Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Діяльність науково-дослідних кафедр краєзнавства у 1920-х – на початку 1930-х рр.

Організаторами і натхненниками розвитку краєзнавства стали Всеукраїнська академія наук (УАН, пізніше ВУАН), інститути народної освіти (ІНО), яких було 12. Наприкінці 1920 р. при ВУАН була створена Комісія краєзнавства, яку спочатку очолив академік Андрій Лобода. До її складу ввійшли такі відомі вчені, як: В. Липський, М. Шарлемань, П. Тутковський, М. Василенко, О. Фомін. Її філіями стали Одеська комісія краєзнавства, заснована 26 серпня 1926 р. й очолена директором Одеського історико-археологічного музею Сергієм Дложевським. У січні 1923 р. створене Харківське бюро Комісії з краєзнавства (згодом – Слобожанська комісія краєзнавства при ВУАН). Ці комісії багато зробили для розгортання краєзнавчого руху в Україні. Зокрема, в Одесі та Харкові вони видавали спеціальні «Вісники» та бюлетені, в яких подавали інформацію про формування мережі краєзнавчих осередків, досвід їхньої роботи.

Статутом Одеської комісії, схваленим у січні 1924 року, так визначалися її завдання: всебічно вивчати північне Причорномор’я, його історію та старовину, населення і природні продуктивні сили. Комісія мала чотири секції:

1) натуральних багатств краю;

2) археологічну;

3) соціально-історичну;

4) етнографічно-лінгвістичну (діалектологічну).

Нею використовувались такі форми роботи: організація наукових досліджень, експедицій, розкопок за дозволом Археологічного комітету ВУАН; друкування праць і карт, виступи з лекціями і доповідями перед населенням та студентською й учнівською молоддю, курси з краєзнавства; розробка програм збирання історико-етнографічних даних: «Програма до збирання відомостей про пам’ятки» (ухвалила археологічна секція), «Програма до збирання відомостей про село та хату» (ухвалила етнографічно-діалектологічна секція). У цих програмах вказувалося, які старовинні предмети потрібно збирати, як вивчати село і хату (історичні відомості, а також легенди та перекази про заснування, географічне положення, тип села і планування, хата та її типи, внутрішні та зовнішні оздоби, звичаї та повір’я, пов’язані зі спорудженням хати). Одеська комісія мала філію у Херсоні – Товариство вивчення Херсонщини, яке діяло при тамтешньому музеї і виконувало функції округового бюро краєзнавства, що керувало роботою майже 20 гуртків.

Київська краєзнавча комісія звернула увагу на потребу розвивати в Україні екскурсійно-туристську справу. Складаючи план роботи на 1924 р., її виділено як окремий розділ. Це було продовженням роботи, розпочатої ще в добу УНР (створення екскурсійного відділу в Департаменті позашкільної освіти Міністерства освіти УНР, керованого Софією Русовою; курси для керівників історичних екскурсій при Київському університеті 1918 р.). У другій половині 20-х років питанням туристики надавав велику увагу відомий географ, голова Комісії краєзнавства Степан Рудницький. Він опублікував статтю «Радянська туристика – одна з підойм краєзнавства».

Згідно з «Положенням про Всеукраїнську академію наук» (1921) у складі її історико-філологічного відділу були створені комісії, діяльність яких спрямовувалась на історичні дослідження, зокрема й регіональні: Постійна комісія для складання історично-географічного словника української землі, Археологічна комісія, Комісія для складання археологічної карти України, Комісія для дослідження Софійського собору, Археографічна комісія, створена на базі Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (1843-1921) та відповідної комісії Українського наукового товариства (1907-1921). Більшість праць друкувалася в «Збірнику історично-філологічного відділу», «Записках історично-філологічного відділу», в органі історичної секції-журналі «Україна» (1924-1932).

