Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розвиток історичного краєзнавства в умовах утвердження радянського тоталітарного режиму наприкінці 1920–1930-х рр.

Що стосується загальних тенденцій розвитку, то необхідно ствердити, що, не зважаючи на широкомасштабне розгортання краєзнавчого руху, визначальним стає намагання партійно-державних органів «переключити» його на службу тоталітарній ідеології, штучно поєднати з відбудовою народного господарства, перетворити на пропагандистське знаряддя. Ця тенденція, що почала активно проявлятись у другій половині 1920-х рр., була помічена видатним громадсько-політичним діячем і літературознавцем, академіком Сергієм Єфремовим ще 1923 року: «З’явились штатс-видавництва, та не тільки це, а й штатс-література, штатс-поезія, штатс-мистецтво.. ,». Ну й, звичайно, штатс-краєзнавство.

Період від 1925-го (перша Всеукраїнська конференція краєзнавців) до 1929 р називали «переходовим»: відбувалося «переключення» з традиційних галузей (археологія, антропологія, етнографія) на «сучасні актуальні, як-от виробничі сили, розшарування села, ефективність колективізації». «Старе, буржуазне краєзнавство піддавалось нищівній критиці: «Забарвлення краєзнавства етнографізмом, прагненнями до побутової екзотики, милування пережитками старовини характерне для дореволюційного краєзнавства, характерне воно і для краєзнавства перших років революції, оскільки воно значною мірою відображало класові тенденції буржуазних і дрібнобуржуазних груп інтелігенції, що спрямовували краєзнавчу роботу».

Фальсифікуючи «справу» на полтавського краєзнавця Никанора Онацького, оперуповноважений ДПУ у доповідній записці вищому начальству висловив загальну думку ідеологічних апаратників про роль музеїв, зокрема етнографії, у стимулюванні національного сепаратизму: «Справа в тому, що всі вишивки, всі керамічні вироби, різьба та інше в умілому розміщенні показуватимуть і підкреслюватимуть етнічну відокремленість України і для хоч трішки настроєної романтично голови даватимуть поживу національній відокремленості». Того ж 1931 року Всесоюзний Наркомпрос оголосив етнографію «зброєю для збудження націоналізму». У тодішній столиці України – Харкові – 1933 року були названі «класово ворожими» музичні інструменти кобза і бандура, оскільки орієнтували «музичний фронт» на «часи гетьманів і козацької романтики». Тож так рішуче відкидалась етнографія, позаяк вона яскраво свідчила про українців як окремий народ і суперечила намаганням більшовизму убезпечити, зміцнити і розширити нову російську імперію.

«Нове, радянське» краєзнавство одержало назву «виробничого». Суть його виразно сформульована: «Виробниче краєзнавство, краєзнавство, що вивчає продукційні сили свого краю з метою допомогти планово-державному будівництву, прискорити й поглибити індустріалізацію країни, піднести культурний рівень народних мас і народного господарства, – таке краєзнавство, тільки таке, а не яке інше, потрібне й можливе в наших радянських умовах».

Отож, повсюдно запанували принципи «класового», «партійного», «виробничого» підходу до всіх явищ суспільного життя, історії, усієї науки, стали універсальним знаряддям фальсифікації. Почалося впровадження у краєзнавство ще одного принципу – «соціалістичного змагання». Вже влітку 1929 р. краєзнавча конференція Кам’янеччини викликала на змагання Проскурівщину й Могилівщину, тоді ж підписано «договір на соціалістичне змагання» між краєзнавцями Карло-Марксівського і Синельниківського районів на Дніпропетровщині. В березні 1930 року до всіх колективів музейних установ республіки звернувся із закликом і далі розгортати змагання Коростенський музей на Житомирщині. Цей «заклик» переконливо засвідчує, яким хотіли бачити краєзнавство партійні ідеологи. Завдання полягало вже не тільки в тому, щоб «набути значення культурного конденсатора, що водночас був би провідником завдань партії та радвлади», а й насамперед, щоб «контролювати роботу працюючих тої чи іншої округи», «агітувати свідомо за нові форми господарства».

Наукове, громадське краєзнавство перетворилось у «штатс-краєзнавство» й настільки звульгаризувалось, що дійшло до гротескного самознищення: з його змісту було викинуто все, що становило сутність, і замінено буденними клопотами голови колгоспу, міліції та чекістів. Процитуємо одну з настанов: «Краєзнавчі організації повинні всемірно сприяти мобілізації колгоспного активу на краще проведення робіт по підготовці коня, сільськогосподарського інвентарю і насіння до сівби, на кращі агротехнічні заходи, що забезпечують підвищення врожайності (сівозміна, якість обробітку ґрунту і сівби, боротьба з шкідниками та бур’янами тощо). Особливу увагу краєзнавчі організації повинні приділити боротьбі за кращу організацію праці, боротьбі з класовим ворогом, ледарями, рвачами, нехлюями» (це – уривок із звернення Центрального бюро краєзнавства в Москві до всіх краєзнавчих організацій).

