Українські літературні премії у галузі дитячої літератури.

Історія літерату́рної пре́мії і́мені Ле́сі Украї́нки. Літературні твори, театральні вистави та кінофільми для дітей є життєво необхідною складовою формування світогляду майбутнього покоління українців. Вони поглиблюють знання дитини, формують загальну та естетичну культуру. Літературна премія України, встановлена 1971 року. Літературну премію імені Лесі Українки заснував уряд Української РСР, коли 1971 року відзначали 100-річчя від дня народження Лесі Українки. У 1972 –2003 роках премією щорічно – 25 лютого, до дня народження Лесі Українки – відзначався кращий глибоко ідейний та високохудожній твір (твори) для дітей.

2004року затверджено нове «Положення про Премію Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва», згідно з яким премія «присуджується щороку за твори, які сприяють вихованню підростаючого покоління у дусі національної гідності, духовної єдності українського суспільства та здобули широке громадське визнання». Преміювання відбувається у номінаціях: літературні твори для дітей та юнацтва; художнє оформлення книжок для дітей та юнацтва; театральні вистави для дітей та юнацтва; кінотвори для дітей та юнацтва (з 2007 року). Крім грошової винагороди, лауреатові (лауреатам) вручається також диплом лауреата.

Історія літературної премії імені Олени Пчілки.Літературну премію імені Олени Пчілки заснувало видавництво «Веселка» у 1991 році. Премія імені Олени Пчілки, талановитої письменниці, автора і видавця творів для дітей, подвижниці на ниві рідної духовності, присуджується за найкращі, високохудожні книги видавництва «Веселка», які сприяють національному відродженню, вихованню у дітей палкої любові до України, плеканню у них священного обов’язку вірно й самовіддано служити незалежній Українській державі.

Лауреата (чи кількох, якщо це колективна праця) визначають із сучасних авторів як за оригінальний твір, так і за антологічне чи енциклопедично-пізнавальне видання, своєрідне за ідеєю, принципом добору й подання матеріалу, написане на високому науково-художньому рівні.Видання на здобуття літературної премії імені Олени Пчілки висувають творчі спілки і товариства, педагогічні колективи, громадські організації, бібліотеки, редакції газет і журналів, творчі об’єднання видавництва «Веселка». У конкурсі беруть участь лише ті видання, що вийшли протягом попереднього календарного року й не відзначені іншими літературними преміями.

Націона́льна пре́мія Украї́ни і́мені Тараса́ Шевче́нка (Шевченківська премія) – державна нагорода України, найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка засновано 20 травня 1961 року Постановою Ради Міністрів УРСР. Нею нагороджували видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії. Від 23 квітня 1969 року Республіканська премія отримала назву «Державна Премія УРСР імені Тараса Шевченка».

27 вересня 1999 року, згідно з Указом Президента України № 1228/99, з метою піднесення ролі і престижу Державної премії України імені Тараса Шевченка як найвищої в Україні премії в галузі культури, літератури і мистецтва, премія отримала нову назву – «Національна премія України імені Тараса Шевченка». Було встановлено, що статус лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка прирівнюється до статусу лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Національна премія встановлена для нагородження за найвидатніші твори літератури та мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам'ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства.

З 16 березня 2000 року відповідно до прийнятого Закону України «Про державні нагороди України», Національна премія України імені Тараса Шевченка була віднесена до державних нагород України. Указом Президента України від 4 жовтня 2010 року № 932/2010 визначено, що Національна премія є найпрестижнішою творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури. Упродовж 1962–2007 років Шевченківською премією відзначено 566 осіб і 8 колективів.

У 2007–2008 роках було засновано Народну Шевченківську премію (Залізний Мамай).

Літературна премія імені Миколи Трублаїні (Обласна літературна премія імені Миколи Трублаїні) – премія за найкращі твори для дітей і юнацтва. Премію засновано у 1966 році Вінницькою обласною організацією Національної спілки письменників України і обласною комсомольською організацією в пам’ять про свого земляка Миколу Петровича Трублаїні і з метою заохочення, перш за все місцевих, літераторів у написанні високохудожніх літературних творів для юних читачів. Премія проіснувала до перших років незалежності України, формально не була скасована, але, в дійсності, була замінена новою заснованою українською літературною премією за найкращі твори для дітей і юнацтва – «Кришталева вишня».

