Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Поява перших музеїв в Україні першої половини ХІХ ст.

Здобутки краєзнавчої діяльності, що знаходили оприлюднення у виданні друкованої літератури, випереджувались і супроводжувались збиранням та колекціонуванням речових пам’яток історії та культури. Цей процес завершувався створеннямперших музеїв з функціями збереження, охорони, дослідження цих пам’яток, а згодом і їхньої популяризації серед населення.

Історично склалося так, що особливий інтерес як приватних колекціонерів, так і вчених викликали старовинні пам’ятки, виявлені випадково в процесі господарських земляних робіт і внаслідок археологічних розкопок на українському Чорноморському узбережжі, тобто на території грецької античної колонізації, яка розпочалась у VІІІ–VІІ ст. і тривала до VІІІ століття до н.е. Там збереглося у землі багато предметів побуту та господарювання, пам’яток ритуальних дійств та мистецтва, які, будучи знайдені, дивували людей як своєю старожитністю (вік – до 25 століть!), так і майстерністю виготовлення. Тому й не дивно, що саме тут, у Причорномор’ї, в Криму, на початку XIX століття виникли перші музеї – зрозуміло, археологічні і, водночас, регіональні, оскільки їхні фонди формувалися з предметів не «привозних», а місцевого походження – поповнювалися предметами «мармурового архіву» античних міст Північного Причорномор’я (каменями, уламками стін храмів та інших споруд з рештками написів про закони, рішення народних зборів, мирні договори, звіти посадових осіб).

Першими в археології Боспора були не вчені, а військові: інженерний начальник Г.Фанер-Вейде, генерал С.Гангебеков, полковник Я.Парокія. Останні добули чимало цінних знахідок та навіть не замалювали досліджувані склепи і кургани. Великого поширення набули на той час самовільні розкопки, адже досить часто траплялись вироби зі срібла та золота, які, якщо не перепродувалися приватним колекціонерам та європейським музеям, то йшли на переплавку. Здебільшого займалися розкопками люди, які не мали стосунку до археології та не розуміли цінності знахідок Таке вандальське ставлення до пам’яток старовини спонукало поета В.Капніста написати листа міністрові народної просвіти А.Голіцину. Реакцією на лист було відрядження у 1804 році академіка Е.Келера і архітектора Е.Паскаля. На основі їхніх висновків виділено кошти для реставрації Херсонеса та Пантикапея.

Першим музеєм, що відкрився у 1806 році на Півдні України став музей у Миколаєві. В його основу покладено різноманітні знахідки, колекції монет, медалей, зброї. За російською традицією, його назвали Кабінетом рідкостей. Існував музей недовго, а його збірки були передані іншим музеям.

Дещо пізніше, у 1811 році, засновано музей старожитностей у Феодосії. Це був результат десятирічної праці археолога С.Броневського, який збирав пам’ятки еллінської, генуезької, вірменської, грузинської культур. За його клопотанням міська влада виділила кошти для закупівлі цінних для науки предметів, які перебували у власності місцевих жителів (антична кераміка, римські скляні посудини, боспорські і візантійські монети).

Ініціаторами створення і заснування міського музею старовини в Одесі (1825) були члени Одеського археологічного гуртка І.Стемпковський та Ч.Бларамберг – дослідники античних пам’яток Південної України і Криму. Основу музею склала колекція грецьких, єгипетських, римських предметів, знайдених на цій території. Музей розмістився у невеликому павільйоні в садибі Бларамберга, і першою збіркою була його ж колекція. Фонди музею значно поповнилися після створення у 1839 році Одеського товариства історії та старожитностей, з яким музей об'єднався.

Клопотаннями ІСтемпковського та Дюбрукса у 1826 році відкрито музей старовини у м. Керчі (на його території розташовувалось місто-колонія Пантикапей). Однак, по смерті І.Стемпковського, який точно фіксував усі пам’ятки минулого, музеєм почали керувати люди, які не мали наукової підготовки. У гонитві за цінними знахідками за короткий строк недбало були розкопані сотні курганів; самі колекції перемішуються, депаспортизуються і розбазарюються. Одеський професор М.Мурзакевич був глибоко вражений тим, що чинилося в музеї у кінці 1830-х рр.: «бажаючи отримати подарунок або хрест за знахідку..., намагалися розкопати побільше курганів... Опису та рисунків на місці не робили... Речі подвійні, потрійні, роздавалися, кому забажалося або продавалися за кордоном».

