Іван Франко – теоретик краєзнавства

Новий етап у розвитку краєзнавства Галичини визначила активна діяльність у цій галузіІвана Франка – практика, першого історика і першого теоретика краєзнавства та його сподвижників і учнів. Психологічно-емоційні імпульси до пізнання довкілля та історії найближчої місцевості в майбутнього письменника помітні були ще у дитячі, юнацькі та студентські роки. Він змалку чудово знав грибні місця у лісі біля рідного села Нагуєвичі. А навчаючись у Дрогобицькій гімназії, брав участь у природознавчих екскурсіях, організованих учителями, зокрема, викладачами природничих наук Емериком Турчинським та Іваном Верхратським, який пізніше став першим і довголітнім головою Математично-природописно-лікарської секції НТШ, відомим дослідником флори і фауни Східної Галичини. У недільні дні і свята та й серед тижня, коли видався вільний час, учень гімназії Іван Франко сам чи з товаришами ходив до лісових урочищ, званих Гіркою та Тептюжом, на береги річки Тисменниці. Запам’яталися йому екскурсії до Урича, де «струменіли джерела та потоки, височіли два височенні камені з печерами, що мали на собі сліди людської праці».1876 року, вже студентом Львівського університету, він запровадив у журналі «Друг» рубрику «З уст народу», під якою друкувалися пісні, записані ним та Михайлом Павликом у селі Лолині.

Восени 1883 року при Академічному (студентському) братстві було створено об'єднання, яке мало назву «Кружок етнографічно-статистичний». Про нього І.Франко писав у листі до М.Драгоманова: «Ми думали наразі закласти товариство для краєзнавства (етнографії, статистики, геології...), де би могли належати люди місцеві і замісцеві, попи, учителі, студенти і мужики. Сам статут такого товариства вимагав вироблення екскурсій по краю…».

Щоб краще пізнати рідний край, І.Франко разом із своїми товаришами задумали провести мандрівку студентської молоді двома маршрутами: Дрогобич – Болехів і Станіславів – Вижниця. У пресі публікується «Відозва до руської молодіжі» із закликом узяти участь в мандрівці. Про мету мандрівки писалось: «Приглянутись руському народові, спізнати його економічно-національне положення, зняти цікаві черти етнографічні з картин русько-народної жизні, а враз і освіжити молодечого духа прегарними проявами руської природи..., побачити місця, достойні людського ока...». І.Франко підготував віршований путівник для майбутнього туристського походу, що був виданий окремою брошурою «Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884року». У ньому в дотепній формі відзначено найхарактерніші риси міст, містечок і сіл, де мали зупинятися молоді туристи для огляду пам’яток давнини, розмов з тамтешніми жителями.

Іван Франко протягом усього життя полюбляв мандрувати. Його подорожі, крім естетичної, мали й практичну мету – відшукати давні памятки історії та культури, етнографічні предмети, зробити записи фольклорних творів. 1886 року він відвідав село Лолин Стрийського повіту, в якому збирала народні пісні Ольга Рошкевич, і описав його. У червні 1887 року поїхав до Тернополя, де готувалася етнографічна виставка, і надрукував про неї статтю у польській газеті «Кур’єр львівський», подавши оцінку етнографічним матеріалам з багатьох куточків Галичини і чудову характеристику етнографічних типів краю, зокрема, національної ментальності гуцулів, бойків, лемків.

Улітку 1888 року письменник відпочивав на березі річки неподалік Сморже (нині Турківського району Львівської області), цікавився життям у навколишніх селах і написав нарис «Ярмарок у Сморжу» з краєзнавчою характеристикою цього містечка. Тоді ж помандрував на гору Пікуй (Гусля), що є найвищою географічною точкою Львівщини і Сколівських Бескидів, детально описав цю подорож і вершину гори: «... Поперед нами розстелюється широка і висока полонина, а над нею пишається голий, кам’яний верх Пікуя, мов сіра лисина старезного діда. Сей верх окружений немов величезним валом з великою прорвою всередині, сею прорвою витікає журчачий потік, а вище, у самих стін кам’яного шпиля, б’є сильне, широке жерело презимної води. Недалеко понад криницею лежить величезний камінь...»

Майже через століття, 1984 року, пішовши слідами І.Франка, львівський літературознавець Мирослав Мороз і занотував: «З підніжжя гори Пікуй і тепер витікає потічок. На самій вершині вже немає джерела й криниці, ... але їх ще пам’ятають не зовсім старі люди.

