься в нормі, розрізняють дозвільні, зобов'язуючі та заборонні норми. Дозвільна норма надає адресату норми ,право здійснити яку-небудь дію. Зобов'язуюча норма містить обов'язок адресата норми здійснити якусь дію. Заборонна норма наказує адресату утриматися від указаної

в нормі дії;

5) залежно від часу дії розрізняють постійні, тимчасові та надзвичайні правові норми. Як правило, норми права створюються як постійні. Проте у ряді випадків спеціально зазначається їхня тимчасова дія. Наприклад, Закон України «Про податок на доходи фізичних осіб» встановив ставку податку в 13 % на період до кінця 2006 р. Закон України «Про надзвичайний стан» встановлює, що, наприклад, комендантська година може бути введена тільки на період надзвичайного стану в Україні не більше ніж на ЗО діб;

6) залежно від кола осіб, на які поширюється дія норми, розрізняють загальні, спеціальні та виняткові правові норми. Загальні поширюються на все населення, спеціальні — на певне коло осіб (наприклад, державні службовці,діти, біженці), виняткові норми права роблять вилучення із загальних і спеціальних норм (наприклад, для дипломатичних представників);

7) залежно від дії в просторі розрізняють загальні та локальні правові норми. Наприклад, Конституція України поширюється на всю територію країни (носить загальний характер), а Конституція Автономної Республіки Крим — тільки на один регіон нашої країни — територію Криму (носить локальний характер);

8) за функціональною спрямованістю розрізняють регулятивні та охоронні норми. Регулятивні норми встановлюють права та обов'язки осіб, а охоронні встановлюють,вид і міру відповідальності за порушення прав і за неви-конання обов'язків; ■

9) за характером інформаційно-психологічної дії на особу розрізняють стимулюючі та обмежуючі норми;

10) за субординацією у правовому регулюванні розрізняють матеріальні та процесуальні норми. Матеріально-правові норми встановлюють права та обов'язки адресатів,а процесуальні — порядок реалізації норм матеріального права;

11) за походженням розрізняють первинні та похідні правові норми. Первинними є, як правило, норми законів, які регулюють знов виниклі суспільні відносини. Похідні правові норми конкретизують первинні правові норми, указують на порядок їх реалізації. Наприклад, ст. 657 Цивільного кодексу України визначає, що договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, а норми законодавства про нотаріат конкретизують цю норму, указуючи на процедуру оформлення відповідних документів.

Таким чином, класифікація правових норм дає уявлення про їх різноманіття і різні способи впливу на поведінку людей.

Класифікація джерел права.

Поняття «джерело права» уживається в юридичній літературі в чотирьох значеннях:

1)джерело права в матеріальному сенсі — це система об'єктивних потреб суспільного розвитку, зокрема суспільні відносини та інтереси, що потребують юридичного оформлення;

2)джерело права в ідеальному сенсі — це віддзеркалення матеріального джерела права в правосвідомості законодавця та інших суб'єктів правотворчості, усвідомлення ними об'єктивних потреб суспільного розвитку;

3)джерело права в пізнавальному сенсі — це підготовчі документи і матеріали, проекти нормативно-правових актів, які використовуються в тлумаченні юридичних текстів, Такий же характер мають юридично нечинні історико-правові пам'ятки — Закони Хаммурапі, Руська Правда і тощо;

4)джерело права у формальному сенсі — це юридично оформлений результат ідеологічного усвідомлення об'єктивних потреб суспільного розвитку. Інакше кажучи, формальне (юридичне) джерело права — це форма права.

Поняття «форма права» показує, як зміст права організований і виражений зовні.
Види форм (юридичних джерел) права:

1) правовий звичай — стійке правило поведінки, що стихійно склалося й офіційно визнане державою. У сучасному світі правовий звичай використовується рідко: у цивільному праві (звичаї ділового обігу), в міжнародному праві (дипломатичні звичаї);

2)юридичний (судовий або адміністративний) прецедент — рішення у конкретній справі, якому надана нормативна сила і яке служить зразком для вирішення аналогічних справ. Юридичний прецедент поширений у Великій Британії та СІЛА, використовується міжнародною юстицією. Своєрідним варіантом прецеденту в країнах романо-германського типу права є судова практика, яка поглиблює розуміння закону і служить додатковим джерелом при ухваленні рішень;

3)нормативно-правовий акт — письмовий документ, який виданий в установленому порядку компетентним органом держави і містить правові норми загального характеру. Загальний характер приписів відрізняє нормативно-правовий акт від юридичного прецеденту. У системі права України та більшості інших країн нормативно-правовий акт є основним джерелом права;

4)нормативний договір — це угода між двома і більше суб'єктами правотворчості, що містить обов'язкові для них приписи. Нормативний договір є основною формою в системі міжнародного права, але використовується і в національних системах права;

5)юридична доктрина — це науково оформлені концептуальні ідеї, спрямовані на вдосконалення права, що містяться в працях учених-юристів. У системі національного права України та деяких інших країн юридична доктрина використовується при розробці нових законів. У системі міжнародного права юридична доктрина використовується як самостійне, хоч і допоміжне джерело;

6)релігійний текст — це священна для віруючих книга або послання глави церкви (релігійної організації), що містить разом із релігійними правові норми. У різних правових системах співвідношення та взаємодія між джерелами права має свої особливості. Наприклад, у правовій практиці в Україні не використовуються релігійні тексти, виключно рідко застосовуються юридичний прецедент і правовий звичай. Навпаки, у ряді держав Африки та Океанії правові звичаї зберігають своє значення й є основою правової системи. В Англії основною формою права залишається юридичний прецедент. Основними джерелами мусульманського права є Коран і Сунна (життєпис пророка Мухаммеда). .

