Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






ТЕМА 1. ДЕРЖАВНА МОВА – МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

ТЕМА 1. ДЕРЖАВНА МОВА – МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

1. Предмет і завдання курсу.

2. Поняття літературної та національної мови.

Мова професійного спілкування як функційний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

Поняття про державну мову. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

5. Мовні норми.

 

Предмет і завдання курсу

«Українська мова (за професійним спрямуванням)» – це функційний різновид сучасної української літературної мови, специфіку якого зумовлюють особливості спілкування у фаховій сфері: мета, функції, ситуація, особистісні риси учасників спілкування.

Мова є основою для інших видів діяльності, зв’язок мови з іншими навчальними предметами («Культура наукової мови», «Основи документознавства», «Культурологія») забезпечує цілісність і єдність світобачення спеціалістів, під впливом мови формується свідомість і самосвідомість, погляди, переконання, знання мови забезпечують вивчення, розуміння і засвоєння фахових дисциплін, тому кожен спеціаліст повинен вільно володіти українською мовою і її різновидом – мовою професійного спілкування. До майбутніх фахівців ставляться високі вимоги, які полягають не лише в досконалих знаннях фаху, а й у високому рівні володіння українською мовою, вільному користуванні нею у всіх сферах і особливо у професійній та офіційно-діловій.

Уміння спілкуватись мовою професії сприяє швидкому засвоєнню спеціальних дисциплін, підвищує ефективність праці, допомагає орієнтуватися у професійній діяльності та в ділових контактах. Досконале, ґрунтовне володіння українською літературною мовою в повсякденно-діловій діяльності є обов’язком кожного фахівця. Викладання мовних дисциплін у вищих навчальних закладах не тільки підвищує мовну освіченість студентів та сприяє гуманізації освіти, але й підвищує культурний рівень майбутньої української інтелігенції.

Предметом курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є мова як соціально-культурний феномен і засіб спілкування, зокрема у професійній сфері.

Мета курсу – сформувати високий рівень комунікативної культури у сфері професійного спілкування в його усній та писемній формах, виробивши навички практичного володіння мовою в різних видах мовленнєвої діяльності в обсязі тематики, зумовленої професійними потребами.

Основні завдання курсу:

· забезпечити здобуття знань про основи професійного спілкування, його норми та правила, шляхи їх застосування;

· сприяти оволодінню особливостями української літературної мови, дотриманню вимог усного і писемного мовлення, навичок комунікативно виправданого користування засобами мови в різних ситуаціях під час створення висловлювань з дотриманням українського мовного етикету;

· формувати уміння і навички використання мовних знань на практиці;

· виробити вміння сприймати мову як мистецьке явище, що має етичну й естетичну цінність;

· виховувати повагу до української літературної мови, її культури, формувати мовленнєву компетентність.

Теоретичне значення курсу Українська мова (за професійним спрямуванням) полягає в збагаченні знань майбутніх фахівців про: функціонування сучасної української літературної мови загалом, особливості використання мовних норм у фахових текстах, рекомендації щодо побудови точного, логічного, змістовного, доречного, виразного, багатого, чистого професійного мовлення як в усній, так і в писемній формах.

Особливої актуальності набуває вивчення курсу української мови за професійним спрямуванням, який включає вивчення всіх мовних норм, а отже, допомагає майбутнім фахівцям не лише уникнути інтерференції, а й оволодіти навичками оптимальної мовної поведінки у професійній сфері. Адже саме професійна сфера, за даними соціолінгвістичних досліджень, є найбільш сприятливою для функціонування української мови.

Мовні норми

Поняття літературна мова нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми. Норма літературної мови – це сукупність загальновизнаних правил, що вважаються правильними та зразковими, якими користуються носії мови в усному та писемному мовленні на певному історичному етапі.

Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Але мова – живий організм, вона постійно розвивається, тому їй притаманна така риса, як історична змінність. Проте історична змінність норми поєднується з її відносною стійкістю та стабільністю, без яких мова не може повнокровно існувати. Зміна норми, як правило, відбувається разом (або у зв’язку) із суспільними змінами. Зі зміною суспільства, в процесі історичних змін удосконалюються мовні норми. Але норми не можуть змінювалися часто, бо різні покоління не розуміли б одне одного.

Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови й суспільства. Мовна норма – головна категорія культури мови.

Мовними нормами мають володіти всі носії української мови. Вони є єдині і загальнообов'язкові. Виробляються мовні норми суспільномовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються мовознавчою наукою і узаконю­ються певними урядовими і науково-освітніми актами.

Мовна норма – поняття ширше, ніж літературна норма. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови. Наприклад, буква ґ була запозичена ще з ХІV ст., а в писемному мовленні вперше застосована в Пересопницькому Євангелії (1556 р.) Але в 1933 р. з ідеологічних міркувань ця буква була вилучена з українського алфавіту, тому що в російській азбуці її немає. Літеру поновлено в 1990 р. в 3-му виданні “Українського правопису”. Отже, мовна норма у зв’язку з літерою ґ мінялася тричі. А буква ф теж запозичена приблизно в той же час, але ніяких змін не зазнавала.

Норми української літературної мови характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Більшість норм української мови безваріантні, тобто однозначні. Наприклад, слово земля вимовляють з наголосом на останньому складі. Але разом з тим у мові іноді трапляються варіанти. Це свідчить про становлення мовної норми. Наприклад, можна сказати зал – іменник чоловічого роду, а можна зала – іменник жіночого роду. Варіантність норми – діалектична взаємозалежність стабільності й змінності в нормі, головний показник літературної виробленості мови.

Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки. «Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхнє мовлення в різних суспільних середовищах, атакож у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості». Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

Види мовних норм

Назва норми Що регулюють норми
Орфоепічні правильність вживання звуків і звукосполучень, наприклад, звук р в кінці слова та в кінці складу буває лише твердим: лікар, комар, яр, буквар, чотирма, Харків
Акцентуаційні правильність вживання наголосу (вИпадок, каталОг, одинАдцять)
Орфографічні правильність вживання букв, написання слів: їжджу, буквений, морквяний, всього-на-всього
Морфологічні правильність вживання і побудови слів та їх форм: найвищий ступінь порівняння прикметників твориться за допомогою префікса най- і ніколи не твориться за допомогою частки самий
Синтаксичні правильність побудови словосполучення і речення: дієприкметникові чи дієприслівникові звороти в діловому мовленні ставляться в реченні лише на першому місці; слова в словосполучення поєднуються за відповідними синтаксичними нормами: дякую мамі (а не маму), на зупинках (а не по зупинкам) тощо
Лексичні правильність вживання слів у властивому для них значенні: адрес – адреса (адреса – місце проживання людини чи розташування закладу, установи; адрес – вітальний адрес з нагоди ювілею)
Фразеологічні правильність вживання фразеологізмів (стійких словосполучень) у різних мовленнєвих ситуаціях, наприклад, для побутового чи художнього мовлення доречними будуть такі фразеологізми: бити байдики, лебедина пісня, врізати дуба, як рак свисне; у науковому стилі вживаємо як зазначає автор, на підставі сказаного вище, як показали дослідження тощо
Стилістичні правильність вживання мовних засобів залежно від мети висловлювання і мовленнєвої ситуації: у науковому мовленні доречно вживати терміни, а якщо говорити в побуті науковими конструкціями, то таке мовлення не завжди можуть зрозуміти

 

Літературна мова становить культурне надбання нації, є важливим чинником єдності національного мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його літературній мові. Завдяки стабільності літературних норм здобутки в галузі господарського, суспільно-політичного, культурного, художньо-естетичного життя нації зберігаються у літературній мові та передаються новим поколінням. Літературна мова чутлива до суспільних, культурно-історичних умов розвитку суспільства. Поширення її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Літературна мова взаємодіє з іншими формами національної мови, зазнає впливу усної розмовної практики, пристосовуючи літературні норми до адекватного вираження думки й почуттів.