Помітну роль у піднесенні краєзнавства відіграла Етнографічна комісія Академії наук, що виникла ще 1920 р. як секція Українського наукового товариства. До неї увійшли провідні етнографи України. Її структурними підрозділами були: Кабінет вивчення національних меншин; Кабінет монографічного дослідження села; Кабінет музичного фольклору. Комісія мала широку мережу кореспондентів – до 600 осіб і збирачів та дописувачів – до 10 000. Для них склали і надрукували численні програми збирання фольклорних матеріалів, розсилали сотні анкет з усіх сфер матеріальної і духовної культури для вивчення побуту, звичаїв та обрядів, одягу, ремесел, народної медицини. Було одержано численні листи-відповіді. На цій основі при комісії створили Вчений фольклорний архів. Комісія розгорнула й активну видавничу діяльність: вийшло понад два десятки номерів «Бюлетеня Етнографічної комісії»; 1929 р. заснувала Музей народного побуту.

Краєзнавчі аспекти переймали усю діяльність історичної секції колишнього Українського наукового товариства, що 1921 р. була перетворена у секцію академії. Секція використовувала різноманітні форми роботи: прилюдні засідання, видання наукових збірників, зокрема журналу «Україна». В 1921–1924 рр. обов’язки голови історичної секції ВУАН фактично виконував фундатор історичної географії в Україні Олександр Грушевський, водночас займаючи посаду директора Постійної комісії для складання історично-географічного словника українських земель. Під його керівництвом група вчених видала чотири томи «Історично-географічного збірника» (1927–1931).

На початку 1924 р. в Україну з еміграції повернувся М. Грушевський. У своїй науковій роботі він почав на практиці застосовувати принципи регіонально-історичного дослідження, опрацьовані ним у школі В. Антоновича і розвинуті в журналі «Україна», в передмовах до збірників «Київ та його околиця в історії і пам’ятках», «Чернігів і Північне Лівобережжя». Перед ученими, які досліджували регіон, ставилися такі завдання: 1) як у даних фізико-географічних умовах, господарських і комунікаційних обставинах відбувалося заселення районів, яких форм набувало, як змінювалося залежно від колонізаційних течій; 2) як формувалися економічні і популяризаційні осередки, перетворюючись у культурні, соціальні, політичні центри; 3) як складались відносини між ними й аналогічними осередками сусідніх регіонів і яких змін вони зазнавали; 4) пасивною чи активною була роль даного регіону в цих змінах; 5) які були соціальні і культурні досягнення в цьому процесі і як ці досягнення впливали на загальний фон народного життя. Отже, «районознавство» як напрям наукової регіоналістики відрізняється від краєзнавства проблемністю порушуваних питань.

У рамках історично-філологічного відділу Академії наук та його історичної секції у 1924–1925 рр. створено чотири комісії порайонного дослідження України: Правобережжя та Києва, Лівобережної України та Слобожанщини, Південної України, Західної України. Ініціатором їх заснування став Михайло Грушевський. Концепція порайонного дослідження України, перші підвалини якої заклав ще його вчитель Володимир Антонович у другій половині XIX століття, була використана М. Грушевським для активізації досліджень на всій території України. Він писав: «По своїм повороті на Україну я прийшов до переконання, що дуже активним засобом... для збудження дослідної енергії і планової наукової роботи була б організація дослідження можливо всебічної історії краю – економічної, культурної, соціальної – в певних історичних районах». Названі комісії видали збірники, в яких публікувалися результати наукової роботи в регіонах: «Київ та його околиця в історії і пам’ятках» (1926), «Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали» (1928), «Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва» (1930) та ін. Переобтяжений великою організаторською роботою, фундаментальними працями з історії, М.Грушевський, усе ж, приділяв певну увагу і краєзнавству, написавши працю «Чернігів і Сіверщина в українській історії». Ця комісія розпочала обстеження старих цвинтарів у Києві, а Комісія західної України готувала матеріали до праці «Галичина, Буковина, Закарпаття», яку мала видати під редакцією львівського історика І. Крип’якевича, одначе через посилення репресій зробити це так і не встигла. Голова Комісії Правобережжя, член-кореспондент ВУАН В.Щербина опублікував збірник «Нові студії з історії Києва» (1926). У «Збірниках історико-філологічного відділу ВУАН» публікувалися статті як з історичного, так і літературного краєзнавства. Знаходив час для краєзнавчих студій неодмінний секретар Академії наук Агатангел Кримський. В одному зі збірників (№71, 1930) він опублікував свою статтю «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного з географічною малою».