Звичай як джерело права.

Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики так званої “історичної школи права”, яка існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло,що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права. В цілому ж, можна дата таке визначення правового звичаю — це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової. На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчаї влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

Ст.215 СКАКУН

Ст.224 СКАКУН

Ст..212 СКАКУН

Правова культура та її рівні.

Правова культура є частиною загальної культури і зумовлена соціальним, духовним, політичним, економічним ладом суспільства. Підкреслимо, що правова культура включає тільки прогресивні, соціально корисні та цінні правові явища. У свою чергу правова культура також є цінністю, оскільки дозволяє людям користуватися благами свободи і справедливості, служить забезпеченню правопорядку, вищих інтересів суспільства і держави.

Залежно від носія правової культури розрізняють: 1) правову культуру особистості; 2) правову культуру професійної групи; 3) правову культуру суспільства.

Правова культура особистості — це якісний правовий стан особистості, що включає знання і розуміння індивідом права, повагу до нього, а також його дії відповідно до нього.

Структура правової культури особистості:

1)ідеологічний елемент — знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-правового акта, сферу його дії; уміння особи використовувати в практичній діяльності правові знання, реалізовувати і захищати свої суб'єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов'язки. Правова культура особистості виявляється в підготовленості до сприйняття прогресивних, цивілізованих правових ідей і законів, в уміннях і навиках користуватися правом, а також в оцінці власних знань права. З цих позицій культура особистості характеризується наявністю правових культурних орієнтації;

2)психологічний елемент — повага до права, заснована на особистій переконаності в його ефективності як засобу регулювання суспільних відносин. Така повага повинна мати місце навіть у разі несхвалення індивідом окремих правових розпоряджень;

3) поведінковий елемент — переконання в необхідності діяти відповідно до розпоряджень правових норм, уміння користуватися юридичним інструментарієм, висока правова активність особи, яка виявляється в сприянні реалізації права іншими суб'єктами і в протидії правопорушенням. У цьому плані правова культура — це результат творчої культурної діяльності індивіда у сфері права.

Не кожного індивіда, що знає і розуміє юридичні норми, можна вважати правокультурною людиною. Правокультурну особистість характеризують: фактична правомірна поведінка; позитивне ставлення до права, усвідомлення соціальної значущості права і правопорядку, поважне ставлення до прав інших індивідів; правова активність.

Правова культура професійної групи характерна для осіб, що безпосередньо займаються юридичною практикою, їм властиві глибокі правові знання, розуміння права і уміння його застосовувати в конкретній галузі юридичної практики.

Правова культура суспільства — це система загальнолюдських і національних цінностей, досягнутих суспільством у правовій сфері, що характеризують рівень його правового прогресу.

Структура правової культури суспільства складається з наступних елементів:

1)право як вираз загальнолюдських і національних цінностей — свободи, справедливості, природних прав людини, демократії, — а також механізмів їх закріплення і реалізації;

2)культура правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності державних і недержавних органів і посадовців, тобто ефективна, відповідна правовим цінностям та ідеалам діяльність з видання, тлумачення і реалізації правових приписів;

3)високий рівень суспільної правосвідомості, для якої характерні правова інформованість населення, повага до права і закону, наявність стійких установок на правомірну поведінку;

4)правомірність як відповідність явищ соціального життя вимогам, що містяться в нормах і принципах права. Правомірність як стан суспільного життя тісно пов'язана з правовою активністю індивідів. При реалізації правових норм суб'єкти діють ініціативно, прагнучи здійснювати правові приписи якомога ефективніше, принести максимум користі суспільству, досягти поставлених перед собою цілей, не порушуючи прав інших людей. Правова активність може виявлятися в різних сферах суспільного життя.

Правова культура конкретного суспільства не може успішно розвиватися без залучення до інших правових культур, оскільки характеризується співвідношенням загальнолюдського і національного. Загальнолюдське і національне забезпечують соціальну суть культури в цілому.

Національний компонент задає сенс і форму юридичній теорії та практиці конкретного народу, несе відбиток конкретної державності і правопорядку, особливості історичного розвитку і менталітету народу.

Загальнолюдський компонент містить у собі можливість залучення до загальнолюдських цінностей, забезпечує вивчення й осмислення досвіду інокультурного походження, здійснює процес інтеграції теорії права.