 

Питання для самоконтролю

 


ТЕМА 2. ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1. Поняття культури мови й культури мовлення

2. Основні комунікативні ознаки культури мовлення

3. Функції мови

4. Словники та їхня роль у підвищенні мовленнєвої культури мовця

5. Типи словників

6. Мовленнєвий етикет як універсальне явище

7. Етикетні мовні формули

Відмінності мови і мовлення

1. Мова – загальне явище. Мовлення –індивідуальне.

2. Мова прагне стабільності. Мовлення – динамічне, рухливе.

3. Мова захищається від історичного та соціального впливу своїми нормами та правилами. На мовлення впливає історичне і соціальне оточення.

4. Мова може бути змодельована. Мовлення важко піддається опису за допомогою моделей.

5. Мова підпорядкована лише лінгвістичним закономірностям. Мовлення підпорядковане ще й нелінгвістичним закономірностям.

6. Мова прагне з’явитися у вигляді абстрактної схеми. Мовлення – матеріальне. Однак протилежність мови і мовлення не можна розглядати метафізично. Між мовою і мовленням існує діалектична єдність. Глибоке знання мови і мовлення свідчать про високий рівень культури мовця.

 

Функції мови

Сучасна українська мова є однією з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Вона виконує цілу низку функцій, найбільш важливими , як вважають мовознавці, є: комунікативна, номінативна, експресивна, ідентифікаційна, гносеологічна, мислетворча, естетична, культуроносна, гуманізуюча, волюнтативна, виховна, магічно-містична.

1. Комунікативна (спілкування) функція –найважливіша функція мови, яка використовується в усіх сферах комунікації.

2. Номінативна (називна) функція–за допомогою цієї функції усі предмети, явища, якості, властивості, процеси тощо одержують назву під якою існують в житті і свідомості мовців.

3. Експресивна (виражальна) функція –мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу. Вона дає змогу перетворити внутрішнє, суб’єктивне на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття.

4. Ідентифікаційна функція – мова виступає засобом ідентифікації мовців,засобомототожнення в межах певної спільноти. Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах.

5. Гносеологічна (пізнавальна) функція –мова є засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. Мова є засобом мислення, формою існування думки.

6. Мислетворча (когнітивна) функція –мова є засобом формування думки. Людина мислить у мовних формах. Тому мислити – означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні.

7. Естетична функція – мова є матеріалом створення культурних цінностей. Вона є першоелементом культури. Якщо в живому мовленні мова виконує функцію спілкування, то в художньому творі – образотворення. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв.

8. Культуроносна функція –мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові. Пропагуючи свою мову у світі, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру. Мовна культура є показником її загальної культури.

9. Гуманізуюча функція –мова є засобом передачідумок людей на відстані. Завдяки мові та мовленню думки окремих людей із їх власного надбання перетворюються на духовне надбання всього суспільства. Людина сприймає світ не лише власним розумом, а й органами відчуття і розумом усіх людей, досвід яких нею сприймається завдяки мові. Так людина стає носієм культури, отже, гуманізується.

10. Волюнтативна функція – мова є засобом вираження волі співрозмовника: вітання, прохання, запрошення, порада, спонукання тощо. Ця функція є близькою до експресивної.

11. Виховна функція –мова є засобом виховання людини. Ця функція є близькою до естетичної.

12. Магічно-містична функція –магічна функція мови проявляється в силі слова, у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі.

Чимало виявів магічно-містичної функції мови є у звичаях, обрядах і традиціях україномовної спільноти.

Отже, всі ці функції взаємодіють між собою, тому відсутність чи неповнота використання однієї із них впливає на мову в цілому.