Подільська літературно-мистецькапремія«Кришталева вишня» – премія творчим особистостям Вінниччини за здобутки у літературі та мистецтві з метою заохочення літературної та мистецької творчості подолян, виявлення оригінальних перспективних талантів та залучення їх до виховання у підростаючого покоління духовності, формування естетичного смаку. Заснована у 1995р. з ініціативи голови філософсько-літературного об’єднання «Поле» Олега Кадочнікова. Премія успадкувала традицію заохочення творчої молоді Поділля від премії ім. М. Трублаїні, яка існувала за радянських часів. Фундаторами «Кришталевої вишні» виступили Об’єднання (відтепер – Центр) естетичного виховання та організації дозвілля молоді, Управління у справах сім’ї, молоді та спорту Вінницької ОДА, обласне літературно-філософське об’єднання «Поле» (відтепер – Російсько-український культурно-просвітницький центр у Вінницькій області «Співвітчизники»). Серед контрибуторів премії у різні роки крім фундаторів були – обласний осередок Народно-демократичної партії, громадська організація «Україна – Польща – Німеччина», Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України. Від 1999 році премія із суто літературної перетворилась на літературно-мистецьку, що надало можливість висувати на номінацію представників різних жанрів мистецтва.Премія присуджується щорічно і вручається у поточному році за попередній рік.

Премія зазвичай має 7 найвищих відзнак у трьох умовних номінаціях: 1. Поезія, проза (найкращі книги, твори); 2. Архітектура, живопис, графіка, театр, музика, хореографія (найкращі роботи, знакові проекти, творчі колективи); 3. Літературні дослідження, краєзнавство, громадська, літературна, видавнича та культурно-просвітницька діяльність, переклади (роботи, особистий внесок, заслуги). Окрім того, час від часу вручаються заохочувальні премії. Три із семи найвищих відзнак, згідно із Положенням про премію, присуджуються лауреатам віком до 28 років. У разі відсутності таких, комісія (журі) має право розглядати інші подання незалежно від вікового цензу. Лауреати визначаються кваліфікованою комісією (журі) у складі представників організацій-фундаторів премії, спонсорів та з числа творчої інтелігенції Вінниччини. Нагородження відбувається в урочистій обстановці. Лауреатам вручаються дипломи спеціального зразку з відзнакою у вигляді вишні, а також грошова винагорода, розмір якої визначається спонсорами.

«Великий Їжак» – перша в Україні недержавна премія, якою відзначають авторів найкращих україномовних книжок для дітей.Заснована у 2011 році.Засновники – ГО «Літературна премія «Великий Їжак» та ГО «Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва». Літературну політику премії визначає комітет, до якого входять відомі письменники, представники літературної громадськості, діячі культури. Комітет призначає журі премії у складі семи осіб. 2012 року року до експертної ради ввійшли письменники Леся Демська, Тетяна Щербаченко, Іван Андрусяк, Оксана Кротюк, журналіст, творчий директор журналу для дітей «Жила» Оксана Приходько, доцент кафедри філології та методики початкової освіти Прикарпатського національного університету ім. Стефаника Тетяна Качан та перекладачка Маріанна Кіяновська.Оголошення лауреата та вручення премії (в розмірі одна тисяча євро) відбувається 1 червня у Міжнародний день захисту дітей.

Одночасно вручається «Малий Їжак» – відзнака за найкращий оригінальний літературний твір (раніше не публікований), написаний дитиною до 15 років. Премія «Малий Їжак» не має грошового вираження.

Літературна премія «Звук павутинки»імені Віктора Близнеця – премія за кращі твори для дітей, започаткована Міжнародним фондом імені Ярослава Мудрого в 2003році. Премією відзначаються найпомітніші в літературному процесі книги, адресовані юним читачам. В 2006 році премія перейшла до Ліги українських меценатів та редакції газети «Освіта України», ім’я лауреата називають кожного року до дня народження Віктора Близнеця – 10 квітня. Співголови журі премії – Юрій Кузнецов, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, головний редактор газети «Освіта Україн», та Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, секретар ради Національної спілки письменників України.

Літературна премія імені Василя Симоненкаіснує в двох варіантах: обласна премія «Берег надії» імені В. Симоненка, заснована 1986року, відроджена 1994 (Черкаси; літературна премія (премія НСПУ) ім. В. Симоненка, заснована 1987 року (Київ). До 2012 року вона визначалася лише в одній номінації – «за кращу першу поетичну книгу». З 2012 року до цієї номінації додалася іще одна – «за кращий художній твір». 2012 року ця премія набула статусу – Всеукраїнської. Літературна премія імені Василя Симоненка присуджується за високохудожні літературні твори (поезія, проза, драматургія) громадянського звучання, спрямовані на побудову незалежної демократичної України.