Так закінчувалося «золоте десятиліття» (П. Тронько) українського краєзнавства. В пресі, зрозуміло, не було голосів протесту. В делікатній формі наважився виступити проти перетворення краєзнавства лише у знаряддя розвитку виробництва російський історик Іван Гревс, який вважав, що останнє покликане «накреслити повний і цілісний портрет краю» і висловив свої думки в досить емоційній формі: «Виробництво! Так, це велика сторона дійсності і його треба ви­вчати в краї як одну з найголовніших проблем. Та ж не можна при цьому обмежуватись процесами, що створюють одні матеріальні блага; треба досліджувати і ті, що утворюють духовні цінності. Належить схопити дослідницьким оком усю культуру.

Природні продуктивні сили! Звичайно, необхідно їх вивчати, серйозно і невідкладно: повітря, воду, грунт, весь клімат; затаємничені у фізичному світі енергії, рослинність, корисні копалини, промислових тварин. Це, безсумнівно, так. Проте рівні зусилля треба звернути на людину; вона – найголовніша і найчудовіша природна продуктивна сила, без якої багато наявного, зростаючого на землі пропаде невикористаним, не розкривши свого багатства».

Для обговорення проблем краєзнавства керівники УКК і навіть високі урядовці протягом 1928–1929 рр. висловлювали пропозицію скликати всеукраїнський краєзнавчий з’їзд, який поставив би завдання «не тільки вивчати свій край, але відповідно до пізнання і в згоді з загальними планами соціалістичної реконструкції перетворювати, перебудовувати свій край». Проте з’їзду так і не скликали. Краєзнавство, навіть «виробниче», стало для влади непотрібним. За постановою Всеукраїнської партійної наради в справах науки (вересень 1929 р.) в Україні розпочався «ідеологічний наступ проти проявів буржуазного світогляду в суспільних науках», «викрито буржуазно-націоналістичну суть історичних праць академіків М. Грушевського, М. Василенка, М. Слабченка, М. Яворського та їх послідовників». Завдано нищівного удару по Українській Академії наук; секції і комісії, окружні і районні товариства ліквідовані, вся організаційна структура краєзнавчого руху, вироблена протягом 1920-х рр., була зруйнована. Здійснювалися спроби створити нову структуру, суть яких полягала в тому, щоб цілком підпорядкувати краєзнавчий рух партійно-ідеологічному керівництву. Відділ Культпроп ЦК КП(б)У в своєму рішенні від 28 січня 1931 р. записав, що стан краєзнавчої роботи в республіці «незадовільний», її «треба негайно перевірити». УКК припинив існування.

У Москві при Комуністичній академії виникло Товариство краєзнавців-марксистів, створене 1931 р. Воно мало бути «організацією по-справжньому войовничих краєзнавців-марксистів, яка повинна остаточно розгромити контрреволюційну ідеологію, що досі живе в краєзнавчій літературі». Одначе й це товариство невдовзі зникло. Тисячі науковців, краєзнавців були заарештовані, відправлені в концтабори. Репресувалися не тільки люди – вилучалися з друкарень, бібліотек, знищувалися, ховалися від людського ока і їхні книги. Така доля спіткала багато праць. Історію України як предмет вилучили з програм у школах і вищих навчальних закладах, з початку 30-х років закрили історичні інституції. Всю історичну науку почали уособлювати «істпарти» – комісії з історії Жовтневої революції. Щоправда, 1936 р. відкрито Інститут історії АН УРСР, дослідження якого підлягали гострому контролю партійних органів і спецслужби. Українська «Літературна газета» (24.03.1935) зажадала, щоб Україна йшла «не під прапор Шевченка, а під прапор Леніна – Сталіна».

Отже, в залізних лещатах силоміць, терористичним способом запроваджуваної ідеології, коли звичайна для наукової і громадської практики критика замінилася «залізною мітлою», краєзнавству не можна було існувати, навіть позбувшись свого єства, духовного змісту і національного характеру. В 30-х і до кінця 50-х років XX століття воно як суспільно-культурний чинник не діяло.

Молоді покоління зростали зовсім не знаючи історії України. «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним – це Україна. Другої такої країни на земній купі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабкодухішим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час».

Звідси й цілком характерним є такий епізод, описаний Олександром Довженком у роки війни:

«Народ, товаришу, складна істота. Бувають у злочинців діти-квіти. Бувають і в героїв діти казна-що. А воно все одно море людське... Заговорили про словник український і про історію. Боже ж ти мій. Двадцять п’ять років немає історії і нема словника... Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбатченків!..

– Бийте, товариші, німців! Рятуйте народ, як славні Богдан, Богун, Сагайдачний і Байда! – викрикують патетики.

– А що це за люди? – питають один одного адресати промов.

– Байда, та це ж наш старший лейтенант.

– А Сагайдачний?

– Це редактор німецької газети, читав його українські статті у звільнених селах. Страх, який ненависний»…

Чуючи такі розмови, Олександр Довженко переповнювався гнівом і писав про «байдужість до своєї старовини й історії», про «безбатьківщинність як інтелектуальної, так і урядової верхівки», «витравлювання українського». А всю ідеологічну систему назвав» вихованням безбатченків», «безбатченків без роду, без племені».

 

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-10

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...