 

Основні типи словників

Розрізняють два типи словників:енциклопедичніі лінгвістичні. Енциклопедичні – спеціальні словники поняттєво-довідкового характеру, вони тлумачать не слова, а пояснюють зміст, характер, сутність предметів, явищ, а також подають короткі відомості про різні країни, народи, мови, визначні події, про видатних політичних діячів, учених, письменників, митців. В енциклопедичних словниках уміщують ілюстрації (фотографії, малюнки, репродукції), картографічні матеріали, статистичні, хронологічні таблиці тощо. До найбільш відомих енциклопедичних словників належать такі: «Українська радянська енциклопедія» в 12-ти томах УРЕ (1977–1985); «Енциклопедія українознавства» 1-4-й томи на літери А–М (1993–1994); «Енциклопедія українознавства» в 3-х томах (1994–1995) ;

Універсальний словник енциклопедичний за редакцією академіка НАН України М.Попенка Енциклопедія. Українська мова. УСЕ (2000).

Лінгвістичні(мовознавчі) словники пояснюють слова, їх значення, походження, написання, вимову тощо. Ці словники бувають одномовні і перекладні. Одномовні поділяються на: тлумачні, міжслівних зв’язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів української мови). Перекладні словники дуже поширені в Україні, вони бувають дво-, три-, чотиримовними і більше.

Тлумачні словники трактують значення слів, подають їх основні мовні характеристики – граматичні ознаки, наголос, написання, розкривають стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами. Найкращим тлумачним словником української мови є «Словник української мови» в 11-ти томах(1970 – 1980), укладений науковими співробітниками Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні АН України. Це один із перших та найповніших тлумачних словників нашої мови. Він містить близько 135000 слів. Сучасні мовознавці та лексикографи працюють над створенням нового великого тлумачного словника української мови. Він має вийти в електронному варіанті.

Словник іншомовних слівуміщує слова з різних мов і дає коротке пояснення слів та термінів іншомовного походження. В 1974 р. побачив світ «Словник іншомовних слів»за редакцією акад. О. С. Мельничука, підготовлений співробітниками Головної редакції Української Енциклопедії. Вагомою лексикографічною працею є «Словник іншомовних слів» за редакцією Л.О. Пустовіт, який вийшов у 2000 році. Словник охоплює загальновживану лексику і загальнопоширені терміни з різних галузей знань.

Термінологічні словники містять визначення слова-терміна і відомості про використання його в певній системі знань. Вийшли в світ термінологічні словники перекладно-тлумачні: «Словник лінгвістичних термінів»Є.Кротевича та Н. Родзевич (1957); «Словник лінгвістичних термінів»Д. І. Ганича і І.С. Олійника (1985) та інші.

Словники мови окремих письменників систематизують і пояснюють слова, уживані письменником у його художніх творах, подають ілюстрації, які розкривають особливості індивідуального слововживання в художньому мовленні. Прикладом таких словників є: «Словник мови Шевченка»,опублікований у двох томах у 1964 р. – до 150-річчя від дня народження великого Кобзаря, та «Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка» в трьох томах , який вийшов у Харкові в 1978–1979 pp.

Діалектичні словникиподають лексику територіальних діалектів, з’ясовують значення і характер поширення діалектних слів. Їх поділяють на загальнодіалектні й регіональні.

Словники синонімів, антонімів, омонімів, паронімів розкривають змістові і стилістичні зв’язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення і відтінки значень. Такі словники сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Найбільш відомими лексикографічними працями є: «Короткий словник синонімів української мови» П. М. Деркача (1960); «Синонімічний словник-мінімум української мови» В. С. Ващенка (1972);

«Словник синонімів української мови» в двох томах за редакцією А.А.Бурячка, Г.М.Гнатюк, С.І. Головащука та ін. (2001);

«Словник антонімів»Л. М. Полюги (1987);

«Словник паронімів української мови»,укладений Д.Г. Гринчишиним і О.А. Сербенською (1986).