Краєзнавчі проблеми були близькими й іншим структурним підрозділам Академії. Серед праць фізично-математичного відділу виділялися публікації на краєзнавчо-природничі теми відомого ще з часів діяльності Товариства дослідників Волині, академіка Павла Тутковського. Він розробив українську геологічну термінологію, переклав українською мовою чимало своїх праць, написаних наприкінці XIX і в перше десятиліття XX ст. Слід згадати такі його публікації, як: «Берестовецький вулкан», «Озеро Світязь та легенди про нього». 1920 року вийшли друком його «Нариси з природи України», до яких увійшли написані пером чудового популяризатора науки нариси «З подорожів по Поділлю», «Фосфоритові копальні», «Медоборські гори» «Крем’янецькі гори». Ряд його праць опубліковано в збірнику «Наукові записки. Орган Київської науково-дослідної кафедри» (1925) та в «Записках фізично-математичного від ділу ВУАН» (1931). Велике значення для краєзнавців мали праці П.Тутковського «Природна районізація України» (1922) та «Краєвиди України» (1924), в якій автор подав класифікацію типових краєвидів, ілюструючи свою розповідь про них художніми описами О.Стороженка, О.Кобилянської, В.Короленка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Д.Марковича.

Українське наукове товариство, а за ним Академія наук організували переважно в окружних центрах протягом 1920-х рр. до 40 наукових товариств. Широке коло вчених гуртувало Кам’янець-Подільське товариство, засноване у червні 1925 р. Поділля мало розвинуті краєзнавчі традиції ще з останньої чверті XIX століття. Ці традиції продовжив Український державний університет, створений владою УНР 1918 р. Вчені університету разом з Подільським історико-археологічним товариством і Подільським товариством природодослідників заклали підвалини поділлєзнавства в нові часи. Вони багато уваги приділяли вивченню краю, в якому базувався університет. Відомі праці викладачів університету Дмитра Дорошенка «Про минулі часи на Поділлі» (1919), підручник Никифора Григоріїва-Наши «Поділля. Історико-географічний нарис» (1919). Історію цехів, ремесел на Поділлі вивчав професор Петро Клименко. 1925 р. з ініціативи відомого ще з останньої чверті XIX ст. краєзнавця Юхима Сіцінського і сформувалося назване товариство. Воно мало в своєму складі 67 чоловік. Очолювали його голова професор В. Храневич, заступник голови Ю. Сіцінський, професори О. Полонський, Д. Богацький. Керівники товариства влаштовували наукові зібрання для обговорення нагальних питань місцевого дослідництва, дбали про друкування наукових праць. У місті діяв окружний комітет краєзнавства, який мав секції геології, ґрунтознавства, сільського господарства, зоології, народної освіти, статистики, мистецтва. Він утворив осередки при школах та різних установах. Комітет потурбувався про видання підручника для шкіл із природничого краєзнавства «Кам’янеччина» професора В. Гериновича; видав зразковий статут окружного краєзнавчого товариства, орієнтовний план праці для районних товариств. 1926 р. тут провели окружну краєзнавчу конференцію, в якій взяли участь до 400 чоловік.

Славилась у Кам’янці-Подільському етнографічно-мистецтвознавча школа, очолювана членом наукового товариства, художником-графіком Володимиром Гагенмейстером, який потім став директором художньо-промислової школи ім. Г. Сковороди. В 1921–1931 рр. при художній школі діяли видавництво і майстерня літографії. Вийшло у світ 87 мистецьких видань – 15 альбомів архітектурних та історичних пам’яток міста Кам’янця-Подільського і Поділля; частіша робіт нині є в картинній галереї Кам’янець-Подільського історичного заповідника.