У 1829 році почали формуватися колекції Херсонеського археологічного музею (грецьке місто-колонія було поблизу сучасного Севастополя).

Збирання й дослідженняпам’яток місцевої української старовинизапочаткували науковці Харківського університету, які вже у перше десятиріччя його існування спорядили з цією метою кілька експедицій по Слобожанщині і Полтавщині. 1807 року при університеті були створені Кабінет рідкостей, навчальні музеї-кабінети. 1835 року тут відкрився Музей мистецтв та старожитностей. 1836 року Музей старожитностей створено при Київському університеті. Університетські музеї з навчально-допоміжних установ поступово перетворювалися на публічні і відіграли в українському музейництві формотворчу роль, стали чинниками подальшого розвитку краєзнавства.

 

Таким чином, водночас із розвитком історичної науки, етнографії та фольклористики у першій половині XIX століття поступово сформувалися основні складники краєзнавства: зросли місцеві сили дослідників, з’явилася краєзнавча література, утворилися музеї. Тому можна вважати цей період часом аматорської діяльності в Росії й підросійській Україні почали використовувати терміни: «отчизноведение», «родиноведение» – «вітчизнознавство», «батьківщинознавство». Приблизно з того ж часу в Галичині вже користувалися терміном «краєзнавство», який в усій Україні усталився лише з початком 20-х років XX століття.

Незважаючи на певні здобутки, до кінця першої половини XIX століття історико-краєзнавчих видань, публікацій, музеїв усе ж було обмаль, і, до того ж, вони не відбивали усієї історичної правди, зокрема, реалій національно-визвольної боротьби козацтва, її героїчних і трагічних подій. Це розуміли українські науковці і письменники, про що свідчить записана І.Срезневським його розмова 1837 року з автором славнозвісної «Енеїди» Іваном Котляревським: «Коли-то ми дочекаємось історичного опису Малоросії, її гідного!» – «Коли на зміну бажанню зрозуміти її прийде бажання її описати» – відповів я. – «Ваша правда: тепер це здійснити неможливо».

 

14)Наукові товариства, організації, музеї і формування національного історичного краєзнавства на Наддніпрянщині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. Павло Чубинський. Володимир Антонович. Дмитро Яворницький.

З кінця 50-х і на початку 60-х років XIX століття чисельність краєзнавчих книжкових видань та різноманітних публікацій у пресі помітно збільшується. Цей період прикметний тим, що завдяки наростанню у суспільстві демократичних можливостей певною, хоч і дуже незначною, мірою послаблюється самодержавний утиск і пожвавлюється громадське, наукове і культурне життя, створюється мережа історичних, просвітницьких та інших громадських установ. В Україні це проявилось піднесенням національно-патріотичного руху, який був тоді ж названий «хлопоманством» (з польської сторони), «хохломанством» (з російської сторони), і, врешті, українофільством. «... Уродженці Малоросії, – писав П.Куліш у «Записках о Южной Руси» (1856), – почали живіше, ніж колись, відчувати жадобу самопізнання, яка виражається великою кількістю книг з предмета місцевої історії та етнографії, виданих останнім часом у Києві, Одесі, Харкові та інших південноруських містах».

Українофільство як культурницька, а частково і культурницько-політична діяльність мало великий вплив на розвиток українознавчих, у тому числі краєзнавчих досліджень. Організаційно воно одержало форму «громад», які засновувались у тих містах, де проживала національно свідома інтелігенція, переважно молодь, – у Харкові, потім у Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Катеринославі і по всій Україні. Перші такі громади виникли у Петербурзі та Москві.

Духовною основою українофільства – активного чинника подальшого розвитку національно-культурного відродження і стимулятора національно-визвольних змагань – було усвідомлення, розуміння і пропаганда окремішності українців як нації. Під впливом цього руху, розриваючи всеохоплюючий обруч офіційної «загально руськості» та лабети жорстоких цензурних умов, краєзнавство починає все ширше включати в себе національні елементи: посилює свою увагу до народного житія в різних місцевостях України, в усіх його самобутніх виявах – історичних подіях, пам’ятках духовної та матеріальної культури, взаємозв’язках та єдності етнічних гілок народу, тобто до національних джерел.