Правова культура суспільства є складовою частиною і найважливішою передумовою існування демократичної правової держави.

Фізичні та юридичні особи.

Фізичні особи — це громадяни або піддані певної держави, іноземні громадяни або піддані, особи без громадянства.

Загальна правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження і припиняється її смертю. Прийнято вважати, що об'єм правоздатності є незмінним упродовж людського життя. Але якщо враховувати галузеві особливості, то слід визнати, що це не так. Наприклад, конституційно-правова здатність бути учасником виборів, членом політичної партії набувається тільки з досягненням повноліття, а здатність бути обраним до органів державної влади — ще пізніше. Цивільно-правова правоздатність державних службовців, працівників правоохоронних органів обмежена законом: вони не мають права займатися підприємницькою діяльністю. Крім загальної і галузевої правоздатності фізична особа може володіти спеціальною правоздатністю. Вона пов'язана з особливими знаннями, уміннями, навиками, якими повинен володіти суб'єкт права. Наприклад, надавати медичні або юридичні послуги може тільки особа, яка має відповідну професію і ліцензію на цей вид діяльності.

Дієздатність фізичної особи залежить від віку і психічного стану фізичної особи. За загальним правилом, повна дієздатність настає з досягненням повноліття. Діти володіють частковою/неповною дієздатністю (вікові градації дієздатності є різними в різних галузях права). Можливості здійснення ними самостійних юридичних дій обмежені. Більшість юридичних дій вони здійснюють за допомогою або з відома законних представників (батьків, опікунів, піклувальників). Фізична особа, яка страждає на душевну хворобу або недоумство, рішенням суду може бути визнана недієздатною або обмежено дієздатною. Такі особи є носіями прав та обов'язків, але або їх реалізацію здійснюють інші особи (опікуни), або правореалізація здійснюється під контролем піклувальників.

Деліктоздатність фізичної особи залежить від осудності (здатності усвідомлювати свої дії і керувати ними) і досягнення певного віку. Так, вік настання адміністративної відповідальності складає в Україні 16 років, загальний вік настання кримінальної відповідальності встановлений на такому ж рівні, а знижений — на рівні 14 років.

Юридична особа — це організація, створена шляхом об'єднання осіб і майна і зареєстрована в установленому порядку.

Ознаки юридичної особи:

1) організаційна єдність. Юридична особа має певну структуру (відділи, управління, цехи, інші підрозділи), керівництво, певну мету і завдання, які закріплюються статутом, установчим договором або положенням;

2) наявність відособленого майна. Організація повинна мати своє майно, відокремлене від майна засновників або інших юридичних осіб. Юридична особа володіє ним на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Крім того, юридична особа повинна мати самостійні фінансові документи (баланс або кошторис, рахунок у банку);

3) самостійна майнова відповідальність. Юридична особа сама відповідає за здійснювані нею операції, за борги та інші зобов'язання. Наприклад, держава не відповідає за борги державних підприємств;

4) участь в цивільному обігу від свого імені. Юридична особа має власну назву, закріплену державною реєстрацією. Воно має право набувати права і обов'язки, визначені її статутом або іншим установчим документом. Наприклад, юридична особа має право набувати майно, особисті немайнові права, укладати різні угоди;

5) здатність бути позивачем і відповідачем у суді. Від свого імені юридична особа має право бути учасником цивільного або господарського процесу.

Правоздатність, дієздатність і деліктоздатність юридичної особи виникають одночасно, з моменту її державної реєстрації і припиняються з її ліквідацією, яка фіксується виключенням юридичної особи з державного реєстру. Правосуб'єктність юридичної особи носить спеціальний характер. Вона має право здійснювати тільки ті дії, які зафіксовані в її установчих документах. Наприклад, фабрика може виробляти тільки певні види продукції і не має права здійснювати функції банку, установи освіти або охорони здоров'я.

Різноманітність юридичних осіб дає можливість класифікувати їх за кількома підставами:

1) по відношенню до держави розрізняють державні і недержавні юридичні особи. Державні органи, підприємства і установи створюються для виконання функцій держави і в ході здійснення своїх повноважень можуть виступати в обігу як самостійні особи. Недержавні юридичні особи створюються і діють у сфері господарства, політики, духовній і освітній сфері (політичні партії, громадські організації, приватні підприємства, господарські суспільства,профспілки, релігійні організації тощо);

2) за метою діяльності розрізняють прибуткові і неприбуткові юридичні особи. Прибуткові юридичні особи (приватні підприємства, господарські товариства) створюються для підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Неприбуткові юридичні особи (політичні партії, громадські організації, добродійні фонди, державні та комунальні установи освіти та охорони здоров'я) здійснюють діяльність, не маючи на меті отримання прибутку.

3) залежно від порядку створення розрізняють юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права. Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статутів, договорів). Юридична особа публічного права створюється за рішенням державного органу. Наприклад, в Україні така юридична особа створюється приписуючим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування;

4) залежно від організаційно-правової форми розрізняють товариства і установи. Установа створюється одностороннім актом засно<