Соціальні чинники формування права.

Формування права— тривалий історичний процес. Воно виникає не на порожньому місці. Провісниками юридичного регулювання були звичаї і табу— система безперечних заборон біологічного, природного, морального, релігійного характеру, що стало передумовою формування юридичних заборон. Існували певні “контури” правосудної діяльності— на основі норм-звичаїв родові збори і старійшини приймали відповідні індивідуальні рішення.

Історія розвитку правових систем свідчить про те, що в умовах переходу від первісного до ранньокласового суспільства значення права надавалося індивідуальним, фактичним, повторювальним стосункам. Юридичне регулювання лише поступово відокремлювалось від інших, неюридичних його видів.

Важливим етапом у формуванні права було перетворення звичаїв, що склалися в первісному суспільстві, на правові звичаї. Правовим звичай стає тоді, коли він набуває мовчазного або офіційного схвалення держави і захищається нею, в тому числі з допомогою примусу. Держава неоднаково ставиться до різних звичаїв: вона санкціонує тільки ті з них, які узгоджуються з її політикою, загальними засадами життєдіяльності суспільства. На основі правових звичаїв складається так зване звичаєве право. За змістом багато правових звичаїв ще зберігали рештки звичаїв родового ладу, воєнної демократії. Водночас з’являються такі, які закріплювали кастові привілеї вищих станів, обов’язки нижчих, правила купівлі-продажу землі, спадкове сімейне володіння землею і т. ін. Більшість правових звичаїв втілюються в писані тексти, на які можна було посилатися в обґрунтуванні своїх прав. Якщо раніше збереження звичаїв було привілеєм жреців, то з виникненням формальної визначеності права вони стають доступними для широких верств населення. Перші закони античних і ранньофеодальних суспільств були зводами звичаєвого права (наприклад, Руська Правда, Салічеська Правда та ін.).

Значну роль у становленні правових норм відіграли судові органи. Судові функції спочатку здійснювали жреці у формі релігійного ритуалу або верховні правителі і призначені ними судові органи. Судові органи закріплювали у своїх рішеннях ті звичаї, які відповідали новим порядкам. Вони утворювали судові прецеденти-рішення з конкретних справ, які в майбутньому ставали загальнообов’язковими правилами, нормами при вирішенні аналогічних справ. Так, рішення преторів та інших магістратів у Стародавньому Римі вважалися обов’язковими зразками для уладнання аналогічних справ, внаслідок чого склалася ціла система преторського права, тобто одним з шляхів виникнення правових норм було їх утворення судами.

З часом основною формою права стають державні нормативні правові акти. Цьому сприяла динаміка суспільних відносин. Для свого регулювання вони потребували знання спеціальних понять, механізмів, інститутів, таких як власність, позов, юридична особа, юридична відповідальність і т. ін., які були невідомі родовим звичаям. Поступово ці акти витісняють звичаєве право, посідають домінуюче місце серед форм права. Класова диференціація суспільства, боротьба різних соціальних груп за панівне становище сприяє політизації норм права, які стають засобами управління суспільством, а їх характер відображає уявлення влади про належну поведінку. Єдиних правил, які б однаковою мірою висловлювали інтереси всіх членів суспільства за цих умов, не існує. Норми права, захищені на випадок порушення силою державного апарату, закріплюють можливість майнової нерівності, привілеїв, безправного положення окремих груп (рабів), поділ на касти. Але водночас вони необхідні і для встановлення міри свободи і рівності для окремих верств населення країни, певного порядку суспільних відносин. Нормативні правові акти держави набули обов’язкової письмової форми, оперативно реагували на потреби соціальної практики, чітко формулювали зміст прав і обов’язків. З розвитком законотворчості починається період письмової кодифікації законодавства.

Такими чином, основними шляхами формування права були:

а) визнання у якості права індивідуальних, фактичних, повторювальних стосунків;

б) санкціонування державою звичаїв (звичаєве право);

в) утворення правових норм судовими органами (правові прецеденти);

г) пряме встановлення правових норм державною владою (у вигляді законів, постанов, кодексів та інших нормативних актів).

Для стародавніх юридичних пам’яток: Законів Ману, Законів ХІІ таблиць, Руської Правди та інших, було характерним поєднання норм звичаєвого права і узагальнений виклад судових прецедентів, а також деякі законодавчі положення. Окрім того, вони були ще тісно пов’язані з релігійними нормами. У процесі подальшого розвитку суспільства той чи інший елемент техніко-юридичного змісту права набував більшої переваги. Саме на цьому шляху почалось утворення національних правових систем.

Форми та види правотворчості.

Правотворчість необхідно розглядати в межах ширшого поняття — правоутворення і не ототожнювати з ним.