Для характеристики початкового етапу народження нового краєзнавства можна навести висловлювання видатного історика Володимира Антоновича, який був тоді студентом Київського університету: «В кінці 50-х років у кружку нашому появилась думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності, і ми порішили всі вакації від початку квітня до кінця серпня ужити на подорожі пішки по краю». В цьому ж університеті програма етнографічного гуртка, яким керував Автоном Солтановський, закликала молодь «вивчати рідний край, аби через збирання та вивчення пам’яток народної творчості осягнути душу й світогляд народу і не бути іномовцем на своїй землі, коли доведеться займати службове становище».

З огляду на заборону використання української літературної мови (Валуєвський циркуляр 1863 року; Емський указ 1876 року та інші офіційні розпорядження) історико-краєзнавчі та фольклористично-етнографічно-краєзнавчі праці публікувалися російською (лише тексти творів усної народної словесності – українською в російській транскрипції). Проте українські дослідницькі сили щодалі зростають і чисельно, і якісно. Краєзнавство і далі розвивається в лоні історичної науки, фольклористики та етнографії. З другої половини XIX століття у діяльності наукових організацій і товариств усе помітнішим стає процес регіоналізації досліджень, який і утверджує краєзнавство. Посилюєтьсяпотреба реєстрації літературних джерел, розвивається краєзнавча бібліографія, збагачується джерельна база.

Піднесенню зацікавленості історією рідного краю значно посприяв відомий фольклорист Осип Бодянський, який, ставши секретарем Московського товариства історії та старожитностей і редактором «Чтений в Московском обществе истории и древностей», почав у 40-х роках друкувати в цьому збірнику найважливіші пам’ятки української історіографії ХVІІ–ХVІІІ століть, в тому числі «Историю Русов», літопис Самовидця, Густинський літопис, «Краткое описание Украины» П.Симоновського, «Діаріуш» Миколи Ханенка, чимало історичних документів ХVІІ–ХІХ століть, етнографічні матеріали О.Боровиковського, П.Єфименка, «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» Я.Головацького, «Историю о козаках запорожских» С.Мишецького. О. Бодянський усвідомлював, що виконує «священний обов’язок» українського патріота: «Пора, вже давно пора не ховати такого роду багатства під сукном і в такий спосіб, наскільки можливо, полегшити вивчення і пізнання історії України для всіх і для кожного зосібна, особливо українців. Добре, що є надійний і скорий випадок виконати цей священний обов’язок істинного сина свого народу і батьківщини». Недарма ж О. Бодянського називали «академією української старовини в Москві».

Продовжувала археографічну і видавничу (почасти і власне краєзнавчу) працю Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (Археографічна комісія), секретарем і головним редактором видань якої у 60-х роках став В.Антонович. 47 років свого життя присвятив роботі Комісії, будучи її секретарем, відомий дослідник Правобережжя, головно Волині, співробітник журналу «Киевская старіна» Орест Левицький. Відомо, що ця Комісія була заснована 1843 року при канцелярії Київського генерал-губернатора і являла собою не вільну, громадську інституцію, а державну, урядову установу, яку очолював сам «начальник краю». Перед нею була поставлена мета історично обґрунтувати, всупереч тенденціям полонізації, «обрусительну» політику царизму в Україні, зокрема на Правобережжі. То був час, коли, за словами П.Куліша, Тарас Шевченко ще на початку роботи Археографічної комісії «розгадав підступність офіційного інтересу до старожитностей, так званої «наукової навали» на Україну й Білорусію: царизм навіть заохочував створення всіляких археологічних, археографічних, фольклорних та інших експедицій і комісій, аби тільки вони працювали задля його та «отечества» слави, «доводили» офіційну версію про єдиний російський народ, ствердили, що ніякого українського та білоруського народів не існувало, не існує й не існуватиме …». Цю підступність царського режиму поет розкрив у символічному образі «Розритої могили». Для нього «розрита могила» – не результат краєзнавчих занять, не здобуток археологічної науки, а «образ колоніального розбою царату, пограбування ним української землі, історії, культури, самої душі народу»:

Тепер уже заходились

Древности шукати

У могилах... бо нічого

Уже в хаті взяти.

Однак, незважаючи на русифікаторські задуми, Археографічна комісія відіграла визначну роль у підготовці джерельної бази історично-краєзнавчих досліджень і згуртуванні наукових сил. Завдяки наполегливій праці редакторів і дослідників: Михайла Максимовича, Володимира Антоновича, Миколи Іванишева, Ореста Левицького, Сергія Голубєва та інших учених Комісія зібрала багато унікальних документів з історії правобережних регіонів, які переконливо засвідчили, що названі землі споконвічно належали українському народові.