Орфографічні словники подають правильне написання слів відповідно до орфографічних норм і мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення. Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але в зв’язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба в нових словниках. Відповідно до змін у правописі в 1994р. вийшов у світ «Орфографічний словник української мови»,укладений науковцями НАН України, а в 1995р. «Орфографічний словник української мови»А. А. Бурячка. В 1989 р. видано «Словник-довідник з правопису та слововживання»С. І. Головащука за редакцією В.М.Русанівського. Вагомою лексикографічною працею є «Словник труднощів української мови»за редакцією С. Я. Єрмоленко (1989). Крім названих праць, сьогодні функціонує й багато інших словників, які подають орфографічну інформацію.

Орфоепічні словники містять інформацію про літературну вимову та наголос слів, допомагають удосконаленню усного мовлення. Надбанням української орфоепії є «Українська літературна вимова і наголос» за редакцією М. А. Жовтобрюха (1973); «Орфоепічний словник» М.І Погрібного (1984); словник-довідник «Складні випадки наголошення» С. І. Головащука(1995).

Етимологічні словникитлумачать походження і зміну значень слів, розкривають їх первинне значення, історичний розвиток. Зразком може бути «Етимологічний словник української мови» в семи томах за редакцією О.С. Мельничука (1982 – 1989).

Фразеологічні словники вміщують фразеологізми, крилаті слова, ідіоми тощо. Ці словники пояснюють значення фразеологізмів, особливості їх вживання, походження, можливості варіювання в мовленні. До визначних здобутків української пареміографії належать «Українські приказки, прислів’я і таке інше» М. Номиса (1864); «Галицько-руські народні приповідки»І. Я. Франка в шести книгах (1901 – 1910); «Українські прислів’я та приказки» (1976, 1984); «Шляхами народних приповідок» (1994);

«Словник українських ідіом» Г. М. Удовиченка (1968).

«Словник фразеологічних синонімів»М.П.Коломійця та Є.С. Регушевського (1988).

Перекладні словники. В Україні дуже поширені перекладні словники, зокрема двомовні та багатомовні. Ними досить широко користуються учні, студенти та всі ті, хто вивчає іноземні мови.

Серед російсько-українських та українсько-російських словників є найбільш відомі: «Російсько-український словник»Д. І. Ганича, І. С. Олійника (1962); «Російсько-український і українсько-російський словник» Д. І. Ганича, І. С. Олійника (1984). Крім російсько-українських і українсько-російських, видано двомовні словники інших мов: «Французько-український словник» за редакцією Б. І. Бурбело (1989); «Українсько-французький словник»за редакцією К. М. Тищенка (1986) тощо. Зразком багатомовних словників є такі: «Українсько-латинсько-російський медичний словник» (1960); «Ботанический словарь. Русско-английско-немецко-французско-латинский» (1962); «Словник фізичної лексики українсько-англійсько-німецько-російський» В. Козирського і В. Шендеровського (1996) та інші.

Словники мають велике значення в культурному житті людини, адже сучасна людина не може обійтись без словників, бо саме вони слугують розвитку мовної та пізнавальної культури особистості, збагачують мовлення, роблять його більш досконалим та цікавим.

Етикетні мовні формули

 

Для того, щоб правильно вміти встановлювати різноманітні контакти з оточуючими, людина повинна добре знати і дотримуватись правил етикету, зокрема проявляти свою вихованість, привітність, доброзичливість, делікатність, повагу й шану до співрозмовника.

Відомо, що спілкування можливе за наявності: мовця, адресата, до якого звернена мова; мети і теми мовленнєвої діяльності. Учені зазначають, шо схематично код мовленнєвої ситуації можна зобразити так: «хто – кому – чому – про що – де – коли». Етикетною вважається тільки та ситуація, для якої суттєвими є відмінності між мовцями (їхній вік, соціальний статус, стать тощо).

Відповідно до різних мовленнєвих ситуацій існують етикетні мовні формули. Для їх позначення сьогодні використовують різні терміни- стандартні мовні конструкції, мовні кліше, етикетні формули, стійкі формули, етикетні вирази спілкування тощо. Усталені одиниці, вживані в комунікативному процесі, становлять предмет багатьох сучасних досліджень. Етикетні формули мовці використовують практично в усіх ситуаціях спілкування. Вони вмотивовані стилістично та функціонально, оскільки забезпечують точність, однозначність і економність процесів спілкування.