Біля вершини Пікуя і сьогодні лежить величезний камінь, описаний І.Франком. «Саме в цьому зіставленні минувшини і теперішності, у відчутті, що той чи інший об’єкт природи, пам’ятка історії, мистецтва сприймалися поглядом, розумом відомої всім людини, покладається одна із причин зачарованості багатьох людей краєзнавством Водночас, І.Франко став першим в Україні дослідником, котрий зацікавився не тільки історією, а й теоретичними питаннями краєзнавства. Він був переконаний, що сучасники завжди повинні усвідомлювати ту «стару правду, що будущина корінням своїм завсігди стоїть в минувшині, що, отже, пізнання тої минувшини значить те саме, що пізнання ґрунту і самого коріння теперішності й будущини». І наголошував: «.. .пізнати народ – то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє й минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості, їхні інститути й економічне становище, їхні торговельні відносини й інтелектуальні зв'язки з іншими народами».3 цієї тези випливає думка про те, як широко розумів І.Франко завдання краєзнавства і його роль у суспільстві. Він вважав останнє одним із найважливіших чинників національно-культурного, а відтак, і національно-державного відродження, а тому й наголошував на потребі систематизації набутих знань і мріяв про видання «докладної науково опрацьованої книги» – «Краєзнавство Галичини». Торкаючись питань методології краєзнавчого дослідження, організації етнографічних експедицій, письменник висловлював думку про необхідність великої попередньої підготовки, пов’язаної з роботою в архівах, бібліотеках, і яку полегшувала б наявність праць зі систематизацією набутих знань. Відзначаючи хиби одного з етнографічних нарисів, І.Франко зауважував, що авторові, передусім, «не вистачає того, без чого в наш час не можемо розпочинати наукових поїздок, – досконалої підготовки, вичерпного вивчення того, що перед тим інші дослідники і шукачі в тих околицях бачили і зібрали».

Для нас є важливими донині думки І.Франка про розгалуження краєзнавства за напрямками відповідно до об’єктів, якими воно опікується. Оглядаючи велику кількість видань (німецьких, польських, українських) про Галичину у статті «Галицьке краєзнавство», він виділив із загального (комплексного) краєзнавства такі його галузі, як статистично-економічну, природознавчу, етнографічно-фольклористичну, історичну, а статистично-економічні праці про певний регіон вважав «найважливішою і гідною найпильнішого вивчення» частиною усього краєзнавства.

У деяких інших статтях («Задачі і метод з історії літератури», розділ «Джерела і помічні книги для історії староруської літератури» з його «Плану викладів історії літератури руської» І.Франко порушує теоретичні проблеми літературного краєзнавства, зокрема, про вплив місцевостей з їхніми історичними, духовними традиціями, родинного середовища на розвиток і спрямування письменницького таланту. З естетико-психологічної точки зору важливо прослідкувати, пише він, як «відізвалися Франконія в літературній вдачі Гете, Саксонія у Гелерта, Швабія у Шіплера» і т.д., тобто вплив тих німецьких земель (провінцій), де народилися і жили видатні письменники. І.Франко наголошує на тих моментах з життя того чи іншого письменника, якими має зайнятись літературний краєзнавець: "Чи колиска його стояла в селі, в містечку, в більшім місті чи в столиці? Чи це, може, місце знамените в історії, з визначними духовними традиціями? Чи поет сидів весь вік у своїм рід нім краї, чи подорожував часом, або, може, навіть шукав собі іншої вітчизни? На основі автобіографій або повістей, описуючих хід розвою героя, ми вступаємо в рідний дім поета; слідимо в крузі його родини за нитками унасліджування, пізнаємо характер, стан освіти, ремесло, стан маєтковий його предків…».

Отже, тут накреслюється ціла програма літературно-краєзнавчого дослідження з використанням методів і соціологічних, і психологічних. Необхідно виокремити ще одну думку І.Франка, важливу для літературного краєзнавства: він вважав, що історик літератури «збирає для себе жниво... не тільки в пам’ятниках творчості вибраних, геніальних натур; він з под якою і пієтизмом розбирає й скромні, забуті писання дрібних талантів та щиросердечних дилетантів, що від іншого ремесла случайно і моментально попали в списателі». Ця думка має бути корисна і для сучасних літературних дослідників. Адже за радянської влади та й тепер їм часто дорікали і дорікають, що вони займаються «дрібними» постатями, які не залишили помітного сліду в літературному процесі. І.Франко відстоював свою думку, щоб літературні здобутки того чи іншого краю були висвітлені та поціновані всебічно.

На прикладі Німеччини, яка на той час відзначалась багатством місцевих видань, І.Франко показав їх роль у суспільстві: усі ці різножанрові видання, зокрема популярні, «передають широким колам читачів, особливо молоді, систематично і доступно викладені результати... спеціальних праць, даючи тим самим кожному, навіть найменш заможному і найменш підготовленому, змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією батьківщиною, з її географічним положенням, ґрунтами, кліматом, шляхами сполучення, пам’ятками і т.д.». Однак виняткове значення, вважав І.Франко, краєзнавство має в шкільному навчанні, адже «перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти – знати своє оточення, знати минуле і сучасне свого народу, відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об'єднаного організму». Тому він підтримав рішення ІІ з’їзду польських істориків про потребу заснування в провінційних містечках, окремих навчальних закладах краєзнавчих гуртків і всією своєю діяльністю створював у науці і літературі духовну атмосферу, яка сприяла б розвитку місцевих досліджень.