Головним виданням Комісії, яка працювала до початку XX століття, був «Архив Юго-Западной России» (1859–1914) – вийшло 35 томів у восьми частинах. І досі краєзнавці черпають з них документальний матеріал про історію церкви та релігійного життя, козаччини та гайдамаччини, про села та селянство, міста та міщанство, шляхетські роди, адміністративні порядки та побут українців ХVІІ–ХVІІІ століть. Заслугою Комісії є також «Памятники, изданные Временной комисией для рассмотрения давних актов» (томи 1–4, 1845–1859), публікація літописів С.Величка, Г.Граб’янки, Самовидця. Чимало цікавого фактичного матеріалу знаходимо в книгах «Древности Юго-Западного края», «Сборник материалов по истории Юго-Западной России», «Сборник материалов по исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874). При Комісії було засновано Центральний архів для документів до історії Правобережжя України, що розташовувався у приміщенні університету, – перший в Україні державний історичний архів (нині – Центральний державний історичний архів України).

Для збагачення джерельної бази української історичної науки, зокрема, для краєзнавства Східної і Південної України, багато зробили Товариство Нестора-літописця, редакція журналу «Киевская старина», такі дослідники й архівісти, як А.Скальковський, І.Лучицький, О.Андрієвський, ДЯворницький, Д.Багалій, М.Довнар-Запольський, М.Петров; Західної України – Наукове товариство ім.Шевченка, Польське історичне товариство. З 1868 по 1935 рік у Львові виходила 25-томна серія «Акти гродські та земські» – збірник історичних матеріалів Львівського крайового архіву, які є важливим джерелом для вивчення історії західноукраїнських земель, починаючи з ХГV-ХV століть. Дуже цінні документи вміщено в багатотомному виданні «Архів князів Сангушків» (1887–1910).

Українські вчені, члени Археографічної комісії НТШ – М.Грушевський, І.Кревецький, І.Джиджора, В.Герасимчук, М.Возняк, М.Кордуба, І.Крип’якевич, С.Томашівський та ін. – видали багатотомну серію «Джерела до історії України-Руси» з публікацією документів ХУІ-ХУШ століть. Крім того, історично-філософська секція НТШ випускала «Українсько-Руський архів».

З 1851 до 1864 року при університеті Св. Володимира діялаКомісія для опису губерній Київської учбової округи – наукова організація, яка досліджувала історію та географію Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської губерній. У її роботі брали участь такі діячі культури і письменники, як: В.Тарновський, М.Максимович, П.Куліш, А.Метлинський. До збирання матеріалів були залучені вчителі, лікарі, священики. Група науковців на чолі з керівником статистичного від ділу цієї Комісії, основоположником української статистики Дмитром Журавським підготувала і видала у 1852-1856 роках оригінальне дослідження у трьох томах «Статистическое описание Киевской губернии» (цю працю іноді називають «фундуклеївською» за прізвищем тодішнього київського губернатора І.Фундуклея, який сприяв науковцям).

Сучасні дослідники вважають, що значення Комісії полягає не лише в тому, що вона першою стала на шлях комплексного вивчення значної частини теренів України, запропонувавши статистичний метод для наукових розробок, а й у тому, що вона «виробила цілісний підхід до вивчення регіону в історико-природничому і географічно-економічному аспектах». За задумом київських учених, Комісія мала ввійти як самостійний від діл Російського географічного товариства, але царські бюрократи цього не допустили.

Для формування наукової основи краєзнавства чимало зробили гуртки любителів старовини пригуберніальних статистичних комітетах, які почали діяти з 1857 року як офіційні установи під загальною орудою губернаторів. У багатьох губерніальних центрах до роботи в них стали справжні ентузіасти, які використали надані їм можливості для вивчення природних умов, економічного стану, народних ремесел та побуту того чи іншого краю, населених пунктів. Вони складали щорічні статистичні звіти, видавали монографії, збірники, науково-популярні праці, публікували статті в пресі.