Відбором етикетних мовних формул на кожному етапі створюється та чи інша тональність спілкування, яку можна визначити як ступінь дотримання етичних норм взаємодії комунікантів, як показник культури, інтелігентності співрозмовника. Розрізняють п’ять тональностей спілкування: високу, нейтральну, звичайну, фамільярну і вульгарну.

Високатональність спілкування функціонує у сфері суто формальних суспільних структур (урочисті заходи, дипломатичні прийоми, брифінги тощо).

Нейтральнатональність функціонує у сфері офіційних установ.

Звичайнатональність характерна для спілкування на побутовому рівні.

Фамільярнатональність забезпечує спілкування в колі сім’ї, у дружньому товаристві.

Вульгарнатональність спостерігається в соціально неконтрольованих ситуаціях.

Питання для самоконтролю

 

РОЗМОВНИЙ СТИЛЬ

Основна функція – спілкування, обмін думками.

Обставини мовлення – повсякденне спілкування у невимушеній ситуації, побуті, неофіційність стосунків між мовцями.

Сфера вживання – побут людей, щоденні бесіди в сім'ї, на роботі.

Загальні ознаки – невимушеність, жвавість бесіди, вільність у виборі слів і виразів, непідготовленість мовлення, безпосередня участь мовців у спілкуванні, вияв ставлення автора до співрозмовника і до того, про що говориться. Значна опора на позамовну ситуацію, а це призводить до того, що позамовна ситуація стає складовою частиною акту мовлення, вливається в нього, використання жестів і міміки.

Усна (рідше писемна) форма мовлення.

Мовні ознаки – просторічні слова позитивної чи негативної оцінки, звертання, питальні, спонукальні. окличні речення, діалогічна форма тексту. Цей стиль широко застосовується і в писемному мовленні, зокрема в творах художньої літератури. В ньому широко використовуються розмовні, просторічні слова: попоїсти, хатина, гепнути, очіпок, чмокнути, ляпати, роззява, експресивні та емоційно забарвлені слова і звороти: дівчинонька, голосочок, баньки, молодята, варити воду, п'ятами накивати, діалектизми і жаргонізми: жентиця, будз, файно, барахло, буза.

Синтаксична будова тексту розмовного стилю теж своєрідна. Тут вживаються неповні, обірвані речення, слова-речення. Інтонація цих речень дуже різноманітна – питальна, оклична, розповідна, що дає можливість мовцям виявити свою безпосередність, індивідуальні риси.

Розмовний стиль, як один з найдавніших стилів, відіграє надзвичайно велику роль у формуванні мовленнєвих навичок.

НАУКОВИЙ СТИЛЬ

Основна функція – повідомлення, з’ясування, доказ наукових теорій, явищ, обґрунтування гіпотез, повідомлення наслідків дослідження, класифікація, пояснення явищ.

Обставини мовлення – наукова інформація, що доводиться до різних верств суспільства.

Сфера вживання – монографії, статті, підручники, посібники, довідники, енциклопедії, науково-популярні журнали тощо

Загальні ознаки – точність, логічність, чіткість, послідовність викладу, вживання цитат, посилань на джерела, вживання схем, таблиць, малюнків і рисунків, графіків, символічних позначок, формул тощо. Текстам наукового стилю притаманна чітка внутрішня структура, послідовний поділ на розділи, параграфи, пункти, підпункти, що полегшує його сприймання, а також пошук у ньому певної інформації.

Мовні ознаки – слова-терміни (аберація, біогенетика, міцність, ущільнювання, енергозаощадження, ), номенклатурні назви (Чорне море, Дніпро, дуб, береза, яблуня, аналгін, цитрамон, ТУ-154, соляна кислота), іншомовні слова (табулятор, епіциклоїдний, гіперболічний), абстрактні поняття (відстань, медоносність, дисоціація, над стійкість, гідрографія). В науковому стилі вживаються складні речення, речення з дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, які ставляться на першому місці в реченні. Монологічна форма тексту.