Активно працювали Катеринославське, Ніжинське, Одеське, Полтавське, Чернігівське (пізніше Дніпропетровське) наукові товариства. Організаційно товариства при Академії наук складалися з секцій; скажімо, Остерське мало такі секції: археологічну, природничу, етнографічну, а також допоміжні інституції – станції метеорологічну, гідробіологічну, луків та лікарських рослин. Конкретні результати праці знаходили відображення у виданні літератури. Ізюмське товариство започаткувало «Праці експедиції для вивчення Ізюмського краю» (1929), випустило збірник «Ізюмщина» (1930); Шепетівське – розпочало видавати свої «Записки». Засновник і директор окружного музею, колишній член Товариства дослідників Волині, один із фундаторів товариства, уповноважений Всеукраїнського археологічного комітету Володимир Кочубей запросив для археологічних розкопок професора з Києва Сергія Гамченка, який працював на Волині до Першої світової війни, сам обстежив археологічно береги р. Горинь, виступив проти руйнування Старокостянтинівськош замку князів Острозьких, активно провадив у життя створення тут державно-культурного заповідника разом з академіком, головою ВУАК Олексою Новицьким; підготував і надрукував, будучи завідувачем заповідника, ґрунтовний путівник "Старокостянтинівський заповідник" (1923) про одну з визначних пам’яток Волині та всієї України (пізніше була цілковито занедбана).

Обнадійливі здобутки мали наукові товариства в Луганську, Полтаві, Одесі, Чернігові.

1. 21.Роль ВУАН та інститутів народної освіти (ІНО) в розвитку історичного краєзнавства.

Значну краєзнавчу роботу проводили науково-дослідні кафедри краєзнавства, які з’явились у найбільших культурно-освітніх центрах України, зокрема при інститутах народної освіти (ІНО). Ці кафедри мали стати резервуаром наукової думки, заснованої на вивченні конкретного, пов’язаного з краєм, матеріалу. Найголовнішим завданням кафедр були залучення до наукової праці молодих дослідників та підготовка кадрів.

У 1921 р. при Харківському ІНО академік Дмитро Баталій заснував і очолив кафедру історії української культури, яка вивчала переважно Слобожанщину, мала філію в Одесі, аспірантське відділення у Києві. Плідною була праця етнолого-краєзнавчої секції. Влітку 1928 року вона влаштувала виставку своїх польових здобутків. Відвідувачі могли оглянути понад 700 експонатів за розділами: гончарство та кераміка на Полтавщині; килимарство з Коростенщини на Волині; човнярство на Дніпрі; побут та одяг з району Дніпрельстану; вишиванки; орнамент розписів хат та ін. Ця ж секція розробила «Схему обліку продукційних сил краю». Всі навчальні дисципліни у Харківському ІНО викладалися в тісному зв’язку з курсами краєзнавства та працезнавства. Кафедра, особливо згадана секція, тісно співпрацювала з Музеєм Слобідської України ім. Г.Сковороди, що був заснований 1920 р. з ініціативи академіка Миколи Сумцова і став у середині 1920-х рр. найзначнішою музейно-краєзнавчою установою України. Цей музей організував лекторій з краєзнавчої тематики для широких верств населення. 1930 р. кафедра була реорганізована в Науково-дослідний інститут ім. Д. Багалія.