На вивчення історії і старожитностей краю спрямували свої зусилля співробітники Чернігівського статистичного комітету. Плідна пора його діяльності пов’язана з іменем Олександра Лазаревського, який тривалий час займав посаду секретаря комітету. Він дбав про підготовку краєзнавчо-дослідницьких програм, які вносили в історико-краєзнавчі дослідження певну системність («Записка об изучении Черниговской губернии в этнографическом отношении» (1863), «Программа для описания сел и местечек» (1863), «Записка для собирания сведений для изучения сельського быта в экономическом отношении» (1868), програма одноденного перепису населення в містах). В упорядкуванні О. Лазаревського вийшли у світ два томи «Записок Черниговского губерниального статистического комитета» (1866, 1868).

Вагомі здобутки мав статистичний комітет Новоросійського краю – Півдня України. Його співробітники підготували та опублікували численні праці з історії, статистики, торгівлі. Багато зусиль у дослідження краю доклав керівник цього комітету Аполлон Скальковський. Він має значні заслуги перед наукою: зберіг архів Коша Запорозької Січі, знайдений канцеляристом Спічаком. Зібравши чимало невідомих до того часу документів, учений написав такі праці, як «Хронологический обзор истории Новороссийского края с 1730 по 1823 гг.» (два томи, 1836–1838), «Очерк Запорожья» (1840), «История Новой Сечи или последнего коша запорожского, составлены из подлинных документов Запорожского сечевого архива» (1841). Багатством різноманітного місцевого матеріалу відзначається його «Опыт статистического описания Новороссийского края» (дві частини, 1850–1853).

Незважаючи на те, що А.Скальковський у багатьох випадках, особливо в оцінці гайдамацького руху ХVІІІ століття, стояв на позиціях імперської колонізаторської політики і зазнав гнівного осуду у Шевченковому вірші «Холодний Яр» (1845), усе ж таки серед частини науковців за свою краєзнавчо-першопрохідницьку роботу він мав образний і почесний титул «Геродот Новоросійського краю».

Розвитку кустарних промислів сприяли художники: Опанас Сластіон, Василь Кричевський, Сергій Васильківський, Микола Самокиш; етнограф Порфирій Мартинович, письменниця Олена Пчілка. Відкривалися школи, майстерні. 1896 року в Миргороді було засновано художньо-промислову школу імені М.В.Гоголя.

У 1887 році відбувся перший з’їзд земських статистиків, який виробив програму досліджень. Наприкінці XIX – на початку XX століття, коли в земствах почали переважати ліберально-народницькі елементи, земські дослідники все більше уваги приділяють економічному краєзнавству. На перший план вийшло всебічне економічне і соціальне обстеження сільських господарств – селянських і поміщицьких. З почином виступило Київське товариство сільського господарства.

Були споряджені експедиції до Литви та Білорусі, які не увінчались успіхом. 1869 року організували етнографічно-статистичну експедицію, очолену П.Чубинським, у Правобережну Україну. Попередньо він уже зарекомендував себе як визначний дослідник народного життя та побуту. Ще працюючи після закінчення університету в Київському приватному пансіоні, П.Чубинський збирав етнографічно-фольклористичні матеріали на Переяславщині, Остерщині, у Золотоніському повіті на Полтавщині. Перебуваючи з 1862 року на засланні в Архангельській губернії, він (юрист за фахом) дуже багато зробив для вивчення північної околиці імперії. В 1867 році Російське географічне товариство і Вільне економічне товариство, членом-співробітником яких він став, дали П.Чубинському доручення підготувати етнографічно-статистичний опис шести губерній-Архангельської, Вологодської, Оленецької, Новгородської, Костромської, Пермської. Учений розробляє свою методику краєзнавчих досліджень, укладає програми для збирачів етнографічних, статистичних даних, матеріалів з побутування звичаєвого права. Під час виконання цього доручення (написав звіт на 300 сторінок) молодий дослідник набув досвіду експедиційної роботи.

Працюючи в засланні секретарем губерніального статистичного комітету і редактором газети «Архангельские губернские ведомости», П. Чубинський надрукував ґрунтовні матеріали з економіки, зокрема розвитку рибних і звіробійних промислів, хліборобства, льонарства, торгівлі; про корисні копалини (виявив поклади кам’яного вугілля, нафти, горючих сланців), побут корінних жителів краю. У листі до своєї родички він писав: «Працюю на користь цього краю. Та хотів би працювати у рідному краї... Мені хотілось би бути там, де миле товариство, де всі близькі серцю, – де рідне поле, де співа соловей, де стоять в гаях дуби віковічні, де широко, де весело, де степ, де криниця з вербою зеленою..., де усю ніч темнесеньку співають дівчата...».