Мова наукових праць відзначається досить високим ступенем стандартизації. Мова науки чітко відображає рівень науково-технічного прогресу Вона впливає на розвиток мислення людини, виробляє здатність стандартизувати, узагальнювати явища дійсності і розвивати розумові здібності.

 

ОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬ

Основна функція – повідомлення фактів державного чи приватного значення. Обставини мовлення – ділові контакти між державними установами, окремими мовцями.

Сфера вживання – документи державних і фізичних осіб (ділові папери).

Загальні ознаки – офіційність, достовірність, точність, конкретність змісту, правильність, чіткість, стислість, логічна послідовність.

Мовні ознаки – писемна (рідше усна) форма мовлення, слова ділової лексики, канцелярські штампи і шаблони (з огляду на те, що; прошу дозволити; взяти до уваги; взяти за основу; ми, що нижче підписались, доводити до відома, згідно з розпорядженням, з метою обговорення, на підставі наказу, до заяви додаю, рекомендуємо, наказую, доповідаю, гарантуємо, прошу, ухвалити тощо.), розповідні прості речення, монологічна (рідше діалогічна) форма тексту. Більшість жанрів ділового мовлення відображають позаіндивідуальне спілкування. Власне, функція офіційно-ділового стилю виражається в тому, що він, вимагаючи певної форми при письмовому викладі змісту, надає висловлюванню характеру документа.

ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ СТИЛЬ

Основна функція – діяння, вплив на читача або слухача, переконання в правильності висловлених думок.

Обставини мовлення – передача інформації з метою пропаганди певних ідей, впливу на широкі верстви населення.

Сфера вживання – публіцистичні статті, виступи в газетах, журналах, на радіо, телебаченні, промови на зборах, мітингах тощо.

Загальні ознаки – пропагандистський, агітаційний характер, точність, логічність доводів, урочистість, піднесеність, офіційність, експресивність.

Мовні ознаки – суспільно-політична лексика (держава, вибори, геополітика, корупція, мажоритарний), суспільно-економічні слова (бюджет, дебет, кредитив, акциз, збитковість, капіталовкладення, ліміт), емоційно забарвлена лексика (красень, лебідонька, сонечко; перевертень, балагур, носище, старезний), газетні штампи (за повідомленням гідрометеобюро, дати путівку в життя, зустрітися з метою обговорення), речення різної структури. Монологічна (рідше діалогічна) форма тексту.

ХУДОЖНІЙ СТИЛЬ

Основна функція – естетична, діяння, вплив на читача або слухача.

Обставини мовлення – відтворення дійсності через конкретно-чуттєві образи.

Сфера вживання – художня література: прозові, поетичні та драматичні твори, а також усна народна творчість.

Загальні ознаки – образність, емоційність, виразність, конкретність змісту, оригінальність, бажання намалювати живу картину, передати почуття (емоції), збудити уяву в читача (слухача).

Мовні ознаки – вживання літературних тропів (метафора – батько Хміль, вічко вулика, світло знань, сіяти добро; метонімія – читати Шевченка, глухий звук, здоровий клімат, приміський потяг, зал аплодує; уособлення – мороз бере, замріялось поле, веселі хатки; алегорія –персоніфікація загальних моральних понять – Добро, Зло, Ніжність, Любов; епітети – місяць ясний, рученьки білії, владарка-ніч, буйний вітер, гірка доля), слова з конкретним значенням, слова з переносним значенням. Синоніми, антоніми, омоніми; речення різної будови. Вживаються різноманітні синтаксичні конструкції, використовується синтаксичний паралелізм, однорідні члени речення, повтори, звеличання тощо.

 

Спілкування і комунікація

Спілкування людей – складний процес взаємодії особистостей у конкретному часовому і просторовому вимірах. Будь-які стосунки людей з використанням мови мають багато спільних ознак, тому спілкування є універсальною категорією.

