Український краєзнавчий рух на Закарпатті й Північній Буковині в 1920–1930-х рр.

Розгортався український краєзнавчий рух і на Закарпатті, Буковині, хоч також не так інтенсивно, як у Галичині, що пояснюється суспільно-політичними умовами в цих краях і меншою кількістю культурно-освітніх діячів.

У січні 1919 р., за день до урочистого проголошення у Києві Акта злуки українських земель (Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою), в Хусті (на Закарпатті) зібрався «Собор усіх русинів, жиючих на Угорщині». Цей з’їзд прийняв ухвалу про приєднання Закарпаття до УНР. Проте у вересні 1919 року Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини як провінція під назвою «Підкарпатський край». Після приєднання до Чехословацької республіки за заміну старої назви «Угорська Русь» та «Угорська Україна» виступив фундатор закарпатського українознавства Володимир Гнатюк, пропонуючи назву Підкарпатська Україна.

Місцеві українські культурно-громадські сили постійно виступали за всебічний розвиток краю, що, зрештою, спричинилося до перемоги українського національного руху, створення 1939 року незалежної Карпато-Української республіки.

Краєзнавчі осередки, переважно в Мукачеві та Ужгороді, діяли з 1920 р. в середовищі «Просвіти», яка 1936 р. мала 14 філій та 233 читальні, а також у педагогічних товариствах – «Учительських громадах». Гуртуванню місцевих дослідників активно сприяли знані українці, які оселилися тут після поразки національно-визвольних змагань, – В. Пачовський, М. Обідний, В. Бірчак, І. Панькевич.

До розвитку краєзнавчих досліджень спонукало Музейне товариство, започатковане ще 1907 р. в Мукачеві місцевим адвокатом Тиводаром Легоцьким, словаком за національністю. Він зібрав численні археологічні та історичні пам’ятки краю. Пізніше Музейне товариство ім. Т. Легоцького організувало подальші пошуки та збирання пам’яток, але після його смерті (1915) справа призупинилась. У 1922 р. завдяки «Просвіті» музей був відновлений, директором його став археолог Йосип Янкович. Відтоді музей не тільки комплектує пам’ятки, а й розгортає дослідження історії, етнографії, природи краю. 1922 р. мукачівське та ужгородське товариства об’єднуються у «Підкарпатське крайове музейне товариство» і починає діяти Ужгородський земський музей як центральний з філією у Мукачеві.

1935 р. в Мукачеві заснувалося «Етнографічне товариство Підкарпатської Русі», організатором якого став виходець з Великої України Михайло Обідний. Воно досліджувало побутову культуру та фольклор краю. Головою товариства був відомий громадсько-політичний і культурний діяч, педагог Августин Волошин. У товаристві працювали І. Панькевич, О. Приходько, О. Головацький. Члени товариства уклали 18 програм, у тому числі для опису села, збирання матеріалів про народне будівництво; створили краєзнавчі осередки в кількох містах Закарпаття.

Вагомим внеском у закарпатське краєзнавство є історичні, археологічні праці Гіядора Стрипського, Івана Панькевича, Володимира Бірчака – дійсних членів НТШ у Львові. Цікаві твори про Закарпаття написав поет Василь Пачовський – «Історія Підкарпатської Русі» (два томи, 1920–1922), «Срібна земля» (1938). Сумлінно працював як краєзнавець священик Іреней Кондратович, автор книги «Історія Підкарпатської Русі для народу» (1925), нарису про історію Мукачівської єпархії (1930). Невтомними дослідниками краю були священик Василь Гаджега, письменник Лука Дем’ян. Дослідженню краю багато уваги традиційно приділяли львівські історики, етнографи, природознавці. 1939 року у Львові вийшов збірник «Карпатська Україна».

Матеріали з місцевої історико-культурної тематики друкувалися в «Наукових збірниках» товариства «Просвіти» (14 томів), «Вістях Етнографічного товариства», краєзнавчо-педагогічному місячнику «Підкарпатська Русь» і мукачівському журналі цього ж товариства «Молодий етнограф», часописах «Карпатський світ» та «Зоря». У «Підкарпатській Русі» ще 1923 р. надрукував одну із кращих своїх праць останнього періоду життя Володимир Гнатюк. Чимало краєзнавчих матеріалів опублікував тут Іван Панькевич.

Два роки виходив під редагуванням письменника Василя Гренджі-Донського часопис «Наша земля», що мав первісну назву «Українська земля» (1927–1928). Зміна назви сталась у зв’язку з забороною вживати для означення краю термін «український». Велику популярність серед читачів мав журнал «Наш рідний край» під редагуванням письменника Олександра Маркуша. Цей часопис успішно здійснював своє завдання учити школярів шанувати «своє, рідне, спільно працювати для добра народу і для добра держави». О.Гурко та О.Маркуш уклали і видали навчальний посібник для шкіл «Краєзнавство» (1937).

При приєднанні восени 1939 року Західної України до Радянського Союзу краєзнавчий рух припинив існування, національно-культурні товариства згідно з заздалегідь підготовленим планом були закриті, як і їхні видання, насамперед НТШ і «Просвіта». Вже у жовтні того ж року фонди «Музею українського війська» та «Музею Молодої громади» прибрали до своїх рук органи НКВС. Навесні 1940 року з 22 різних музеїв залишилося лише 8, та й ті були так «перебудовані», реорганізовані до невпізнання. Після війни знищено рештки великих збірок Національного музею, колекцій НТШ (музею та бібліотеки).

Однак влада не мала спромоги ліквідувати результати потужної праці української еліти, що знайшла своє відбиття у свідомості широких верств населення. Вони яскраво проявились у роки руху Опору гітлерівській окупації, примусовій радянізації і вже у наш час – на зламі 80-90-х років XX ст., коли Україна виборювала себе як незалежну державу.