Призначення П.Чубинського керівником експедиції для вивчення «Западно-русского края» відбувалося з великими труднощами. Один з ініціаторів Валуєвського циркуляра (1863) про заборону української літературної мови М.Юзефович дав П.Чубинському для керівників Російського географічного товариства (РГТ) таку характеристику: він «найневгамовніший агітатор», «запеклий нігіліст», і йому не можна довіряти опис краю, оскільки він «намагатиметься приховати все, що свідчить про тотожність наших племен, і висуне напоказ усі зовнішні ознаки їхньої уявної різниці». Однак керівників РГТ вдалося переконати, що в Чубинського то були лише «гріхи молодості».

Використовуючи архангельський досвід, П.Чубинський з особливим піднесенням узявся за організацію експедиції в рідній країні.

Результати експедиції П.Чубинського засвідчили, що вже на той час в Україні сформувалися не тільки в Києві, а й на периферії – у губерніальних, повітових центрах - краєзнавчі сили в особі учителів, священиків, урядовців. Це є вагомим аргументом, що краєзнавство з 70-х років стало помітним чинником суспільного життя. У рецензії на перші томи матеріалів експедиції М. Драгоманов, зробивши ряд зауважень, відзначив: «... місцева суспільність була підготовлена до такої роботи розумовим рухом попереднього часу», маючи на увазі саме той факт, що початки історико-краєзнавчих зацікавлень громадськості у першій половині XIX століття зміцніли і ширше розвинулись у перші десятиріччя другої половини цього століття.

Семитомна праця –«золота ноша» Павла Чубинського, піднята з народних джерел, здобула широке визнання наукової громадськості. Російське географічне товариство присудило йому Золоту медаль «за особливу його діяльність і ту невсипущу працю, якій російська наука зобов’язана збиранням величезного матеріалу для вивчення побуту, юридичних звичаїв і народного життя Південно-Західного краю». Ще одну Золоту медаль (другого класу) П.Чубинський одержав на Міжнародному етнографічному конгресі в Парижі 1875 року. Після завершення випуску книги в 1879 році Російська Академія наук нагородила його найпочеснішою премією – Уваровською. «Є одна галузь науки, в котрій ще недавно українці, можна сказати, вели перед у Росії, – це те, що зветься не зовсім точно етнографією з виділом про народні звичаї й право», – констатував М.Драгоманов. А видатний російський учений О.Веселовський порівняв працю П.Чубинського з визначними здобутками світової етнографії, передусім, з монументальною 38-томною працею «Народ» польського дослідника Оскара Кольберга.

Іншою видатною заслугою П.Чубинського стало його досить плідне для українського руху керівництво Південно-Західним (Київським) відділом Російського географічного товариства. Краєзнавчі обстеження та дослідження відділу стосувалися Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини. Положення про цей відділ було затверджене царем восени 1872 року. Перше (установче) засідання від ділу відбулося 13 лютого 1873 року. У ньому брали участь 17 членів-засновників, серед них: В.Антонович, П.Житецький, М.Драгоманов, М.Лисенко, О.Русов, В.Беренштам, Ф.Вовк та ін. Головою відділу (почесним) обрали багатого землевласника, мецената Григорія Галагана; з 1874 року головою відділу став Володимир Антонович, а безпосереднім практичним керівником був Павло Чубинський. Останній у своїй заключній промові на зібранні говорив про результати попередньої експедиції та завдання від ділу; зазначив, що раніше етнографічними дослідженнями займалися приватно українці М.Максимович, А.Метлинський, П.Куліш, М.Костомаров, М.Номис; поляки О.Новосельський, Е.Руліковський, Т.Стецький, а тепер за цю справу в Україні взялася наукова громадська інституція під егідою Російського географічного товариства, яке набуло вже досвіду в організації народознавчих досліджень.