З 2008 року премія «Дебют року»вручається у Всесвітній день книжки та авторського права – 23 квітня. Експерти газети «Друг читача» присуджують нагороду письменникам-початківцям, дебютні книжки яких стали помітним явищем у літературному процесі та здобули популярність серед читачів. Це єдина в Україні премія, яка вручається письменникам-дебютантам.

«Книжка року» – це рейтинг книжок, започатковано його було у 2000 році Центром рейтингових досліджень «Еліт-Профі» як благодійну акцію для просування українського книговидання. Тоді «Еліт-Профі» зробив перше експертне опитування щодо найпопулярніших секторів книжкового ринку. Експерти розподілили 235 кращих книжок, виданих в Україні, за 14-ма номінаціями, а результати рейтингу потрапили у пресу. Наразі нагороду «Книжка року» вручають за 7-ма номінаціями: «Обрії» (Науково-популярна література та публіцистика), «Красне письменство» (Проза, поезія, драматургія), «Софія» (Гуманітаристика), «Минувшина» (Мемуари, біографії), «Дитяче свято» (Твори для дітей), «Візитівка» (Етнографія, фольклор) та «Хрестоматія» (Класика, літературознавство). Декілька років тому з’явилися номінації «Видавничий імідж року» та «Книжкова серія», а цього року організатори вирішили відзначати ще й авторів, чиї книжки увійшли до короткого списку два або більше разів. Найкраща книга серед усіх, які взяли участь у рейтингу, здобуває Гран-прі конкурсу. Переможці номінацій отримують дипломи.

Конкурс «Найкраща українська книга» від журналу «Кореспондент». Впливовий український журнал «Кореспондент» у 2006році почав відбирати ті книжки, видані в Україні протягом року, які здобули найбільше позитивних відгуків серед читачів. Відбір здійснюється на основі Інтернет-голосування читачів, а також думки журі конкурсу, в яке входять літературознавці, видавці, письменники, журналісти та інші експерти. Нагороди вручають у номінаціях «Документалістика» та «Белетристика», а лауреати, залежно від місця, отримують від 5000 до 1500 грн.

Премія «Книга року Бі-Бі-Сі». Українська служба Бі-Бі-Сі також щорічно влаштовує нагородження авторів найцікавіших нових українських книг. Премія існує вже 5 років. У перші два роки найдостойніших, разом із журі, обирали відвідувачі сайту. Згодом, зі зростанням популярності премії, правила були наближені до Букерівської премії: так, зараз книги номінують самі видавництва.

«Коронація слова» – це всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання, заснований у 1999 році компанією «Крафт Фудз Україна» як конкурс рукописів романів та кіносценаріїв. З 2005 року конкурс почав приймати п’єси, а з 2008 – лірику. Конкурс став дуже популярним серед письменницької братії – у 2000 році журі отримало 758 романів і 426 кіносценаріїв, а у 2003 – вже 923 романи і 604 кіносценарії. Пояснити це можна, зокрема, і тим, що для участі в конкурсі не обов’язково бути відомим письменником – твори новачків приймаються нарівні з професійними доробками. Однак головною вимогою є те, що твір, поданий на конкурс, не повинен раніше публікувактися.

Літературна премія імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя». Поетична премія імені Антонича заснована ще у 1994 році заради стимулювання талановитої письменницької молоді, а також для пропагування високої поетичної майстерності. Присуджується вона молодим авторам, які пишуть українською мовою, за поетичні збірки, позначені високим художнім рівнем, а також утвердженням ідей патріотизму. Згідно з правилами вручення премії, твори оцінюються лише за трьома критеріями – змістовність, майстерність, оригінальність. Вік учасників не може перевищувати 28 років – тобто лауреат не може бути старшим за Антонича. А в якості нагороди переможець отримує видану книжку.

Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Степана Руданського. Щорічна премія, названа іменем славетного українського поета-гумориста, відповідно, і вручається за гумористично-сатиричні твори. Спочатку премія Руданського мала статус Вінницької обласної премії, але згодом виросла до всеукраїнської. Лауреат премії отримує 5 тис. гривень.

