Розділ 1. Поняття історичного джерела та його класифікація.

Історичне джерело – це комплекс документів чи предметів матеріальної культури, який в собі несе інформацію про давнину. Історичне джерело також може бути предметом, що відповідає певній епосі. Він слугує свідком якоїсь події. Саме з його показань можна розпочинати аналіз про той чи інший історичний випадок, складати уявлення про причини дій того чи іншого діяча.

Одне з вдалих тлумачень терміна «історичне джерело» належить радянському фахівцю Леонарду Деброву. Він казав, що під історичним джерелом нинішня наука розуміє всі рештки минулого, в яких накопичилися історичні свідчення, які зображують дійсні явища суспільного життя та закономірності процвітання людського суспільства. Фактично це різні продукти та сліди діяльності людства: предмети матеріальної культури, звичаїв, ідеології, мови, писемні пам’ятники тощо.

Одні джерела являють собою частку, яка відійшла в минуле дійсності, тобто наслідки, а саме: знаряддя праці, археологічні пам’ятники, монети, угоди, грамоти тощо. Інші інформують про минуле, описуючи, даючи оцінку, зображуючи його, а саме: хроніки, спогади, щоденники, літописи тощо..

Перші називають рештками, що надають безпосереднє повідомлення про історичні події, а другі ж - переказами, що інформують про них посередньо, крізь призму свідомості розповідача.

Класифікацією називають поділ усієї багатоманітної сукупності джерел на певні групи за якоюсь взаємною для кожної групи рисою. Метою класифікації як дослідницької операції є вироблення норм самої класифікації, виявлення внутрішніх для джерел особливих рис, зведення джерел за цими рисами в групи. Класифікація у подальшому дозволяє зробити й успішно застосувати спільні для кожної групи джерел методи та прийоми дослідження. Оскільки характерні й повторювані ознаки переважно відбивають закономірності й обставини створення джерел, то слід наголосити, що саме на пізнання цього й спирається наукова класифікація джерел.

Однак за всієї своєї важливості й необхідності, класифікація джерел має

дещо проміжний, допоміжний характер для кращого дослідження різних сукупностей джерел, підвищення ефективності їх використання. Тому залежно від завдань вивчення ті або інші об'єктивні ознаки джерел можуть здобувати найважливішого характеру, тобто можливе обрання різноманітних класифікаційних систем. При цьому створюються несхожі за унікальністю й обсягом класифікаційні класи джерел.

З середини ХІХ ст. головну роль в історії джерелознавства виконують різноманітні процедури класифікації історичного джерела. Усі вони зв’язані з терміном історичного джерела та багато в чому відносяться до останніх. Можна відокремити декілька типів класифікації:

1. За метою створення. Була запропонована німецьким вченим Іоганном Густавом Дройзеном. Він поділив джерело на:

· ненавмисні (рештки, що безпосередньо відображають факти);

· навмисні (свідоцтва);

· мішані (пам’ятники).

2. За ступенем близькості джерела до історичного факту. Запроваджена німецьким вченим Ернстом Бернгеймом у 1889 році. Він поділив їх на дві групи:

· залишки ( власне рештки і «інші», тобто данні мови, ігри та ін.);

· традиції.

Цей поділ джерел, а відповідно до джерелознавчого аналізу (для звичая необхідними є зовнішня та внутрішня критики, а для залишків – буде досить зовнішньої), був досить поширеним у джерелознавстві.

3. За носієм. Ця класифікація відома за працями Еріка Фрімена, який розділив джерела на такі види:

· речові (пам’ятники);

· писемні (документи);

· словесні (розповіді).

У зміненому вигляді ця система ввійшла в практику радянського джерелознавства. Згідно з радянським періодом джерела були класифіковані (до способу кодування (фіксації) та збереження інформації) на сім груп.

4. Мішана класифікація за метою створення та носію. Запровадив

А. Ксенополь, та поділив на такі три види:

· речові (пам’ятники);

· випадкові (залишки, які відображають факти);

· усвідомлені (документи).

5. За способом відображення історичного факту. Ввів датський вчений, історик Крістіан Ерслев. Він розподілив її на:

· рештки (природні та людські);

· вироби, що були створені людьми;

· факти теперішнього життя, які дають уявлення про минулі події.

6. Класифікація, яку ввів Олександр Сергійович Лаппо-Данилевський поділяється на:

· джерела, які зображають історичні явища;

· джерела, які відображають факти.

Завдяки першому джерелу можливе практичне сприйняття події, а дані другого – зобов’язують певного розшифрування, витлумачення та інтерпретації.

7. За соціально-економічними формаціями. Саме ця класифікація була впровадження у радянському джерелознавстві відповідно до марксистсько-ленінської системи історичного піднесення.

8. За видами. Джерела можуть бути розподілені на:

· літописи;

· акти;

· мемуари та ін.

У сучасному джерелознавстві історичні джерела класифікують на такі сім груп:

1. письмові;

2. речові (матеріальні);

3. етнографічні;

4. фольклорні (усні);

5. лінгвістичні;

6. зображальні;

7. звукові.

Отже, історичним джерелом можна вважати усю сукупність документів та предметів матеріальної культури, які прямо відображають історичний процес і фіксують окремі факти та події, на основі яких створюється уявлення про той чи інший історичний період.

Необхідно зазначити, що кожне історичне джерело потребує детального індивідуального вивчення, що зважає при цьому потребу комплексного дослідження всіх отриманих свідоцтв про пережитки суспільного людства.

Відомо те, що історичні джерела містять гетерогенну природу, кожен автор висуває різні системи їх класифікації: за ступенем близькості джерела до історичного факту, за метою створення, за способом відображення джерелом історичного факту, за метою створення і носієм та за іншими критеріями .

Нині у джерелознавстві історичні джерела класифікують на сім груп: письмові, матеріальні (речові), етнографічні, фольклорні (усні), лінгвістичні, звукові та зображальні джерела.