До початку 1875 року відділ мав 158 членів, етнографічний музей, наукову бібліотеку, в якій нараховувалось понад тисячу книг та брошур з етнографії, статистики, археології, історії, географії та інших галузей наук. Розсилались спеціально розроблені і надруковані програми, анкети в різні регіони України особам, які були підготовлені до фахової роботи («Программа Юго-Западного отдела РГО для собирания ведомостей по этнографии»; П.Чубинський, О.Русов – «Программа для этнографических и статистических данных»). За три роки свого існування відділ підготував і видав ґрунтовні праці у галузі етнографії та географії: «Исторические песни малорусского народа» В.Антоновича та М.Драгоманова, «Чумацкие песни» І.Рудченка, брошуру «Остап Вересай» М. Лисенка. Чимало матеріалів надруковано у двох томах «Записок Юго-Западного отдела»: у першому – 20 пісень та дум, записаних від Остапа Вересая, стаття М. Лисенка про мистецьке виконавство цього видатного кобзаря й українську пісню взагалі. На 28 засіданнях відділу читалися доповіді з економіки, історії, статистики, етнографії. Одне з них було присвячене пам’яті Михайла Максимовича, який помер 1873 року.

До заслуг відділу слід віднести: вперше по-науковому проведений одноденний перепис населення м. Києва, що засвідчив приналежність більшої частини його мешканців до українського народу (матеріали перепису були зібрані й узагальнені у книзі «Киев и его предместья»); проведення археологічного з’їзду (1874), участь у Географічному конгресі та виставці у Парижі. Південно-Західний відділ завдяки зусиллям «громадівців» став не просто периферійним філіалом Російського географічного товариства, а першою в Україні українознавчою організацією (яку нині називають прообразом національної академії наук) і наочно показав наявність у ній потужного і зростаючого потенціалу національно спрямованих наукових сил. Скликаний відділом археологічний з’їзд був «справжнім святом українознавства» (М.Грушевський), «блискучою маніфестацією наукових досягнень на полі українознавства» (Д.Дорошенко). Відділ налагодив співпрацю з науковими товариствами за кордоном – так званими, «матицями», передусім галицькою, а також чеською, сербською, словенською; інститутом Оссолінських у Львові, товариствами Паризьким антропологічним, Мадридським географічним та ін.

Однак існувала ця громадська наукова організація зовсім недовго. У 1876 році особлива нарада, створена з наказу царя для обговорення небезпек українофільського руху в «Малоросії», у протоколі свого засідання записала: «Утворений у Києві відділ... дав у себе притулок тій партії неблагонадійних і шкідливих осіб, які в нинішній час відзначаються особливою діяльністю на ниві розповсюдження в середовищі народу ідеї про самостійну народність малорусів». Украй небезпечними діячами називались П.Чубинський, М.Драгоманов, С.Нос, О.Кониський. Результатом цієї наради став сумнозвісний Емський акт 1876 року – розпорядження уряду, підписане царем Олександром II про обмеження у застосуванні української мови. А на доповідній записці, складеній експертами з українського питання, цар власноручно дописав: науковий відділ у Києві в його нинішньому складі «закрити».

Краєзнавча робота, започаткована в першій половині та 70-х роках XIX століття діячами культури й освіти, які працювали самостійно чи в наукових товариствах та об'єднаннях, і, піднесена на високий науковий рівень, тривала до кінця XIX і на початку XX століть.

Краєзнавче обстеження України організовувало і стимулювало Історичне товариство Нестора-літописця в Києві. Його статут затверджено 1872 року. В ньому зазначалося, що головною метою товариства є дослідження «всього, що може служити докладному та повному поясненню історії південноросійського краю, що входить у межі Київської навчальної округи» (тобто п’яти губерній: Київської, Чернігівської, Полтавської, Подільської, Волинської). Офіційне відкриття відбулося в січні 1873-го, а з 1874 року воно діяло при Київському університеті і стало центром згуртування науковців, які досліджували історію України. Фундатором вважають видатного історика, голову київської Старої громади Володимира Антоновича, який очолював товариство у 1881–1887 роках. А першим головою товариства був професор Київського університету Володимир Іконников, діяльними членами – О.Лазаревський, О.Котляревський, І.Каманін, М.Василенко, М.Дашкевич, О.Левицький, Д.Багалій, М.Грушевський. Товариство зосередило свою увагу на дослідженні й охороні пам'яток історії та культури, утворивши для цього спеціальну комісію. Влаштовувались експедиційні виїзди на Поділля, Волинь, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та в інші регіони. Науковці на чолі з В. Антоновичем брали організаційну і творчу участь в археологічних з’їздах у Києві (1874,1899), Одесі (1884), Харкові (1902), Катеринославі (1905), Чернігові (1908), що стали помітними віхами розвитку українського краєзнавства.