Літературна премія імені Василя Мисика. Літературна премія, заснована 1995 року, присуджується за поетичні книги та переклади поетичних творів з інших мов. Названа на честь поета Василя Мисика, який також був відомий завдяки своїм перекладам Байрона, Бернса, Гете, Омара Хайяма. Премію у розмірі 1000 гривень вручає Національна спілка письменників України.

Премія фундації Антоновичів. Щорічна премія, яка надається Фундацією Омеляна та Тетяни Антоновичів за літературні твори українською мовою та українознавчі наукові дослідження. Розмір премії складає 5000 доларів США. Премія надається за літературну цінність творів, не враховуючи України.

«Гранослов» –щорічний міжнародний літературний конкурс, на який приймаються твори будь-якого жанру українською мовою, що не друкувалися раніше. Автор має бути не старший 30 років. Конкурс започатковано 1991 року Держкомітетом у справах сім’ї та молоді та Спілкою письменників. Нагорода переможцю – видана книжка.

«Золотий лелека» – Всеукраїнський конкурс на найкращі прозові твори для дітей молодшого, середнього та старшого шкільного віку. З 2008 року. «Золотий лелека – 2009» – ІІІ Всеукраїнський конкурс на найкращі прозові твори для дітей, з метою врахування думки дітей (читачів) при визначенні переможців конкурсу було створюено дитяче журі. Це ще одна «дитяча» премія, якою нагороджуються (з 2007) твори, що написані українською мовою й раніше не друкувалися. Обмеження – твори не мають бути відзначені преміями інших конкурсів, а також премією «Золотий лелека» попередніх років. Ще одне цікаве правило – твори мають бути підписані псевдонімами, хоча автори мають окремо надавати і справжню інформацію про себе. Премія присуджується лише у двох номінаціях – «Літературна казка» та «Пригодницька повість». Грошовий еквівалент – 7 тис. та 5 тис. грн. за перше та друге місце відповідно. Організатори конкурсу:Перший Національний телеканал, Видавництво «Грані–Т».

«ЛітАкцент року». Премія, заснована веб-порталом «ЛітАкцент» спільно з книгарнею «Є», якими відзначаються дві найкращі книжки, написані українською мовою та видані поточного року в Україні або за кордоном. «ЛітАкцент» преміює книжки за номінаціями «Художня література» (твори сучасних авторів) та «Літературознавство» (літературознавчі дослідження). Крім цього, експерти вручають єдину в Україні книжкову антипремію – «Золота булька».Чотири рази в рік на сайті оприлюднюються проміжні квартальні результати оцінювання книжок рейтингу. Книжки відзначаються в 5 номінаціях: «Літературознавство й есеїстика», «Проза», «Поезія», «Проза й поезія для дітей» і «Золота булька». Нагорода в кожній номінації – диплом переможця і сертифікат на придбання книг у мережі книгарень «Є» на 500 грн. Автор-переможець антипремії «Золота булька» (книга-невдаха) сертифікату на придбання книг не отримає.

Таким чином, на думку журналістів, якби не було літературних премій та конкурсів, навряд чи існувало б поняття «відомий письменник». Чим більше титулів та нагород отримує літератор, тим охочіше його книжки друкують, читають та розкуповують. Тож премії – один зі шляхів «вийти в люди» для письменників, невідомих широкому загалу, та утвердитися і «примножити славу» для вже знаних.В Україні щорічно вручається близько двох десятків премій, так чи інакше пов’язаних з літературною та письменницькою діяльністю. Не випадково більшість із них носять імена найвідоміших українських письменників – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки, Миколи Гоголя, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Василя Стефаника, Василя Симоненка, Микити Годованця, Остапа Вишні та ін. Крім них, існують також щорічні літературні конкурси, на яких відбувається нагородження найкращих творів та творців.