Правотворчість — це організаційно оформлена діяльність уповноважених суб'єктів з ухвали, зміни та скасування правових норм, здійснювана відповідно до суспільних потреб у нормативно-правовому регулюванні.

Правотворчість виступає як офіційна складова правоутворення, самостійна і завершальна його стадія. Правоутворення здійснюється до правотворчості, поряд з нею, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правоутворення здійснюється не тільки державою, а й суспільством: у правосвідомості, правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, правовій практиці, індивідуальних і колективних договорах. Вони досліджуються, узагальнюються, систематизувалися державою, а потім формулюються в нормах права, зовні виражених у нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах, правових звичаях.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється уповноваженими суб'єктами: державою,суспільством (народом), органами місцевого самоврядування,об'єднаннями громадян, трудовими колективами;

2) виражається у встановленні (офіційному визнанні,конкретизації) нових, зміні тих, що діють, і скасуванні застарілих правових норм;

3) одержує завершення в письмовому документі;

4) здійснюється з дотриманням процедури підготовки і ухвалення акта.

Складність категорії правотворчості зумовлює різноманіття критеріїв її класифікації.

За способами правотворчості розрізняють:

1) затвердження нормативно-правових актів і договорів референдумом. Наприклад, референдумом були прийняті конституції багатьох держав (Ірландія, Російська Федерація, Франція, Чилі). Маастрихтській договір у Франції та Ірландії також затверджувався референдумом. Таким же шляхом нерідко вносяться зміни до конституції, державного ладу. Наприклад, у 1975 р. референдум у Греції висловився за ліквідацію монархії;

2) прийняття або видання нормативно-правових актів компетентними державними органами. У сучасних державах цей вид правотворчості є основним. Держава також має право делегувати таке повноваження недержавним суб'єктам. Наприклад, у 1933 р. за рекомендацією Конгресу СІЛА підприємці розробили і затвердили Кодекси чесної конкуренції для того, щоб швидше вивести країну з економічної депресії;

3) створення юридичних прецедентів судовими та адміністративними органами держави. Цей вид правотворчості є одним з основних у країнах англо-американського типу права;

4) укладення нормативно-правових договорів компетентними державними органами (або з дозволу держави — іншими суб'єктами, зокрема трудовими колективами). Цей ,вид правотворчості переважає в міжнародних відносинах,і останнім часом активно розвивається у внутрішньодержавних справах;

5) офіційне визнання державою звичаю. Наприклад,ст. 7 Цивільного кодексу України містить вказівку на можливість застосування звичаїв ділового обороту, якщо вони не суперечать закону або договору.

Залежно від форм створюваного права розрізняють: 1) законотворчість; 2) підзаконна правотворчість; 3) прецедентна правотворчість; 4) договірна правотворчість.

Залежно від суб'єкта правотворчості розрізняють:

1) безпосередня правотворчість народу (суспільства).

Цей вид правотворчості здійснюється в процесі референдуму (плебісциту) — всенародного голосування з найбільш важливих питань життя суспільства і держави;

2) правотворчість найвищого представницького органу (парламенту) держави або суб'єкта федерації. У більшості країн світу парламент має «монополію» на законотворчу діяльність;

3) правотворчість органів і посадовців виконавчої влади (уряду, міністерств і відомств, місцевої адміністрації). Як правило, названі органи державної влади здійснюють підзаконну правотворчість. Крім того, формою участі в правотворчому процесі є право законодавчої ініціативи, що належить уряду разом з іншими суб'єктами;

4) правотворчість глави держави. Зміст правотворчої діяльності глави держави залежить від форми державного правління та обсягу повноважень, що є у глави держави.

Так, абсолютний монарх визнається як єдиний творець права; навпаки, президент у парламентсько-президентській республіці може видавати тільки підзаконні акти. Подібно до уряду глава держави, як правило, володіє правом законодавчої ініціативи;

5) судова правотворчість. У країнах англо-американського типу права судді відіграють першорядну роль у правотворчості, а в країнах романо-германського типу права суд має допоміжне значення в правотворчості, виступаючи як інтерпретатор уже наявних правових норм. Особливии варіант правотворчості судових органів у країнах романо-германського типу права — визнання нормативно-правового акта не відповідним конституції. Таке рішення може винести, наприклад, Конституційний Суд України. Це припиняє дію акта повністю або частково, отже, рішення КСУ має певний правотворчий зміст;

6) правотворчість органів місцевого самоврядування. Відмітна ознака цього виду правотворчості — її локальний характер. Створені органом місцевого самоврядування нормативно-правові акти діють тільки в строго визначених територіальних межах.