3 1922 р. працювала науково-дослідна кафедра українознавства в Катеринославі. Її заснував та очолював академік Дмитро Яворницький. Кафедра мала дві секції: археології, етнографії, історичної географії України та історії Запорожжя (професор Д. Яворницький); економіки і соціальної історії України (професор М. Злотников). Кафедра розробляла проблеми українознавства в регіональному масштабі, тобто передусім ті, що стосувалися краю, а також готувала молодих науковців для праці в цій галузі. Д. Яворницький багато зробив для того, щоб краєзнавство зайняло належне йому місце у навчально-виховному процесі ІНО. 1924 р. він підготував «Курс історії місцевого краю», свій багатий досвід виклав у доповіді «Як збирали та як потрібно збирати етнографічний матеріал по селах України», прочитаній у ВЖН. Разом з тим, учений активно працював як краєзнавець. Він написав «Історію міста Катеринослава», села Фаліївки Садової на Херсонщині, видав альбом «З української старовини» та географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги» (1928), розкопував кургани («Близнюки», «Висока могила», «Спаська могила»), уклав археологічну карту краю, працював над історією колонізації краю після зруйнування Запорозької Січі за архівними матеріалами, підготував нарис історії Півдня України до кінця XIX ст. Під час спорудження Дніпрогесу Д. Яворницький керував організованою ним Дніпровською історико-археологічною експедицією, яка вивчала узбережжя Дніпра, проводила розкопки на островах та в інших місцях, що під лягали затопленню (1927–1932). Учений надавав величезного значення роботі Дніпровської експедиції по розшуках і врятуванню від затоплення цінних для науки та історичної пам’яті скарбів запорозького козацтва, Київської Русі, античного світу і найдавніших періодів історії людства. До музею поступило близько 40 тис. пам’яток. Ставлячи питання про збільшення асигнувань на розкопки, Д. Яворницький писав у своєму поданні до уряду: «Тільки тоді будуть вийняті з глибини води та з надрів землі великі наукові скарби, занадто коштовні не тільки для нашої рідної науки, а й для науки всього світу».

Саме у цієї експедиції і почав діяти і діє досі закон, ініціатором якого виступав Д. Яворницький (він і домігся від уряду УРСР видання такого закону): про обов’язкове науково-археологічне вивчення території, на якій планується велике будівництво або ж меліоративні роботи регіону Півдня України, куди входили, зрозуміла річ, і землі Запорізької Січі. Відомства не мають права розпочинати будівничі роботи або ж меліорації, доки не буде археологічно вивчена місцевість.

1922 р. науково-дослідна кафедра створена при Ніжинському ІНО. Викладачі заснували окружне товариство краєзнавства, яке мало кілька секцій (історичну, етнографічну, статистико-економічну) та студентський краєзнавчий гурток. Вони поставили завданням «пронизати елементами краєзнавства програми відповідних наукових дисциплін». Відтоді активно працювала і науково-дослідна кафедра історії та економіки при ІНО в Кам’янці-Подільському. Секцію краєзнавства з 1925 р. мала кафедра історії української культури при Одеському ІНО.

1924 року підготував проект організації науково-дослідної кафедри історії України в Києві М. Грушевський. Ця кафедра мала діяти поза Київським ІНО, однак невдовзі була йому підпорядкована. Це ускладнило її роботу. Дійсними членами кафедри були В. Щербина, В. Данилевич, П. Клименко. Її завданням, за задумом М. Грушевського, була підготовка молодих дослідників історії та культури України. У проекті, написаному М. Грушевським, передбачалося створення п’яти секцій. Помітне місце у секції моральної, інтелектуальної та естетичної культури мали зайняти регіональні дослідження. М. Грушевський наголошував: «Особлива увага мусить бути при тому звернена на дослідження з історичного становища народної традиції і моралі, обряду і словесного мистецтва».

У 1925 р. активно діяла секція соціально-економічної історії. Аспіранти, якими керували досвідчені науковці, досліджували Чернігівщину (С. Глушко), Лівобережжя та Степову Україну (М. Ткаченко), Правобережжя (С. Шамрай), Волинь (О. Баранович). Вони їздили в наукові відрядження для архівних студій до Чернігова, Катеринослава, Запоріжжя, Одеси, Кременчука. Ініціативно працював з аспірантами В.Щербина, який вів семінар з історії Києва і проводив з ними цікаві наукові екскурсії вулицями Старого Києва.