Дитяча література в Інтернеті: огляд українських літературних онлайн-ресурсів для маленьких читачів. У статті Н. Марченко (2009) зроблено гляд основних позицій стосовно інформації на сайтах дитячих бібліотек. Авторка зазначає, що першими до інформатизації й оновлення форм і методів залучення дітей до читання взялися бібліотеки. Ще 1992 р. Національна бібліотека України для дітейприступила до роботи в автоматизованому режимі, а на 2008 р. середньодобова відвідуваність її сайту становила вже 2043 відвідувачі! Нині більше 35 бібліотек для дітей мають власні сайти чи сторінки. Ще частина створила блоги чи присутня в мережі в інших формах. Саме спеціалізовані дитячі, юнацькі та частково шкільні бібліотеки створили на сьогодні найбільш розгалужену, тематично та інформативно багатогранну постійно поновлювану систему електронних ресурсів, де зосереджено більшу частину доступної в українському сегменті інтернету достовірної, грамотно згрупованої та відредагованої інформації щодо книжкового репертуару видань для дітей, дитячих письменників, ілюстраторів тощо. Вони ж провадять ефективну комп’ютеризацію найвіддаленіших куточків України, забезпечуючи читачів безоплатним доступом до мережі, навчанням їх як інтернет-користувачів та приваблюючи до книгозбірень цікавими заходами (клубна робота, електронні дитячі видання, виставки). На мій погляд, саме бібліотечні інтернет-ресурси є найперспективнішим засобом гуртування сил навколо дитячого читання та книговидання для дітей, координування зусиль держави, громади й окремої родини шляхом забезпечення неперервного продуктивного діалогу письменника, ілюстратора, видавця, критика, керівника дитячого читання, вченого та ін. між собою та з читачем. Тож відповідь на сакраментальні для багатьох дитячих письменників питання «Чому не читають?» чи «Чому не друкують?» значною мірою криється в тому, наскільки той чи інший автор присутній у мережі. Адже саме там проводять чималу частину часу як платоспроможні громадяни, так і політико-економічна та культурна еліта країни, менеджери, науковці, видавці, вчителі, бібліотекарі та інші корисні письменникові люди. Чимало розмов-тем навколо цього точиться на різних форумах «Дитяча література в Україні» на «ЛітФорумі», «Улюблена дитяча книжка» на «Українському форумі». Попри свою хаотичність, вони не минають марно: так, підтримувана дискусія на «ЛітФорумі» стала джерелом низки публікацій у мережі та пресі (на жаль, «цитуючи», автори забували вказувати джерело). Водночас, аналіз обговорень на форумах та інтерактивних зустрічей із письменниками у ЗМІ засвідчив, що старше покоління українців підсвідомо живе в межах сформованого за радянського часу російськомовного дискурсу («Мойдодыр», «Чудо-Дерево» та іже з ними) та заідеологізованих критеріїв поцінування текстів (у вимогах до книжки домінує не її художній рівень, а «правильний» ідейний зміст та «виховне значення»). Натомість молодше не має постійної спонуки та джерела інформації про обшири україномовного читання для дітей та ще й втратило навички користування бібліотеками як формою вільного безкоштовного цілеспрямовано зорганізованого доступу кожного до інформації. Водночас, за останнє десятиліття в мережі з’явилося чимало сайтів видавництв («Грані-Т», «Видавництво Старого Лева», «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Навчальна книга – Богдан», «Теза» та ін.), котрі також містять анонси, посилання на рецензії, стислі відомості про авторів та ілюстраторів книги для дітей. На жаль, вони не зацікавлені в критичному осмисленні ситуації та фактично виконують лише ознайомчу роль. Хоча окремі («Грані-Т», «Видавництво Старого Лева») не без успіху намагаються активізувати увагу потенційних покупців і авторів, організовуючи конкурси та спілкування з читачем. Як на мене, дуже не вистачає повноцінного сайту видавництва «Веселка», котрий би не лише відображав сьогочасну діяльність єдиного в Україні національного видавництва, а й гідно представляв би ретроспективу книговидання для дітей у країні.

Ще однією ознакою часу є сайти книгарень і спеціалізовані інтернет-магазини. За малим винятком (книгарня «Є», «Арт-Вертеп») вони безликі, не містять відомостей про авторів, демонстраційних версій видань, рецензій тощо, бо господарі не спішать співпрацювати з письменниками та критиками, сподіваючись, що «народ і так купуватиме». Хоча той-таки «Арт-Вертеп» містить письменницькі сторінки (з дотичних до дитячого дискурс – Андрія Кокотюхи, Любка Дереша). Містить літературні сторінки з можливістю «виставлення» та «обговорення» текстів (зокрема й для дітей) фактична більшість так званих родинних («МамаТато», «Світ мам», «Киевский семейный портал» тощо) і «дитячих» («Малюк», «Соняшник») сайтів, а також фахові журналістські ресурси (на зразок першої соціальної мережі журналістів «ХайВей»). На жаль, вони рясніють сумішшю відверто графоманських текстів і невивірених відомостей. Є тематичні сторінки (зокрема, присвячені письменникам, ілюстраторам, видавцям) у «Вікіпедії». Та вони, здебільшого, теж потребують редагування, як і подібні матеріали на «педагогічних» сайтах (скажімо, «Українська література»).

