Психологія як емпірична наука. ЇЇ предмет.

З тих пор, як були розроблені основні принципи емпіричної філософії, стало очевидним, що психологія може вважатися справжньою наукою лише в тому випадку, якщо предметом її дослідження буде визнана не метафізична сутність - душу, а те, що дано безпосередньо. В емпіричній же дійсності, як відзначалося вище, дане так звані щиросердечні явища, наші різні переживання - почуття й подання, думки й бажання. Отже, предметом психології повинна бути визнана саме ця область дійсності, тобто Психічні явища. Так міркує Емпірична психологія

Однак історично для емпіричної психології характерно не тільки те, що вона вважає предметом свого дослідження щиросердечні явища. Немає! Поряд із цим вона намагається визначити й межі емпіричної дійсності, що містить досліджувані нею явища. Вона розрізняє зовнішню, об'єктивну дійсність, відомості про яку людина одержує через органи почуттів, тобто за допомогою зовнішнього спостереження, і дійсність, що проявляється у вигляді внутрішнього почуття, тобто через Самоспостереження. Таким чином, емпірична психологія розрізняє Об'єктивну й суб'єктивну Емпіричну дійсність. Відповідно до емпіричної психології, психічні явища становлять винятково сферу самоспостереження. Отже, предметом психології зізнається суб'єктивна дійсність, і в цьому змісті емпірична психологія повинна бути полічена суб'єктивною психологією

Відомо, що з тих пор, як різні галузі науки встали на шлях емпіричного дослідження, їхній розвиток пішло надзвичайно стрімким темпом. Це особливо ставиться до природних галузей науки, тобто до тих, що досліджують зовнішній досвід, або, інакше, об'єктивно дану дійсність. Зате психологія, як і колись, рухалася вперед досить повільно. Природно встає питання: у чому причина цього?

Як науки про природу, так і психологія досліджують емпіричну дійсність. У цьому змісті між ними різниці немає. Відмінність лише в тім, що природознавство вивчає об'єктивну дійсність, а психологія - суб'єктивну. Ця обставина дозволяє природознавству вивчати свій предмет шляхом об'єктивного спостереження. Психологія ж, що вивчає суб'єктивно дану дійсність, позбавлена такої можливості. Відповідно до основного положення емпіричної психології, вона змушена будувати своє дослідження на ґрунті суб'єктивного спостереження, тобто самоспостереження

Варто думати, що неплодотворність емпіричної психології була обумовлена тим обставиною, що предметом її вивчення визнавалася сфера внутрішнього досвіду, тобто сфера, що не піддається об'єктивному вивченню. Отже, питання про предмет психології не змогла правильно вирішити також і емпірична психологія

Психологія та філософська антропологія

Філософська антропологія як самостійна галузь знання виникає в контексті загального повороту філософії кінця ХIX - початку XX століття від гносеології та логіки до онтології і антропології; її ідеї присутні в самих різних філософських напрямах і системах, незалежно від того, яка проблематика в них є визначальною: онтологічна , логіко-гносеологічна або власне антропологічна. Поняття «філософська антропологія» в широкому сенсі - це філософське вчення про природу, сутність і призначення людини, що об'єднує цілий ряд «антропологічних шкіл» та течій і виникає, в основному, в періоди криз культури.

У вузькому сенсі - філософська антропологія - це один з напрямків західної філософії, що склалося остаточно після Другої світової війни в Західній Німеччині. Психологія- наука про душу. Характерною рисою філософської антропології і психології є принцип індивідуації. Філософ-антрополог і психолог повинен вловити живу цілісність особистості, її конкретне «Я». Завдання філософської антропології і психології полягає в руйнуванні колишнього занадто абстрактного образу людини. На місце ідеї людини постаєпроблема йогосамовизначення, вільна від всяких видів редукцій.

Питання про пізнавальну, ціннісну і праксеологічну діяльність людини

Людська діяльність — процес активної взаємодії суб'єкта з об'єктом, під час якого суб'єкт задовольняє будь-які свої потреби, досягає мети. Діяльністю можна назвати будь-яку активність людини, якій вона сама надає деякий сенс. Діяльність характеризує свідому сторону особистості людини. Пізнавальна діяльність людини - це конкретна діяч ність, якщо ми залишимо за поняттям мисленняпсихологічний зміст, його не можна буде ототожнювати з поняттям пізнання, оскільки мислення буде в такому випадку відображати лише один з структурних рівнів організації пізнання, його психологічний механізм.

Ціннісна , сформована на рівні переконань, адекватно проявляється в реальній поведінці й діяльності людини.Праксеологія- це філософська дисципліна, яка стосується загальних законів будь-якої роботи чи діяльності людини.

29.Наука як соціальний інститут виробництва, збереження і відтворення знань.

Американський соціолог науки Н. Сторер вважає, що «соціологія науки являє собою дослідження шаблонів поведінки, властивих вченим, факторів, що впливають на їх поведінку, і наслідки їхньої поведінки для більш широких груп і суспільств, до яких вони належать. Таким чином, Соціальний інститут - це, «комплекс шаблонів поведінки і взаємин». У радянській літературі термін «соціальний інститут» часто вживається нестрого і неоднозначно, що заважає диференціюванню різних способів вживання цього поняття. Можна виділити два підходи до розуміння соціального інституту. При першому підході під соціальним інститутом розуміють все наукове виробництво з усіма його моментами, при іншому - той чи інший момент наукового виробництва. Розглянемо декілька найбільш типових та суттєвих точок зору. Особливо характерно таке уявлення про соціальний інституті науки для ростовських філософів. Так, М.М. Карпов, М.К. Петров, А.В. Потьомкін виходять з того, що «з'ясування внутрішньої структури науки як соціального інституту, вичленення тих цеглин, з яких складний храм науки, вивчення законів зв'язку та існування її структурних елементів стає зараз злобою дня». У якість «цеглин» розглядаються найважливіші боки наукового виробництва, починаючи від обговорення проблеми походження науки і кінчаючи особливостями сучасних вимог до системи підготовки наукових кадрів.

30.Структура та форми наукового пізнання.

В методологічному арсеналі сформувалися й набули відносної самостійності ще й такі форми та засоби, як факт, проблема, ідея, гіпотеза, концепція, теорія.Факт - це не лише чуттєво-дане у відчуттях, сприйняттях і переживаннях суб'єкта, як стверджують суб'єктивні ідеалісти. Матеріалістична філософська традиція розглядає факт як явища, події, процеси, форми руху матерії, котрі увійшли в сферу дізнання, стали предметом і надбанням людської діяльності та культури.Ідея - це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності та мету її перетворення. Проблема - це форма і засіб наукового пізнання, яка є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Гіпотеза - це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена, не доведена. Концепція - це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії.Теорія - це найадекватніша форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність. Вона має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта.