Акти цивільного законодавства і договір

Договір є одним із центральних інститутів цивільного права, оскільки саме за допомогою цієї правової форми ( угоди суб'єктів цивільного права) найчастіше створюються, змінюються або припиняються цивільні права і обов'язки.

Договір - це взаємна угода, тому в ньому містяться окремі положення, умови, які визначають права та обов'язки сторін. Згідно із ст. 6 ЦК, Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Що стосується договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, то тут визначальним є те, що допускається вчинення будь-якого договору, який не суперечить засадам цивільного законодавства, вказаним у ст. З ЦК.У таких випадках особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином відбувається подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело цивільного права. Якщо договір згадується в актах цивільного законодавства, але регламентований ними недостатньо детально, то сторони можуть врегулювати ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Отже, допускається укладення будь-якого договору, що не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Виходячи з принципу свободи договору, особи мають право врегульовувати свої відносини на власний розсуд, навіть у випадках, коли договір такого типу взагалі не згадується в актах.

Договірні відносини, що згадуються в актах цивільного законодавства, але регламентовані ними не достатньо детально, можуть бути більш детально врегульовані його сторонами у тій частині, яка не врегульована цими актами.

Разом із тим, із загального правила щодо права суб'єктів договору відступити від положень актів цивільного законодавства існують винятки:

а) це прямо заборонено законом;

б) обов'язковість для сторін положень актів законодавства випливає із їх змісту;

в) обов'язковість для сторін положень актів законодавства випливає із самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).

Зазначені положення є такими, що, безумовно, пов'язані з дією принципу свободи договору, закріпленого в ст. 3 ЦК. Про це свідчить зміст ст. 627 ЦК, яка, розкриваючи суть цього принципу, містить пряме посилання на ст. 6 ЦК. В цьому аспекті зазначені положення вже були предметом ретельного аналізу дослідників.2 Але цим проблема співвідношення актів цивільного законодавства і договору не вичерпується. Є й інші аспекти, які до теперішнього часу спеціально не розглядалися, а тому потребують висвітлення.

Визнання статтею 6 ЦК за договором якості регулятора суспільних відносин в договірній сфері свідчить про те, що в сучасних умовах він не може більше розглядатися лише як юридичний факт, підстава виникнення триваючого договірного зобов'язання та юридичний документ, що фіксує-волевиявлення суб'єктів права3. Його роль не може бути зведена і до засобу, з допомогою якою відбувається піднормативне (автономне) регулювання суспільних відносин в межах зовнішнього (державного) їх регулювання. Такі погляди на договір та його роль в механізмі правового регулювання суспільних відносин, що існували в радянському праві, були зумовлені цілою низкою чинників. Йдеться про те, що відмова від об'єктивного поділу права на приватне і публічне та опублічення всіх суспільних відносин призвели до повної централізації державою всього суспільного життя. В економічній сфері ця централізація унеможливлювала прояв будь-якої ініціативи окремих осіб через заборону приватної власності і підприємницької діяльності. В правовій сфері, де панівне місце займала держава з авторитарним режимом, майже єдиним регулятором суспільних відносин визнавалися норми закону, що здебільшого були нормами імперативними. Нормативно-правове регулювання вважалося однією з передумов законності, а остання розглядалася як відповідність поведінки усіх суб'єктів вимогам загальним масштабів поведінки ЎЄ законодавчим приписам. Визнання останніх приписними моделями поведінки людей, що програмується державою, а реалізацію права ЎЄ втіленням законодавчих приписів у життя означало, що і нормативні приписи і їх реалізація були зорієнтовані в основному на способи регулювання, що притаманні методу субординації.4

Роль договорів (перш за все в сфері економіки) була принижена за рахунок підвищення ролі адміністративних (владних) актів, у тому числі актів планування, оскільки зміст договорів, що укладався на їх основі, повинен був відповідати змісту зазначених владних актів в повному обсязі. Саме ці чинники зумовили визнання за правовим регулюванням винятково державного характеру. Ідеологічні гасла щодо єдності правового регулювання та його механізму, зумовлених єдністю економічного базису суспільства, в умовах тоталітарного режиму створювала перешкоди навіть для формування у ті часи ідеї щодо ймовірної необхідності існування крім зовнішнього (державного) регулювання суспільних відносин також і внутрішнього правового регулювання (саморегулювання) зазначених відносин у сфері приватного права.

Докорінні зміни, відбуваються зараз у всіх сферах суспільного життя України, не обминути і сфери права. Під словом “зараз” - мається на увазі, не даний час, а час від незалежності до сьогодення, про ті зміни які відбуваються, адже з кожним днем нові не тільки законодавчі акти, а й практика, яка регулює ті чи інші відносини.

Саморегулювання властиве царині договірних відносин у сфері приватного права, в якій здійснюється децентралізоване регулювання на диспозитивних засадах усіх особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій суб'єктів особлива роль при цьому належить саме договору. Про це яскраво свідчать правила, закріплені в ст. 6 ЦК. Згідно з цими правилами, сторони в договорі можуть відступити від імперативних положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. На відмінну від автономного регулювання, що відбувається хоча і за своєю волею суб'єктів, але лише у випадках наявності на це волі публічної влади, яка визначає не тільки ивпадки, коли здійснення його є неможливим, а й встановлює чіткі межі (оскільки таке регулювання відбувається в межах зовнішнього державного регулювання) при саморегулюванні сторони можуть діяти виключно на свій розсуд при укладанні будь-якого договору і не вважаються пов'язаними імперативними приписами актів цивільного законодавства. Це означає, як вірно вказує З. В. Романовська, що в договірній сфері ЦК відсуває закон на друге місце, віддаючи перевагу договору. Співвідношення питомої ваги імперативних і диспозитивних норм ЦК вирішує на користь останніх.

Отже, в договірній сфері закон перестає вважатися істиною в останній інстанції, сторони мають право відступати від його положень, коригуючи його до своїх інтересів5. Таким є загальне правило. З нього є виключення, відповідно до якого сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства за наявності однієї з трьох обставин, закріплених у ч.3 ст. 6 ЦК.

По-перше, наявність в акті цивільного законодавства прямого застереження щодо неможливості сторін відступати від його конкретного імперативного положення.

По-друге, коли в акті цивільного законодавства хоч і не міститься прямого застереження щодо неможливості сторонам відступати від його конкретного імперативного положення, але із змісту зазначеного акта випливає обов'язковість його конкретного положення через визнання ним нікчемного характеру такого відступу. Прикладом такого застереження є застереження, що міститься в ч. 2 ст. 1008 ЦК, згідно з яким нікчемною вважається відмова сторін договору доручення від імперативного правила щодо їх права на відмову від договору в односторонньому порядку у будь-який час.

По-третє, сторони не можуть відступати від імперативних положень актів цивільного законодавства навіть тоді, коли у самому акті немає ні прямого застереження про це і це не випливає зі змісту цього акта, але випливає із суті відноси сторонами. Ця обставина, на мою думку, є некоректною і зайвою, хоч би з огляду на те, що в ст. 6 ЦК йдеться про співвідношення акта цивільного законодавства і договору, а не про співвідношення зазначених актів з суттю відносин між сторонами, адже суть цих відносин полягає в їх договірному (правочинному) характері.

Зазначене співвідношення між актами цивільного законодавства і договору надало можливості закріпити на законодавчому рівні в ст. 628 КЦ правила змісту договору. Згідно з цією статтею слід розрізняти два види умов договорів, які складають його зміст. Йдеться про ініціативні умови, тобто про умови, визначені самими сторонами на свій розсуд і погоджені ними та про обов'язкові умови, тобто про умови, обов'язковість яких передбачена актами цивільного законодавства, але з урахуванням правил, що вміщення в ст. 6 ЦК щодо співвідношення актів цивільного законодавства і договору і можливості сторін відступати від імперативних положень зазначених актів

Відповідно до викладених правил про співвідношення актів цивільного законодавства і договору, існують дві базові моделі правового регулювання договірних відносин ЎЄ внутрішнє регулювання (саморегулювання) та зовнішнє (імперативне, державне регулювання).

Суть першої моделі полягає в тому, що сторони можуть скористатися наданою їх можливістю соморегулювання і обмежити коло умов договору лише ініціативними умовами. Це може мати місце, коли акти цивільного законодавства щодо типу (виду) договору, що уклали сторони, взагалі не передбачають кола обов'язкових умов, а також і тоді, коли такі умови хоча і передбачені, але не містять прямого застереження про неможливість відступу від цих вимог.

Суть другої моделі полягає в тому, що сторони можуть відмовитися від наданої їм можливості саморегулювання і погодитися на регулювання договірних відносин на підставі імперативних приписів, вміщених в актах цивільного законодавства щодо типу (виду договору), укладеного ними. Безумовно, другою моделлю охоплюється ситуація, при якій акти цивільного законодавства щодо типу (виду договору), що уклали сторони, не тільки передбачають коло обов'язкових умов договору, а й містять застереження про неможливість відступу від їх вимог.

Викладені правила про співвідношення актів цивільного законодавства і договору актуалізують питання про уточнення поняття імперативної норми. Оскільки імперативні норми визначаються як категоричні, суворо обов'язкові нормативні приписи, які безпосередньо визначають поведінку суб'єктів суспільних відносин, позбавляючи їх самостійно визначати для себе певні права та обов'язки слід, на мій погляд, виходити з того, що стосовно договірних відносин в сфері приватного права імперативні норми можуть бути двох видів, а саме:

- абсолютно імперативні

- відносно імперативні.

Отже, проблема співвідношення актів цивільного законодавства і договору є вкрай актуальною. Вона пов'язана не тільки з дією принципу свободи договору, а й потребує чіткого уявлення про те, які акти є актами цивільного законодавства, якою є система цих актів та які наслідки випливають з її ієрархічного та закритого характеру. Принципово важливим є те, що в сучасних умовах договір в сфері приватного права слід розглядати як універсальний юридичний засіб (елемент) механізму внутрішнього регулювання суспільних відносин (саморегулювання). Встановлене новим ЦК співвідношення між актами цивільного законодавства і договору обумовлює наявність двох базових моделей регулювання договірних відносин у сфері приватного права.

Вважаю, що можуть бути певні комбінації моделей регулювання договірних відносин, але при цьому вони не будуть виходити за їх межі і саме тому вони йменуються базовими. Аналіз можливих комбінацій цих моделей представляють собою перспективний напрямок для подальших розробок.