Існує також чимало електронних бібліотек, наповнених випадковими книжками різного часу та якості, дібраними за принципом «я читав». Хоча серед них трапляються дуже симпатичні проекти, що містять достойні тексти та належно дібрану достовірну інформацію. Скажімо, «Читанка» (дитяча публічна онлайн-бібліотека) має не лише архів нині малопоширених книжок і часописів, а й колекцію ілюстрацій до дитячих видань 690 художників! Зразком живого модерного середовища, що не лише забезпечує доступ до текстів і відомостей, а й підтримує жвавий діалог із користувачем, є «Читальня Слоника Дзвоника». Гарно заявили себе вузькоспеціалізовані тематичні сайти «Весела абетка», «Загадки» та «Українська казка».

Варто згадати також електронні версії періодичних видань, зокрема адресовані дітям. Порівняно з паперовими, вони дають змогу безпосередньої участі читача в обговоренні і творенні матеріалів, інколи доповнені інтерактивними конкурсами тощо. Серед кращих – сайт «Країна ангелят», що відображає часописи «Ангелятко» та «Крилаті», сайти«Пізнайка» та «Казкового вечора», «Острів знань». Живим залишається сайт «Соняшника», де розміщено всі номери нині закритого однойменного видання. На жаль, «старожили» ринку – «Малятко» й «Барвінок» – не сподобилися навіть на власну сторіночку чи блог.

На цікаві знахідки можна наштовхнутися серед блогів, частина з яких місить рецензії щиро залюблених у дитячу літературу людей, котрі пишуть про книжки, куплені для власних дітей (на момент заснування «спільноти блогів про культуру» «СУМНО» там з’являлося одна-дві рецензії на дитячі видання на рік, а нині їх – три-чотири на місяць!). Серед блогерів зустрічаються не лише традиційні автори, котрі розміщують уже публіковані рецензії, а й доволі оригінальні типи, як-от «шпигун культурного фронту» «Олесик 007», чиї стилізовані під дитячий текст провокаційні зауваження викликають то обурення, а то захоплення. Окремі блоги є авторськими книгозбірнями, супроводжуваними суб’єктивними роздумами про ті чи інші тексти: скажімо, блог «Книженя. Дитячі книги для дітей і дорослих» Марії Семенченко, «Книги для дітей і підлітків» (авторка – melle), «Всі мрії» Жені Пірог (Гладкової) чи православно зорієнтована «Книгогризка» Зої Жук. Мають власні блоги й дитячі письменники: на гарному рівні підтримує «Дискурс» у «Живому журналі» Іван Андрусяк, заявлено блог Лесі Ворониної. Однак таких ресурсів неприпустимо мало, як і авторських сторінок (Галини Малик) і повноцінних сайтів дитячих письменників («Словограй» Ігоря Січовика, сайти Івана Андрусяка, Тамари Коломієць (призупинений), братівКапранових, персональна сторінка Наталки та Олександра Шевченків, Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів). Вони, на жаль, є здебільшого електронною добіркою творів автора, а не засобом самовираження чи спілкування з аудиторією. Крім того, часто такі сайти належать далеко не найвідомішим письменникам і містять слабкі тексти. В останнє десятиліття відбулося також значне зміщення інтересу науковців у бік літератури для дітей, зокрема, у Львові засновано «Центр дослідження літератури для дітей і юнацтва», постійними стали представницькі тематичні наукові форуми у різних регіонах країни (Львів, Київ, Бердянськ, Тернопіль) тощо. Ці зміни позначилися у мережі створенням відповідних електронних ресурсів і появою низки вузькофахових інтернет-публікацій (скажімо, сторінки окремих дослідників, як-от Наталі Шевченко). Окремо хочеться сказати про появу найближчим часом у мережі Українського національного біографічного архіву (УНБА), над яким нині працює Інститут біографічних досліджень НБУВ спільно з Українським мовно-інформаційним фондом НАН України. Там міститимуться вивірені відомості про діячів у царині книговидання для дітей, а також вказівки, як саме і в яких мистецьких творах для дітей того чи іншого персонажа українського буття відображено.