Протягом 1926-1930 років вийшло три томи «Студій з історії України», підготовлені кафедрою М.Грушевського, що працювала в руслі вже згадуваної концепції порайонних досліджень.

У 1926 р. було утворено науково-дослідну кафедру донбасознавства при Донецькому ІНО в Луганську. Кафедра вивчала природу, економіку, історію і побут населення Донецького краю, маючи у своєму складі три секції: соціально-історичну з підсекціями археології, освіти та культурної праці на Донбасі; секцію вивчення природних багатств Донбасу; секцію вивчення промисловості та електрифікації Донбасу.

Одним із найдіяльніших центрів краєзнавчих досліджень був створений 1924 р. у Вінницькій філії Всенародної бібліотеки України при ВУАН її відділ, що мав назвуКабінетвивчення Поділля. Засновниками цього кабінету були історик, громадсько-політичний діяч В. Отамановський і професор А. Ярошевич. У доповідній записці до Наркомосу України у травні 1925 року В.Отамановський так визначив основні напрями його діяльності: систематична праця над всебічним поповненням підвідділу «Поділля» в бібліотеці; вивчення та охорона пам’яток старовини, мистецтва й природи (порушувалося питання про охорону архітектурних споруд «Старі мури», будинку М.Коцюбинського, букових лісів біля Саганова над Збручем, збирання і впорядкування матеріалів для гербарію подільської, зокрема прибузької, флори; створення Показово-дослідного саду Подільської флори); читання циклу лекцій з поділлєзнавства: «Минуле Поділля», «Рослинність Поділля», «Геологія та мінеральні багатства Поділля» та ін.

Інтенсивна праця осередку вже до 1929 року покладалась в основу 30 видань з різних галузей краєзнавства. З ним співпрацювали понад 50 наукових установ Західної Європи, Америки, Близького Сходу, понад 180 – тодішнього СРСР. Реальним здобутком став випуск «Енциклопедії поділлєзнавства» (праці Л.Данилова «Клімат Поділля», О.Севастьянова «Дика рослинність Поділля», В.Храневича «Птахи Поділля», «Нарис фауни Поділля» та ін.). У брошурі «Краєзнавство на Поділлі», В.Отамановський зробив історичний огляд дослідницько-краєзнавчої роботи на Поділлі, назвав головні установи в галузі поділлєзнавства, найактивніших дослідників. Кабінет видавав «Інформаційний огляд дослідницько-краєзнавчої праці на Поділлі», підготував і надрукував взірцевий статут окружного (порайонового) краєзнавчого товариства, орієнтовний план його діяльності, програми для збирання відомостей про край.

При Черкаському окружному музеї пізніше діяв як допоміжна установа Кабінет вивчення Шевченківщини, положення про який затвердив Український комітет краєзнавства в жовтні 1927 р. Кабінет піклувався про виявлення, стимулювання діяльності та об’єднання місцевих дослідницьких сил, надавав консультаційну допомогу; організовував експедиції у межах округи, забезпечував участь у них науковців з Києва, а також участь місцевих дослідників у експедиціях центральних наукових установ; мав бібліотеку, укладав покажчики літератури (природа, культура, економіка), картографічний та ілюстративний відділ; розгорнув усну популяризацію знань – лекційні читання. При окружному музеї в Умані було створено Кабінет вивчення Уманщини.

Ініціативністю відзначалися краєзнавці Чернігівщини. Маючи за мету організаційно об’єднати свої зусилля, спрямовані на науково-дослідницьку роботу, вони створили 1924 р. Чернігівський інститут краєзнавства. Відкриття цього осередку розпочалося науково-практичною конференцією, на яку прибув М.Грушевський. Він виступив з доповіддю «Завдання етнологічного і фольклорного досліду північної України». На конференції були виголошені актуальні доповіді: «Проблеми історичного вивчення Чернігівщини», «Етнографічна праця на Чернігівщині», «Школа і краєзнавство». На жаль, через бюрократичні перепони інститут не зміг розгорнути свою діяльність.

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-10

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...