Особливо плідною буланаукова діяльність В.Антоновича, якого називаютьосновоположником «київської школи» істориків, «Нестором української історії та археології», «першим істориком Правобережжя». Протягом 1863–1870 років учений працював у Київській археографічній комісії як головний редактор багатотомного збірника «Архив Юго-Западной России». За його редакцією вийшло 15 томів різноманітних документів, що стосувалися історії різних місцевостей Правобережжя. Як збирач і автор, він опрацював матеріали 9 томів. Його магістерською працею була студія «Последние времена казачества на правой стороне Днепра» (1870). Як один з керівників київської «Громади», він брав активну участь у формуванні Південно-Західного (Київського) відділу Російського географічного товариства. Докторська дисертація В.Антоновича теж була присвячена Правобережжю і мала назву «Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV столетия» (1878). Особливо плідно на ниві краєзнавства він, як професор Київського університету, працював з часу появлення першого українознавчого журналу «Киевская старина», до створення якого доклав особистих зусиль. У цьому та інших журналах і виданнях учений надрукував чимало науково-популярних праць. Брав найактивнішу участь в археологічних з’їздах, що відбувалися в Україні. З його ініціативи до цих з’їздів видавалися археологічні карти губерній: Херсонської (В.Ястребов, 1890), Харківської (Д.Багалій, 1902), Подільської (Ю.Сіцінський, 1909). Сам В.Антонович уклав «Археологическую карту берегов Днепра от Вышгорода до устья Роси» (1878), археологічні карти Київської (1895) та Волинської губерній (1902). Перша, крім власне карти, містила велику текстову частину з детальним описом Київщини, оглядом віднайденого автором та багатьма іншими дослідниками археологічного матеріалу. Ця праця удостоєна «Великої золотої медалі» Російського географічного товариства.

Археологічну карту Волині В.Антонович підготував до XI археологічного з’їзду в Києві (1899). Задумавши цю роботу за тим самим принципом, він використав матеріали археологів М.Біляшівського, Я.Валошинського, КМельник, О.Уварової та інших, а також матеріали, зібрані Центральним статистичним комітетом, Археологічною комісією, Московським археологічним товариством. Оглянув В. Антонович і приватні археологічні збірки Ф.Штейнгеля в с. Городок, А.Волянського в с. Рудка, Е.Руліковського в с. Висоцьке Рівненського повіту, Л.Житинського в с. Лагодівка Дубнівського повіту; колекції старожитних предметів у музеях Київського університету, духовної академії, давньосховшца у Житомирі. Археологічна карта складалася з двох частин – пояснювального тексту і власне карти, на якій умовними різнокольоровими позначками зафіксовано археологічні пам’ятки різних видів. Тут маємо відомості про 348 городищ, 15347 курганів, у тому числі 674 дослід жених.

Володимир Антонович перший означив велику роль регіональних досліджень у загальному пізнанні історії України. За два десятиліття разом із своїми послідовниками та учнями вчений написав та ініціював серію монографій про окремі історико-географічні землі України (особливо цінним виданням є його «Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885), звертаючи головну увагу на природно-географічні чинники, історію заселення країв, комунікації, культурну спадщину. У «Монографиях» надруковано такі його праці, як: «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда», «Исследования о городах Юго-Западного края», «Летопись Сатановского монастыря» та ін.

Ще в період діяльності Південно-Західного (Київського) відділу Російського географічного товариства він підготував «Инструкцию для описания городищ, курганов и пещер» (1874). Опублікував сотні статей про численні розкопки в Києві, на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині, у Захід ній Волині, у Древлянській землі, про славнозвісні розкопки Вікентія Хвойки в околицях с. Трипілля і «трипільську культуру»; нариси і некрологи про учених: М.Костомарова, М.Максимовича, П.Лебединцева, О.Кістяківського, О.Котляревського; краєзнавців Волині і Поділля В.Пероговського, А.Свидницького, Й.Ролле, Л.Житинського.

Близько 60-ти років проживаючи в Києві, В.Антонович збагатив києвознавство такими працями, як: «Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874), «Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие» (1882); нарисом «Киев в дохристианское время» (1897). Коли в Києві відбувався XI Археологічний з’їзд (1899), організатором і провідником екскурсії учасників того з'їзду для ознайомлення з пам’ятками старого Києва був саме В.Антонович. Здобутки своїх студій на Київщині він зафіксував у праці «Змиевы валы в пределах Киевской земли (с картой)» (1884), ряді статей про археологічні розкопки.

«У до

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-10

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...