Щодо критики, то пожвавлення її уваги до видань для дітей засвідчує не лише постійність публікацій у мистецьких виданнях, а й поява спеціалізованих електронних ресурсів. На початку року на знаному сайті «ЛітАкцент» відкрилася сторінка «Літачок», присвячена критиці та популяризації дитячої літератури, а на сайті Національної бібліотеки України для дітей – електронний ресурс «КЛЮЧ» («Краща література юним читачам»), задуманий як спільний для дітей і дорослих простір, покликаний активізувати увагу суспільства до дитячої книги як унікального соціокультурного явища і дати змогу кожному взяти участь у серйозній розмові про конкретні книги й долі дитячої книжки загалом. Водночас, увагу чималої кількості любителів і фахівців привернув авторський проект Марії Семенченко– електронний журнал про дитячу літературу та ілюстрацію «BOOKа». Якщо «Літачок» достойно втілює популяризаторськуконцепцію, на загал закладену в «ЛітАкценті», «BOOKа» розкриває суб’єктивний погляд свого засновника, то «КЛЮЧ» розгортається як багатовимірне тематичне середовище, єдине поле взаємодії науковця, критика, письменника та керівника дитячого читання з дитиною та її родиною. Насамперед він відкриває доступ до новинок книговидання для дітей в Україні, вміщуючи звернені до юних читачів широкі анотації, доповнені рецензією, адресованою «Дорослому читачеві», та «Додатковою інформацією». Також ресурс має розділи: «Забуті книжки» (цікаві, але призабуті твори українських авторів для дітей), «Знакові книги» (видання, що стали визначальними для української книги для дітей і культури загалом), «Слово письменникові» (роздуми дитячих письменників про специфіку та сучасний стан літератури для дітей, колег), «Під ключ» (книги, не варті уваги чи й небезпечні для дітей), «Наукові дослідження» (добірка суто наукових публікацій, малодоступних загалові) та «З погляду викладача» (роздуми та статті викладачів, які читають тематичні курси у вишах і школі, а також напрацювання керівників дитячого читання). Всі матеріали супроводжуються посиланнями на інші електронні ресурси, що дає змогу відчути багатоголосся поглядів і прочитань того чи іншого тексту. Є на «КЛЮЧі» й «Дискусійний клуб», що дає змогу у вільному режимі обговорювати проблеми та здобутки вітчизняного книговидання для дітей, анонсувати цікаві події. Розгортаючись, структура ресурсу поступово поєднує нині розпорошені напрацювання всіх тих, кому небайдужа доля книговидання для дітей в Україні, й робить здобутки кожного (письменника, ілюстратора, укладача, видавця, вченого тощо) надбанням усіх. Водночас, це доступний інструмент творення й поширення інформації про видання для дітей, оскільки у межах «КЛЮЧа» легко зорганізувати тематичний конкурс чи опитування, налагодити діалог із читачами (інтернет-конференції, віртуальні уроки тощо), презентувати книжку чи автора.

Кандидат історичних наук, книгознавець, критик, автор-координатор ресурсу «КЛЮЧ» Національної бібліотеки України для дітей Наталія Марченко констатує: «Нині книговидання для дітей в Україні, попри явну комерційну спроможність, залишається своєрідною «комірчиною під сходами» вітчизняної культури, де ніким не помічена невтомно трудиться на загальне благо незмінна Попелюшка сучлітпроцесу – література для дітей. Змінюються владні структури, покоління, «вектори» й «еліти», а ні доброї тітоньки-феї, ні принца на білому коні до неї так і не з’явилося. Гадаю, саме час лишити сподівання на диво та самостійно шукати виходу у великий світ, до людей і повноцінної успішної конкуренції зі «старшими сестрами». Щиро переконана, що саме «КЛЮЧ» відкриє нарешті двері роками «замкненої» для вільного суспільного діалогу «комірчини» й живі думки та бажання маленьких читачів і дорослих поціновувачів, учителів і керівників дитячого читання, письменників, критиків і науковців, ілюстраторів і видавців перетворять любу всім нам Попелюшку дитячої літератури на повноправну Королеву безмежного світу української духовності».