Інтерес до спілкування виявляють представники різних наук, бо воно є багатовимірним, багаторівневим феноменом. Дослідження проблем спілкування в загальнофілософському плані є методологічною основою, на якій базується вивчення цього феномена в інших наукових дисциплінах, наприклад, в етиці, психології, соціології, мовознавстві, медицині, педагогіці.

Щоб зрозуміти наукову природу спілкування, можна скористатися підходами, в основі яких лежить роль, котру відіграє для нас Інший, з яким ми вступаємо в контакт: моносуб’єктний, полііндивідний, інтеріндивідний та суб'єкт-суб'єктний. Згідно з моносуб'єктним підходом людина в цьому світі майже самотня. Спілкування для неї — епізод з її життя, в якому інша людина не відіграє помітної ролі. Полііндивідний підхід до спілкування ґрунтується на уявленні, що індивід не просто один, а один з-поміж інших. Особистостями стають лише окремі люди — "вожаки", "герої", "керівники". Тут вплив однієї людини передбачає врахування психології. На визнанні цього будується, скажімо, прикладна дисципліна "іміджелогія". В основі інтеріндивідного підходу лежитьзгода, тобто однакове розуміння людьми ситуацій. Під час такого спілкування люди поступаються одне одному, пристосовуються одне до одного. Проте якщо роль Іншого не відповідає сподіванням людини, то для неї основною буде власна позиція, а Інший стане об’єктом, а не суб’єктом спілкування. Якщо ж Інший залишається для співрозмовника значущою, унікальною, неповторною особистістю, то спілкування матиме суб'єкт-суб'єктний характер. Цей підхід можна визначити як діалогічний. Жодний з описаних підходів не є "позитивним" або "негативним". Усі вони допомагають пізнати механізми спілкування, розширюють спектр наукових даних. Використовуючи все цінне, що притаманне різним підходам, розглядаючи те, що становить найвищий рівень спілкування, необхідно спиратися насамперед на суб’єкт-суб’єктний підхід. Саме він є найближчим до гуманістичної орієнтації в етиці та психології, а отже, і в спілкуванні.

Спілкуючись, люди обмінюються інформацією, думками, почуттями. Отже, спілкуванняможна охарактеризувати так:

– комунікація, сприймання і передавання інформації (зрозуміло, що інформацію можна отримати також завдяки спостереженню);

– взаємодія, взаємовплив, обмін думками, цінностями;

– сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.

Часто у побутовому мовленні, а іноді й у науковій літературі спілкування ототожнюють з комунікацією. Однак поняття «спілкування» і «комунікація» різняться між собою. Поняття «спілкування» є більш загальним, а «комунікація» – конкретним, що позначає лише один із типів спілкування. Отже, спілкування–це міжособистісна та міжгрупова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного і обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо).

Спілкування визначають також як взаємодію двох або більше людей, спрямовану на узгодження і об’єднання зусиль з метою налагодження взаємин та досягнення загального результату. Найбільш узагальнено можна дати таке визначення: спілкування – це складний багатоплановий процес встановлення та розвитку контактів між людьми, який породжують потреби спільної діяльності та який включає в себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини.

Зауважимо, що в англійській мові немає слова "спілкування", є лише слово "communication", яке розуміється набагато ширше, ніж "комунікація" в нашій літературі. Оксфордський словник англійської мови (The Oxford Russian Dictionary. New York, 1997. – С. 724) подає слово "communication" як «спілкування», «зв’язок», «повідомлення», «комунікація». У нас теж зараз широко вживаються слова «комунікація», «комунікативний» та інші, але вони сприймаються більш як технічна сторона взаємодії. Слово «спілкування» має більш людський характер. Напевно, тому Антуан де Сент-Екзюпері писав, що найбільшою розкішшю на Землі є розкіш людського спілкування.

Спілкування – одна з необхідних і всезагальних умов формування і розвитку суспільства й особистості. Комунікація ж, як правило, пов’язана лише з інформаційним зв’язком.

Последнее изменение этой страницы: 2016-07-22

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...