Таким чином, у наш час, коли Інтернет став реальним простором інтелектуального, духовного та навіть побутового існування значної (і що важливо – молодшої та більш діяльної) частини українців, інформатизація суспільства принесла літературі для дітей не лише нові виклики, а й нові можливості: з’явився універсальний інструмент творення та поширення інформаційного продукту для дітей і гуртування тих, кому це не байдуже.Власні інтереси в мережі та різної якості ресурси мають видавці, розповсюджувачі, бібліотекарі, методисти, журналісти, письменники, перекладачі, редактори, художники, які працюють для дітей, і навіть діти, які пишуть для ровесників.

Дитяче кіно і телебачення.У статті «Світ дитинства і кіно» Лариса Мороз акцентує увагу на проблемі дитячого кіно: «Яке місце займає кіно в житті наших дітей і яку роль відіграє у формуванні їх смаків, знаємо добре. Навіть часом лякаємось тієї притягальної сили, що загрожує витіснити всі інші інтереси. Але чому ж далеко не всім нам спадає на думку використати ту грізну силу як свого союзника – вихователя й просвітителя?...Так наприкінці 30-х років І. Савченко на основі оповідання «Р. В. Р.» зняв «Думу про козака Голоту» – перший твір кіноепосу, зрозумілий дітям, тісно пов’язаний з фольклорним художнім мисленням. Ця робота молодого режисера відіграла істотну роль у становленні його як митця, підготувала грунт для появи таких його шедеврів, як «Богдан Хмельницький», «Тарас Шевченко». Подіям революції та громадянської війни були присвячені довоєнні стрічки українських кінематографістів – «Івась та Месник», «Червона хустина» (за оповіданням А. Головка), «Митько Лелюк» (за сценарієм А. Головка та Н. Шпортько), «Стара фортеця», а також «Дочка партизана», де головну роль виконувала юна Ґуля Корольова – в недалекому майбутньому Герой Радянського Союзу. Так мистецтво, виходячи з життя, знов поверталось до нього».

Дитяче кіно, твори кіномистецтва – це художні (ігрові та мультиплікаційні), хронікально-документальні і науково-популярні фільми, що створюються спеціально для дітей.

До дитячого кіно відносяться також фільми для дорослих, за своїм змістом відповідні завданням виховання підростаючого покоління. У СРСР дитяче кіно – один з активних засобів комуністичного виховання дітей. Воно використовує і розвиває традиції радянського кіномистецтва, досвід художні досягнення радянської літератури і театру, за принципами радянської педагогіки. Під час роботи над дитячим фільмом враховуються вікові особливості юних глядачів, специфіка їх мислення, естетичного сприйняття.

З історії радянського дитячого кіно. Вперше дитяче кіно якособлива галузь кіномистецтва було створено в Радянському Союзі. У дореволюційній Росії в Петербурзі, Москві та інших містах інколи влаштовувалися кіносеанси для дітей, на яких демонструвалися екранізації російських народних казок, класичної літератури, перші мультиплікаційні фільми. У 1918 році був випущений перший фільм для юних глядачів – «Сигнал» (текст С. Р. Гаршина, режисер А. А. Аркатов). З 1924року почалося регулярне виробництво дитячих фільмів. У 1927році відбулася нарада з питань дитячого і шкільного кіно під головуванням Н. Крупської, яке зробило великий вплив на розвиток галузі. У великих містах були відкриті дитячі кінотеатри, почалася кінофікація шкіл, створений науково-методичний кіносектор при Центральному будинку художнього виховання дітей у Москві (у 1931 році), на студії «Союзкинохроника» (Москва) став виходити щомісячний кіножурнал «Піонерія» (за ініціативою режисера А. А. Ованесової). У 1936–1948 рр. у Москві працювала кіностудія «Союздетфильм», що була центром радянської дитячої кінематографії. У 1936році створена студія «Союзмультфильм», що випускає мультиплікаційні фільми для дітей.

У 1959 році при кіностудії «Мосфильм» організоване об’єднання «Юность», в 1963 році кіностудія ім. М. Горького перетворена в Центральну кіностудію дитячих і юнацьких фільмів ім. М. Горького. Створюються фільми для дітей і юнацтва, різних жанрів: кіноепопея і казка, драма і комедія, новела лірична і сатирична, пригодницький фільм, екранізуються твори художньої літератури. Фільм «Червоні дияволята» (1923, за повістю П. А. Бляхіна, режисер І. Н. Перестіані) по суті поклав початок революційній темі в радянському дитячому кіно. Яскравим, значним явищем став перший звуковий дитячий фільм «Рвані черевики» (1933, режисер М. А. Панська; повторно випущений в 1970 році) про життя дітей